book_ukr

траційних таборів, які перетворилися на страхітливі "фабрики смерті". За роки окупації в Україні загинуло 1,3 млн військовополонених і майже 4 млн мирного населення.

Україна під час окупації була нещадно пограбована: до Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем. 85 % надходження продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв'язку з цим не були розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбування села. Робочу силу (остарбайтерів) для себе Німеччина брала також головним чином з України. Примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини розпочалося з лютого 1942 р. Загалом було вивезено 2,4 млн молодих громадян України. На спеціальних ринках їх як худобу продавали бауерам (багатим селянам) і підприємцям.

Але німецький окупаційний режим виявився неефективним, оскільки не зміг покорити український народ. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

3. ДВІ ТЕЧІЇ РУХУ ОПОРУ В УКРАЇНІ

На території України в роки війни в русі Опору існувало дві течії: радянський (партизани й підпільники) і національно-визвольний на чолі з ОУН, які боролися не тільки проти нацистів, а й між собою.

Радянське підпілля й партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29 червня 1941 р. та постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". 30 травня 1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а в липні 1942 р. – штаб партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.

Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15 тис. 400 км., громило на своєму шляху гарнізони, військові частини, залізничні мости й автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, у Поліссі та Правобережжі – з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської та Брянської областей із декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка. В історію партизанського руху війшли також великі загони та з'єднання на чолі з М. Попудренком, І. Боровиком, П. Вершигорою, В. Бегмою та ін. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани України знищили

361

понад 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим вантажем.

Зусиллями партизан і підпільників саботувались економічні, політичні й воєнні заходи окупантів, чим послаблювався ворожий тил. Серед найпоширеніших форм боротьби партизан були: диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів, розгром ворожих штабів, диверсії на залізницях ("рейкова війна"), рейди

втил ворога тощо.

ВУкраїні діяло 23 підпільні обкоми КП(б)У, 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції. Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами 180–500 тис. осіб. За німецькими даними, партизанський рух відтягнув на себе 10 % сил вермахту на Східному фронті.

Створення Українського штабу партизанського руху, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський партизанський рух на важливий чинник війни, фактично на справжній "другий фронт".

Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави. Однак цей рух розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську та бульбівську.

З нападом Німеччини на СРСР Тарас Бульба-Боровець сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення цього регіону від залишків Червоної армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, однак

Т. Бульба-Боровець відвів своїх бійців до лісів Полісся й Волині. У 1942 р. члени ОУН–Б і ОУН–М створили свої невеликі підрозділи на Волині. У жовтні 1942 р. член ОУН–Б Сергій Качинський сформував частини УПА (Українська повстанська армія). Того ж року ОУН–Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони ОУН–Б і ОУН–М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН–Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом, прийнявши назву УПА. Загальне керівництво здійснював спочатку Дмитро Клячківський, а із серпня 1943 р. і до березня 1950 р. УПА очолював український офіцер, керівник розформованого загону "Нахтігаль" Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У середині 1943 р. загони УПА роззброїли й нейтралізували групи "Поліської Січі" та частини ОУН-М. Більша частина їх і далі діяла

влавах УПА. Залишки загонів "Поліської Січі" були перейменовані на Українську народну революційну армію (УНРА) і продовжували боротися проти червоних партизан і німців до кінця 1943 р. – до того часу, коли Бульбу-Боровця було заарештовано німцями й кинуто

вконцентраційний табір Заксенгаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала

362

єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців

ібільшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані на Волині й Галичині, у серпні 1943 р., відповідаючи на провокації з'єднання Ковпака, розбили його під Делятином під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. Дані про її чисельність дуже суперечливі. Якщо в радянській історіографії кількість вояків оцінювали в 100 тис., то німецькі офіційні джерела наводять дані щодо 200 тис. вояків. Відомо, що в лавах УПА були не лише українці, а й білоруси, поляки, представники народів Кавказу, євреї, голландці, англійці.

Українська повстанська армія розраховувала лише на власні сили та підтримку місцевого населення. Вояки УПА основним завданням вважали захист населення й накопичення сил, адже для них війна вигнанням німецьких загарбників не закінчувалася. УПА мала намір продовжити її проти сталінського режиму. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а й центральні, східні, південні райони України. Наприклад, у відомій підпільній організації "Молода гвардія" в Краснодоні активно діяли представники ОУН–Б.

УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.

Зприходом Червоної армії в процесі звільнення країни від німців УПА організувала низку акцій, спрямованих проти мобілізації та депортації українського населення, боролася і з відновленими органами радянської влади, і з тими, хто її підтримував.

У липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) – перший уряд самостійницького підпілля, який об'єднав як українців-західняків, так

ісхідняків, усі політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе "єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави". Президентом УГВР став Кирило Осьмак, виходець зі Східної України, колишній член Центральної Ради. Головою Генерального секретаріату УГВР було обрано Романа Шухевича.

Верхівка "третього рейху" спробувала використати український національно-визвольний рух у своїх інтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилися співпрацювати з гітлерівцями.

363

4. УКРАЇНА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ

Звільнення України від окупації та об'єднання українських земель пов'язане з корінним переломом у Другій світовій війні. Він почався перемогою радянських військ під Сталінградом, подальшим розгромом німецьких військ під Курськом і Орлом (липень 1943 р.), капітуляцією Італії перед союзниками та італо-німецьких військ у Африці.

У грудні 1942 р. війська Воронезького й Південно-Західного фронтів перейшли в наступ, почалося звільнення населених пунктів Луганської області. Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб. Під час великих наступальних операцій були звільнені Харків – 23 серпня 1943 р., Донецьк – 8 вересня. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав "будь-якою ціною звільнити Київ до Великого Жовтня". Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. Усього в битві за Київ загинуло понад 400 тис. бійців. За визволення столиці України понад тисячу солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

24 грудня 1943 р. почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні. Найскладнішими воєнними операціями в Україні були Корсунь-Шевченківська (січень–лютий 1944 р.), Кримська (квітень–травень 1944 р.), Ясько-Кишинівська (серпень 1944 р.). 27 липня 1944 р. звільнили Львів. А 14 жовтня 1944 р. вся Радянська Україна була очищена від загарбників. На заключному етапі, під час КарпатоУжгородської операції в жовтні 1944 р., було звільнено Ужгород і всю Закарпатську Україну. 28 жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія вперше опинилася під радянською владою. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР.

Зі звільненням України розпочалася відбудова зруйнованого війною господарства. Основні зусилля зосереджували передусім на відновленні роботи шахт, рудників, електростанцій, промислових підприємств. Було вжито заходів для повернення фахівців народного господарства в Україну, демобілізації їх із армії. Значні матеріальні та трудові ресурси спрямовувалися з усіх регіонів СРСР в Україну. На селі відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС.

За роки війни Україна втратила 16,7 % свого населення. Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики в 1941–1942 рр., застосовували тактику "спаленої землі", втрати від якої були жахливими. Було зруйновано понад 700 міст і містечок, знищено 28 тис. сіл. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств призвело до збитків, які сягали 40 % національних багатств. Справа ускладнювалася тим, що реевакуацію майна підприємств, вивезених у тил 1941–1942 рр. було визнано недоцільною.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, породила в українському на-

364

роді сподівання на майбутнє поліпшення життя. З відновленням радянської влади закінчився період невизначеності для населення, яке під час війни перебувало на окупованій території. Установлення на місцях командно-адміністративної системи поклало край сподіванням на краще життя. Очікування українців на соціально-політичні зміни, демократизацію суспільного життя, ліквідацію колгоспної системи, "пом'якшення" ідеологічного режиму не справдилися. Більше того, багатьох людей було піддано утискам беріївських каральних органів, під підозрою знаходилися майже всі, хто перебував на окупованій території (обмеження стосувалися прийому на роботу, зарахування у вищі навчальні заклади, просування по службі тощо). Жорстокі репресії, табори ГУЛАГу очікували значну частину військовополонених. Як покарання за "нелояльність" була застосована масова депортація національних меншин. Зокрема, у травні 1944 р. таку акцію було проведено в Криму, звідки виселили 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірмен.

Із січня 1944 р. із Західної України розпочалася депортація осіб, підозрюваних у зв'язках з організаціями націоналістів.

Блюзнірство й демагогія також пішли в хід. Для створення враження суверенності України було організовано міністерства закордонних справ і оборони, південні фронти перейменовано на Українські, уведено нову урядову нагороду – орден Богдана Хмельницького.

26 квітня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско УРСР було прийнято до Організації Об'єднаних Націй як члена-засновника. До Конституції України були внесені відповідні зміни, але все це мало формальний характер. Саме в цей час багатотисячні війська НКВC–МДБ були кинуті на придушення національно-визвольної боротьби українського народу, що її вела УПА.

На Ялтинській конференції 1945 р. було ухвалено рішення про проведення нового кордону між СРСР і Польщею. Ще в червні 1944 р. М. Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У, відповідно до звернень місцевого українського населення добивався, щоб цей кордон було проведено в межах етнічних українських земель аж по Криницю

йХолм. Однак польські комуністи стали активно протестувати, тому Сталін погодився на кордон по лінії Керзона, що й було закріплено в Ялті. Пізніше він погодився передати Польщі ще й міста Перемишль і Холм, які, до речі, були у складі України в 1939–1941 рр.

Український народ, який приніс величезні жертви на вівтар Перемоги

йзаслуги якого набули міжнародного визнання членством в ООН, усе ж не дістав жаданої волі й незалежності, не міг вирішувати сам своєї долі та шляху в майбутнє, опинившись знову в орбіті імперії Кремля.

Розчленованість українських земель між різними державами, участь українців у їхніх збройних формуваннях, вимушеність воювати один проти одного ще раз переконала національні політичні сили в необхідності боротьби за створення незалежної Української держави.

365

Контрольні запитання

1.Які плани щодо України виношувала нацистська Німеччина?

2.Охарактеризуйте радянсько-німецькі договори 1939 р.

3.Які наслідки мала "радянізація" західноукраїнських земель?

4.Чи реалізувались сподівання лідерів ОУН на відродження української державності за допомогою Німеччини?

5.Яку політику здійснював в Україні німецький окупаційний режим?

6.Чим відрізнялися бойові дії радянських військ та збройних формувань ОУН–УПА?

7.Які головні події відбулися в Україні на завершальному етапі війни?

366

Лекція 22

ПІСЛЯВОЄННА ВІДБУДОВА. ПОСИЛЕННЯ СТАЛІНСЬКОГО ДИКТАТУ В УКРАЇНІ

(1945–1953 РОКИ)

План лекції

1.Зміна геополітичного становища України після Другої світової війни.

2.Україна в період повоєнної відбудови.

3.Утвердження радянського тоталітаризму на західноукраїнських землях.

4.Наступ реакційних сил на спроби лібералізації політичного режиму в повоєнні роки.

1. ЗМІНА ГЕОПОЛІТИЧНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНИ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Міжнародна ситуація після Другої світової війни кардинально змінилася. Різко зросла політична вага і міжнародний авторитет країн-учасниць антигітлерівської коаліції. Світ розколовся на два ворогуючі табори – країн західної демократії та країн, в яких до влади з допомогою СРСР прийшли комуністи. У другій половині 40-х рр. між двома таборами розпочалася "холодна війна", початок якої пов'язують із промовою Вінстона Черчілля у м. Фултоні в 1946 р.

Після ізоляції, що продовжувалася понад двадцять років, Україна, ставши членом ООН, знову вийшла на міжнародну арену. Це було наслідком формального розширення з 1944 р. прав союзних республік у сфері зовнішніх відносин, що дало їм змогу укладати договори та обмінюватися дипломатичними й консульськими представництвами з іноземними державами. Але коли і в якій формі виступати республікам на міжнародній арені, вирішувала Москва. Так, протягом другої половини 40-х – першої половини 50-х рр. УРСР дозволили вступити до таких міжнародних організацій, як Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку, Всесвітній поштовий союз, Організація об'єднаних націй із питань освіти, науки і культури

367

(ЮНЕСКО) та ін. Проте договір щодо Закарпатської України (червень 1945 р.), договір про радянсько-польський кордон (серпень 1945 р.) були укладені СРСР, а не УРСР, хоча безпосередньо стосувалися саме її території, її інтересів. Разом з тим УРСР підписала Паризькі мирні договори 1947 р. з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, які були противниками СРСР у Другій світовій війні.

Вибірковість міжнародних договорів, суб'єктом яких виступала УРСР, була продиктована інтересами союзного керівництва. Такою політикою уряд СРСР мав на меті кількісно зміцнити радянську присутність у міжнародних дипломатичних зносинах, підтримуючи фікцію міжнародно-правового суверенітету союзних республік. Фактично Україна була позбавлена ініціативи в дипломатичних переговорах, самодостатності як при укладанні, так і виконанні підписаних нею міжнародних договорів.

Наприкінці Другої світової війни сталінське керівництво вирішило використати природне прагнення українців до возз'єднання в єдиній державі з метою приєднання Закарпаття до СРСР. 29 червня 1945 р. у Москві був укладений договір між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпаття включалося до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". У січні 1946 р., на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

З Румунією територіальна проблема була розв'язана Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р., який затвердив радянськорумунський кордон, сформований на 28 червня 1940 р. Цим Румунія беззастережно визнала входження Північної Буковини й частини Бессарабії до УРСР.

На Ялтинській (1945) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде по так званій "лінії Керзона". У серпні 1945 р. між Польщею та СРСР було укладено відповідний договір, а в 1946 р. – проведено демаркацію кордону. Так західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР.

Ще раніше, у вересні 1944 р., Польський Комітет національного відродження та уряд УРСР уклали угоду про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків – з України до Польщі. У прикордонних з УРСР польських землях споконвічно проживало 750–800 тис. українців. Угода формально передбачала добровільне переселення їх в Україну. Однак більшість українців не бажали покидати землі своїх предків, тому почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. Людей зганяли з рідних земель на підставі того, що вони не були поляками. При цьому нищилися православні та грекокатолицькі храми, цвинтарі, архіви, перейменовувалися не тільки українські назви сіл та вулиць, але й назви річок. Ті, хто лишився в Польщі, були поселені на землі, які Польща дістала від Німеччини

368

після війни. Робилося все, щоб розпорошити й асимілювати українців у Польщі. Уряд УРСР ніяк не реагував на такий розвиток подій. Тих українців, котрі прибували до УРСР, поселяли якнайдалі від Галичини й Волині, на Східну Україну, переважно на Донбас, а також у Крим, а то й до Сибіру.

Рішучий опір депортації українців з прикордонних районів чинили підрозділи УПА, але зупинити виселення українців вона не змогла. Останнім актом цієї трагедії стала операція "Вісла", що проводилася з 28 квітня до кінця липня 1947 р. Шість відбірних польських дивізій чисельністю до 30 тис. вояків, частини НКВС і близько 10 тис. чехословацьких прикордонників заблокували повстанців. Операція мала на меті не тільки знищити загони УПА в Закерзонні, але й остаточно виселити звідти українців. Загони УПА були розгромлені (загинуло до 3 тис. бійців), українське населення депортоване: 150 тис. українців невеличкими групами розселили в західних і північних районах Польщі, до 4 тис. було кинуто до концтабору "Явожно" (філія Освенціма), де багато з них загинули, до 520 тис. вислано в УРСР. У 1990 р. Сенат Польщі засудив операцію "Вісла" як злочинну акцію проти українського народу.

Частина етнічних українських територій залишалася поза межами УРСР. Це північно-східні райони Слобожанщини та Кубань, які залишалися у складі РРФСР (частина території сучасних Білгородської, Воронезької областей і Краснодарського краю); південні райони Берестейщини

ускладі БРСР (частина території сучасної Брестської області). Підляшшя, Холмщина, Посяння та Лемківщина у складі Польщі; Пряшівщина

ускладі Словаччини; частина Мараморощини у складі Румунії. Сучасна Україна не має територіальних претензій до своїх сусідів.

2. УКРАЇНА В ПЕРІОД ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

Реконструкція і відбудова зруйнованого війною господарства УРСР розпочалась одразу після відступу німецьких військ. Програму відновлення економіки визволених районів визначала постанова Раднаркому СРСР "Про невідкладні заходи по відбудові народного господарства в районах, визволених від німецько-фашистської окупації" (серпень 1943 р.). Оскільки оборонна промисловість країни потребувала великої кількості палива й металу, керівництво республіки найбільші зусилля спрямовувало на відновлення вугільно-металургійного комплексу. У 1945 р. розпочалася відбудова великих підприємств металургії: "Азовсталі", "Запоріжсталі", Макіївського, Криворізького, Єнакіївського заводів. За три місяці після визволення східних облас-

369

тей України було введено в дію 123 великі й 506 дрібних шахт Донбасу, видобуток яких становив 18 % від довоєнного. Восени 1945 р. поновив роботу Харківський тракторний завод.

Уфорсованих темпах відбудовного процесу була зацікавлена не лише влада, а й українське суспільство, яке плекало надію на краще життя. Тому для цього періоду знов стає типовим масовий трудовий героїзм і самовідданість населення. Уже влітку 1945 р., коли розгорнулася демобілізація воїнів з Радянської армії, вдалося дещо ліквідувати гостру нестачу трудових ресурсів і кваліфікованих спеціалістів. Наприкінці 1945 р. ціною величезних фізичних і духовних зусиль було відновлено третину довоєнного індустріального потенціалу республіки.

Упроцесі відбудови адміністративним апаратом було проігноровано досвід відновлення економічного потенціалу країн Європи, де перевага надавалася технічному переозброєнню різних галузей господарства, розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості, стабілізації національної валюти. Успіхи індустріального зростання в Україні, як і в СРСР у цілому, забезпечувалися переважно за рахунок залучення додаткової робочої сили, тобто екстенсивним шляхом, що в майбутньому робило економічну політику малоперспективною.

Таким чином, відбудова економіки, вдалий її розвиток залежали від розв'язання проблеми трудових ресурсів. При загальному скороченні на третину населення республіки суттєво зменшилася кількість працездатних. Щоб виправити становище, органи влади розпочали трудову мобілізацію переважно з сільської місцевості.

Оскільки сталінським керівництвом було відкинуто американський план допомоги постраждалим у війні, так званий "план Маршалла", фінансування намічених економічних планів передбачалося за рахунок внутрішніх резервів і сил. У пошуках коштів на відбудову акцент робився на режимі економії, скороченні фінансування сільського господарства, легкої промисловості, соціальної сфери. Не припиняв своєї дії механізм "мобілізації коштів населення", запроваджений радянським урядом ще на початку війни. До 1950 р. було випущено п'ять позик відбудови й розвитку народного господарства (усі терміном на 20 років). Високі темпи відбудови забезпечувалися також надто низькою часткою заробітної плати робітників, службовців, колгоспників у національному доході та штучно створеним нееквівалентним обміном між містом і селом.

Цілком природно, що перехід від війни до миру вимагав заміни адміністративно-командних методів господарювання економічними. Проте перемогла думка тієї частини політичного керівництва країни на чолі з Й. Сталіним, яка сповідувала тоталітарні методи управління економікою.

370