book_ukr

УГКЦ створила в Галичині молодіжні організації, жіночі товариства, політичні організації – Українську католицьку народну партію (пізніше – Українську народну обнову) та Український католицький союз. Богословська академія, створена в 1929 р., була українським вищим навчальним закладом, ректором якої став Йосип Сліпий.

Суттєві зміни своєї позиції щодо українства зазнала православна церква. У 1924 р. Синод православної церкви у Варшаві за наполяганням польського уряду розірвав зв'язки з московською патріархією, проголосив автокефалію і дозволив богослужіння українською мовою (до того часу православне духовенство – в основному воно було російським – вороже ставилося до Польщі й до національних прагнень українців). Так було розпочато українізацію православної церкви, продовжену в 1927 р. на церковному з'їзді в Луцьку.

Однак, справедливо остерігаючись поєднання зусиль греко-като- ликів і православних у їхній боротьбі проти польського панування, Польща згорнула українізацію православ'я і в 1937 р. розпочинає кампанію "ревіндикації" (примусового переходу православних до католицизму). Улітку 1938 р. лише на Холмщині було зруйновано понад 110 церков, багато з яких будувалися ще у ХІІ–ХVІ ст.

Перед Другою світовою війною в Західній Україні православних церков було менше ніж у 7 разів порівняно з 1914 р. Такими були результати польського наступу на православ'я.

351

Контрольні запитання

1.Які держави окупували західноукраїнські землі Після першої світової війни?

2.Що таке парцеляція земель у Польщі?

3.Охарактеризуйте сутність пацифікації (осінь 1930 р.).

4.Яким був стан українців у Польщі, Румунії, Чехословаччині?

5.Охарактеризуйте діяльність УНДО в Галичині.

6.Назвіть причини радикалізації українського національно-визвольного руху в 1930-х рр.?

352

Лекція 21

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939–1945 РОКИ)

План лекції

1.Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі. "Радянізація" західних областей України.

2.Окупація України військами Німеччини та її союзників. "Новий порядок" на українських землях.

3.Дві течії руху Опору в Україні.

4.Україна на завершальному етапі війни.

1.РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 РОКУ

ЙЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80 % населення Землі. Війна коштувала людству 65–67 млн життів.

Україна опинилася в епіцентрі війни вже у вересні 1939 р. Але ще до початку Другої світової війни при потуранні західних держав Німеччина в березні 1939 р. розчленувала й поглинула більшу частину Чехословаччини, давши дозвіл на окупацію Карпатської України своєму союзнику Угорщині.

23 серпня 1939 р., після невдалих спроб СРСР, Англії та Франції створити систему колективної безпеки проти німецької агресії, між СРСР і Німеччиною було підписано Договір про ненапад (пакт "Молотова – Ріббентропа"). До договору додавався таємний протокол про розподіл сфер впливу сторін у Європі. Таємний протокол, існування якого радянське керівництво протягом півстоліття заперечувало, давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до

353

Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини. У свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі та забезпечила собі поставки з СРСР во- єнно-стратегічних матеріалів і продовольства. Пакт "Молотова – Ріббентропа" перетворив СРСР на фактичного союзника нацистської Німеччини і розв'язав руки Гітлеру в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Англія і Франція, зв'я- зані з нею договірними зобов'язаннями, оголосили війну Німеччині. Це стало початком Другої світової війни.

Воєнні дії, що розгорнулися на польській землі, приголомшили світ. Англійський генштаб вважав, що Польща протримається не менше півроку, але німецькі війська вже 8 вересня 1939 р. підійшли до Варшави. Основні сили польської армії вже були розбитими, а 15 вересня німці взяли Люблін і підійшли до Бреста.

Уранці 17 вересня 1939 р. від імені уряду СРСР польському послу

вМоскві Гржибовському було зачитано ноту, в якій констатувалося, що так як Польська держава та її уряд перестали існувати, то у зв'язку з такою ситуацією радянський уряд віддав розпорядження військам узяти під захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі. Того ж дня радянські війська перейшли польський кордон.

Жителі Західної України по-різному зустріли радянські війська, виявляючи радість з приводу об'єднання українських земель, сподіваючись на соціальні зміни. Водночас інформація про сталінські репресії вселяла страх, відчуття невпевненості. Особливу настороженість виявляли інтелігенція, представники українських політичних партій.

22 вересня 1939 р. представники Німеччини та СРСР визначили демаркаційну лінію для військ обох країн відповідно до умов таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. Частини Червоної армії вступили

враніше зайняті німцями Стрий, Дрогобич, Борислав і Самбір. Згідно з договором Люблінське воєводство й частина Варшавського відійшли під контроль окупаційних властей Німеччини, а Литва – СРСР. За те, що в зоні впливу СРСР опиняться Дрогобич і Борислав, радянський уряд обіцяв поставити Німеччині нафтопродукти обсягом річного виробництва в цьому районі.

Радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений спільними бойовими діями проти Польщі, поділом її території між двома агресорами, було підтверджено новим договором. 28 вересня 1939 р. у Москві між СРСР і Німеччиною було укладено Договір про дружбу й державний кордон, який розвивав агресивні положення попередньої радянсько-німецької угоди. Цей договір закріпив кордон між СРСР і Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який майже збігався з відомою "лінією Керзона" 1919 р.

354

Для радянських людей, вихованих у дусі ненависті до фашизму, події 1939 р. були незбагненними. Договір про дружбу з фашистською Німеччиною, заборона антифашистської пропаганди, повне умовчання про війну, що насувалася, – усе це вносило сум'яття в душі людей.

Для правового оформлення політичного статусу приєднаних земель радянське керівництво в жовтні 1939 р. організувало вибори до Українських Народних Зборів і самі Збори, які прийняли рішення просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до СРСР,

авже потім – до УРСР. З політичного погляду ті події однозначно оцінити непросто. Будучи ще одним кроком до соборності українських земель, вони не стали актом демократичного самовизначення народу,

абули наслідком таємних домовленостей двох диктаторських режимів. Це возз'єднання принципово відрізнялося від злуки УНР і ЗУНР 1919 р. Якщо рішення про злуку 1919 р. приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в 1939 р. в Москві йшлося не про соборну Україну, а про збільшення території СРСР.

Згідно з таємними протоколами до пакту про ненапад і "Договору про дружбу та державний кордон" між Німеччиною і СРСР частина українського населення (приблизно 550 тис. осіб) у Лемківщині й Холмщині опинилася на окупованій німцями території. Генерал-губернатор окупованих Німеччиною польських земель Ганс Франк оголосив спеціальний указ Гітлера, за яким ця територія ставала німецькою колонією з наданням її населенню мінімальних прав. Частина прорадянськи налаштованих жителів перейшла на території, зайняті радянськими військами, а туди з Галичини переселились (при вступі Червоної армії) до 20–30 тис. людей, які не могли змиритися з радянським режимом.

Карпатська Україна перебувала під окупацією Угорщини, уряд якої так і не виконав обіцянки щодо автономії українських земель. Більше того, він почав тотальний наступ на українофілів: сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, більше 30 тис. осіб переселились у Галичину (до окупації її німцями). Були заборонені всі українські організації, у тому числі "Просвіта". Розуміючи, що повну мадяризацію (асиміляцію угорцями) здійснити не вдасться, угорський уряд обрав русофільський варіант. Основними провідниками такої політики стали місцеві діячі – давнішні прихильники будапештського уряду Андрій Бродій і Степан Фенцик. Єдиним позитивним аспектом шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона зберегла край від нацистської неволі, від спустошення, якого зазнала більша частина України.

2 жовтня 1939 р. почалося виведення радянською та німецькою сторонами своїх військ з територій, передбачених таємним додатко-

355

вим протоколом від 28 вересня 1939 р. На німецькому боці залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.

Радянсько-німецькі договори 1939 р. створили умови і для вирішення проблеми Бессарабії та Буковини – споконвічних українських земель. Після пред'явлення ультиматуму румунському урядові про повернення цих земель 28 червня 1940 р. Червона армія перейшла Дністер і встановила нові кордони. Радянському Союзу було передано Бессарабію, анексовану Румунією в 1918 р., у результаті чого створено Молдавську РСР. Західна Буковина з Хотинським районом Бессарабії утворили Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні райони Бессарабії – Акерманський та Ізмаїльський – увійшли до складу Одеської області. Лише українське населення Угорщини залишилося поза єдиним українським державним утворенням у складі СРСР.

Унаслідок цих процесів населення України збільшилося майже на 9 млн людей і на червень 1941 р. становило понад 41,5 млн, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

На приєднаних у 1939 р. західноукраїнських землях утворювалося шість областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська й Тернопільська. На цій території (а з 1940 р. і на Буковині та Бессарабії) нова влада почала утверджувати порядки, що існували в СРСР. Спочатку процес "радянізації" зустрів співчуття й навіть підтримку місцевого населення, що настраждалося під час польської та румунської окупації. Здійснювалась націоналізація банків і промисловості, конфіскація поміщицьких земель, реорганізація системи народної освіти. Було експропрійовано понад 2 тис. фабрик і заводів. Радянський уряд організував 182 машинно-тракторні станції (МТС). Однак незабаром населення повною мірою випробувало на собі всі негативні наслідки процесу "радянізації". У Західній Україні запрацювало й відомство Л. Берії, розпочавши нищення "класових ворогів": поміщиків, "буржуазних" фахівців, українських націоналістів, депортацію "політично неблагонадійного" населення в Казахстан, Красноярський край, інші місця. Головний удар спрямовувався проти політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією. Будь-яка протидія політиці радянської влади нещадно придушувалася. Протягом року із Західної України й Західної Білорусі було депортовано 318 тис. сімей, або понад 1 млн осіб (10 % від усього населення). Під забороною опинилися українські політичні партії. На керівні посади призначались вихідці зі східних областей.

Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: уперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити на-

356

селенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Атмосфера політичного терору та репресій швидко переконала населення західноукраїнських земель, що таке возз'єднання майже нічим не відрізняється від іноземної окупації. Уже цей перший негативний досвід короткочасного спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їхнє майбутнє – не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

2. ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ ВІЙСЬКАМИ НІМЕЧЧИНИ ТА ЇЇ СОЮЗНИКАМИ. "НОВИЙ ПОРЯДОК" НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Підкоривши майже всю Західну Європу, 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз, мотивуючи це необхідністю завдати "превентивний" удар. За багатьма критеріями СРСР виявився неготовим до відсічі гітлерівцям. Достовірна й незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів надходила до Сталіна. Але замість відповідних заходів з приведення збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало "чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору про ненапад. У результаті Червона армія й радянський народ зазнали в перші місяці війни колосальних втрат: 3,5 тис. літаків, до 1 млн. солдат, з них 724 тис. полоненими. Німцям дісталися і значні трофеї: 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат і мінометів, величезні запаси пального та боєприпасів.

Війну СРСР оголосили уряди Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини. Наступ німецьких військ та їхні союзників згідно з планом "Барбаросса" відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград); Центральним (Білорусь, Москва); Південним (Україна). За планом "Ост" німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт, командувачем якого був генерал М. Кирпонос, та Південний фронт на чолі з генералом Я. Черевиченком. На території України німці здобули значні перемоги, головним чином через некомпетентність Й. Сталіна і його найближчого оточення в управлінні військами. Це "Уманський казан" (серпень 1941), де були оточені 6-та й 12-та армії Південного фронту; заборона

357

Верховного головнокомандувача вивести війська з Київського виступу й подальше оточення 665-тисячного війська Південно-Західного фронту; невдалий наступ радянських військ з Барвенківського плацдарму під Харковом (травень 1942 р.), що спричинило оточення й захоплення в полон більшої частини військ (загинуло 171 тис., потрапило в полон 240 тис. червоноармійців, втрачено 1 тис. 200 танків); розгром у травні 1942 р. угруповання радянських військ на Керченському півострові (250 тис. було вбито й узято в полон). Лише в цих операціях радянські війська втратили 12 армій, понад 1 млн бійців і командирів потрапили в полон.

Німецькі війська швидко просувалися углиб країни. До грудня 1941 р. вони контролювали територію з майже 80-мільйонним населенням (42 % населення СРСР), захопили 3,8 млн військовополонених (із них 1,3 млн були українці) і окупували майже всю Україну. 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області гітлерівці окупували всю територію Української РСР.

Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер своїми нещадними методами рятувати її. Так, 16 серпня 1941 р. Сталін підписав наказ № 270 "Про полонених", в якому йшлося про те, що всі військовослужбовці, що потрапили в полон, без урахування обставин полонення оголошувалися зрадниками. Ще жорстокішим був наказ № 227 від 28 липня 1942 р. "Ні кроку назад!", яким заборонявся відступ без дозволу вищестоящого командира і вводилися загороджувальні загони.

Розпочалося формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, населення мобілізовувалось на будівництво оборонних споруд. Почалася перебудова економіки на воєнний лад. Гасло "Все для фронту, все для перемоги", що з'явилося в перші дні війни, визначало віднині весь сенс життя та діяльності радянського суспільства.

З України було евакуйовано на схід понад 550 підприємств, майно радгоспів і колгоспів (зокрема понад 6 млн. голів худоби, 30 тис. тракторів), Академію наук УРСР, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн робітників, селян, службовців. Водночас було примусово депортовано до Сибіру та в Казахстан німців, що проживали на території України та Криму з ХVІІІ ст.

Усе, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. За наказом Кремля застосовувалася тактика "випаленої землі".

Перебазування на схід величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на військовий лад – у надзвичайно складних умовах і в найкоротший строк – стало всенародним трудовим подвигом. На сході країни, по суті, заново була створена першокласна воєнна економіка.

358

Передчуваючи наближення війни, українські політичні сили сподівалися використати зіткнення воюючих сторін для здобуття української державності. Ще до війни німецька пропаганда поширила фальшивку щодо своїх намірів створити "Велику Україну", до якої могли б увійти всі етнічні українські землі. Ця пропагандистська операція виявилася досить ефективною, бо навіть найрадикальніші українські політичні сили схилялися до думки про можливість співробітництва з німцями. Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то, принаймні, поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. З тактичних міркувань окупанти зробили певні кроки в даному напрямку: дозволили відкривати церкви, крізь пальці дивилися на відродження українського національного руху, "Просвіти", на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси. Однак з моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами та різким обмеженням українського національного руху ілюзії в людей почали швидко розвіюватись.

Справжньою метою Німеччини було розчленування території України, що підтвердилося на практиці: Закарпаття опинилося під угорською окупацією, Буковина – під Румунією. Львівська, Тернопільська, Станіславська та Дрогобицька області були підпорядковані польському генерал-губернатору, а з інших земель був утворений "Рейхскомісаріат Україна".

Уперше гітлерівцям довелося розкрити свої наміри після проголошення 30 червня 1941 р. Українськими національними зборами у Львові Акта відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком. У заяві ОУН–Б із цього приводу йшлося, що на західноукраїнських землях формується українська влада, підпорядкована українському уряду, який буде створено в Києві. Цю акцію підтримав митрополит А. Шептицький.

Проголошення Української держави було важливим актом української політики, оскільки змусило німців розкрити свої плани стосовно політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної тактики українських сил. ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови Бандери це зробити, він і його найближчі соратники (у тому числі Я. Стецько) були заарештовані й кинуті до концтабору Заксенхаузен, де вони пробули до весни 1944 р. ОУН–Б знову перейшла на нелегальний стан.

359

Із фронту були відкликані обидва батальйони "Легіону українських націоналістів" – "Роланд" і "Нахтігаль", більшість бійців із цих формувань пізніше приєдналися до УПА. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН–Б. 20 листопада 1941 р. було заборонено діяльність Української Національної Ради.

Ставало зрозумілим, що ніякого самостійного державного утворення в Україні німці не допустять. Це змусило керівництво ОУН переглянути свою політику, змінити тактику, форми й методи діяльності. Відповідно постало питання: проти кого боротися – сталінської системи, яка вже принесла багато страждань українцям через масову колективізацію, голодомор, проти нацистського "нового порядку" з його жорстокістю, чи розпочати боротьбу проти гітлеризму і сталінізму одночасно. Більшість обрала останній варіант. 14–15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з'їзд українських самостійників, який прийняв рішення про те, "що настав час... нищити німецьку систему...

протистояти німецькій силі".

Серед нацистського керівництва були прихильники, зокрема Розенберг, створення українцями їхньої незалежної держави. Але сам Гітлер і більшість із його оточення дотримувались іншої думки, яку

йпочали реалізовувати. У серпні 1941 р. німці створили "Рейхскомісаріат Україна", до якого входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. – уся Полтавщина й Запоріжжя. Це адміністративне утворення охоплювало 340 тис. км2 з населенням 17 млн. – 63,6 % всієї території України. Управляв ним Еріх Кох, відомий своєю жорстокістю та особливою ненавистю до слов'янських народів. Рейхскомісаріат формально підкорявся міністерству східних окупованих територій. Місцевою адміністрацією були районні міські управи й сільські староства. Українська поліція підкорялася німецькій цивільній владі. Столицею Рейхскомісаріату стало м. Рівне. Галичину було передано до Польського генерал-губернаторства. Буковину

йчастину Південно-Східної України, у тому числі Одесу, – Румунії, ці землі отримали назву "Трансністрія" (Задністров'я). Загалом під румунською окупацією опинилося 10 % української території (за німе- цько-румунським договором від 19 серпня 1941 р.). Прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська та Донбас) перейшли в безпосереднє підпорядкування німецького військового командування. На цій підставі німецьке керівництво заявило, що України не існує, це лише географічне поняття.

На території України було встановлено окупаційний режим особливо жорстокої форми. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед із числа есесівців. Німецьке керівництво створило в Україні понад 180 концен-

360