book_ukr

Соціальне гноблення, дискримінація українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі гострі протести. Вони виявлялися у страйках і навіть збройних виступах. Тяжке економічне становище основної маси населення і асиміляторська політика румунської адміністрації використовувалися керівництвом радянської Росії для розпалювання напруженості на Буковині й особливо в Бессарабії. Радянська Росія прагнула розгорнути партизанський рух, який мав бути додатковим аргументом у дипломатичному тиску на Румунію, щоб та відмовилася від анексованих територій. Починаючи з 1918 р. селянські збройні загони діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв'язку. За 1918–1924 рр. відбулося понад півтори сотні збройних виступів.

Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання. Поразка погано озброєних селянських загонів у боях з жандармерією та регулярною армією була неминучою. Організатори Татарбунарського повстання це чудово розуміли. Розуміли вони й те, що Червона армія не прийде на допомогу. Москві важливо було переконати світову громадськість у тому, що бессараби прагнуть установити радянську владу та приєднатися до Радянського Союзу. Молдавські селяни повстання не підтримали. Німці-колоністи виступили на боці румунських військ із зброєю в руках. У села, де існувала влада ревкому, увірвалися каральні загони поліції, жандармерії та армії. Із селянами, які насмілилися виступити проти держави, жорстоко розправилися. Судові переслідування тривали до 1929 р. Буковина й Бессарабія з 1918 по 1927 р. перебували на воєнному становищі. Період 1928–1937 рр. виявилися більш ліберальним. Однак у 1938 р. в Румунії було встановлено військову диктатуру.

3. ЗАКАРПАТТЯ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

Державний статус Закарпаття вирішувався за безпосередньою участю США та колишніх емігрантів – вихідців із Закарпаття. Згідно з Тріанонським мирним договором, підписаним у червні 1920, Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою "Підкарпатська Русь". На території краю в кінці 20-х рр. проживало понад 725 тис. українців. У Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 гектарів землі кожне. Для чеських колоністів тут було виділено 19 тис. гектарів.

У Закарпатті у 20-х рр. була проведена земельна реформа. Уряд викупив з великими збитками для себе землю у мадярських поміщиків, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. гектарів землі. Проте через перенаселеність, дефіцит ріллі в гірському краї

341

та примітивну агрокультуру більшість селян бідували. Під час кризи 1929–1933 рр. вони змушені були брати банківські позики, щоб звести кінці з кінцями, проте далеко не всі врятувалися від розорення.

У сукупному суспільному продукті Закарпаття частка промисловості становила 2 %. Чисельність зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. осіб. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не побудували. Підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не мав наміру витрачати кошти на будівництво промислових об'єктів на місцевості, де не було кваліфікованих робітників. Колоніальні риси економічної політики чеської буржуазії щодо Закарпаття проявились в обмеженні й навіть згортанні місцевої промисловості. Так, транспортні тарифи за перевезення продукції із Закарпаття в Чехію були вдвоє вищі, ніж у цілому в країні. Урядові кола допомагали чеській буржуазії утримувати в краї виключно низькі ціни на сировину та сільгосппродукцію. Отже, і для Чехословаччини Закарпаття було внутрішньою колонією, так само як Західна Україна для Польщі, Буковина для Румунії.

Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 р. її почали називати Підкарпатським краєм. Відірваність упродовж дев'яти століть від України позначилася на психології та ментальності карпатоукраїнської етнічної спільноти. Так звані "локалісти" вбачали у самоназві карпатоукраїнців (русини) вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої гасла і політичні розрахунки. За вплив на суспільство з українофілами боролися русофіли, які походили від москвофілів ХІХ ст. Після Російської революції 1917 р. вони почали орієнтуватися не на Москву, а на Прагу. Губернатор Закарпаття в 1923–1933 рр. А. Бескид проводив русофільську політику. Партію русофілів підтримувала державна адміністративна машина. Це давало русофілам змогу, незважаючи на меншу популярність, успішно конкурувати з українофілами. Празький уряд, посилаючись на незгоди серед політичних сил краю, продовжував утримуватися від реалізації попередніх обіцянок надати карпатоукраїнцям автономію.

Впливовою силою в Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Усюди, де міг, він організовував комсомольські осередки і групи "революційних профспілок". У 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, комітет створив "спілку працюючого селянства". На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комуністів віддали голоси 40 % виборців. Через п'ять років, коли економічне становище краю стабілізувалося, вони дістали тільки 15 % голосів. На виборах 1935 р., в яких брали участь під гаслом Народного фронту, вони знову набрали найбільшу кількість голосів – 26 %.

342

Варто підкреслити, що влада Чехословаччини намагалася переконати місцеве українське населення, що в нього немає батьківщини. А земля, на якій вони живуть із прадавніх часів, – це "земля без імені". Національно-культурне й навіть економічне становище чехословацьких українців було незрівнянно кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. Щоправда, празький уряд старався зберегти унітарність країни і не допускав автономного управління ні в Закарпатській Україні, ні в Словаччині.

Національне-культурне становище, можливість політичної діяльності, загальний стан національно-визвольного руху різнився в західноукраїнських землях відповідно до їхньої належності – Польщі, Румунії, або ж Чехословаччині. Найсприятливіші умови були саме в останній.

Після Мюнхенської наради великих держав Європи 30 вересня 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, лідери закарпатських українців почали вимагати для краю автономії. Прикладом для них стала Словаччина, яка одержала автономний статус 7 жовтня. Цього ж дня співробітники німецького міністерства закордонних справ порадили А. Гітлеру надіслати вимогу празькому уряду про надання автономії Карпатській Україні. Шантажуючи Польщу, СРСР і Угорщину, німецькі політики твердили: Карпатська Україна стане П'ємонтом, що торує шлях до соборності України. 11 жовтня 1938 р. було сформовано уряд Закарпаття, головою якого став лідер Автономного союзу хліборобів А. Бродій. Однак через два дні його було арештовано як угорського агента, і посаду прем'єра дістав керівник Християнської народної партії священик А. Волошин. Як напівмілітарна структура, у листопаді 1938 р. з добровольців було створено Карпатську Січ. Її бойовики підтримували тісні стосунки з німецькою службою безпеки, а окрема група січовиків готувалася до війни з Польщею на боці Гітлера. Водночас угорська влада, що зазіхала на Закарпаття, засилала терористів, які розгорнули діяльність у румунських селах Карпатської України. На територію Закарпаття були перекинуті чотири роти "голодранців" угорського реваншиста М. Козми (300 із них арештувала чеська поліція), групами по 6–8 осіб. Тут, а також на південному сході Словаччини діяли 900 польських диверсантів. Розрахунок був на те, що подібні акції полегшать окупацію Закарпатського регіону угорською армією.

У жовтні 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Лідери українофілів, русофілів і локалістів

343

домовилися між собою і звернулися до Праги із спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв'язками з Польщею та Угорщиною. Наприкінці жовтня до влади прийшов кабінет з українофілів на чолі з А. Волошиним.

У листопаді 1938 р. міністри закордонних справ Німеччини та Італії, розглянувши у Відні конфлікт між Угорщиною та Чехословаччиною, передали першій міста Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими до них районами. Таким чином, до Угорщини відійшла частина Закарпаття, де проживали 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16 тис. словаків і чехів. Керівництво Карпатської України, погодившись із цим арбітражем, продовжило державне будівництво на урізаній території, оголосивши столицею місто Хуст. Але вже надвечір 20 листопада 1938 р. угорські війська розпочали окупацію молодої держави. Однак на вимогу Гітлера й Муссоліні М. Хорті був вимушений припинити агресію. Більше того, із січня 1939 р. Німеччина обіцяла А. Волошину свою підтримку, розширити українсько-німецькі зв'язки, у тому числі й економічні.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася від Гітлера дозволу на захоплення Закарпаття. Гітлер порадив їй порозумітися безпосередньо з Чехословаччиною. Коли ці переговори виявилися безрезультатними, М. Хорті звернувся до чотирьох держав, які укладали Мюнхенський договір. Англія і Франція передовірили арбітраж з цього питання Німеччині та Італії.

Не марнуючи часу, українофіли почали будувати державність на урізаній території. Адміністрація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розпочалися підготовчі роботи зі створення збройних сил. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини, заокеанської діаспори.

21 січня 1939 р. А. Волошин наказав розпустити всі партії, крім урядової – Української партії єдності, тому на виборах 12 лютого за неї було подано 90 % голосів. Уряд Карпатської України прийняв рішення про приєднання до осі "Берлін – Рим", бо гарантії територіальної цілісності Підкарпатського краю з боку чотирьох європейських держав були ненадійними. Населення Закарпатського краю підтримувало курс А. Волошина на зміцнення державності. На виборах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція українських партій – Українське національне об'єднання дістало переважну більшість голосів. Після цього українофіли відкрито почали створювати збройні сили – Карпатську Січ. Незабаром у ній налічувалося близько 5 тис. бійців. Чеський уряд кілька разів відкладав скли-

344

кання сейму в Хусті. Нарешті його було призначено на 14 березня 1939 р. Розуміючи, що Прага не захистить Карпатську Україну від поглинання Угорщиною, А. Волошин 14 березня проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд.

Після ліквідації Чехословацької держави в березні 1939 р. (Чехія стала частиною німецького рейху, а Словаччина – формально незалежною) берлінські дипломати розпустили чутки про можливість об'єднання Закарпаття із Західною Україною або навіть з УРСР. Маючи таку інформацію, ні Польща, ні Радянській Союз не бажали миритися з існуванням Карпатської України (негативна позиція Й. Сталіна чітко прозвучала в його виступі на ХУІІІ з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р.).

Бажання міцніше прив'язати Будапешт як союзника зумовило остаточну позицію Гітлера. 13 березня 1939 р. посол Угорщини в Німеччині Стоян прибув до Будапешта зі звісткою про те, що фюрер дозволив нарешті ввести війська на територію Закарпаття. У ніч на 14 березня угорська армія вторглася на землі Карпатської України. Настирливі прохання А. Волошина до Гітлера взяти його державу під протектор Німеччини закінчились нічим. Упродовж 15–17 березня 1939 р. 5-тисячна "Карпатська Січ" намагалася стримати просування 40-тисячного угорського угрупування. Після взяття столиці – Хуста – ще кілька днів точилися оборонні бої січовиків, в яких загинуло близько двох тисяч закарпатців і галичан, включаючи активістів ОУН – М. Колодзинського й З. Коссака. Таким чином, проіснувавши як незалежна держава лише одну добу, Карпатська Україна першою, ще до початку Другої світової війни, вчинила збройний опір агресору.

15 березня сейм обрав одноголосно таємним голосуванням А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Карпатської України. Англія і Франція цього не схвалили. Автономію, або незалежність, Закарпаття вони розглядали як розчленування Чехословаччини і створення на її території цілком підконтрольних А. Гітлеру держав. До такої думки схиляла їх і поведінка лідерів ОУН. Розраховуючи на підтримку Німеччини, оунівці переконували карпатоукраїнців, що саме з їхньої маленької держави з допомогою "батька Волошина та вуйка Гітлера" почнеться утворення соборної України.

Подібний розвиток подій був абсолютно нереальним. Однак Й. Сталін визнав за доцільне відреагувати. На ХУІІІ з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р. він висміяв ідею приєднання УСРР, населення якої становило 30-млн., до Карпатської України із 700-тисячним населенням як пропозицію "злиття слона з комаром".

А. Гітлер зробив потрібні висновки зі сталінського демаршу. Слова Й. Сталіна він сприйняв як відмову СРСР претендувати на Карпатську

345

Україну. Угорщина вже давно наполягала, щоб їй дали згоду на поглинення території всього Закарпаття. За два дні до проголошення незалежності Німеччина дала зрозуміти, що не заперечує проти цього.

15 березня 1939 р. угорські війська перейшли кордон неокупованої частини Закарпаття. Через два дні останні захисники Карпатської України покинули її територію або перейшли до партизанської боротьби. Партизанська війна точилася в Карпатах до середини квітня.

4.КУЛЬТУРНЕ Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У20–30-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Культурне становище та духовне життя західних українців у період 20–30-х рр. варто розглядати через асиміляційні процеси, які активно впроваджувались у таких державах, як Польща й Румунія та досить толерантну культурну й національну політику в Чехословаччині. Так, за Ризьким мирним договором польський уряд мав би забезпечувати право українців на розвиток національної мови, шкільної освіти, культури в цілому. Проте, незважаючи на Конституції 1921 і 1935 рр., реалії життя спростовували юридично оформлені зобов'язання Польської держави. На прикладі Польщі й Румунії можна чітко простежити політику "подвійних стандартів" щодо національних меншин.

Офіційна польська влада свою асимілятивну політику (полонізацію) щодо національних меншин спрямувала лише в бік українців, оскільки саме вони не вважали себе національною меншістю в межах кордонів Другої Речі Посполитої, становлячи загрозу існування Польської держави на їхніх землях. Зокрема, 31 липня 1924 р. польський сейм прийняв за поданням міністра віросповідань і загальної освіти С. Грабовського особливий шкільний закон для Західної України, за яким запроваджувалися двомовні школи на західноукраїнських землях, що ввійшли до складу Польщі. Школи (як польські, так і українські) могли стати двомовними лише за поданням відповідного прохання-декларації в місцеві органи освіти. Цей документ, однак, був відверто дискримінаційного характеру. У ньому вимагалося не більше 20 підписів батьків польських учнів, а підписів батьків українських дітей мало бути не менше 40. Фактично викладання, особливо в початкових школах, переходило на польську мову, адже напередодні, у 1923 р., було розпочато системну ліквідацію україномовних учителів через закриття єдиної української чоловічої семінарії у Львові, яка здійснювала підготовку вчителів для шкіл, особливо початкових, українською мо-

346

вою. Пізніше стали двомовними українські жіночі учительські семінарії у Львові та Перемишлі.

Найбільшої гостроти ця проблема набула у воєводствах Польщі, які раніше належали Російській імперії, зокрема на Волині. Так, за десять років – з 1922 по 1932 рр. – кількість українських шкіл тут зменшилася в 100 разів (з 400 до 4). Хоча одночасно зберігалася стабільною, користуючись державною підтримкою, кількість чеських, німецьких, єврейських національних шкіл. А в Східній Галичині рівновагу польських та українських шкіл початку 20-х рр. (у межах 2 тис. кожна) було суттєво порушено, коли перед Другою світовою війною кількість українських шкіл зменшилася майже в 6 разів, а решта стали двомовними.

Культурно-освітньою трагедією для українських дітей можна назвати їхнє невідвідування шкіл. Так, якщо у Львівському воєводстві до школи не ходила майже кожна третя дитина, то у Волинському – дві з трьох. До справи захисту української освіти залучались відомі діячі української культури, політичні партії та організації, зокрема ОУН. Іноді їхня боротьба проти полонізації давала певні результати: деякі школи на Волині у 30-х рр. ХХ ст. перейшли на українську мову навчання.

Проте більш ефективним засобом стримування полонізації освіти стала розбудова мережі приватних українських шкіл. У цій справі велика роль належала товариству "Рідна школа", яке фінансувалося національним кооперативним рухом. Саме завдячуючи йому, у 30-х рр. було відкрито понад 40 народних шкіл, декілька гімназій і ліцеїв. Товариство також видавало українські шкільні підручники, посібники, педагогічний журнал, заснувало сотні бібліотек при школах.

Ліквідація української народної освіти відбулася в Румунії. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині в 1918 р., майже дві третини були румунізовані лише за два роки. У 1924 р. вже не залишилося жодної суто української школи, що було остаточно закріплено Декретом міністерства освіти від 24 липня 1924 р. Однак права вільно користуватися національною мовою були позбавлені лише українці. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

Іншим було становище в галузі народної освіти в Закарпатті. У Закарпатті кількість національних шкіл у цілому відповідала питомій вазі населення відповідної національності. Серед 803 шкіл, які тут працювали в 1938 р., нараховувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Чеські школи були нечисленними і засновувалися з метою забезпечити національну освіту для дітей державних службовців, надісланих з Праги та інших міст Чехії. Кожний мав право посилати свою дитину в школу, де вона навчалася рідною мовою. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської

347

народної освіти, але тільки за рахунок якості навчання. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 – в українських.

Проявом українського культурного спротиву полонізації було створення у Львові вищих навчальних закладів (українського університету, Вищої політехнічної школи). Студенти одержували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехословаччині, Австрії. Не стояла осторонь збереження національної культури і УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким. Так, на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію – єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання, в якому навчалося понад 600 студентів. Державною підтримкою вищої української освіти вирізнялась Чехословаччина, де діяло декілька вищих навчальних заклади. Уже в 1921 р. у Празі розпочав свою діяльність Український вільний університет, а навесні 1922 р. – Українська господарська академія (підготовка інженерів та агрономів), неподалік від столиці країни. Однак ці вищі навчальні заклади діяли на території власне Чехословаччини, а не в Підкарпатському краї – українських землях.

Важливе місце в західноукраїнському культурному середовищі посідало Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), позбавлене державної підтримки з боку польської влади. Але завдяки коштам української громади НТШ утримувало декілька музеїв та науководослідних інститутів, велику бібліотеку. Певну фінансову допомогу товариство дістало в 1920-х рр. від уряду радянської України, який намагався демонструвати на той час цілісність української нації перед світом. З 1921 р. було введено субсидію для НТШ, а також через представництво УСРР у Варшаві протягом першої половини 20-х рр. здійснювалося часткове фінансування вищих українських шкіл у Львові. З 1927 р. до початку 30-х рр. розмір субсидії зберігався на рівні близько 12 тис. доларів. Уже в 1921 р. було перейменовано Українську академію наук на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Членами ВУАН було обрано вчених із НТШ – це М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський і В. Щурат. Але в 1930-х рр. фінансування з боку УСРР припинилося, контакти ВУАН і НТШ обірвалися.

Слід зазначити, що позиції Наукового товариства імені Т. Шевченка в науковому світі, навіть, незважаючи на відносне зменшення поповнення новими науковцями, втрати через еміграцію в інші країни, відсутність державної підтримки збоку польського уряду, були досить поважними і стабільними. Про це говорило обрання іноземними членами НТШ вчених світового рівня: математиків Д. Гільберта, Ф. Клейна; фізиків А. Ейнштейна, А. Йоффе, М. Планка тощо. До складу Наукового товариства імені Т. Шевченка у 20–30-х рр. ХХ ст. вхо-

348

дило понад 200 вчених, серед них відомі на той час авторитетні історики І. Крип'якевич, С. Томашівський; літературознавці В. Гнатюк, М. Возняк; економіст І. Витанович; географ В. Кубійович; фізик В. Левицький та ін.

1920-ті рр. позначені розвитком наукових і культурних зв'язків інтелігенції УСРР і Західної України. На їхній стан впливали як міждержавні відносини Радянського Союзу з тими європейськими країнами, під владарюванням яких перебували західноукраїнські землі, насамперед із Польщею, так і ініціатива окремих відомих представників обох частин України: директора Українського національного музею

уЛьвові, професора І. Свєнціцького, голови Наукового товариства ім. Шевченка, професора К. Студинського; колишнього голови НТШ (1897–1913) М. Грушевського та ін. З укладенням 24 травня 1923 р. поштово-телеграфної конвенції між РРФСР, УСРР і БСРР і Польською Республікою почали налагоджуватися книгообмінні операції між західноукраїнськими землями та видавництвами УСРР. А 12 листопада 1927 р. було підписано угоду про такі операції між книгарнею НТШ

уЛьвові та Державним видавництвом України (ДВУ) у Харкові. Однак за цією домовленістю фактично встановлювався однобічний характер контактів у цій сфері – йшлося лише про поширення видань ДВУ та інших видавництв УСРР на теренах Західної України через виключне право продажу їх НТШ, через яке згодом здійснювалося понад 80 % усього книжкового експорту радянської України.

З1925 р. розпочала свою діяльність Комісія історії Західної України. Використовуючи різні наукові нагоди: ювілеї, конференції, вона намагалась організувати приїзди до Києва західноукраїнських учених. У 1926 р. до ювілейних свят Д. Драгоманова й І. Франка були виконані перші спільні дослідження львівських і київських науковців. На ювілей М. Грушевського (жовтень 1926 р.) приїздили зі Львова К. Студинський та І. Свєнціцький. У 1927 р. в УСРР відбулися публічні доповіді про галицьке наукове життя (К. Студинського); про старе галицьке мистецтво (І. Свєнціцького); про життя Буковини (В. Сімовича). З 1927 р. Комісія налагодила наукові зв'язки із Закарпатською Україною. Завдяки науковцям із Західної України в УСРР створено колекції тамтешньої періодики: "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Правда", "Світ", "Руслан".

Починаючи з 1927 р. Наркомос України запрошував із-за кордону на гастролі або на штатні посади до театрів УСРР уродженців із західноукраїнських земель – відомих співаків-тенорів Ореста Руснака, який був на гастролях у Харківській опері в 1928 р.; Михайла Голинського, який у 1927–1930-х рр. працював штатним солістом у Одеському та Харківському оперних театрах. У 1927–1932 рр. диригентом в опер-

349

них театрах Харкова й Києва був композитор і піаніст Антін Рудницький – уродженець Самбірщини. У 1928 р. відбулися гастролі в Радянській Україні композитора й піаніста В. Барвінського разом із віолончелістом Б. Бережницьким. У 1929 р. в УСРР тріумфально виступила з гастролями піаністка зі Львова Л. Колесса.

Але на початку 30-х рр. наукові й культурні зв'язки Західної та Східної України, які протягом 1920-х рр. ще долали ідеологічні, бюрократичні перешкоди, були досить швидко перервані: в УСРР ішло згортання українізації, відбувалися масові політичні репресії, примусова колективізація, голодомор.

Культурне життя західноукраїнських земель продовжувалося незважаючи на всі перешкоди та негаразди як внутрішні, так і зовнішні, зокрема, НТШ видало "Атлас України і суміжних земель". У 1930–1935 рр. вийшла тритомна "Українська загальна енциклопедія", виконана переважно силами НТШ. У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. – "Вісник"). У ньому гуртувалися найвизначніші літератори – В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін.

На сторінках літературного журналу "Дзвони" вперше були надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б. Антонича. Навколо літературно-мистецького щомісячника "Назустріч" гуртувалася група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом – поетом і мистецтвознавцем С. Гординським. Навколо журналу "Ми", який почав виходити у Варшаві в 1934 р., склалося літературне об'єднання переважно з письменників-емігрантів. Тут друкувалися твори Ю. Міни, Є. Маланюка, О. Теліги.

Серед мистецьких напрямів, популярних на той час у Західній Україні вирізнялись: імпресіонізм (пейзажист І. Труш), експресіонізм (О. Новаківський), неовізантінізм (іконописні роботи П. Холодного).

Підтримку національної культури здійснювали як представники західноукраїнської буржуазії, об'єднані в Союз українських купців і промисловців, так і Українська греко-католицька церква (УГКЦ) в особі митрополита А. Шептицького. Так, можна відзначити діяльність видавця І. Тиктора – організатора культурно-мистецьких акцій. Завдяки стипендіям митрополита мали можливість навчатися за кордоном художники М. Бойчук, І. Труш та ін.

Духовне життя західних українців було нерозривно пов'язане з Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ), підпорядкованою Ватикану у Східній Галичині, православній церкві на Волині та в українській частині Полісся, Підляшшя, Холмщини. Склалася своєрідна єдність двох церков, які протистояли полонізації. Зокрема,

350