book_ukr

дінки й політичної боротьби поміркованіших колег, які проживали за межами Польщі. Особливо це стосувалося групи полковника А. Мельника з осередком у Римі. До 1930 р. між УНДО й націоналістами існувало співробітництво, припинене через діаметрально протилежне ставлення до компромісів з польською владою. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях використовувалися як парламентські, так і нелегальні форми боротьби. Її метою було обстоювання інтересів українського народу від посягань окупаційних властей. Задля цього українські політичні партії боролися за місця в парламенті, використовували його трибуну для захисту українства, протистояли політиці асиміляції, висували вимоги автономії, соборності та незалежності України.

Розчарування в парламентаризмі, а також крах ілюзій щодо радянської влади змусили українських патріотів стати на шлях революційної боротьби за незалежну Україну. У цих умовах сформувалася Організація українських націоналістів, яка стояла на радикальних позиціях і сповідувала насильницькі методи боротьби проти польського, радянського, а з часом і німецького окупаційних режимів. Досвід боротьби українських політичних партій і об'єднань показав, що за тих умов завоювати українську державність, добитися утворення самостійної та ще й соборної України було неможливо. Цьому завадили насамперед роз'єднаність політичних сил, полярність їхніх орієнтацій, відсутність активної політичної підтримки державотворчих намірів українства з боку зовнішніх сил.

Польська влада проводила акції проти селянства, розганяла кооперативи, забороняла діяльність культурно-освітніх товариств тощо. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями та їхніми прихильниками. У середині вересня 1933 р. проти українських сіл було направлено великі підрозділи поліції та кавалерії, які розпочали каральну акцію – "умиротворення". Застосовуючи принципи колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони розганяли осередки українських громад, руйнували читальні, конфісковували майно, продукти, фізично розправлялися з тими, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів, молодих селян. Майже кожен третій із них дістав тривалий термін ув'язнення. Утисків та переслідувань зазнала легальна опозиція. Українських депутатів сейму польська влада взяла під домашній арешт, щоб не допустити їхньої участі у виборах, які тоді проводилися.

Однак політика "нормалізації" польсько-українських відносин зазнала невдачі. Проголошення 11 жовтня 1938 р. автономії Карпатської України пробудило в західних українців певні надії. Під

331

впливом державотворчих процесів, що відбувалися в Закарпатті, депутати від УНДО 9 грудня 1938 р. внесли на розгляд сейму "Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі". Він передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським землям у межах Станіславського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського та Поліського, окремих повітів Люблінського, Білостоцького та Краківського воєводств. Пропонувалося створення автономного уряду й сейму Галицько-Волинської землі, територіальних збройних сил, забезпечення рівноправності польської та української мов у державних установах. Проте маршал польського сейму навіть не прийняв законопроект для розгляду. Така позиція сеймового керівництва остаточно переконала українських парламентарів у марності подальших спроб порозуміння з правлячими колами Польщі. УНДО перейшла в опозицію до польського уряду. Провал політики "нормалізації" призвів до занепаду УНДО та інших легальних партій і зростання впливу Організації українських націоналістів.

Виразником соціалістичних ідей у середовищі західних українців виступила Радикальна партія – найстаріша з усіх українських партій. У 20–30-х рр. радикали виступали послідовними противниками політичних режимів СРСР та Польщі, розглядали ці держави як головних ворогів української національної незалежності. Програма Радикальної партії закликала до справедливого розподілу землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави. Водночас у ній наголошувалося, що цих цілей не можна досягнути, поки не буде утворено незалежну державу, яка об'єднає всіх українців. З тактичних міркувань партія радикалів у 1926 р. об'єдналася з менш численною партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Так виникла Українська соціалістична партія.

Проти польського окупаційного режиму, за возз'єднання Західної України з УСРР виступала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Спочатку вона діяла як крайова автономна організація Компартії Польщі. У той же час КПЗУ постійно отримувала допомогу від РКП(б) – КП(б)У. У Радянському Союзі були відкриті спеціальні школи для західноукраїнських комуністів, діяло західноукраїнське бюро допомоги КПЗУ, видавалась політична преса. Діяла вона нелегально, дотримуючись збройних, насильницьких методів боротьби проти польського уряду. У 1926 р. їй вдалося створити легальну організацію "Робітничо-Селянське об'єднання – Сільроб", яка на сеймових виборах 1928 р. набрала 320 тис. голосів і отримала кілька депутатських місць. Кампанія проти "націоналістичного ухилу О. Шумського" в радянській

332

Україні призвела до розколу КПЗУ на початку 1928 р. на "меншість", яка користувалася підтримкою Москви, та "більшість", або "васильківців" (за псевдонімом лідера КПЗУ Й. Кролика-Василькова), що виступали з критикою сталінської національної політики. Розколовся й "Сільроб". Отже, події в радянській Україні викликали занепад радянофільства й розчарування тих діячів, які стояли на позиції возз'єднання західноукраїнських земель із радянською Україною. Колишні посли в сеймі – члени "Сільробу" – стали відходити від радянофільства. Ті ж комуністи, які залишилися вірними своїм ідеалам, виїхали до радянської України. Більшість із них загинула в сталінських таборах. Після 1930 р. західноукраїнська радянофільська лівиця уже не брала участі в парламентській діяльності.

Поступово найпомітнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм. Його поширенню сприяла радикальна державницька позиція військової організації (УВО), створеної частиною молоді з корпусу Української Галицької армії (УГА) ще в липні 1920 р. на зборах стрілецької Ради

уПразі. Ця організація в подальшому функціонувала як "армія

впідпіллі". Очолив її полковник УНР Є. Коновалець. Наступного місяця там же відбувся з'їзд представників українських військових організацій за кордоном. Учасники цього форуму ухвалили рішення, в яких проводилась ідея боротьби за незалежну Україну, наголошувалось, що з'їзд стоїть на позиціях повної соборності й самостійності України. За своїм характером УВО була військовопатріотичною, а не націоналістичною організацією. Метою її було звільнення українських земель від окупантів мілітарними засобами. Відповідною була й організаційна структура УВО – на зразок армійських. Головне завдання УВО, на думку її організаторів, полягало в підготовці загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів.

Звесни 1922 р. в Галичині активісти УВО почали проводити акти саботажу, підпалювали скирди хліба польських осадників, чинили збройні напади на жандармські постерунки (відділки поліції в Західній Україні за Польщі), підривали мости й поїзди. Протягом кількох років бойовики цієї організації спалили понад 2 тис. польських фільварків, а в жовтні 1922 р. прокомуністична диверсійна група С. Мельничука й П. Шеремета у складі 50 бойовиків провела рейд по трьох воєводствах Галичини. У 1920-х рр. УВО організувала кілька замахів на державних діячів і чиновників (С. Федак намагався вбити диктатора Польщі Ю. Пілсудського). Її летючі бригади викрадали гроші в поштових відділеннях. Станиці (філіали) УВО існували в Литві, Німеччині,

333

Чехословаччині, США, Данцигу. Бойовики навчалися у Східній Прусії, у хорватських усташів, в армійських частинах Литви, Італії, Голландії, Німеччини (сам Є. Коновалець мав литовське громадянство).

У1923–1924 рр. УВО переживала кризу. Багато її активістів і бойовиків знаходились у в'язницях, провалився план розповсюдження диверсійних і пропагандистських дій на території УСРР. Є. Коновальцю не вдалося зміцнити "Українську партію національної роботи", зростав вплив Компартії Західної України. Потім від УВО відкололась прорадянськи налаштована група колишнього диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, і паралельно з УВО виникла "Західноукраїнська революційна організація". Вона виступала за розширення партизанського руху в Польщі, тому частина молоді влилася в її лави. Усі ці події дещо підірвали довір'я до УВО, а в 1928 р. німецький уряд навіть припинив її фінансування. Щоб консолідувати націоналістичні й патріотичні сили, у листопаді 1927 р. в Берліні відбулася І конференція українських націоналістів, в якій брали участь представники УВО: від "Групи української націоналістичної молоді" з Чехословаччини (лідер – М. Коновалець), від "Спілки української націоналістичної молоді" (Львів), "Легії українських націоналістів" Чехословаччини під керівництвом М. Сціборського. Потім у Празі 8–9 квітня 1928 р. пройшла

ІІконференція українських націоналістів. Обговорюючи проблему консолідації руху, її учасники підкреслювали необхідність формування єдиної організації на базі всеукраїнства, надпартійності, монократизму та національної диктатури.

Унаціонально-політичному русі в Західній Україні в 1920–1930 рр. діяли різні сили: національні демократи, націоналісти, консерватори (у гетьманському та християнсько-демократичному варіанті), соціалісти марксистського й народницького типу, комуністи (до їхнього розпуску Комінтерном 1938 р.). Ідейні напрями перших двох організацій спочатку практично збігалися, однак протягом 1923–1933 рр. у їхніх політичних поглядах виникли значні розбіжності. Кредо ж радикальних (інтегральних) націоналістів було сформульовано ще в 1923 р.: один абсолют – нація, один категоричний імператив – її воля до життя.

Після вилучення у другій половині 1932 р. з арсеналу пропаганди УНДО гасла про незалежну й соборну Україну та заміни їх вимогою національно-територіальної автономії українців у складі Польщі, розмежування націоналістів і націонал-демократів відбулося повністю. Навесні–влітку 1935 р. польський уряд і УНДО нормалізували свої стосунки, підписавши низку взаємних зобов'язань. У цьому ж напрямі діяли й Польсько-українське товариство на чолі зі С. Стем-

334

повським, Український науковий інститут у Варшаві (ОУН не змогла підпорядкувати його собі), група польських консерваторів, очолювана Я. Бобринським. Але всі зусилля цих організацій перекреслились жорстокою й кривавою "пацифікацією", наслідками економічної кризи, подіями в УСРР. Молодь дедалі більше приваблювала безпосередня бойова діяльність, акти саботажу та напади на польські поліцейські постерунки. При цьому дедалі більше уваги приділялося конкретному співробітництву з Німеччиною. У 1932 р. представники ОУН при штабі нацистської партії Р. Ярий і М. Сціборьський домоглися включення бойовиків до складу штурмових загонів Е. Рема. Майбутній командуючий УПА Р. Шухевич (Тарас Чупринка) закінчив курси при військовій академії в Мюнхені.

Радикальні настрої в українському суспільстві посилились після смерті 12 травня 1935 р. Ю. Пілсудського, коли зазнали краху спроби прем'єра Польщі В. Славека та міністра внутрішніх справ М. Косцялковського нормалізувати українсько-польські взаємовідносини. Передбачалося, що УНДО одержить у сеймі 15 депутатських місць, будуть реалізовані вимоги українців соціально-економічного й просвітницького характеру, що прискорить їхню державно-етнічну асиміляцію. Після таємної наради групи впливових військових 31 січня 1935 р. в Любліні ставлення до національних меншин стало будуватися з розрахунком на посилання "польськості". Генеральний інспектор збройних сил Польщі Е. Риз-Смігла, міністр оборони Т. Каспжицький схвалили ідею трансформації православної церкви в інструмент полонізації, підтримали регіоналізм лемків у Краківському та Львівському регіонах, гуцулів – у Станіславському. Виникла концепція реполонізації українців, які начебто забули про своє польське походження, а лідер "Табору національної єдності" О. Коц висунув план створення однонаціональної Польщі.

З 1936 р. на українські землі ринули польські осадники, а через два роки почалася "пацифікація" на Тернопільщині. 9 грудня 1938 р. українські депутати внесли на розгляд до сейму "Проект Конституційного закону Галицько-Волинської землі", в якому передбачалася територіальна автономія з урядом і сеймом, збройні сили, рівноправність польської та української мов у державних установах. Але він, звичайно, прийнятим не був, тому з 24 грудня УНДО оголосило себе опозиційною партією. Така поведінка польських правлячих кіл посилювала польсь- ко-українське протистояння напередодні Другої світової війни.

В означений період у західноукраїнському суспільстві спостерігався процес радикалізації національно-визвольного руху із застосуванням терористичних актів. Міжвоєнна Європа була постійною ареною боротьби демократичних і тоталітарних політичних сил. Перевага в цьому двобої поступово переходила на бік тоталітаризму.

335

У період з 27 січня по 3 лютого 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН). Її основою стала УВО, очолювана Є. Коновальцем. Разом з УВО, яка зберігала кілька років відносну функціональну самостійність, нову організацію утворили об'єднання українських студентів: "Асоціація української націоналістичної молоді" (Львів), "Група української національної молоді" (Прага), "Легія українських націоналістів" (Подебради, Чехословаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.

Доктриною ОУН у ті часи був націоналізм інтегральний, або чинний, як його називав ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Він, а услід за ним Д. Андрієвський, М. Сціборський та інші теоретики розвивали націоналістичні ідеї після поразки національновизвольного руху 1917–1920 рр. У центрі цих ідей була нація, її Донцов абсолютизував, вважав найвищою цінністю й був переконаний у тому, що всі зусилля варто зосередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою він бачив побудову української самостійної держави, заради якої можна йти на будь-які жертви, навіть на злочин. Невід'ємною частиною його ідеології було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Ішлося про групу людей, покликаних розтлумачити незрозумілу для багатьох простих людей ідею, зробити її доступною для них і, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за її втілення. Інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму. Ідеї Донцова, передусім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих і середніх навчальних закладів. Вони почали об'єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була зневірена у старшому поколінні, яке не могло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух. Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 р., а в остаточному вигляді – у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим

336

типом людської спільноти". Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз'єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Керуючись концепцією створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, з подальшою підготовкою до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби, усе ж домінуючими були намагання спонукати українське суспільство до "постійного революційного бродіння", підтримувати "постійний дух протесту проти властей". Першою заповіддю ОУН було: "Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї". Починаючи з 1930 р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти, зокрема замах на життя львівського воєводи К. Грабовського. На початку 30-х рр. було здійснено понад 60 замахів і вбивств. Особливого розголосу набули терористичні акти проти польських посадових осіб, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького та директора української гімназії І. Бабія. Ці дії викликали гостру реакцію в національнодемократичному таборі. 13 липня 1934 р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили зі спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що "наносять необчисленні шкоди українській нації".

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації захід-

337

них теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась внутрішньорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виникли між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби. Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), установити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосовувати радикальні методи боротьби, незважаючи на репресії польської та радянської влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський), більше схилялися до поміркованіших дій.

У серпні 1939 р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН вступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався "вождем української нації". Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, унаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна), або ОУН-Б (бандерівці), та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірним інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну й ту саму мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання. Вони були переконані, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиною.

338

2. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ Й РУМУНІЯ

Північна Буковина та Бессарабія були захоплені Румунією ще в 1918 р. За офіційною статистикою на території Румунської держави проживало близько 790 тис. українців, що становило 4,7 % від усього населення. Більшість із них мешкали в Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. У Північній Буковині нараховувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарств. Становище в сільському господарстві було маловтішним. Забезпеченість села електроенергією, як і в промисловості, залишалася на низькому рівні. Урожайність основних сільськогосподарських культур на західноукраїнських землях у 20–30-х рр. не перевищувала довоєнного рівня.

На Буковині урядом було виділено 5 тис. гектарів для румунських колоністів. І хоча наплив переселенців не міг кардинально змінити етнічний склад населення окупованих земель, він суттєво погіршив його соціально-економічне становище. Такі обставини не могли не викликати невдоволення українських селян. Отже, можна зробити висновок, що в сільському господарстві окупаційним урядjм здійснювалася дискримінаційна політика, коли загальним явищем у цьому регіоні стало захоплення земель українського селянства та передача їх представникам панівної нації.

Королівський уряд Румунії проводив досить реалістичну аграрну політику, яка враховувала соціально-економічні умови різних українських земель. У Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицька земля була поділена між селянами ще до її анексії. Румунська влада не наважилася відразу відібрати експропрійовану в поміщиків власність. Замість цього вона встановила для селян високі викупні платежі. Через це селянам стало невигідно користуватися колишньою поміщицькою землею. Поступово і без зайвого галасу в них відібрали не менш як половину цієї землі.

На Буковині у власність українських селян перейшло тільки 6 % поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували селяни під час аграрної реформи, не перевищував двох третин гектара. Натомість для румунських колоністів аграрна реформа створювала особливо сприятливі умови. Вони отримували 0,5 гектара під садибу, 1 гектар пасовищ і 4,5 гектара ріллі. У поміщиків і церкви після реформи залишилося більше половини ріллі та майже всі лісові масиви. За землі, які підлягали парцеляції, великі власники одержували повноцінну державну компенсацію. Криза 1929–1933 рр. призвела до падіння цін на зернові культури, особливо на кукурудзу (у 6 разів). Посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Багато селянських господарств розорилися.

339

Румунія належала до однієї з найбільших європейських країн. Економічно розвивати новоприєднані території в керівників королівства не було ні бажання, ні можливостей. Окупанти демонтували й вивозили в Румунію обладнання промислових підприємств, транспортні засоби (устаткування Акерманських трамвайних майстерень

іпрядильної фабрики, обладнання Ізмаїльського та Кенійського портів). Промислові підприємства Північної Буковини й Бессарабії, як

іраніше, залишалися дрібними й напівкустарними. Не витримуючи конкуренції на ринку, вони розорялися навіть у часи сприятливої економічної кон'юнктури. До початку "Великої депресії" на Буковині закрилося 85 підприємств. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. і тривала майже до кінця 30-х рр. Кількість промислових підприємств у Північній Буковині скоротилося майже наполовину, а в Південній Бессарабії – на чверть. Робітники, яким вдалося утриматись на підприємствах, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гіршим було становище безробітних.

УРумунії існували три українські громади, які різнилися своєю історичною долею. Найбільшою з них була буковинська. Буковина з центром у Чернівцях мала впродовж століть мішане населення. У північній її частині з давніх-давен мешкали українці, хоч було немало також румунських сіл. Другу за чисельністю українську громаду становили українці Бессарабської губернії, яка складалася з дев'яти повітів. У найпівнічнішому – Хотинському – повіті переважна частина населення була українського походження. Третю й найменшу за чисельністю громаду становили українці Марамуреша. Цю історичну

область з мішаним населенням Румунія відібрала в Угорщини

в1919 р. Тут, де проходив кордон із Закарпатською Україною, пролягала смуга давнього розселення карпатоукраїнців. Після визнання

в1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини, румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визнати українців нацією. Їх називали "громадянами румунського походження, які забули рідну мову".

До 1927 р. всі залишки колишньої автономії Буковини, яка існувала за австрійської влади (представництво в парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані, а Буковинський край уже розглядався як одна з румунських провінцій. Правлячі кола обрали шлях насильницької румунізації національних меншин, сподіваючись цим зміцнити внутрішню єдність держави. Зокрема, закривалися українські школи і культурноосвітні установи. Людей переслідували за вживання української мови

вофіційних установах. Були румунізовані всі назви населених пунктів. У 1936 р. особливим циркуляром заборонялося вживати історичні назви перейменованих сіл і містечок в офіційних документах і пресі. Виправлялися на румунський лад також і прізвища. Державна влада розглядала українців як "громадян румунського походження, які забули рідну мову". Румунізація торкнулася й церковної служби.

340