Основні етапи розвитку світової економіки

Номер етапу	Тривалість	Характеристика
I	XV – XVII ст.	Зародження світового капіталістичного ринку: Великі географічні відкриття; поява колоній; революція цін; мануфактурний період
II	XVIII – XIX ст.	Формування світового капіталістичного ринку, зародження і розвиток загальносвітового поділу праці: промисловий переворот; буржуазні революції; перехід від мануфактурної до фабричної системи
III	Кінець XIX – перша половина XX ст.	Формування системи загальносвітового поділу праці і на цій основі – всесвітнього господарства: електротехнічна революція; двигуни внутрішнього згоряння; економічний розподіл світу; перехід до монополістичного капіталізму
IV	З 50-х рр. XX ст. дотепер	Функціонування системи загальносвітового поділу праці, посилення взаємозалежності економік усіх країн: науково-технічна революція, процеси інтернаціоналізації й інтеграції

30. Форми міжнародної регіональної економічної інтеграції

Ще у 1961 році Бела Балласа дав таке визначення інтеграції: з одного боку – це відносини, що характеризуються відсутністю дискримінації іноземних суб’єктів бізнесу на території іноземних економік, що інтегруються, а з іншого – це процес стирання відмінностей в умовах господарювання(бізнесу) між країнами, що інтегруються.

Рівні: макрорівень(міждержавні інтеграційні угруповання) і мікрорівень(внутрішньофірмові ринки).

На мікрорівні вирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію. Горизонтальна – виникає при злитті фірм, що виробляють однорідну продукцію з метою її подальшої реалізації через спільну систему розподілу і отримання при цьому додаткового прибутку. Вертикальна – об’єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. На певному рівні розвитку мікроінтеграції виникають ТНК. На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних об’єднань країн з тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик – явище екон-го регіоналізму.

На макрорівні розрізняють такі форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі – зона з пільговим торговельним режимом, коли 2 або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами.

Митний союз являє собою угоду двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу.

У рамках спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та громадян(робочої сили).

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів вир-ва доповнюється гармонізацією внутрішньої і зовнішньої екон-ної політики

Політичний союз – на основі економічногосоюзу, де поруч з економічною забезпечується і політична інтеграція.

Типи При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів, міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції у сфері вир-ва.

Перелік питань II:

1. Теорія абсолютних переваг А.Сміта

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790). Він проголосив, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві тих товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги. Така політика отри­мала назву "лессе-фер", що означає політику держав­ного невтручання в економіку та свободи конкуренції. Завдяки цій політиці ресурси кожної країни перетечуть у рентабельні галузі, тому що країна не зможе конкурувати на світовому ринку в нерен­табельних галузях. Для визначення того, на виробництві якої про­дукції слід спеціалізуватися країні, А. Сміт пропонував враховува­ти природні переваги та набуті переваги країни. Природні переваги країна може мати завдяки своїм кліматичним особливостям або володінню деякими природни­ми ресурсами. Набуті переваги країна може мати внаслідок розвитку технології виробництва та високої квалі­фікації робочої сили.

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які вони виробляють з мен­шими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну пере­вагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Теорія абсолютних переваг базується на таких припущеннях:

1) єдиним фактором виробництва є праця; 2) зайнятість повна, тобто усі наявні трудові ресурси використо­вуються у виробництві товарів; 3) всесвітнє господарство складається із двох країн, тому в міжна­родній торгівлі беруть участь тільки дві країни, які продукують та торгують одна з одною тільки двома товарами; 4) витрати виробництва — постійні, а їх зниження збільшує по­пит на товар; 5) ціна одного товару виражена у кількості праці, затраченої на виробництво іншого; 6) транспортні витрати на перевезення товару з однієї країни до іншої дорівнюють нулю; 7) зовнішня торгівля вільна від обмежень та регламентацій.

Відповідно до поглядів А. Сміта: 1) урядам не треба втручатись у зовнішню торгівлю: вони ма­ють підтримувати режим відкритих ринків та свободи торгівлі; 2) нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, у виробництві яких у них є переваги, та торгувати ними в обмін на товари, переваги у виробництві яких мають інші нації; 3) зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці розширенням ринку за межі національних кордонів; 4) експорт є позитивним чинником для економіки, тому що забез­печує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку; 5) субсидії на експорт є податком на населення та призводять до підвищення внутрішніх цін і тому мають бути скасовані.

Перевагою теорії абсолютних переваг є те, що вона базуєть­ся на трудовій теорії вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на міжнародному рівні.

Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у виробництві тих чи інших товарів, тобто коли одна з країн має абсолютні перева­ги у виробництві всіх товарів.

2. Теорія порівняльних переваг Д.Рікардо

Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо (1772—1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгів­ля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсо­лютні переваги у виробництві обох товарів.

Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущен­нях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрат.

 Альтернативні витрати — це просте порівняння цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, вит­раченого на їх виробництво.

Альтернативна ціна — це робочий час, потрібний для вироб­ництва одиниці одного товару, виражений через робочий час, необ­хідний для виробництва одиниці іншого товару.

Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, неза­лежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективні­шим, ніж в іншій.

Альтернативні витрати виробництва продукту — це кіль­кість інших продуктів, від якої необхідно відмовитись або яку треба офірувати, щоб отримати певну кількість будь-якого даного продукту.

Переваги теорії порівняльних переваг:

1. Вперше описала баланс сукупного попиту та сукупної пропози­ції. Хоча і передбачалось, що вартість товару визначається кількістю праці, необхідної для його виробництва, теорія порівняльних пере­ваг показала, що ця вартість насправді залежить від співвідношен­ня сукупного попиту та пропозиції на товар на внутрішньому та на зовнішньому ринках.

2. Довела існування вигоди від спеціалізації та торгівлі для усіх країн-учасниць, а не тільки для однієї країни за рахунок того, що інші зазнають втрат.

3. Дає змогу вести науково обґрунтовану зовнішньоекономічну політику.

Недоліки теорії порівняльних переваг випливають із тих припу­щень, на яких вона базується. Тому, застосовуючи її для аналізу зовнішньоекономічних відносин, необхідно брати до уваги, що вона: 1. Не враховує транспортних витрат. 2. Ігнорує вплив зовнішньої торгівлі на розподіл доходів всередині країни, коливання цін та заробітної плати, інфляцію та міжнарод­ний рух капіталу. 3. Ґрунтується на припущенні про існування тільки одного факто­ра виробництва — праці. 4. Ігнорує існування таких важливих передумов міжнародної торгівлі, як відмінності у забезпеченості країн факторами вироб­ництва. 5. Базується на передумові повної зайнятості, яка означає, що вивільнені робітники однієї галузі одразу можуть знайти собі роботу в іншій, продуктивнішій. Іншими словами, робиться припущення про постійні витрати і, отже, ігнорується закон витрат, що зростають. 6. Не пояснює торгівлю між приблизно однаковими за економіч­ним розвитком країнами, жодна з яких не має відносної переваги перед іншою.

3. Відносна рівноважна ціна товару за умови існування торгівлі та аналіз часткової рівноваги

На рис. 2.5 зображена рівноважна відносна ціна за умови існування торгівлі, що визначається на основі аналізу часткової рівноваги. Криві -Diта Siна рис. 2.5,ата 2.5,ввідображають відповідно попит та пропозицію першого товару в країнах А таБ.На вісь ординат проектуються відносні ціни першого товару (Рі/Рз). На вісь абсцис проектується кількість першого товару.

За відсутності торгівлі обсяг виробництва та споживання в країні А відповідає точці X,а відносна ціна дорівнює Р', у той час, як обсяг виробництва та споживання в країніБвідповідає точціX'при відносній ціні Р/. У випадку виникнення торгівлі світова ціна (Р^*) буде знаходитися між Р,. та Р,.-. Якщо світова ціна буде вищою за Р,,, то країна А буде виробляти першого товару більше, ніж споживати, й експортувати його надлишок (заштрихований трикутник на рис. 2.5, а). З іншого боку, якщо ціна першого товару буде нижчою за Рд.., то країнаБспоживатиме більше цього товару за рахунок імпорту (заштрихований трикутник на рис. 2.5, в).

Рис. 2.5. Відносна рівноважна ціна товару за умови існування торгівлі та аналіз часткової рівноваги

Якщо світова ціна буде дорівнювати Ру, то обсяг товару, який вироблятиметься в країні А, буде дорівнювати обсягові споживання (QSi=Q-Di), тобто країна А не буде експортувати перший товар через те, що обсяг споживання і виробництва цього товару в країні А будуть рівними. Такий стан відповідає точціX*(на рис. 2.5,б).Аналогічно, якщо світова ціна буде дорівнюватиР^-,то країна Б не буде імпортувати перший товар, що відповідає точці X"' (на рис. 2.5,б).

Якщо світова ціна дорівнює Р,.*, то обсяг експорту першого товару з країни A (BEна рис. 2.5) буде дорівнювати обсягові імпорту до країниБ (В'Е'на рис. 2.5, в). Цей факт ілюструється рис. 2.5,б,на якому зображені криві попиту та пропозиції першого товару на світовому ринку, а ціна Ру* є відносною рівноважною ціною на світовому ринку. На основі даного рисунка ми також можемо зробити висновок, що колиPi/Pg>рх*, то обсяг пропозиції експорту першого товару буде більшим за обсяг його бажаного імпорту, внаслідок чого відносна ціна першого товару буде поступово знижуватися до рівня Р,.*. Аналогічно, коли Рі/Рг < Р.г«, то обсяг бажаного імпорту першого товару буде більшим за обсяг експорту, що призведе до підвищення світової ціни до рівнярї*.

4. Теорія Хекшера — Оліна та її графічна інтерпретація

У середині 20-х рр. шведські економісти-неокласики Елі Хекшер (1879—1952) та Бертіл Олін (1899— 1979) розробили теорію співвідношення факторів виробництва, яка отримала назву теорії Хекшера — Оліна. Не відмовляючись від трудової теорії вартості, вони доповнили її положенням, що у створенні вартості беруть участь, крім праці, та­кож й інші фактори виробництва, такі як земля та капітал.

Згодом положення теорії Хекшера — Оліна були математично підкріплені Полом Самуельсоном. Він визна­чив жорсткі передумови, з дотриманням яких твердження Хекше­ра — Оліна ставало повністю коректним. Самуельсон припускав, що:

1) існують дві країни, два товари та два фактори виробництва (звичайне спрощення 2x2x2);

2) пропозиція факторів у кожній країні фіксована та їх перемі­щення можливе між секторами всередині країн, але не між країнами;

3) країни відрізняються одна від одної лише забезпеченістю фак­торами виробництва;

4) в обох країнах технологія така, що забезпечується незмінний ефект масштабу.

Зміст теорії Хекшера — Оліна такий: країни експортують продукти інтенсивного використання над­лишкових факторів та імпортують продукти інтенсивного викори­стання дефіцитних для них факторів.

Щоб довести правильність цього твердження, необхідно насам­перед визначити, що розуміють під надлишком факторів вироб­ництва та інтенсивністю їх використання.

Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між ЇЇ кількістю та рештою факторів у неї більше, ніж у решті країн світу.

Продукт вважається працемістким, якщо частка затрат на робо­чу силу в його вартості більша, ніж у вартості інших продуктів.

Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

У 1948 р. американський економіст Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва, яка отримала назву теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона — міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал — це капітал, який має однакові продуктив­ність та ризикованість; гомогенна праця — це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі — це землі з однаковою родючістю, станом ґрунтів тощо.

До переваг теорії різної відносної забезпеченості факторами ви­робництва, що складається із двох взаємозв'язаних теорем — тео­реми Хекшера — Оліна та теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона, належить те, що вона є важливим інструментом аналізу міжнарод­ної економіки, який ілюструє та доводить принцип загальної рівно­ваги, якому повинен підпорядковуватись економічний розвиток.

Парадокс Леонтьєва та його пояснення

У 1953 р. американський вчений, майбутній лауреат Нобелів­ської премії В. Леонтьєв опублікував результати своїх досліджень, присвячених практичній перевірці положень та концепції Хекшера — Оліна.

В. Леонтьєв у своїй роботі проаналізував висновок теорії Хек­шера — Оліна про те, що країни експортують товари, у виробництві яких інтенсивно використовуються надлишкові й тому дешевші для них фактори виробництва, та імпортують товари, у виробництві яких ці фактори застосовуються менш інтенсивно. Точніше, він одночасно перевіряв два припущення: 1) теорія Хекшера — Оліна справедлива; 2) в економіці США, як вважалось, капітал більшою мірою надлишковий, ніж у їх торгових партнерів. Тому, відповідно до теорії, вони повинні експортувати капіталомісткі товари.

5. "Парадокс Леонтьєва"

теорія співвідношен­ня факторів виробництва Хекшера — Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку про­дукцію, тоді як капіталонасичені — працемістку.

Сам Леонтьєв та інші економісти робили численні спроби пояс­нити цей парадокс. Отже, незва­жаючи на відмінності у техніці розрахунків, усі дослідження в ос­новному підтвердили наявність парадокса Леонтьєва, вчені почали вводити в модель Хекшера — Оліна й інші, крім капіталу та праці, фактори виробництва, такі як технологія, кваліфікація робочої сили.

Той факт, що продукція може вироблятися різними методами, є одним із пояснень парадокса Леонтьєва.

Той факт, що робоча сила не є однорідним товаром, є ще одним поясненням парадокса Леонтьєва.

Наступним поясненням парадокса Леонтьєва є те, що США імпортують значну кількість сировини, видобування якої вимагає знач­них затрат капіталу. Якщо американські експортні товари потре­бують значної кількості такої сировини, це робить експорт США капіталомістким.

Американець Джеймс Хартіген повторив розрахунки Леонтьєва на базі даних тих самих років, але виключив галузі, які значною мірою залежать від капіталомісткої сировини. Результати показали, що парадокс зник, теорія Хекше­ра — Оліна виявилася справедливою.

Ще одне пояснення парадокса Леонтьєва у 1971 р. дав американ­ський економіст Роберт Белдвін, який врахував існуван­ня американського імпортного тарифу. Цей тариф вводився для того, щоб захистити від іноземної конкуренції працемісткі галузі амери­канської промисловості, перешкоджаючи тим самим імпорту працемістких товарів. Перерахунки, зроблені Белдвіном, показали, що відміна тарифів зменшує ефект парадокса Леонтьєва на 5 %, але не скасовує його зовсім.

6. Модель технологічного розриву М. Позера

Модель "технологічного розриву". Економіст М. Познер (США) обґрунтовує твердження, що причиною міжнародної торгівлі є технологічний розрив. Згідно з цією моделлю розроблення нової технології надає країнам тимчасову монополію у виробництві та експорті. Країна-новатор, яка першою створила нову технологію та почала на її базі виробляти товари, стає експортером як цих товарів, так і самої технології до інших країн, навіть якщо вона не має відносних переваг з інших факторів виробництва. В міру того, як товари, виготовлені за допомогою нової технології, поширюються по світу, країна-винахідник втрачає монополію на володіння нею, оскільки технічний прогрес в інших країнах також не стоїть на місці. Познер, розвиваючи цю теорію,

запропонував концепцію імітаційного лага. Він виділяє: а) лаг попиту (час для розвитку попиту на новий продукт); б) лаг реагування (час для реакції місцевих виробників). Основою для експорту нової продукції є співвідношення, за якого лаг попиту менше за лаг реагування.

Модель технологічного розриву була розвинена в теорії циклу життя товару, яка досліджує порівняльну перевагу країни не в статиці, а в динаміці.

7. Модель життєвого циклу продукту Р. Вернона

У 1961 р. англієць М. Позер запропонував теорію технічного розриву, яка є особливим частковим видом теорії Хекшера — Оліна з введеним у неї додатко­во технологічним фактором. Центральний пункт теорії Познера: міжнародна торгівля викликається технічними нововведеннями, які виникають спочатку в якій-небудь галузі в одній з країн, що торгу­ють. Внаслідок цього обмін технікою та технологією асиметрич­ний. Країна-інноватор володіє тимчасовою квазімонополією на ви­робництво продукції (нової або з меншими витратами) та експортує її, імпортуючи ненаукомістку продукцію. З часом технологічний розрив зменшується внаслідок передачі технології, заміщення імпор­ту, впровадження альтернативних технологій у відсталих країнах.

Спрощенням, а отже, і недоліком теорії технологічного розриву є те, що вона не враховує свідомого обмеження доступу до нових технологій з боку власника. Запропонована у 1966 р. Раймондом Верноном теорія міжнародного життєвого цик­лу продукту враховує нереалістичність думки про універсальну доступність будь-якої (зокре­ма нової) технології для кожного виробника будь-якої країни. Ця теорія відображала реальність 60-х рр., коли розроблені для амери­канського ринку товари почали поступово розповсюджуватися в інших країнах.

Теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що деякі види продукції проходять цикл, що складається із чотирьох етапів — впровадження, зростання, зрілість та занепад; виробництво цієї продукції переміщується з країни в країну залежно від етапу циклу.

На першому етапі (впровадження) розробляються нововведен­ня у відповідь на виявлену потребу. Як правило, головна роль тут належить промислово розвиненим країнам (ПРК).

На другому етапі (зростання) країна нововведення паралельно із вітчизняним виробництвом нового товару може розпочати його випуск за кордоном. Крім того, випуск цього ж товару може почати й іноземний конкурент, причому він може зробити це за (допомогою незначних змін у товарі, обминаючи патентний захист або придбавши які-небудь експертні документи. Але у будь-якому випадку виготовлена продукція майже повністю залишається у тій (країні, де створено нове підприємство.

На третьому етапі (зрілість) світовий попит на новий про­дукт починає вирівнюватись. Задум та технологія виробництва нового товару стають настільки відпрацьованими, що додаткові знан­ня вже не настільки необхідні для зниження витрат. Продукт стає більш звичним та стандартизованим, тому його виробництво у країні з високим рівнем технології (ПРК) втрачає зміст.

Виробництво товару переміщається в інші країни, які можуть використовувати стандартну вже технологію, знижуючи собівартість одиниці продукції. Нижча собівартість дає можливість збільшува­ти збут у слаборозвинених країнах (СРК).

Нарешті, на четвертому етапі (занепад) технологія та облад­нання настільки вдосконалюються, що для виробництва товару вже не потрібна особлива кваліфікація, і тому воно переміщається у СРК, які мають надлишок дешевої робочої сили.

Переваги теорії міжнародного життєвого циклу продукту по­лягають в тому, що вона пояснює закономірності розвитку зовні­шньої торгівлі великою групою товарів, зокрема синтетичних мате­ріалів, консервів (у Аргентині та Бразилії), бавовняних тканин та виробів (Пакистан, Індія), шкіряних та гумотехнічних виробів, па­перу, електроніки, технологічно складних товарів, нафтопродуктів, конторського обладнання.

Недоліки цієї теорії:

1. Існує багато видів продукції, які не проходять усі стадії життє­вого циклу (пред­мети розкоші)

2. Теорія закріплювала за США лідерство, оскільки вони його вже завоювали.

3. Теорія не поширюється на продукцію ТНК.

8.Теорія індустріальної організації: переваги та недоліки діяльності транснаціональних компаній.

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій можуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні мотиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окремої компанії).

Різні рівні дослідження прямих іноземних інвестицій визначають і різні підходи до аналізу процесу.

Теорія індустріальної організації виходить з того, що створення філії транснаціональної компанії має певні конкурентні недоліки порівняно з місцевими компаніями, а саме: труднощі управління на значній відстані від материнської компанії, соціокультурні відмінності, відмінності в правових і технічних умовах діяльності, різні уподобання споживачів та ін. Але такі недоліки є значно меншими порівняно з конкурентними перевагами компанії, такими як наявність відомої торговельної марки, переваги технології, маркетинг, доступ до ринків, більш дешеве фінансування. За рахунок цих переваг транснаціональна компанія як структура отримує переваги діяльності на ринку певної зарубіжної країни.

9.Теорія інтерналізації: переваги внутрішньокорпоративного руху активів.

Суть теорії інтерналізації полягає в тому, що транснаціональна компанія замінює ринкові трансакції своїми внутрішньокорпоративними трансакціями, за рахунок чого отримується як економія на трансакційних витратах, так і використовуються переваги індустріальної організації.

Вперше теорію інтерналізації розробив Коуз, тому її іноді називають

“правилом Коуза”. Справа в тому що діяльність ТНК в різних країнах

взаємопов’язана: продукція одного філіалу використовується у виробничому процесі філіалу в іншій країні. Крім того, управління філіалами може здійснюватись головною компанією з єдиного центру. Виробничі зв’язки і зв’язки управління формують каркас корпоративної структури, а діяльність ТНК направлена на те, щоб полегшити зв’язки між філіалами, дочірніми компаніями та асоційованими компаніями. ТНК існують завдяки тому, що такі зв’язки вигідніше встановлювати в рамках однієї фірми (тобто формується т.зв. внутрішньокорпоративний ринок[

Теорія інтерналізації стверджує, іцо фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та використовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шляхами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

10.Теорія монополістичної конкуренції С. Хаймера та еклектична модель Дж. Даннінга.

Теорія монополістичної конкуренції (монополістичної переваги чи ринкової влади) С. Хаймера та різні її модифікації стали однією з теоретичних основ "парадигми Даннінга".

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринкова влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшення концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концентрацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інвестування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтенсифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія монополістичної конкуренції розрізняє горизонтальні та вертикальні іноземні інвестиції. Горизонтальні інвестиції — це інвестування у виробництво основної продукції, яка виробляється компанією. Вертикальні інвестиції здійснюються у послідовні стадії виробництва спеціалізованих продуктів (комплектуючих), які використовуються для виробництва кінцевої готової

продукції транснаціональної кооперації. Вертикальні закордонні інвестиції — це домінуючий спосіб експансії олігополій у базових галузях обробної промисловості та гірничодобувній галузі, які залежать від доступу до джерел сировини.

Інновації та знання включають нематеріальні активи, якими володіє фірма і які забезпечують їй перевагу в таких видах діяльності: технологічні, управлінські та організаційні знання й інновації, досвід та технології маркетингу. Ці активи трансформуються в додаткові можливості інвестицій та ефективності з відносно низькими витратами.

Використання переваг внутрішньокорпоративного обміну (інтерналізації) для набуття конкурентних переваг визначає зміст теорії інтерналізації, розробленої в працях Агарвала, Ругмана та Баклі.

Дж. Даннінг запропонував так звану еклектичну парадигму для аналізу прямих іноземних інвестицій, яка об'єднує теорію організації виробництва, теорію міжнародної торгівлі, теорію фірми та теорію міжнародних конкурентних переваг. Еклектична модель намагається пояснити транснаціоналізацію діяльності компаній та визначити основні фактори такого процесу. Можна виділити такі основні фактори:

1)фактори, які визначають конкурентні переваги компанії, — масштаби діяльності, диференціація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий досвід, власні технології;

2) специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких як природні ресурси та робоча сила;

3) переваги інтерналізації, які визначають прямі іноземні інвестиції ефективними порівняно з експортом товарів та послуг.

11.Міжнародні корпорації: суть, види та особливості їх діяльності.

Теоретичні основи іноземного інвестування визначають мотиви, особливості та економічний механізм процесу інвестування й експансії транснаціональних корпорацій.

Транснаціональні корпорації (ТНК) використовують переваги міжнародного поділу праці, міжнародного руху капіталу, міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва і т.д. Вони здійснюють транснаціоналізацію виробництва, обігу та технологій в рамках трансграничної інтегрованої структури.

Залежно від того, які фактори беруться до уваги, можна навести такі визначення.

Транснаціональна корпорація —об'єднання, в якому головна компанія належить переважно капіталу однієї країни, а філії розміщені у багатьох країнах світу.

Багатонаціональна корпорація —об'єднання, в якому головна компанія належить капіталу двох або більше країн, а філії розміщені у багатьох країнах світу.

На долю ТНК припадає основна частина міжнародних прямих інвестицій та міжнародної торгівлі (на 100 найбільших ТНК припадало 1/3 ПІІ, внутрішньофірмові поставки ТНК становили приблизно 1/3 міжнародної торгівлі). Вони відіграють вирішальну роль у структурі міжнародного виробництва, слугують чинником інтеграційних та глобалізаційних процесів, здійснюють глобальний трансфер нових технологій, прискорюють міжнародний рух капіталу, приводять до мобільності факторів виробництва та багато іншого.

Транснаціоналізація виробництва та обігу здійснюється на основі закордонної інвестиційної діяльності. Ось чому майже всі теорії ПІІ розглядають транснаціональні корпорації як основні суб'єкти прямого іноземного інвестування.

У 1999 p.100 найбільших нефінансових ТНК усього світу володіли закордонними активами на суму 1,8 трлн дол. США, обсяг їхнього закордонного продажу становив 2,1 трлн дол. США, на їхніх іноземних філіях було зайнято близько 6 млн осіб. Майже 90 % із 100 найбільших ТНК припадає на країни "тріади" (ЄС, США, Японія). Найбільші компанії зосереджені в таких галузях, як автомобільна промисловість, електроніка, виробництво електрообладнання, нафтова промисловість, хімічна та фармацевтична промисловість. У 1999 p.загальний обсяг закордонних активів 50 найбільших нефінансових ТНК, розташованих у країнах, що розвиваються, становив 105 млрд дол. США. Ці компанії в основному розміщенні у невеликій групі країн та територій, включаючи Гонконг, Корею, Китай, Венесуелу, Мексику і Бразилію. Вони зосереджені в таких галузях, як виробництво харчових продуктів та напоїв, нафтова промисловість, будівництво і диверсифіковані операції.

Найбільші ТНК визначаються за обсягом активів, які вони контролюють за кордоном. Контроль активів, як правило, досягається при відповідній частці в акціонерному капіталі чи власності, які визначають ПІІ.

Економічний механізм діяльності ТНК визначається економічним та регулятивним середовищем у країнах базування та країнах здійснення діяльності ТНК, режимом торговельних, митних та фінансових взаємовідносин між країнами діяльності ТНК, можливостями використання переваг транснаціоналізації діяльності для підвищення кінцевої ефективності функціонування ТНК.

Ключове значення у цьому контексті мають такі взаємопов'язані умови:

1) податкові умови діяльності ТНК, які визначають стимули трансгранич-ного розширення виробництва та збуту;

2) міжнародне позиціювання активів ТНК з метою зниження фінансових ризиків та податкових зобов'язань;

3) можливості використання трансфертних цін, за якими здійснюються трансакції між філіями ТНК в різних країнах.

12.Теорія ефективного портфеля Г. Марковіца.

Теорія портфеля, в розвиток якої великий внесок зробив лауреат Нобелівської премії 1990 р. Гаррі Марковіц, описує принципи побудови ефективних портфелей та способи вибору з них найкращого (оптимального).

Згідно цієї теорії існує два варіанти ефективного портфеля:

1. портфель із заданим рівнем доходності і мінімальним ризиком;

2. портфель з найбільшою (максимальною) доходністю і заданим рівнем ризику .

Тобто для кожного рівня ризику існує свій ефективний портфель, а набір усіх таких портфелей називається ефективною множиною портфелей Марковіца.

Ефективна множина портфелей Марковіца

13.Економічні ефекти від експорту/імпорту ПІІ

Збільшення обсягів зарубіжного інвестування, зростання ролі транснаціональних корпорацій у процесах трансформації та глобалізації світової економіки розширили теоретичні дослідження причин та сутності міжнародного інвестування.

Мотиви, механізм та економічні результати прямих іноземних інвестицій можуть аналізуватися на різних рівнях:

• макроекономічному (найбільш загальні національні, міжнародні, глобальні мотиви та тенденції);

• мезоекономічному (мотиви та механізми взаємодії між фірмами на міжгалузевому рівні);

• мікроекономічному (мотиви та механізми трансграничної експансії окремої компанії).

Механізм прямих іноземних інвестицій може аналізуватися на різних рівнях: макроекономічному, мезоекономічному, мікроекономічному, що визначає різні підходи до цього процесу. Макроекономічні теорії інтернаціоналізації виробництва в центр уваги ставлять теорії руху капіталу, міжнародної торгівлі, розміщення виробництва, платіжних балансів і валютних курсів. На відміну від них дослідження процесів на мезоекономічному рівні значною мірою базується на теоріях конкурентних переваг, теорії постіндуст-ріальної організації та інформаційної економіки, реструктуризації, інновацій. Мікроекономічний підхід дає змогу визначити мотиви іноземних інвестицій, пов'язаних з організацією та реструктуризацією, досвідом менеджменту та маркетингу.

Застосування вказаних підходів визначило специфічні теорії прямих іноземних інвестицій і транснаціоналізації виробництва, такі як: теорії монополістичної конкуренції, теорії інтерналізації, теорії міжнародної конкурентоспроможності галузі, макроекономічні теорії розвитку.

С. Хаймер та його послідовники обґрунтовували головну тезу про те, що транснаціональна компанія виступає як суб'єкт ринкової влади. Така ринкова влада спричиняє зростання фірми шляхом злиття і поглинання, збільшення концентрації виробництва. Проте на певній стадії підвищувати концентрацію ринкової влади в масштабах країни стає неможливо, що мотивує інвестування за кордоном. Експансія транснаціональних корпорацій веде до інтенсифікації конкуренції у глобальній економіці.

Теорія інтерналізації стверджує, іцо фірми замінять зовнішній ринок на внутрішні потоки товарів і послуг, якщо видатки на це менші, ніж видатки на організацію ринку, інакше кажучи, якщо видатки на внутрішні операції менші, ніж на зовнішні. Інтерналізація дає змогу фірмам створювати та використовувати додатковий прибуток від удосконалення виробництва такими шляхами, які не можуть бути використані на відкритому (конкурентному) ринку. Вертикальну інтеграцію теорія інтерналізації також тлумачить як заміну неефективного зовнішнього ринку.

Модель життєвого циклу продукції, розроблена Верноном, пояснює прямі іноземні інвестиції загрозою втрати ринків при насиченні їх певним продуктом. В результаті цього його виробництво переноситься за кордон, що продовжує термін отримання прибутку від певного продукту. Ця теорія також враховує конкуренцію, що постійно стимулює інновації та їх інтенсивне розповсюдження як на внутрішньому ринку, так і на міжнародному.

14.Концепція «Центр-периферія»

Моде́ль «центр-перифери́я» — в экономической географии модель взаимодействия центральных и периферийных районов в процессе их развития. В классическом виде разработана Джоном Фридманом в 1966 году в книге «Политика регионального развития: опыт Венесуэлы»[1].

В этой модели небольшой по территории центр, объединяющий наиболее передовые технологические и социальные достижения, противопоставляется огромной периферии — совокупности отдаленных и слаборазвитых территорий с замедленной модернизацией, служащей источником ресурсов и потребителем инноваций[2]. Выделяют также полупериферийные районы, занимающие промежуточное положение, — бывшие центральные с устаревающей технологической базой, либо близко расположенные к центру периферийные районы, которые более эффективно взаимодействуют с центром. Следует отметить, что модель «центр-периферия» применяется на различных уровнях: глобальном, региональном, локальном.

Процесс пространственного распространения новых достижений носит название «диффузия нововведений» и является важной составляющей модели. Так, очевидно, что некоторая технология, зародившись в одном районе, постепенно распространяется через примыкающие территории всё дальше. При этом в районе возникновения инновация становится всё более используемой и ярко выраженной[2].

15.Торгівля на основі економії масштабу

У теорії Хекшера - Оліна одним з припущень було те, що виробництво товарів у двох країнах супроводжується постійною віддачею від масштабу, тобто обсяги виробництва зростають пропорційно збільшенню споживання ресурсів. Однак торгівля між країнами з однаковою забезпеченістю факторами виробництва може бути взаємовигідною, якщо розвивається на основі спеціалізації в галузях, де є зростаючий ефект від масштабу.

Зростаюча віддача від масштабу - це така умова виробництва, при якій темпи обсягу виробництва продукції випереджають темпи споживання виробничих ресурсів (факторів виробництва). Так, якщо витрати виробництва зростуть у два рази, то обсяг випуску продукції зросте значно більше. Ефект масштабу характеризується зниженням витрат на одиницю продукції в міру зростання обсягу виробництва. Це пояснюється можливістю поглибити поділ праці, спеціалізацією при розширенні виробництва, здійсненням технологічної економії в умовах зберігання постійних витрат на незмінному рівні.

В умовах торгівлі дві країни починають спеціалізуватися на товарах своєї порівняльної переваги і чим глибша буде спеціалізація в кожній з країн, тим більший економічний ефект вона одержить. У процесі міжнародної торгівлі країни вийдуть на повну спеціалізацію виробництва.

Міжнародну торгівлю на основі зростаючої віддачі від масштабу характеризують риси, які відсутні в моделях Д. Рікардо та Хекшера - Оліна. Ця теорія пояснює торгівлю подібними товарами, частка яких у загальному товарообігу досить значна і має тенденцію до зростання, роз'яснює торгівлю між країнами, які мають приблизно однакові фактори виробництва, а також припускає виникнення монополії або олігополії.

Важливим питанням у цій теорії є визначення впливу ефекту від масштабу на ринкові структури, тобто за рахунок яких структурних зрушень здійснюється зростання виробництва та зниження середніх витрат (середні витрати розраховуються діленням загальних витрат на кількість одиниць виробленої продукції). Це відображалося в працях американського економіста Пола Кругмана [27, с. 145-187]. Структурні зрушення можуть бути зовнішніми по відношенню до окремої фірми-виробника та внутрішніми, якщо виникають усередині фірми.

Зовнішня економія від масштабу виробництва виникає при зниженні витрат на одиницю продукції кожної фірми, шо входить до галузі, внаслідок зростання виробництва в галузі в цілому (тобто внаслідок зовнішніх чинників по відношенню до фірми).

Внутрішня економія від масштабу виробництва виникає, коли витрати на одиницю продукції знижується в межах фірми внаслідок зростання масштабів її виробництва (тобто зниження витрат не залежить від розміру галузі в цілому).

Галузь, у якій ефект масштабу зовнішній, тобто в неї великі фірми не мають особливих переваг, складається зі значної кількості невеликих фірм і має досконалу конкуренцію. Виробник на досконалому конкурентному ринку може реалізувати будь-яку кількість продукції по поточній ціні, на яку він не може вплинути. Зовнішній ефект масштабу передбачає, шо, збільшується кількість фірм, які виробляють той самий товар, але розмір кожної з них залишається незмінним.

При внутрішньому ефекті масштабу великі фірми мають перевагу перед невеликими. Обсяг виробництва продукції залишається попереднім, але кількість фірм, які її виробляють, знижується. Це призводить до створення ринкової структури із недосконалою конкуренцією, при якій виробники-монополісти мають можливість впливати на ринкову ціну товару та забезпечувати зростання обсягів продажу за рахунок зниження витрат.

Ситуація з чистою монополією трапляється дуже рідко порівняно з олігополією, в умовах якої розвивається монополістична конкуренція. Тому розглянемо взаємозв'язок між монополістичною конкуренцією та міжнародною торгівлею.

16.Структура платіжного балансу. кордону та платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць).

Якщо надходження платежів перевищує видатки, платіжний баланс вважають активним (таким, що має позитивне сальдо); у протилежному випадку – пасивним (таким, що має від’ємне сальдо).

Міжнародні поточні розрахунки між країнами здійснюються у відповідних національних валютах згідно з існуючими валютними курсами або у твердій, конвертованій валюті.

Основа платіжного балансу – групування всіх видів угод результати яких пов’язані зі зростанням потреб в товарах та послугах або з надходженням іноземної валюти в країну. Платіжний баланс складається згідно з принципом подвійного рахунка.

Платіжний баланс складається з двох частин

1.  Баланс поточних операцій.

2.  Баланс фінансових операцій з капіталом.

Дефіцит балансу поточних операцій означає, що експорт товарів та послуг є недостатнім для оплати імпорту товарів та послуг. Здійснити фінансування цього дефіциту можливо шляхом одержування займів з-за кордону або продажу іноземцям матеріальних та фінансових активів країни, що відображається в балансі фінансових операцій з капіталом.

Та навпаки, позитивне сальдо супроводжується купівлею закордонних матеріальних та фінансових активів і відтоком грошових коштів по другому балансу. Незбалансованість міжнародного руху поточних операцій та фінансових операцій з капіталом регулюється зміною офіційних резервів (запасів іноземної валюти у Центральному банку країни).

1. Баланс поточних операцій складається з:

1. Торгівельного балансу, який показує різницю між товарним експортом країни та її товарним імпортом

1. Балансу послуг та некомерційних платежів

Економічне значення активу або дефіциту торгівельного балансу залежить від становища країни в світовому господарстві, характеру зв’язків з партнерами та спільної економічної політики. Для розвинутих країн (Японія, США, Німеччина та ін.) активне сальдо торгівельного балансу використовується для створення другої економіки за кордоном. Для країн, що розвиваються активний торгівельний баланс потрібен для сплачення міжнародних зобов’язань за іншими статтями платіжного балансу.

Баланс послуг включає платежі та надходження з:

страхування; транспортних перевезень; міжнародного туризму; експортних послуг; обміну науково-технічним та виробничім досвідом; рекламі та ін.

2. Баланс фінансових операцій з капіталом враховує надходження коштів за наступними категоріями:

2.1. Міжнародний рух підприємницького капіталу.

2.2. Міжнародний рух позикового капіталу.

Підприємницький капітал включає: прямі іноземні інвестиції та портфельні.

Міжнародний рух позикового капіталу класифікується за терміном дії (довго-, середньо- та короткострокові операції).

17.Соціально-економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили(ММРС)- це переміщення робочої сили між країнами світового співтовариства. Це процес організованого чи стихійного переміщення працездатного населення з країни в країну. Має як позитивні, так і негативні наслідки для країни – експортера.

Позитивні: 1. Знижується напруга на внутрішньому ринку праці завдяки експорту надлишкової робочої сили. 2. Зростають надходження до бюджету у вигляді податків з фірм-посередників. 3. Збільшуються валютні надходження до країни за рахунок приватних переказів емігрантів. 4. Зростає рівень життя і добробут залишених вдома членів сімей і утриманців мігрантів за рахунок переказів і речових відправлень. 5. Збільшуються можливості приватного інвестування завдяки поверненню на батьківщину (після ротації) особистих коштів, засобів виробництва тощо мігрантів. 6. Підвищується техніко-економічний рівень виробництва внаслідок праці більш кваліфікованих емігрантів, що повертаються на батьківщину з розвинених країн. 7. З’являється можливість створення високоприбуткової галузі з експорту робочої сили. 8. В окремих випадках, якщо це передбачено двосторонніми угодами, держава може отримувати компенсацію за використання імпортованих трудових ресурсів.

Негативні: 1. Зменшуються можливості власного розвитку внаслідок відтоку кваліфікованих кадрів і фахівців (“втрата розумів”) в більш привабливі країни. 2. Знижується загальна конкурентоспроможність на власному ринку праці в результаті відтоку кваліфікованих, молодих кадрів. 3. Виникає можливість приховування мігрантами доходів і ухилення від податків щодо країн, які не мають між собою двосторонніх угод про уникнення подвійного оподаткування. 4. Зменшуються надходження до бюджету як слідство скорочення кількості потенційних платників податків.

18.Валютна позиція та ризики банків при валютних операціях

При операціях з негайним постачанням валюти це означає, що частина його ресурсів у валюті, яку він продає, конвертується у валюту, що купується. Якщо банк здійснює операцію на строк, то купуючи вимогу в одній валюті, він бере зобов'язання в іншій валюті.

У результаті в обох випадках в активах і пасивах банку (грошових чи у формі зобов'язань) з'являються дві різні валюти, курси яких змінюються незалежно один від одного, приводячи до того, що в певний момент актив може перевищити пасив (прибуток), або навпаки (збитки).

Валютна позиція банку — це співвідношення вимог і зобов'язань банку в іноземній валюті. Валютна позиція може бути:

1. закритою — у разі рівності вимог і зобов'язань щодо конкретної валюти;

2. відкритою — при незбігу вимог та зобов'язань.

У свою чергу відкрита валютна позиція може бути:

• короткою — якщо пасиви і зобов'язання проданої валюти перевищують активи і потребу в ній;

• довгою — якщо активи і вимоги валюти, що куплена, перевищують пасиви і зобов'язання

19. Інтеграційні процеси в Західній Європі

Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Кіпр і Мальта з 2004 року стали рівноправними членами ЄС. Територія ЄС збільшиться майже на чверть, а населення - на одну п'яту. 75 мільйонів чоловік приєднаються до 375 мільйонів нинішніх жителів Євросоюзу, перетворюючи його в найбільший у світі торговельний блок. У квітні 2003 року 10 нових країн підписали Угода про вступ до ЄС. Угоду про розширення ЄС повинні ратифікувати парламенти всіх 15 країн, що входять до ЄС [ 2, c. 12]. Позиція східноєвропейських країн у відношенні війни в Іраку може ускладнити ратифікацію. Населення всіх країн-кандидатів в основному підтримує вступ у ЄС, однак в Естонії і Латвії рівень підтримки коливається на рівні близько 50% [4, c. 11].

Виникнуть проблеми і політичного характеру. Коли до складу Євросоюзу буде входити вже 27 членів, то процедура прийняття рішень, використовувана в ньому, може дуже ускладнитися. Оскільки для прийняття рішень із ключових питань, таких як оподаткування, бюджет й основні права, а також в інших галузях потрібна одностайність всіх членів Євросоюзу, то за існуючої неоднорідності їхніх економік це означає, що спільний знаменник для прийняття рішень в Євросоюзі ставатиме дедалі меншим. Збільшиться ймовірність виникнення коаліцій країн-учасників, створених для блокування прийняття певних рішень. Але в умовах зростаючої неоднорідності Союзу-27 буде потрібна ще гнучкіша інституційна структура. Потрібно змінити структурний та регіональний фонди Євросоюзу до того, як відбудеться розширення на Схід, оскільки після цієї події новоприйняті східноєвропейські країни зможуть утворювати коаліційну меншість, що блокує прийняття певних рішень. Політика в галузі сільського господарства має бути переорієнтована таким чином, щоб замість субсидій, регулюючих ціни, виділялися субсидії, які б збільшували прибутки, отримувані у вигляді соціальних виплат, причому ці виплати повинні перетворюватися в національні боргові зобов'язання, а не в боргові зобов'язання Євросоюзу.

Самостійні національні держави Європи під час укладення договору про об'єднану Європу вже передали наднаціональному союзному органу з прийняття рішень ряд важливих питань, що стосуються їхнього суверенітету. Якщо цій передачі підлягатиме ще більше питань, що стосуються національного суверенітету, то проблема "дефіциту демократії" в Євросоюзі буде вирішена, а Європарламент отримає більше повноважень для визначення політики Євросоюзу.

Розширення ЄС підвищить внутрішню різнорідність ЄС і фінансовий тиск на найбільш розвинуті країни, що сповільнить розвиток Європи і послабить її позиції в конкуренції зі США, і підсилить внутрішньоєвропейські розбіжності, створивши погрозу внутрішньої фрагментації ЄС. Передвістя цього - Берлусконі, який прийшов до влади під гаслом пріоритетного розвитку півдня Італії, а не найбільш слабких членів ЄС. Розширений ЄС стане набагато біднішим: середній доход на душу населення в країнах, що приєднуються, складає усього 40% від існуючого у Союзі рівня. Сукупний ВВП нових членів єдиної Європи складає тільки 5% від сукупного ВВП "старих" членів ЄС. По оцінках Еврокомісії, за найближчі 10 років ВВП західноєвропейських країн може вирости лише на 0,5%. При цьому основне значення для економічного росту буде мати не стільки торгівля, скільки міграція й умови конкуренції [3, c. 54]. Також не виключається можливість того, що введення євро в менш благополучних країнах Східної Європи приведе до дестабілізації валюти. Одна із серйозних проблем - європейська аграрна політика, що обходиться занадто дорого. Нідерланди наполягають на реформах, оскільки, у противному випадку, незабаром прийдеться вливати гігантські суми в сільськогосподарські підприємства, насамперед, у Польщі, що вкрай нерентабельні.

20.Регіональні інтеграційні процеси в країнах Східної Європи

Шість країн Східної Європи (СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина) ще в 1949 р. також створили міжнародну економічну організацію — Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Однак про інтеграцію в межах цієї організації було проголошено лише в 1971 p., коли було прийнято Комплексну програму подальшого розвитку і поглиблення співробітництва й розвитку економічної інтеграції країн — членів РЕВ. На той час у складі РЕВ було вже 8 держав (Німецька Демократична Республіка і Монгольська Народна Республіка). У 1972 р. членом РЕВ стала Республіка Куба, а в 1978 р. — Республіка В'єтнам.

Особливості інтеграційних процесів у Східній Європі полягали в тому, що, по-перше, тут переважали координаційні, а не ринкові методи і форми співробітництва; по-друге, інтеграція розвивалася переважно на макрорівні і не охоплювала безпосередніх виробників; по-третє, центр ваги інтеграційних заходів зосереджувався на сфері виробництва, а не на торгівлі, тобто вона мала розвиватися передусім як виробнича інтеграція.

Ураховуючи деякі внутрішні та зовнішні чинники, слід зазначити, що цей тип інтеграції виявився історично обмеженим і припинив своє існування в 1991 р. Адміністративно-централізовані форми управління економікою, перенесені в інтеграційну площину, виявилися неспроможними створювати динамічне і гнучке середовище, в якому реалізувалася б вільна, найефективніша комбінація чинників виробництва. Давши деякий поштовх для прискореного внутрішнього розвитку і взаємного співробітництва на початковому етапі, в подальшому ці інтеграційні форми перетворилися на гальмо сучасних соціально-економічних процесів у країнах ЇРЕВ, де почали докорінно змінюватися і форми управління економікою, і вся суспільно-економічна структура. Головна спрямованість господарських реформ — перехід до ринкової економіки, витіснення директивно-бюрократичних форм організації внутрішньогосподарського життя. Ці радикальні перетворення детермінують необхідність переходу до нової інтеграційної моделі взаємодії цих країн. Проте досвід РЕВ має бути врахований в усій його багатоаспектності. Це був унікальний досвід інтеграції країн з різним рівнем розвитку продуктивних сил, народних господарств у цілому. Однак усі країни — члени РЕВ включились у єдину колективну організацію на формально однакових правах.

Об'єктивні процеси інтеграції пробивають собі шлях також у країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою. Серед країн з ринковою економікою, що розвиваються, особливе місце належить Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка утворилась у 1967 р. і до якої входять 7 країн — Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней та з липня 1995 р. — В'єтнам. Процес ринкової інтеграції розпочався також серед країн перехідної економіки. З'явилися перші об'єднання типу СНД (12 країн), Балтії (3 країни), Центральноєвропейської Асоціації (Україна, Польща, Чехія, Словенія) тощо. Унікальною моделлю економічної інтеграції стала організація Чорноморського співробітництва (ЧЕС), створена у липні 1992 р. До складу її увійшли вже 11 країн — Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна[3, c. 52-54].

21.Глобальні проблеми: причини виникнення та шляхи вирішення.

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії. 

Класифікація глобальних проблем:

1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо).

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно - кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, - специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

Демографічна проблема. Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту. 

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

22.Міжнародне регулювання глобальних проблем

Боротьба за світове панування та ворожнеча між провідними країнами світу призвели до загибелі першої моделі глобалізуючого світу, що виникла на початку ХХ ст. (після Першої світової війни та серії руйнівних революцій), для попередження нових катаклізмів була організована Ліга Націй. Вона була створена у 1919 році за ініціативою країн-переможець у війні Франції та Великобританії. До неї увійшли більше 30 країн. Проте США не увійшли до цієї організації, Німеччина й Італія вишли з неї в 1934 році, вже готуючись до майбутньої агресії. Після виходу фашистських держав СРСР увійшов у Лігу Націй, але в 1939 році був виключений з неї за агресію проти Фінляндії. Ліга Націй не виконала своєї мети і фактично припинила своє існування. Почалася Друга світова війна. 

Після її закінчення держави-переможці знову зробили спробу створення міжнародної організації, здатної регулювати відносини між країнами і вирішувати світові проблеми. В 1945 р. була створена Організація Об'єднаних Націй (ООН), а роком раніше на Бреттон-Вудській конференції був організований Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. На сьогодні в системі міжнародних організацій налічується більше 4 тис., з яких більше 300 – міждержавні.

Міжнародні організації можна поділити за декількома принципами на: 

1. Міждержавні (міжурядові) та недержавні. Переважна більшість міжнародних організацій – недержавні. Серед них велика кількість різноманітних асоціацій, союзів і фондів.

2. Універсальні, відкриті для всіх держав, і спеціалізовані, наприклад, регіональні чи галузеві міжнародні організації.

3. Організації загальної компетенції, що охоплюють всі сфери політичних, економічних, соціальних та культурних відносин (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав), і спеціальної компетенції, які здійснюють співробітництво в будь-якій визначеній сфері (Всесвітній поштовий союз, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я).

4. Міждержавні та наддержавні організації, рішення яких на відміну від рішень міждержавних організацій, безпосередньо поширюються на фізичних і юридичних осіб держав-членів організацій (наприклад, Рішення ЄС обов'язкові для всіх осіб в країнах ЄС).

5. Відкриті організації, до яких можна вільно вступати, і закриті, вступ до яких відбувається по запрошенню першозасновники (наприклад, НАТО).

23.Роль міжнародних організацій у регулюванні міграційних процесів: МОП, її мета, завдання та функції.

Правовий вираз взаємної зацікавленості країн, що приймають і направляють мігрантів, здійснюється у формі дво- або багатосторонніх міжнародних угод з питань міграції. При формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.

Міжнародна організація праці (МОП) була створена в 1919 році відповідно до Версальського договору. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія). Членами її є більш 170 країн. Як спеціалізована установа з 1946 р. входить у систему ООН. Основними цілями МОП є:

• забезпечення повної зайнятості і зростання рівня життя;

• заохочення економічних і соціальних програм;

• дотримання основних прав людини;

• охорона життя і здоров'я трудящих;

• регулювання міграції населення

• заохочення співробітництва між підприємцями і трудящими.

Членами МОП можуть бути: уряди країн-учасниць; профспілки; організації підприємців.

Структура МОП:

• Міжнародна конференція праці – вищий законодавчий орган;

• Адміністративна рада – для керівництва над комітетами і комісіями при МОП;

• Міжнародне бюро праці – інформаційний і консультативний орган.

Основна функція МОП – прийняття конвенцій і рекомендацій, що встановлюють міжнародні трудові стандарти (тривалість робочого дня, умови праці, оплату праці, соціальне забезпечення і т. д.). Усього було прийнято 172 конвенції і 181 рекомендація.

Міжнародна організація міграції (МОМ)створена в 1949 р. як Міжнародна організація у справах біженців, пізніше її повноваження були розширені й  у 1989 р. вона була перейменована в МОМ. До неї входить 81 країна, у тому числі 46 є членами МОМ, 35 – спостерігачами (Україна є спостерігачем). МОМ не входить у систему ООН, але тісно з нею співробітничає.

Основними функціями МОМ відповідно до статуту є:

• розробка довгострокових програм в області регулювання міграційних потоків;

• надання допомоги з питань організації міграції;

• розвиток технічного співробітництва в області міграції;

• запобігання відпливу умів і рееміграція;

• організація пересування біженців;

• надання державам форуму для обміну думками, досвідом і співробітництва.

На даний час значне число установ і організацій, насамперед у рамках ООН, а також регіональних угруповань займаються проблемами, пов'язаними з міграцією населення і трудових ресурсів.

Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) займається питаннями захисту біженців, реалізації довгострокових рішень, у першу чергу репатріації.

Система постійного спостереження за міграцією (СОПЕМИ) при ОЕСР координує діяльність національних імміграційних управлінь.

24.Особливості створення, завдання та функції Світової організації торгівлі

Світова організація торгівлі набула глобального характеру і є однією з найвпливовіших міжнародних організацій. СОТ покликана регулювати торговельно-політичні відносини учасників організації та багато в чому функціонує подібно до ГАТТ.

СОТ базується на таких основних принципах і правилах:

• торгівля без дискримінації, тобто взаємне надання режиму найбільшого сприяння (РНС) у торгівлі і взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження; регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

• відмова від використання кількісних і інших обмежень; транспарентність торговельної політики; врегулювання торговельних суперечок шляхом консультацій, переговорів і т.д.

До найважливіших функцій СОТ слід віднести:

• контроль за виконанням угод і домовленостей пакета документів Уругвайського раунду; нагляд за торговельною політикою країн-членів;

• проведення багатосторонніх торговельних переговорів і консультацій між зацікавленими країнами-членами;

• врегулювання торговельних суперечок; огляд національної торговельної політики країн-членів;

• технічна допомога й навчання для країн, що розвиваються;

• співробітництво з міжнародними спеціалізованими організаціями.

Основними цілями СОТ, визначеними у преамбулі до Угоди про заснування СОТ є:

• забезпечення "сталого розвитку" шляхом "оптимального використання світових ресурсів"; підвищення життєвого рівня;  забезпечення повної зайнятості; постійне зростання доходів і ефективного попиту;

• сприяння захисту та збереженню навколишнього середовища, з урахуванням різних рівнів національного економічного розвитку; оптимальне використання світових ресурсів у відповідності з цілями сталого розвитку;

• сприяння країнам, які розвиваються, та особливо менш розвиненим, у забезпеченні для них кращої частки у зростанні міжнародної торгівлі;

Процес вступу будь-якої країни до СОТ має свою послідовність та складається з кількох етапів. Уряд країни, яка виявила бажання стати членом СОТ повинен надсилати листа Генеральному директору СОТ, який розглядається на засіданні Генеральної ради при цьому формується робочу групу. Наступним етапом приєднання є підготовка та подання країною-кандидатом Меморандуму про зовнішньоторговельний режим. Після ознайомлення робочої групи з Меморандумом починається етап “запитань і відповідей”. В процесі переговорів обумовлюється межа поступок, які надалі фіксуються в двосторонніх Протоколах про взаємний доступ на ринки товарів та послуг. У багатосторонньому форматі на засіданнях робочої групи обговорюються питання відповідності національного законодавства країни-кандидата багатостороннім угодам СОТ. Слід відмітити, що робоча група здійснює моніторинг процесу адаптації національного законодавства країни-кандидата до вимог СОТ та надає свої пропозиції та вимоги щодо необхідних законодавчих та інституційних змін. Поряд з цим, угоди СОТ (за винятком угод з обмеженою кількістю учасників) є обов’язковими до виконання усіма членами СОТ. Після завершення двосторонніх переговорів з усіма зацікавленими сторонами та отримання позитивного результату у переговорах з робочою групою готується протокол про приєднання. Завершальним етапом на даному шляху є рішення про приєднання країни, що приймається Генеральною радою СОТ. Необхідно зауважити, що це рішення обов’язково повинно бути ратифіковане національним парламентом країни-кандидата.

25.Модель технічного прогресу Д. Хікса.

Модель технічного прогресу Д. Хікса.Модель Хікса показує вплив технічного прогресу на міжнародну торгівлю.

Перш за все, Д. Хікс робить припущення про те, що всі товари виробляються за допомогою двох факторів виробництва — праці (L)та капіталу(К) — іїхня відносна ціна(w/r)залишається постійною. У своїй моделі Хікс виділяє нейтральний, працезберігаючий, капіталозберігаючий технічний прогрес.

Нейтральнийтехнічний прогрес базується на технології, що забезпечує одночасне підвищення продуктивності обох факторів виробництва (і праці, і капіталу). В результаті скорочується кількість праці та капіталу, яку потрібно затратити на виробництво певної кількості товару. У той же час відносна кількість капіталу, виражена через кількість праці(K/L),так само як і відносна кількість праці, виражена через кількість капіталу(L/K),залишаються незмінними.

Працезберігаючийтехнічний прогрес базується на технології, що забезпечує відносно більше підвищення продуктивності праці, ніж капіталу.

В результаті кількість капіталу, яку потрібно затратити на виробництво певної кількості товару, відносно зростає, а праці — скорочується за незмінної відносної ціни капіталу. Капітал заміщує працю у складі факторів виробництва товару.

Загальна кількість капіталу та праці, яку потрібно затратити на виробництво певної кількості товару, також скорочується, але при зрослій відносній ролі капіталу. Технічний прогрес, що зберігає працю, приводить до економії не тільки праці, а й одночасно обох факторів виробництва — і праці, і капіталу.

Капіталозберігаючийтехнічний прогрес базується на технології, що забезпечує відносно більше підвищення продуктивності капіталу, ніж праці.

В результаті кількість праці, яку потрібно витратити на виробництво певної кількості товару, відносно зростає, а капіталу — скорочується за незмінної відносної ціни праці. Праця заміщує капітал у складі факторів виробництва товару.

Вплив технічного прогресу на міжнародну торгівлю залежить від того, як він впливає на пропозицію(виробництво) та попит(споживання).

Зростання виробництва в результаті технічного прогресу може впливати на міжнародну торгівлю нейтрально, позитивно та негативно.

Нейтральнийвплив технічного прогресу на торгівлю відбувається тоді, коли торгівля збільшується тими ж темпами, якими зростає виробництво.

Позитивнийвплив технічного прогресу на торгівлю відбувається, якщо зростання торгівлі випереджає зростання виробництва. Це зазвичай відбувається, коли (при постійних відносних цінах) виробництво експортних товарів зростає швидше, ніж виробництво товарів, що заміщують імпорт.

Негативнийвплив технічного прогресу на торгівлю відбувається, якщо він призводить до відставання зростання торгівлі порівняно зі зростанням виробництва. Це зазвичай відбувається, коли (при постійних відносних цінах) виробництво товарів, що заміщують імпорт, збільшується швидше, ніж виробництво експортних товарів.

Аналогічним чином зростання споживання в результаті технічного прогресу може впливати на міжнародну торгівлю нейтрально, позитивно та негативно.

26.Паризька та Генуезька валютні системи

Перша валютна система

Паризька СВС– це система золотомонетного стандарту. За нею всі валюти були конвертовані в золото, курси визначались на основі золотого паритету (співвідношення вмісту золота в валютах). Коливання курсів валют відбувались в межах золотих точек. Золото було не тільки резервним, але й платіжним засобом.

Стихійно сформувалася у Х1Х ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту.

Юридично оформлена міждержавною угодою на Парижській конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

В цих умовах не було відмінностей між національною та світовою валютними системами ( тільки монети приймались до платежу за своєю вагою).

Структурні принципи :

Основа – золотомонетний стандарт

Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок.

Другасвітова валютна система

Поступово золотомонетний стандарт перестав відповідати потребам економіки, що призвело до його заміни золотодевізним стандартом в рамках Генуезької СВС.Особливістю даної системи було те, що її основою було не тільки золото, але й провідні валюті, розмінні на нього. Коливання курсів валют перестало обмежуватись золотими точками. Світова криза 1929-33 років і друга світова війна підірвали основи цієї системи – реальний курс більшості валют знизився і підтримка їх розмінності на золото була неможлива для більшості країн.

Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у1922р.

Принципи :

Основа – золото і девізи ( іноземні валюти для міжнародних розрахунків) ( Грошові системи 30 країн базувались на золото – девізному стандарті. Національні кредитні гроші стали використовуватись як міжнародні платіжно – резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою, фунт стерлінгів і долар США сперечалися за лідерство в цій сфері.

Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо ( США, Франція, Великобританія), а й побічно, через іноземні валюти ( Німеччина та ще 30 країн )

Відновлений режим вільно змінних валютних курсів.

Валютне регулюванняздійснювалось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

27.Бреттон-Вудська та Ямайська валютні системи

Передумови створення Бреттонвудської валютної системи:країни, які воювали та нейтральні країни ввели валютні обмеження; заморожений курс валют майже не змінився за роки війни;ріст товарних цін та падіння купівельної спроможності грошей в результаті інфляції; відмова США від надання кредитів та віддання переваги військовим поставкам по ленд-лізу, тобто в оренду; джерелом оплати імпорту предметів громадського споживання був довгостроковий кредит; в якості валюти використовувалась звичайно валюта країни - боржника без права конверсії її в золото чи іноземні валюти; у військових умовах, як завжди, підвищилась роль золота в якості світових грошей; Німеччина застосовувала специфічні валютно – фінансові методи пограбування окупованих країн. Бреттонвудська валютна система (липень 1944р.) створена на валютно–фінансовій конференції ООН в Бреттон–Вудсі ( США) Прийнятий на конференції Устав МВФ як органу міждержавного валютного регулювання.

Основні принципи : Золото – девізний стандарт, оснований на золоті та двох резервних валютах – доларі США та фунті стерлінгів; ;Форми використання золота , як основи світової валютної системи ; Збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація в МВФ; Золото – міжнародний платіжний та резервний засіб. Долар прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти. З цією ж метою казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам і урядовим установам по офіційній ціні, встановленій в 1934р., виходячи із золотого вмісту своєї валюти (35 дол. за 1 тройську унцію, рівну 31,1035г.) Курсове співвідношення валют та їх конвертація стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах. Девальвація більше 10% допускалася лише з дозволю Фонду. Встановлений режим фіксованих валютних курсів : ринковий курс валют міг відхилятися від паритету у вузьких межах ( + 1% по Уставу МВФ чи + 0,75% по Європейській валютній угоді). Вперше в історії створені міжнародні валютно – кредитні організації : МВФ і МБРР. МВФ надає кредити в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснює контроль за дотриманням країнами – членами принципів світової валютної системи. Забезпечує валютне співробітництво країн.

У січні 1976р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою нової четвертої світової валютної системи—ямайської, яка набула чинності 1 квітня 1978р. Її визначальними рисами є: визнання за міжнародні резервні та розрахункові валю­ти поряд з доларом валют інших країн та СДР(спеціальних прав запозичення); витіснення золота з міжнародних розрахунків шляхом скасування золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено здійснити повернення країнам-членам 1/6 частини золотого запасу, яку було внесено раніше у порядку оплати квот, та реалізацію через аукціони частини золотих запасів. МВФ припинив приймання золота як оплату квот та процентів за кредити; офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від їх купівельної спроможності, попиту та пропозиції.

Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним переважне становище долара США. Разом з тим Ямайська уго­да узаконювала тенденцію до валютного поліцентризму. Як резервні валюти дедалі частіше використовуються мар­ка ФРН, швейцарський франк, японська ієна, а питома вага долара у валютних резервах центральних банків падає. На нараді представників більшості розвинутих країн на Ямайці 1976р були вироблені угоди, які узаконили ліквідацію Бреттон-вудської системи золотовалютного стандарту,і зокрема такого фундаментального принципу, як офіційний обмін доларів США на золото. Американський долар таким чином утратив міжнародний статус резервної валюти.

. Здійснена на основі цих угод валютна реформа скасувала офіційну ціну золота і золотий вміст національних грошових одиниць. Ямайські угоди передбачали можливість встановлення довільних валютних курсів замість строго фіксованих, що вимагалося Бреттон- вудськими угодами

28.Інтеграція України у сучасну світогосподарську систему

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об'єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, до якої призвели односторонній її розвиток у межах високо спеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика та механізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини і національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв'язки необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції: політичне визначення України; забезпечення територіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки; безумовне виконання міжнародних зобов'язань,; формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам: економічному та інституційному забезпеченню суверенітету; оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови; оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності; запровадженню національної грошової одиниці з включенням її в систему міжнародних розрахунків.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать: відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України; формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти; розвиток контактів з українцями, які проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов'язане з: розвитком транспортних комунікацій (морських, наземних, повітряних), необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації); розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань: відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету; нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів; нерозвиненість ринкових відносин; інерція погіршення економічного стану; запас соціальної витримки населення, який виснажується.

29.Європейська валютна система

Європейська валютна система — це сучасна світова (регіональна) валютна система, що є підсистемою Ямайської валютної системи. Вона була створена з метою підвищення валютної стабільності всередині Співтовариства, створення зони європейської стабільності з власною валютою на противагу Ямайській валютній системі, яка була основана на доларовому стандарті, забезпечення стабілізуючого ефекту міжнародних економічних і валютних відносин та для захисту «Загального ринку» від експансії долара.

Формування Європейського співтовариства розпочалося ще на початку 50-х років минулого століття у вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке було створене 18 квітня 1951 р. у Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія, Нідерланди). З 1 січня 1958 р. на підставі підписання Римської угоди у березні 1957 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом було створено Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії. Основною метою Римської угоди було створення між державами — членами Співтовариства єдиного економічного простору, в межах якого могли б вільно переміщуватися фізичні особи, товари, капітали та послуги.

60-ті роки минулого століття позначилися утворенням Митного союзу, розробленням загальної сільськогосподарської політики та впровадженням механізму допомоги розвитку асоційованим африканським державам.

Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовариство та розробити поетапний план створення Економічного та валютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Великобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейсь­ка валютна система (ЄВС). Основною метою створення цієї системи було забезпечення зони валютної стабільності в Європі, яка була б вільною від сильних коливань валютних курсів. Річ у тім, що мінливість валютних курсів вимагала від європейських компаній дуже виважених кроків стосовно проведення довгострокових інвестиційних проектів в інші країни Співтовариства. За допомогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрішньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання. Зобов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політики держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 червня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо повної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р.

Отже, Європейська валютна система — це найвища ланка європейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’є­рів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єдиної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики.

30.Сучасні особливості та тенденції розвитку світового господарства

Суб'єктами світової економіки є: національні господарства, регіональні (зональні) інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації, інституціональні інвестори (інвестиційні фонди, банки, холдинги і т. ін.). Для суб'єктів характерні як взаємодія, так і протистояння.

Галузева структура економіки являє собою сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, що характеризуються особливими умовами виробництва в системі суспільного поділу праці і відіграють специфічну роль у процесі розширеного виробництва

До основних рис сучасної світової економіки відносяться:

1. Новий етап інтернаціоналізації виробництва і поглиблення суспільного поділу праці на основі науково-технічної революції:

• усе більш повна взаємозалежність національних господарств;

• поглиблення загальносвітового поділу праці, підвищення товарності й експортної орієнтації економік;

• перехід від предметної до подетальної і функціональної спеціалізації національних господарств;

2. Економічна інтеграція – міждержавні об'єднання з особливою організаційною структурою, новий етап усуспільнення виробництва:

• структурна інтеграція – об'єднання високорозвинених національних господарств для координації економічної політики виробничої кооперації, стимулювання міграцій капіталів і робочої с (ЄС, ОЕСР, ГАТТ/СОТ та ін.);

• господарська інтеграція – об'єднання національних господарств, що розвиваються, для використання переваг спеціалізації і більш повного використання економічних ресурсів.

3. Глобальні економічні та екологічні проблеми – загальносвітові процеси, що торкаються інтересів всього людства:

• демографічна проблема;

• продовольча проблема;

• подолання економічної відсталості країн, що розвиваються, у цьому зв'язку – проблеми боргів;

• подолання погрози екологічної катастрофи, енергетична проблема;

• подолання погрози ядерної війни.

4. Всесвітня торгівля – новий етап розвитку торгівлі в умовах інтернаціоналізації виробництва й економічної інтеграції:

• найгостріша конкуренція («торговельні війни»);

• створення специфічної торговельної інфраструктури розвинутими капіталістичними країнами (монополія на інформаційні й інші інфраструктурні послуги);

• домінуючий стан Японії, США, країн ЄС;

• нееквівалентний обмін із країнами, що розвиваються;

монопольний стан на ринку транснаціональних корпорацій.

5. Зростаючі масштаби міграції капіталів і робочої с:

• величезне збільшення масштабів міграції в зв'язку з інтернаціоналізацією виробництва;

• вирішальна роль у міграції позикового капіталу міжнародних фінансово-кредитних установ (МВФ, МБРР та ін.);

«МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ»

1. Предмет, природа та значення міжнародної економічної діяльності за сучасних умов розвитку України.

Міжнародна економічна діяльність України становить неоднорідний та багатоаспектний предмет вивчення. Її можна розглядати і в контексті національних інтересів, і в регіональному та глобальному масштабах. У першому аспекті така діяльність є засобом досягнення підприємницьких і загальнодержавних цілей у процесі співробітництва із зарубіжними партнерами. У другому – весь господарський механізм України постає невід’ємною складовою світової економіки, елементом більш загальної системної цілісності, інтернаціональних ринкових структур.

Міжнародні господарські зв’язки для нашої країни є одним із ключових факторів розвитку. Про це свідчать такі дані: тільки протягом періоду з початку незалежності до кінця століття частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП України зросла з 24-26% до 45-47% ( особливо значним було зростання частки експертного “покриття ” ВВП у 1994 та 1995 рр.. Ці дані переконливо свідчать про утвердження економіки України як самостійного організму здатного до саморегулювання та виживання в міжнародній конкурентній боротьбі.

Необхідним є проведення активної державної політики, забезпечення сприятливих нормативних та організаційних передумов міжнародної економічної діяльності. Передусім стоїть завдання подолати такі головні перешкоди:

• недосконалість та нестабільність законодавчої бази міжнародної економічної діяльності, відсутність внутрішньо узгодженої системи митного, податкового регулювання механізмів банкрутства;

• нерозвиненість або відсутність багатьох важливих інституцій регулювання міжнародної економічної діяльності, сприяння їй, передусім у банківській, страху вальній, кредитній, фінансовій сферах;

• адміністративні і фінансові обмеження, несприятливі для експортно-імпортних та інвестиційних операцій умови митного та податкового регулювання;

• дефіцит інституцій і організаційних структур підтримки та обслуговування міжнародної економічної діяльності, зокрема інформаційних, маркетингових, дослідних, аналітичних центрів, консалтингових та інжинірингових служб

Завданнями особливого порядку, які виходять далеко за межі міжнародної економічної проблематики, але являють собою необхідну передумову оптимізації участі України у світогосподарських відносинах, є подолання тонізації та криміналізації суспільно-господарського життя в країні, бюрократизації та корумпованості управлінських структур, забезпечення політичної стабільності та проведення загальної структурної реформи.

Отже, цілком практичні цілі обрання адекватних методик та концептуальних підходів у міжнародній економічній діяльності активізують вивчення широкого масиву закономірностей та практичних особливостей, які характеризують реальні процеси та перспективи роботи національних і світових ринків, а також їх регулювання.

Визначаючи предмет міжнародної економічної діяльності як своєрідний відправний пункт можна взяти таке: міжнародна економічна діяльність – це поняття, яке застосовується і в практиці господарювання, що виходить за національні кордони, і в теорії, яка таку практику вивчає.

Міжнародна економічна діяльність – це цілісна система господарських зв’язків між національними економіками різних країн, належних до них або утворених ними суб’єктами господарського життя, а також міжнародними організаціями, яка має характерні лише для себе взаємозв’язки , закономірності та реалізує ті специфічні інтереси, які пов’язані з використанням міжнародного співробітництва. Поділу та факторного розміщення.

Міжнародна економічна діяльність так само, як і будь-який живий організм, являє собою саме системну цілісність. І так само, як живий організм є чимось більшим ніж механічною сукупністю органів, міжнародна економічна діяльність не зводиться до суми своїх атрибутів, суб’єктів та інструментів. Будучи самостійним явищем, проявами якого є складні зворотні зв’язки між складовими елементами, а також із компонентами більш широких механізмів відтворення вона є фактором та своєрідним прискорювачем економічного розвитку країн.

Міжнародна економічна діяльність України становить неоднорідний та багатоаспектний предмет вивчення. Її можна розглядати і в контексті національних інтересів, і в регіональному та глобальному масштабах. У першому аспекті така діяльність є засобом досягнення підприємницьких і загальнодержавних цілей у процесі співробітництва із зарубіжними партнерами. У другому – весь господарський механізм України постає невід’ємною складовою світової економіки, елементом більш загальної системної цілісності, інтернаціональних ринкових структур.

Системна трансформація в Україні, основним змістом якої є формування ринкового середовища та демократизація усіх ланок соціального життя, справедливо розглядається як важлива передумова розширення та підвищення ефективності міжнародної економічної діяльності в комплексі її макро- та мікроекономічних форм. Транс націоналізація української економіки, що зорієнтована на підвищення міжнародної конкурентоспроможності , дедалі більшою мірою визначатиме глобальну перспективу держави.

Міжнародні господарські зв’язки для нашої країни є одним із ключових факторів розвитку. Про це свідчать такі дані: тільки протягом періоду з початку незалежності до кінця століття частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП України зросла з 24-26% до 45-47% ( особливо значним було зростання частки експертного “покриття ” ВВП у 1994 та 1995 рр.. Ці дані переконливо свідчать про утвердження економіки України як самостійного організму здатного до саморегулювання та виживання в міжнародній конкурентній боротьбі.

Завданнями особливого порядку, які виходять далеко за межі міжнародної економічної проблематики, але являють собою необхідну передумову оптимізації участі України у світогосподарських відносинах, є подолання тонізації та криміналізації суспільно-господарського життя в країні, бюрократизації та корумпованості управлінських структур, забезпечення політичної стабільності та проведення загальної структурної реформи. До речі, якщо згідно з міжнародною статистикою загальносвітові обсяги тонізації становлять 5-10 %від ВВП, в африканських країнах, які є найяскравішим прикладом надмірної тонізації, - 30 %, то в Україні відповідний показник навіть не піддається достатньо вірогідній оцінці і становить, за різними розрахунками, від 40% до 60% ВВП.

Отже, цілком практичні цілі обрання адекватних методик та концептуальних підходів у міжнародній економічній діяльності активізують вивчення широкого масиву закономірностей та практичних особливостей, які характеризують реальні процеси та перспективи роботи національних і світових ринків, а також їх регулювання.

Міжнародна економічна діяльність – це цілісна система господарських зв’язків між національними економіками різних країн, належних до них або утворених ними суб’єктами господарського життя, а також міжнародними організаціями, яка має характерні лише для себе взаємозв’язки , закономірності та реалізує ті специфічні інтереси, які пов’язані з використанням міжнародного співробітництва. Поділу та факторного розміщення.

Міжнародна економічна діяльність так само, як і будь-який живий організм, являє собою саме системну цілісність. І так само, як живий організм є чимось більшим ніж механічною сукупністю органів, міжнародна економічна діяльність не зводиться до суми своїх атрибутів, суб’єктів та інструментів. Будучи самостійним явищем, проявами якого є складні зворотні зв’язки між складовими елементами, а також із компонентами більш широких механізмів відтворення вона є фактором та своєрідним прискорювачем економічного розвитку країн.

2. Національні особливості та характерні риси відкритої економіки України.

Міжнародне співробітництво в результаті збільшення його обсягів та поглиблення дедалі більшою мірою впливає на характер і перспективи розвитку національних економічних комплексів. Причому можна казати про перехід кількісних змін у нову якість кооперації: на певних стадіях інтерактивності економік виникає феномен відкритості ( або відкритих) економік.

Відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі міжнародного поділу праці та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макрономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжнародного сектору.

Як ми бачимо, наведене визначення ґрунтується на відносних критеріях. Адже країни різняться своїми розмірами, відтак абсолютні показники міжнародної економічної діяльності не мають безумовного значення. США, Китай, хоча і відіграють помітну роль у світовій торгівлі, мають дуже місткі внутрішні ринки. Тому ступінь опосередкування ВВП експертно-імпортними операціями у них нижчий відповідного показника значно менших за розмірами Бельгії, Кореї, Люксембургу чи Ізраїлю. З тих самих причин Німеччина – країна , яка в 90-х роках 20 ст. посідала чільні позиції у світі за валовими показниками експортно-імпортної діяльності, - реалізує на зовнішніх ринках меншу частину свого ВВП, ніж сусідні Нідерланди. Наприклад, наприкінці 20ст. у США частка товарного експорту становила близько 10% від ВВП, тоді як у великій європейській країні цей показник має величину до 20%, а в порівняно невеликій країні Старого Світу – до 50%.

Водночас США, ФРН, а також КНР набагато помітніше впливають на всю систему міжнародних економічних відносин, що також важливо враховувати. Україна опосередковує більшу частину ВВП, ніж США, проте має менш ефективну економіку, та, на відміну, від цієї країни справляє незначний вплив на світову економіку.

Світова економіка дедалі більшою мірою визначає особливості розвитку України. Основні напрямки впливу – збільшення обсягів експорту та імпорту відносно ВВП та загострення ситуації із зовнішньою заборгованості країни.

Постійне погіршання основних показників розвитку України в 90-х роках негативно вплинуло на формування ефективного механізму її відкритої економіки. На відміну від цього протягом останнього періоду темпи зростання розвинутих країн були стабільно позитивними, що сприяло їх подальшому взаємному зближенню. Єдиним винятком стала Японія, яка постраждала від кризи 1997-1998 рр.

Більше економічна відкритість національного господарства означає поглиблення та урізноманітнення форм, а також розширення обсягів його взаємодії із зовнішнім світом. Важливим критерієм та принциповим змістом відкритості економіки є наявність ліберального режиму міжнародної економічної діяльності для ринкових суб’єктів.

Основні риси такої господарської системи, яку, з певною мірою умовності заведено вважати відкритою економікою. Ними є такі :

• наявність у суб’єктів ринкової економіки достатньо широких прав виходити на зовнішні ринки та співробітничати із зарубіжними партнерами при мінімальних обмеженнях з боку держави;

• міжнародні контакти мають порівняно велике значення для підтримання макроекономічного балансу, ступінь інтернаціоналізації ВВП є досить високим;

• ринковий простір країни є відносно ефективним, а суб’єкти господарювання – порівняно конкурентноспроможним

Генезис та наступний розвиток системи міжнародного економічного співробітництва відбувалися не за лінійними схемами. Вони відповідали більш загальним процесам – становленню цивілізованих центрів та соціокультурних осередків, однією з важливих сторін життя яких є економічна діяльність.

3. Значення платіжного балансу в міжнародній економічній діяльності України.

Платіжний баланс – це результуюча сума усіх міжнародних грошових угод та платежів, які здійснюються між усіма резидентами певної країни, у тому числі між усіма верствами населення, комерційними структурами та державними установами, з відповідними агентами за кордоном, тобто із резидентами інших країн.

З погляду національної грошової системи та узагальнюючої фінансової звітності платіжний баланс відображає фінансовий бік усієї міжнародної економічної діяльності в широкому її розумінні та є сумою операцій, що породжують попит та пропозицію на іноземну валюту. Він охоплює всі доходи, які отримують громадяни держави від фізичних та юридичних осіб з інших держав, та усі виплати, які роблять резиденти певної держави назовні.

Оптимізація платіжного балансу країни має велике значення для поліпшення умов функціонування економіки в цілому, оптимізації міжнародної діяльності загалом та її окремих компонентів. Тому національні уряди проводячи макроекономічну політику, повинні врахувати ті обмеження та вимоги, які висувають завдання формування платіжних балансів.

У ньому полягають ці обмеження та вимоги. Насамперед вони пов’язані з суперечностями між об’єктивними цілями розвитку реального сектору – промисловості, сфери обслуговування, сільського господарства та вимогами стабільного функціонування сектору монетарного – передусім нульового або обмеженого зростання грошової маси, стабільності цін. ( Засобом позитивного впливу на умови формування платіжного балансу є скорочення непродуктивних видатків, а отже – податків. Так, згідно з умовами складання бюджету США на 2001 р (обсяг – 1,8 тран дол.) сумарне скорочення податків порівняно з попереднім роком становило 150 млрд.дол.)

Збільшення кількості національних грошей на ринку та тиск з їх боку на валютний ринок стають причиною девальвації національної валюти. Девальвація ж національної валюти є , по-перше, про експортним фактором, оскільки здешевлює національну продукцію на зовнішніх ринках, де використовуються інші валюти, а по-друге, анти імпортним фактором, оскільки робить відносно дорожчою імпортну продукцію на національному ринку. Особливо цінові механізми справляють позитивний вплив на національне виробництво ( як експортне, так і імпортне), якщо не враховувати можливих негативних наслідків щодо загальних умов формування платіжного балансу та господарського клімату в країні.

Отже, збільшення грошей у споживачів є передумовою фінансування виробництва, і інколи вважається, що для стимулювання економічного розвитку необхідна грошова емісія.

Україна в перші роки незалежності, власне і проводила таку політику, яка, зокрема, передбачала інфляційно-девальваційне стимулювання виробництва. Це призводило до гіперінфляції та втрати стимулів до підприємницької діяльності. Врешті-решт, фіаско політики «грошового верстата» обумовило зміну її на повну протилежність східноєвропейський варіант жорсткого монетаристського регулювання.

У цьому контексті активізуються проблеми створення реального, заощаджуваного та ефективного бюджету. Необхідно подолати тенденцію до зростання зовнішніх боргових зобов’язань через незбалансованість та не реалістичність бюджетного планування, перевищення обсягу «пожежних» витрат порівняно з можливостями акумулювати фінансові ресурси.

Формування державного бюджету на основі реального визначення його дохідної частини є необхідною умовою оптимізації політики формування платіжного балансу, реальної макроекономічної стабілізації та здійснення програм розвитку реального сектору.

Для скорочення бюджетних витрат доцільно перевести частину сфери, що фінансується з державного бюджету, на самофінансування у тому числі через поступову приватизацію та зміну власника.

4. Основні риси, що визначають природу світового госпо­дарства як системної цілісності.

Існування відкритих економік породжує світове господарство як систему цілісності та динамічний організм. Світове господарство є своєрідним середовищем, у якому відбуваються міжнародні економічні зв’язки між країнами та будь-яка міжнародна економічна активність підприємницьких структур, а також окремих людей.

Повномасштабне входження України до системи світового господарства на вигідних для неї умовах має сприяти розвиткові ринкових інститутів, виробничої та банківсько-кредитної сфер, стимулювати науково-дослідницьку, інноваційну діяльність, інформаційний обмін із зовнішнім оточенням.

Світове господарство – це динамічна система взаємозв’язаних національних економік та відносин між належними до них суб’єктами економічного життя, яка діє на принципах міжнародного поділу праці та охоплює усі стадії циклу економічного відтворення. Світове господарство реалізується в різноманітних формах міжнародної економічної діяльності, які відповідають економічним інтересам підприємницьких та державних структур.

Практичним механізмом, який реалізує закономірності світового господарства та міжнародної економічної діяльності, є інститут міжнародного ринку. Міжнародний ринок ( або міжнародні ринки) – продукт історичного розвитку економік країн, процесів виробництва. Разом з там він постає ключовим фактором політики держав та підприємницьких агентів.

Сказане стосується і України. Протягом століть Русь-Україна була одним із учасників міжнародного ринку. Причому рівень активності та характер її ринкової діяльності визначався долею самої держави: була вона самостійним учасником торгівлі та інших форм співробітництва чи входила окремими своїми територіями до складу сусідніх імперій.

Виходячи із загального тлумачення ринку, серед визначень ринку найтиповішими є такі, що відображають функціональне, інституційне, а також вузьке маркетологічне його розуміння.

Ринок можна визначити як систему, котра об’єднує різних суб’єктів (покупців і продавців, більш опосередковано – виробників і споживачів товарів та послуг) на повних принципах (передусім згідно з певними умовами ціноутворення та правилами поведінки) і з урахуванням дії певних інститутів ( законодавства, матеріальних об’єктів та ін.)

Міжнародний ринок – це динамічна система, яка поєднує в єдиний господарський механізм різнонаціональних продавців та покупців, виробників та споживачів товарів за допомогою цінових та споживчих критеріїв обміну з використанням нормативно-правової та інституційної інфраструктури міжнародних економічних відносин.

Розвиток міжнародного ринку відбувається паралельно та в умовах складних і багатобічних зворотніх зв’язків зі сферою виробництва, прискорюючи його отримуючи від нього імпульси щодо збільшення обсягів товарів, які перебувають в обігу, та диверсифікації, якісної модифікації форм і предметів обміну. Міжнародний ринок став набувати ознаки єдиної світової системи ( кажуть про створення світового ринку наприкінці 19 ст) Тоді, а також на початку 20 ст., перед Першою світовою війною, відбулась значна концентрація виробництва та банківської діяльності, за якої переважна частина світу була включена в орбіту господарсько-збутової діяльності великих корпорацій. Провідні ж країни поділили світ на сфери впливу та перетворили взаємну конкуренцію на протистояння та протиборство в глобальному масштабі.

5. Визначення кола суб’єктів підприємницького рівня міжнародного співробітництва України згідно Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Для того, щоб привести класифікацію суб’єктів міжнародної економічної діяльності, оберемо комбінований підхід , а саме : врахуємо , з одного боку , природу, принципові інтереси учасників ринкових відносин, а з іншого – рівні їхньої політики, масштаби, в яких відповідна політика реалізується.

Щодо рівнів економічної діяльності, та умовно можна виділити такі:

• мікроекономічний

• макроекономічний

• між- або наддержавний

Що стосується інтересів, то вони можуть бути пов’язані або зі збільшенням прибутку, або зі створенням нових режимів, умов господарювання. Відповідно суб’єкти міжнародної економічної діяльності належати до одного з двох принципово відмінних класів:

а) підприємницькою;

б) регулюючою.

Основною господарською ланкою, що опосередковує процес інтернаціоналізації економічного життя, є організації базового рівня – підприємства, фірми та інші життєздатні в умовах ринку самостійні одиниці підприємницького типу, національні на досягнення гармонізованих із суспільними інтересами максимальних показників прибутковості, комерційного обігу, технічного переозброєння.

Суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності в будь-якій країні є ті юридичні, фізичні особи, організаційні структури, які наділені відповідною дієздатністю та правами. В Україні згідно з Законом Україні « Про зовнішньоекономічну діяльність» такими суб’єктами можуть бути :

1. – фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають відповідну правоздатність;

2. - юридичні особи, які зареєстровані в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України, у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності.

3. – об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким чинними цивільно-правовими законами не заборонено здійснювати господарську діяльність;

4. – структурні одиниці іноземних об’єктів господарської діяльності ( філії, відділення тощо), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України;

5. – спільні підприємства з участю українських та іноземних суб’єктів господарської діяльності. Які мають відповідну реєстрацію та мають постійне місцезнаходження на території України;

6. – інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

З правового погляду, зокрема, згідно з Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» юридичними особами, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, є й Україна як держава, місцеві органи влади й управління та інші держави, які діють в особі відповідних органів.

Цілі суб’єктів міжнародного бізнесу:

а) максимізація індивідуального прибутку; б) розширення виробництва;

в) розширення ринків збуту; г)підвищення ефективності міжнародної господарської діяльності через наближення виробництва до споживачів у випадках здійснення зарубіжного інвестування, активізації міжнародної маркетингової політики та ін.

д) подолання інституційних, тарифних та нетарифних перешкод обминання або

Окрему групу підприємницьких суб’єктів міжнародної економічної діяльності становлять кредитно-фінансові установи, які є не просто «гравцями» а й регуляторами ринку, отже відіграють подвійну роль.

6. Визначення кола суб’єктів макрорівня міжнародного співробітництва України згідно Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Суб’єкти міжнародної економічної діяльності на макрорівні мають подвійну природу – це водночас і господарська, і регулятивна практика держави в особі повноважних її органів, які безпосередньо організовують рух через кордони предметів міжнародного співробітництва або діяльність яких спрямована на формування режиму такого співробітництва.

Коли йдеться про макрорівень суспільного життя, то, як правило, мають на увазі державну політику, що захищає інтереси суспільства в цілому. Так само і стосовно макрорівня міжнародної економічної діяльності – він є сферою реалізації інтересів країни в цілому. Причому такі інтереси можуть як збігатись з інтересами окремих приватних учасників міжнародного співробітництва, так і суперечити їм.

У першому випадку ( збіг інтересів) типовими ситуаціями є укладання рамкових угод з іншими державами (угрупуваннями держав) про розширення обсягів співробітництва, протекціоністський захист вітчизняних виробників (вочевидь всупереч інтересам зарубіжних конкурентів) через запровадження митних тарифів та нетарифних обмежень)

Комплекс різнотипних макросуб’єктів міжнародної економічної діяльності можна розглядати як певну системну цілісність, яка в свою чергу поділяється на складові . Такий підхід зумовлюється, з одного боку, органічною структурною належністю цих суб’єктів до державного апарату, а з іншого – іншими реальними цілями. Основними цільовим призначенням інститутів макрорівня є встановлення «правил гри», адекватних режиму міжнародної економічної діяльності.

У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» установлено, що, крім самих суб’єктів міжнародної економічної діяльності України на мікрорівні, які самі створюють правове поле через укладання відповідних координаційних угод, у регулюванні міжнародної економічної діяльності беруть участь:

1 - Україна як держава в особі її органів у межах їх компетенції;

2 – Недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати, асоціації, спілки та інші організації координаційного типу), що діють на підставі їхніх статутних документів.

У структурі державного апарату заведено виділити такі класифікаційні групи органів:

- загальнодержавні Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів;

- координаційні – Міністерство економіки, Національний банк, Міністерство фінансів

- галузеві – міністерства та відомства, які відповідають за діяльність окремих секторів,

- територіальні – регіональні, місцеві органи влади;

- спеціалізовані функціональні – інститути, які у своїй діяльності керуються національними інтересами, підтримуючи національних учасників міжнародного співробітництва

Основними завданнями міжнародної економічної діяльності суб’єктів макрорівня є

1. максимізація випуску продукції засобами структурного вдосконалення виробництва, сприяння більш глибокій національній спеціалізації, розширення коопераційної бази господарювання;

2. гарантування довгострокової міжнародної конкурентоспроможності та економічної безпеки країни – забезпечення достатньо динамічного технологічного, промислового розвитку, доступу до джерел сировини;

3. контроль за станом внутрішнього ринку черес стимулювання його засобами зовнішньої конкуренції, недопущення проникнення на нього недоброякісних товарів;

4. зниження абсолютних витрат та корекції вартісних пропорцій у національній економіці;

5. збільшення зайнятості як фактор зростання та поліпшення результатів участі у міжнародному співробітництві;

6. використання механізмів міжнародної кооперації як інструмента поліпшення якості життя та розв’язання інших соціальних проблем та ін.

7. Основні тенденції, які зумовлюють зростання значення наддержавних форм міжнародного економічного регулювання та транс­націо­нальної підприємницької діяльності.

Сучасні тенденції розвитку світогосподарської системи зумовлюють дедалі більше перенесення регулятивних, управлінських повноважень на між- або наддержавний рівень міжнародної економічної діяльності. Поняття «міждержавний» та «наддержавний» зазвичай застосовуються як тотожні.

Відбувається перенесення (делегування) деяких повноважень, які раніше традиційно належали до компетенції національних урядових структур, до структур, котрі за своєю природою є міжнародними. На міжнародному рівні створюються інститути з новими регулятивними функціями, а це також зумовлює перерозподіл повноважень та реструктуризацію векторів впливу на економічні процеси.

Перенесення повноважень від національних до міжнародних регулятивних структур відбувається дво- та багатосторонніми угодами між країнами як суверенами міжнародних відносин, а також статутними документами міжнародних організацій. Держави беруть на себе зобов’язання вдаватись ( або не вдаватись) до певних дій, приймаючи в тій чи іншій формі міжнародний контроль за виконанням своїх зобов’язань . У разі утворення організаційних структур властиві макрорівню функції змінюють свою природу на наднаціональну. Відбувається заміщення регулятивних функцій, коли виникнення нових міжнародних інституцій позбавляє державу необхідності виконувати певні заходи, утримувати відповідні контрольні та адміністративні штати. Саме це мало місце у процесі становлення та диверсифікації організаційної структури Євросоюзу, що привело до ліквідації взаємних митних обмежень і навіть прикордонного паспортного контролю для країн Шенгенської угоди ( ця угода за участі семи країн набула чинності в 1995 р., хоча підписано її було в 1985 р. представниками Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, ФРН і Франції, а в 1992р. до неї приєднались Іспанія та Португалія)

На даному етапі тенденції перенесення функції макроекономічного регулювання на наддержавний рівень поки що не притаманна Україні. Привабливість якомога тіснішої інтеграції до ЄС не веде до помітних практичних кроків на зближення через слабку економічну кон’юнктуру , нестабільну правову базу, несприятливий соціальний клімат у самій Україні. ( Прикладом створення суб’єктів наддержавного рівня є ООН, Світова організація торгівлі, Організація країн – експортерів нафти ОПЕК,МВФ,МАГАТЕ- міжнародна агенція з розвитку атомної енергетики).

8. Основні цілі міжнародної економічної діяльності суб’єктів мікрорівня.

Основною господарською ланкою, що опосередковує процес інтернаціоналізації економічного життя, є організації базового рівня — підприємства, фірми та інші життєздатні в умовах ринку самостійні одиниці підприємницького типу, націлені на досягнення гармонізованих із суспільними інтересами максимальних показників прибутковості, комерційного обігу, технічного переозброєння.

Суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності в будь-якій країні є ті юридичні, фізичні особи, організаційні структури, які наділені відповідною дієздатністю та правами. В Україні згідно з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» такими суб’єктами можуть бути:

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають відповідну правоздатність;

• юридичні особи, які зареєстровані в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торгові доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднан­ня, організації та ін.), у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

• об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким чинними цивільно-правовими законами не заборонено здійснювати господарську діяльність;

• структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності (філії, відділення тощо), які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України;

• спільні підприємства з участю українських та іноземних суб’єктів господарської діяльності, які мають відповідну реєстрацію та мають постійне місцезнаходження на території України;

• інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

На цьому рівні міжнародна економічна діяльність — це заходи ринкової політики з боку комерційних структур, які виходять за межі національної держави. Зауважимо, що поняття «мікроекономічний рівень» є певною мірою умовним. До його суб’єктів зараховують як підприємства малого бізнесу, галузеві фірми, які здійснюють експортно-імпортні операції, так і великі транснаціональні корпорації (ТНК), життєдіяльність яких уже за самою своєю природою не може не мати міжнародного характеру. Таким чином, щорічний комерційний обіг «мікроструктури», наприклад великої корпорації, може значно перевищувати ВВП «макроструктури» — невеликої та навіть середньої за розмірами країни.

Останнім часом в Україні дедалі більше поширюються інтернаціональні форми співробітництва, які виникають унаслідок лібералізації руху факторів виробництва, капіталу у формі транснаціональних корпорацій, їхніх філій, відділень, дочірніх компаній, а також спільних підприємств.

Але усі ці форми поєднуються характерними для суб’єктів бізнесу, зокрема бізнесу міжнародного, цілями, що є взаємозв’язаними та взаємообумовленими. Ними передусім є:

• максимізація індивідуального прибутку, оскільки міжнародна економічна діяльність розглядається як субстанція інколи безальтернативної сфери реалізації комерційних інтересів (порівняно з цією метою решта цілей може розглядатися як засоби реалізації);

• розширення виробництва як самостійна мета господарської діяльності; крім того, розширення виробництва — це і запорука збільшення прибутків, зменшення конкурентних ризиків та засіб боротьби з конкурентами через їх поглинання;

• розширення ринків збуту завдяки проникненню або розширенню такого проникнення в господарську сферу зарубіжних країн;

• підвищення ефективності міжнародної господарської діяльності через наближення виробництва до споживачів у випадках здійснення зарубіжного інвестування, активізації міжнародної маркетингової політики;

• подолання інституційних, тарифних та нетарифних перешкод — обминання або зниження митних стягнень, національних обмежень на реалізацію тих або інших торговельних операцій адміністративного характеру;

• розв’язання проблем, пов’язаних із нестабільністю міжнародних цін та співвідносних цінових показників (передусім через ревальвацію та девальвацію валют).

Окрему групу підприємницьких суб’єктів міжнародної економічної діяльності становлять кредитно-фінансові установи, які є не просто «гравцями», а й регуляторами ринку.

9. Основні цілі міжнародної економічної діяльності суб’єктів макрорівня.

Суб’єкти міжнародної економічної діяльності на макрорівні мають подвійну природу – це водночас і господарська, і регулятивна практика держави в особі повноважних її органів, які безпосередньо організовують рух через кордони предметів міжнародного співробітництва або діяльність яких спрямована на формування режиму такого співробітництва.

Коли йдеться про макрорівень суспільного життя, то, як правило, мають на увазі державну політику, що захищає інтереси суспільства в цілому. Так само і стосовно макрорівня міжнародної економічної діяльності – він є сферою реалізації інтересів країни в цілому. Причому такі інтереси можуть як збігатись з інтересами окремих приватних учасників міжнародного співробітництва, так і суперечити їм.

У першому випадку ( збіг інтересів) типовими ситуаціями є укладання рамкових угод з іншими державами (угрупуваннями держав) про розширення обсягів співробітництва, протекціоністський захист вітчизняних виробників (вочевидь всупереч інтересам зарубіжних конкурентів) через запровадження митних тарифів та нетарифних обмежень)

Комплекс різнотипних макросуб’єктів міжнародної економічної діяльності можна розглядати як певну системну цілісність, яка в свою чергу поділяється на складові . Такий підхід зумовлюється, з одного боку, органічною структурною належністю цих суб’єктів до державного апарату, а з іншого – іншими реальними цілями. Основними цільовим призначенням інститутів макрорівня є встановлення «правил гри», адекватних режиму міжнародної економічної діяльності. Тому методологічно значущим є офіційне тлумачення суб’єктивності у сфері регулювання такої діяльності.

Основними завданнями міжнародної економічної діяльності суб’єктів макрорівня є

• максимізація випуску продукції засобами структурного вдосконалення виробництва, сприяння більш глибокій національній спеціалізації, розширення коопераційної бази господарювання;

• гарантування довгострокової міжнародної конкурентоспроможності та економічної безпеки країни – забезпечення достатньо динамічного технологічного, промислового розвитку, доступу до джерел сировини;

• контроль за станом внутрішнього ринку черес стимулювання його засобами зовнішньої конкуренції, недопущення проникнення на нього недоброякісних товарів;

• зниження абсолютних витрат та корекції вартісних пропорцій у національній економіці;

• збільшення зайнятості як фактор зростання та поліпшення результатів участі у міжнародному співробітництві;

• використання механізмів міжнародної кооперації як інструмента поліпшення якості життя та розв’язання інших соціальних проблем;

• поліпшення умов формування бюджету за рахунок позитивного сальдо поточних операцій або руху капітальних активів;

• оптимізація розподілу доходів у масштабах економіки в цілому засобами тарифної, цінової політики, запровадження валютних обмежень;

• гарантування дотримання екологічних, гуманітарних норм економічної діяльності.

10. Основні складові експортного потенціалу України.

Експорт товарів – це продаж та вивезення товарів за кордон з метою їх реалізації на зовнішніх ринках через передання у власність контрагенту в іншій країні.

Традиційно основу українського товарного експорту становить продукція металургійної промисловості, машинобудування, хімічної та нафтохімічної промисловості, агропромислового комплексу, легкої, харчової і місцевої промисловості. Легко бачити, що для України характерним є домінування в експорті такої промислової продукції, яка потребує значних виробничих потужностей, але не має суттєвого наукового вмісту. У довгостроковій перспективі така спеціалізація неминуче приведе до закріплення за державою несприятливого статусу в системі міжнародних кооперацій та поділу праці, її перетворення на макросуб’єкти допоміжного, екологічно брудного виробництва.

Надзвичайно великий експортний потенціал агропромислового комплексу України. Поглиблення ринкових реформ в аграрному секторі, поступове включення в господарський обіг земельних ресурсів, застосування сучасної техніки та виробничих технологій можуть і повинні вплинути на диверсифікацію експортної потужності України, примноження її реальних переваг у конкурентній боротьбі з виробниками й експортерами сільськогосподарської продукції.

Як показує досвід розвинутих країн, саме за рахунок стимулювання державного експортного, причому головне – експортного технологічного напрямку зовнішньоекономічної діяльності, їм вдається втримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.

Необхідність прийняття термінових заходів із підтримки промислового, особливо машинобудівного, наукомісткого, збуту посилюється у зв’язку з усе помітнішими ознаками сировинних запасів.

Для стимулювання структурної оптимізації експорту слід домогтися того, щоб усе валютне, митне, податкове й зовнішньоекономічне законодавство України стимулювало виробника на збільшення експорту сучасних і прогресивних машин та обладнання.

Для України більш правильним було б ставлення питання про забезпечення розвитку високих технологій. А за таких умов експорт може відбуватися і як постачання готових складних виробів, і як компонент взаємного обміну технологічними вузлами в межах кооперативного виробництва.

Експортна політика, як у масштабах країни, так і на фірмовому рівні, нерозривно пов’язана з широким спектром регулюючих, управлінських заходів. Кожною державою проводиться політика підтримки вітчизняного товаровиробника.

Основними інструментамипідтримки експорту з території України на сучасному етапі є:

• стимулювання виробництва експортної продукції, зокрема продукції високого ступеня обробки, а також наукомісткої високотехнічної продукції;

• сприяння модернізації та технічному переозброєнню експортоорієнтованих виробничих потужностей;

• оптимізація національного правового та нормативно-інституціїного режиму здійснення експортних операцій;

• удосконалення механізму фінансування виробництв, які здійснюють експорт;

• налагодження ефективної системи страхування експортних операцій;

• забезпечення достатньої правової підтримки національного виробника, зокрема при проведені судово-арбітражних розглядів, антидемпінгових процесів;

• забезпечення отримання сертифікатів на продукцію вітчизняного виробництва, відповідності метрологічного та стандартизаційног оформлення вітчизняної продукції вимогам західних ринків та ін.

11. Основні інструменти підтримки експорту з території України.

Експорт товарів – це продаж та вивезення товарів за кордон з метою їх реалізації на зовнішніх ринках через передання у власність контрагенту в іншій країні.

Обсяги експорту визначають обсяги імпорту. За відсутності інших форм співробітництва у довгостроковій перспективі, обсяги імпорту мають дорівнювати величині експорту. Точніше, можливі коливання двох показників, які за результатами отриманого року можуть впливати на збільшення або зменшення зовнішньої заборгованості країни, або, навпаки, її кредитних активів. Але зростання значення інших сфер міжнародних послуг, передусім валютно-фінансових форм міжнародної економічної діяльності, веде до більшої незалежності імпорту товарів від їх експорту і до перенесення такої “незалежності” на інші види господарської діяльності, результатом яких є приплив грошей, валютно-фінансових активів усередину країни.

Відносний(стосовно величини імпорту) дефіцит експортного потенціалу, інакше кажучи негативне сальдо товарної торгівлі, може “гаситись” торгівлею послугами ( як це має місце в Україні, яка має чималий зиск від транзиту своєю територією енергоносіїв зі сходу на захід), припливом капіталів ( як, наприклад, у багатьох країнах Центральної та Східної Європи в 90-х роках, та іншими засобами.

Експортна політика, як у масштабах країни, так і на фірмовому рівні, нерозривно пов’язана з широким спектром регулюючих, управлінських заходів. Кожною державою проводиться політика підтримки вітчизняного товаровиробника.

Основними інструментами підтримки експорту з території України на сучасному етапі є:

• стимулювання виробництва експортної продукції, зокрема продукції високого ступеня обробки, а також наукомісткої високотехнічної продукції;

• сприяння модернізації та технічному переозброєнню експортоорієнтованих виробничих потужностей;

• оптимізація національного правового та нормативно-інституціїного режиму здійснення експортних операцій;

• удосконалення механізму фінансування та кредитування виробництв, які здійснюють експорт;

• налагодження ефективної системи страхування експортних операцій;

• забезпечення достатньої правової підтримки національного виробника, зокрема при проведені судово-арбітражних розглядів, антидемпінгових процесів (Арбітраж – спосіб розв’язання спорів, коли обидві сторони звертаються до суддів –арбітрів);

• забезпечення отримання сертифікатів на продукцію вітчизняного виробництва, відповідності метрологічного та стандартизаційног оформлення вітчизняної продукції вимогам західних ринків;

• стимулювання інвестиційної діяльності як національних, так і іноземних фізичних та юридичних осіб в екcпортноорієнтованому секторі економіки за допомогою податкових, усього широкого спектра фінансових та організаційних механізмів;

вироблення системи національних пріоритетів у міжнародній торгівлі та їх практична імплементація засобами державного регулювання

12. Основні структурні компоненти вітчизняного імпорту, низка його додаткових переваг та можливостей для України.

Імпорт товарів – це купівля та ввезення товарної продукції з-за кордону з метою їх реалізації на внутрішньому ринку та використання на території країни.

Імпорт забезпечує для виробничих та індивідуальних споживачів, а також для країни , до якої ввозяться товари, низку додаткових переваг та можливостей. Це зокрема :

• доступ до дешевих та більш якісних товарів готових виробів, сировинних та інших матеріалів та комплектуючих деталей;

• наповнення ринку дефіцитними товарами або товарами, які взагалі не виробляються на національній території;

• зростання конкуренції та стимулювання завдяки цьому оптимізації, підвищення виробництва на національній території;

• налагодження сталих виробничих зв’язків щодо кооперування виробництва з інонаціональними партнерами;

• розвиток технології завдяки поширенню ввезення науково містких товарів.

Основними видами українського товарного імпорту традиційно є паливно-енергетичні ресурси, продукти нафтопереробки, сировина та продукція хімічної та нафтопереробної промисловості, вироби чорної та кольорової металургії, товари легкої і місцевої промисловості, машинобудування, електроніка, товари харчової промисловості.

Україна в значних обсягах імпортує паливно-енергетичні ресурси, що передусім пов’язано з неефективністю енергоспоживання в країні. Крім того, по номенклатурі вітчизняного імпорту позначається відставання з ряду важливих напрямків НТП та промислового розвитку.

Можна визначити основні напрямки оптимізації імпорту в Україні в такому переліку заходів та регулюючих методик:

• проведення радикальної раціоналізації енерго- та матеріалоспоживання, поширення заощадливих технологій у виробництві та в побуті;

• перехід на використання альтернативних імпортних енергоносіїв сонячної, вітрової енергії, супутнього газу, метану, вугільних шарів, етилового спирту ( його джерелом можуть бути побічна продукція та відходи сільського господарства й агропереробки, зокрема цукрових буряків після технологічного процесу виготовлення цукру), доцільним є переведення ряду електростанцій, які використовують газ, на вугільне паливо;

• збільшення розвідок та власного видобутку нафти й газу, більш повний видобуток промислових родовищ;

• поширення виробництва на території України тих товарів іноземних марок, які характеризуються найкращими споживацькими властивостями та користуються високим попитом;

• обмеження ввезення на територію України тієї продукції, яка заважає становленню молодих галузей обробної промисловості, та тих сфер виробництва, які не встигли вчасно реформуватися лише переходять на шлях ринкової діяльності ( не піднімаючи цієї концепції непродуктивним захистом підприємств з неефективним менеджментом);

• запровадження ефективних механізмів антидемпінгових розслідувань та процедур стосовно тих іноземних фірм, які можуть бути звинуваченими у недобросовісній конкуренції;

• розвиток альтернативних імпортним поставкам виробництв ( з урахуванням того, що магістральним напрямом формування відкритої економіки України має стати модель національної спеціалізації, а не економіки, яка будується за принципом “все-сам”)

стимулювання інвестицій у розвиток тих галузей економіки, які програють у міжнародній конкурентній боротьбі, зокрема і на національному ринку через об’єктивний дефіцит у них фінансових ресурсів.

13. Основні напрями оптимізації імпорту в Україні.

Україна в значних обсягах імпортує паливно-енергетичні ресурси, що передусім пов’язано з неефективністю енергоспоживання в країні. Крім того, по номенклатурі вітчизняного імпорту позначається відставання з ряду важливих напрямків НТП та промислового розвитку.

Можна визначити основні напрямки оптимізації імпорту в Україні в такому переліку заходів та регулюючих методик:

• проведення радикальної раціоналізації енерго- та матеріалоспоживання, поширення заощадливих технологій у виробництві та в побуті;

• перехід на використання альтернативних імпортних енергоносіїв сонячної, вітрової енергії, супутнього газу, метану, вугільних шарів, етилового спирту ( його джерелом можуть бути побічна продукція та відходи сільського господарства й агропереробки, зокрема цукрових буряків після технологічного процесу виготовлення цукру), доцільним є переведення ряду електростанцій, які використовують газ, на вугільне паливо;

• збільшення розвідок та власного видобутку нафти й газу, більш повний видобуток промислових родовищ;

• поширення виробництва на території України тих товарів іноземних марок, які характеризуються найкращими споживацькими властивостями та користуються високим попитом;

• обмеження ввезення на територію України тієї продукції, яка заважає становленню молодих галузей обробної промисловості, та тих сфер виробництва, які не встигли вчасно реформуватися лише переходять на шлях ринкової діяльності ( не піднімаючи цієї концепції непродуктивним захистом підприємств з неефективним менеджментом);

• запровадження ефективних механізмів антидемпінгових розслідувань та процедур стосовно тих іноземних фірм, які можуть бути звинуваченими у недобросовісній конкуренції;

• розвиток альтернативних імпортним поставкам виробництв ( з урахуванням того, що магістральним напрямом формування відкритої економіки України має стати модель національної спеціалізації, а не економіки, яка будується за принципом “все-сам”)

• стимулювання інвестицій у розвиток тих галузей економіки, які програють у міжнародній конкурентній боротьбі, зокрема і на національному ринку через об’єктивний дефіцит у них фінансових ресурсів.

14. Види міжнародних послуг та їх класифікація.

Торгівля послугами пов’язана з торгівлею товарами, причому особливо тісний зв’язок існує між торгівлеюпослугами та високотехнологічними товарами. Одним із елементів цього зв’язку, особливо в умовах загострення конкуренції на світових товарних ринках, є допоміжно-збутова роль міжнародних послуг, без яких, як правило, неможливе успішне освоєння зарубіжних ринків. Ця роль простежується на всіх етапах маркетингової діяльності експортерів — починаючи з вивчення цільових ринків, з використанням глобальних інформаційних мереж, і закінчуючи післяпродажним технічним обслуговуванням проданих товарів. Таке обслуговування відіграє важливу роль у збутовій політиці, підвищенні конкурентоспроможності на ринках технологічної продукції. Причому ефективна технологічна торгівля вимагає високого рівня гарантійного технічного обслуговування і ремонту, надання клієнтам сервісних послуг, тривалих гарантійних термінів і виконання ряду видів безкоштовних технічних робіт. З цією метою створюються станції технічного обслуговування, ремонтні майстерні, склади запчастин, готується кваліфікований персонал.

Специфіку окремих видів послуг визначає характер учасників ринку послуг і порядок їх взаємодії, технологія надання послуг та їх природа і мета. Інакше кажучи, об’єктивними критеріями класифікації послуг є характер їх учасників і факторів, а саме: • суб’єктів послуг; • предметів і об’єктів послуг; • взаємин між учасниками ринку послуг; • механізм реалізації послуг.

Ураховуючи викладене, послуги, зокрема міжнародні, згідно з критеріями наявності чи відсутності зв’язку з товарною торгівлею та рухом капіталів і процесами виробничого кооперування, можна класифікувати таким чином:

• послуги, які пов’язані з торгівлею, — транспортні послуги, технічне обслуговування, страхування та ін.;

• послуги, які пов’язані з інвестиціями та виробничою кооперацією, — передавання технологій, готельні, професійні послуги та ін.;

• послуги, які водночас пов’язані і з інвестиціями та виробничою кооперацією, і з торгівлею, — зв’язок, будівництво, обслуговування виробничого обладнання та ін.;

• послуги, які мають автономний характер, — інформаційні послуги, особисті, культурні, рекреаційні послуги та ін.

Існують й інші теоретичні класифікаційні підходи.

Відповідно до власного загального класифікаційного підходу Світовий банк виділяє такі послуги:

• факторні послуги (factor services), які пов’язані з рухом капіталів, робочої сили й інших компонентів та інструментів виробничого процесу;

• нефакторні послуги (non-factor services), які мають нефінансовий характер. Це транспортні, туристичні та інші нефінансові послуги.

Згідно з власними класифікаційними критеріями МВФ виділяє такі види послуг:

• морські перевезення;

• інші види транспортних послуг;

• подорожі;

• інші приватні послуги та інші офіційні послуги.

Згідно з підходом, який прийнятий ЮНКТАД, виділяють вісім видів послуг:

• фінансові; • зв’язку; • будівельні та проектно-конструкторські;

• транспортні; • професійні та ділові (юридичні, медичні тощо); • комерційні;

• туристичні; • аудіовізуальні (теле-, відео-кінематографічні).

15. Особливості становлення ринку послуг у відкритій економіці України.

Торгівля послугами відіграє особливу роль у міжнародній економічній діяльності України. Особливості участі України в міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках ХХ ст. та на початку ХХІ ст. традиційно зумовлювалися тим, що вона до певної міри компенсувала негативне сальдо загального торговельного балансу країни. Це відбувалося завдяки наявності таких особливо важливих для торгівлі послугами переваг міжнародної економічної діяльності, як сприятливе географічне розташування (що в економічній термінології артикулюється як транзитний статус), наявність відповідно до історичних традицій участі в міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктури та рухомого складу. Цей транспортний потенціал, навіть з урахуванням його кризового стану на зламі століть, може, порівняно з переважною частиною економіки, розглядатися як достатньо потужне джерело валютних надходжень.

Отже, можна відзначити, що безумовно позитивним явищем для України є порівняно значний розвиток сфери послуг, яка бере участь у міжнародному співробітництві. Разом з тим не можна не помітити, що її структура є дещо гіпертрофованою. Адже левову частку в ній становлять транспортні послуги — 85 %, зокрема трубопровідний транспорт — 67 %.

Національний ринок послуг в Україні розвивається в умовах дедалі більш вираженої відкритості економіки, зростання впливів з боку глобалізації. Фактично відбувається швидке становлення цього ринку, формування відносин між його суб’єктами, а також самих цих суб’єктів в умовах тісної міжнародної конкуренції. Вихідний стан ринку послуг відповідав характерним для планової системи уявленням про примат виробництва засобів виробництва та недооцінці ролі сфери послуг як своєрідного додатку до матеріального виробництва.

Але хоча зростання питомої ваги в економіці сектору послуг є характерною ознакою сучасного розвитку, це не свідчить про секторальну оптимізацію української економіки. Адже протягом 90-х років відбувалося майже некероване падіння виробництва та інколи мала місце навіть деградація виробничої інфраструктури й ресурсної бази. Зростання безробіття у промисловості виштовхувало людей у сферу послуг і в сільське господарство, причому сфера послуг, як правило, не виявляла попиту на високоосвічених виробників та сучасні моделі використання кваліфікованої праці, а ставала тимчасовим притулком для знедолених робітників і фахівців із різних галузей економіки.

Звичайно, збільшення частки послуг, зокрема послуг з участю зарубіжних суб’єктів господарювання, не є прямим підтвердженням прогресу. Скоріше це свідчить про наявність механізму кореляційних зв’язків. Разом з тим у послуг як виду економічної діяльності є низка об’єктивних переваг, які мають велике значення для трансформаційної економіки України.

Так, інвестиції, взагалі кошти, які вкладаються у сферу послуг, мають, як правило, порівняно невеликий термін окупності. Швидкий обіг капіталу в певній сфері чи галузі є важливим чинником розвитку для дефіцитної економіки. Подібний сектор економіки, яким, власне, і є сфера обігу, сам по собі може стати рушійною силою її розвитку. Відносно менші обсяги капіталу, що потрібні для організації виробництва, означають більші можливості для бізнесу, створення робочих місць.

Характер та інструментарій регулювання торгівлі послугами не дуже відрізняються від тих, що властиві торгівлі товарами. Це пов’язано як з однопорядковістю об’єктів регулювання, так і з тим, що торгівля послугами часто є допоміжною стосовно торгівлі товарами, отже, немає об’єктивних підстав для застосування принципово різних підходів.

Є й інші причини для застосування на внутрішньому ринку специфічного режиму регулювання торгівлі послугами. Наприклад, в ряді випадків протекціонізм стосовно національних су­б’єктів надання послуг, зокрема у формі квот чи субсидій, може безпосередньо не спричиняти зворотних санкцій у торгівлі.

16. Проаналізувати фактори ризику та очікуваної прибутковості в міжнародних інвестиціях.

Інвестори віддають перевагу високо очікуваної прибутковості інвестицій і низькому стандартному відхиленню прибутковості. Портфель звичайних акцій, що забезпечують найвищу очікувану прибутковість при даному стандартному відхиленні прибутковості, називається "ефективним портфелем";

• якщо ви хочете знати граничний вплив акції на ризик ринкового портфеля, то повинні враховувати не ризик акції самої по собі, а її внесок у ризик портфеля. Цей внесок залежить від чутливості акції до змін у вартості ринкового портфеля;

• чутливість акції до змін у вартості ринкового портфеля позначається коефіцієнтом "бета", що, отже, вимірює і внесок акції в ризик ринкового портфеля;

• якщо інвестори можуть брати позики чи надавати кредити по без ризиковій процентній ставці, то їм варто завжди мати комбінацію без ризикових інвестицій і портфель звичайних акцій. Склад такого портфеля залежить тільки від того, як інвестор оцінює перспективи кожної акції, а не від його відношення до ризику;

• якщо інвестори не мають якоїсь додаткової інформації, то їм варто тримати такий же портфель акцій, який є в інших, - інакше кажучи, ринковий портфель цінних паперів.

17. Міжнародне пряме і портфельне інвестування та їх аналіз в зовнішньоекономічній діяльності України.

Інвестиція – це спосіб розміщення (використання фінансових та інших економічних активів продуктивним шляхом, який забезпечує збереження або примноження вартості активів і додатковий чистий дохід (прибуток)).

Міжнародні, або іноземні інвестиції – це спосіб розміщення капіталу (активів) однієї країни в іншій країні.

Фактори динаміки міжнародних інвестицій полягають:

• у посиленні диверсифікації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи та структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

• у поширенні інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фактором інвестування та та змін структури глобальної економіки;

• у розвитку економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшення взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угрупувань;

• у багатосторонніх угодах, які сприяють іноземним інвестиціям;

• у стимулюванні інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Портфельні іноземні інвестицій – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери – інструменти власності, які дають інвесторові право отримувати відповідний дохід, але не дають реального контролю над обєктом інвестувань.

Ліквідність портфельних інвестицій є вищою, ніж у прямих.

Портфельні іноземні інвестиції поділяють на інвестиції в акціонерні та боргові цінні папери .Акціонерні цінні папери виступають у формі різних видів акцій, а боргові цінні папери - у формі облігацій, простих і казначейських векселів, боргових розписок, депозитних сертифікатів, банківських акцентів, фінансових деривативів тощо.

Основною причиною здійснення портфельних інвестицій є намагання розмістити капітал в тій країні та в таких цінних паперах, в яких він буде приносити максимальний прибуток при допустимому рівні ризику. Тобто можна розглядати портфельні інвестиції як засіб захисту капіталу від інфляції й отримання спекулятивного доходу.

Прямі іноземні інвестиції (ППІ) – вкладання капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство-резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

Довготривалий інтерес – це тривале володіння інвестором активами (акціями) компанії, а також участь інвестора у прийнятті стратегічних рішень в управлінні обєктом інвестування – компанією.

До складу прямих інвестицій входять:

• вкладання компаніями власного капіталу за кордон – формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові дочірніх підприємств, частка акцій головної компанії, в яких більше 50%), асоційованих компаній (в яких інвесторові-нерезиденту належать 25% капіталу і більше);

• реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розділена як дивіденди і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

• внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій

Несприятлива конюнктура в українській економіці, висока криміногенність у суспільстві є причинами масового нелегального відпливу національного капіталу за кордон, переважно на персональні рахунки в закордонних банках та на купівлю нерухомості за кордон.

18. Державна політика України щодо залучення іноземних інвестицій.

Проблематика міжнародного руху капіталів та оптимізації національної соціально-економічної сфери з метою максимізації надходження капіталу ззовні та мінімізації його відпливу з країни є однією з найбільш актуальних для сучасної України.

Несприятлива конюнктура в українській економіці, висока криміногенність у суспільстві є причинами масового нелегального відпливу національного капіталу за кордон, переважно на персональні рахунки в закордонних банках та на купівлю нерухомості за кордон.

За деякими підрахунками, середні щомісячні обсяги нелегального відпливу капіталу з України становлять 300 млн. дол.

На початку 21ст. від 213 до 415 світового обсягу прямих іноземних інвестицій припадають на провідні індустріальні держави, 25-30% - на країни, що розвиваються, 5%-7% на постсоціалістичні країни, що здійснюють ринкову трансформацію.

Найбільші країни-інвестори в економіку України (1995 –2010 рр,) млн. дол. США – це: США , Нідерланди , Німеччина , Велика Британія, Росія,; Республіка Корея, Кіпр .

Найбільше інвестицій в харчову промисловість дає внутрішня торгівля. Для інвесторів вкладення капіталів означає розширення сфери, обсягів господарської діяльності, додаткові можливості отримання прибутку. Згідно з Законом “ Про режим іноземного інвестування” обєктами інвестиційної діяльності в Україні є :

• новоутворювані та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

• цінні папери (акції, облігації та інше);

• цільові грошові внески;

• науково-технічна продукція та інші обєкти власності; майнові права та права на інтелектуальну власність.

Для України актуальним завданням є подолання криміналізації інвестиційної сфери, для чого необхідно ефективніше застосування пеніцитарної системи та недопущення ущеплення інтересів легального бізнесу. Потрібні і стабілізація законодавства, обгрунтоване податкове регулювання.

Перелік практичних організаційних заходів інвестиційної політики має виходити з визначення основних її пріоритетів і принципів. Відзначимо необхідність комплексності та програмно-цільового підходу, що має забезпечити спрямованість будь-яких інвестиційних акцій на досягнення загальноекономічних цілей України. Необхідною є, також, розроблення механізму залучення портфельних інвестицій через випуск цінних паперів, уточнення регіональних, галузевих та міжгалузевих пріоритетів, визначення обєктів для продажу іноземним інвесторам.

Державне регулювання прямих прями іноземних інвестицій, зазвичай здійснюється двома шляхами за допомогою:

• прийняття єдиного законодавчого акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;

• розробки тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності.

Стимулювання припливу прямих іноземних інвестицій – це сукупність заходів , які сприяють підвищенню інвестиційної діяльності іноземних суб’єктів МЕД. Воно може здійснюватись у таких формах:

• зменшення податкового тиску;

• звільнення від оподаткування або оподаткування за пільговою ставкою тієї частини прибутку підприємств з іноземними інвестиціями , яка спрямовується на дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), а також на інноваційні проекти.

• уникнення подвійного оподаткування прибутку

• формування ефективної системи гарантування та страхування інвестицій;

адміністративна та дипломатична підтримка іноземних інвесторів.

19. Сучасні форми міжнародного руху технологій.

Технології – це знання, які можна використовувати для виробництва товарів та послуг з економічних ресурсів, або наукові методи досягнень, практичних цілей господарської діяльності.

Міжнародне передання технологій – це рух науково-технічних досягнень – конструкторських рішень, систематичних знань та виробленого досвіду на комерційній та безвідшкодувальній основі через національні кордони (кордони митних територій) з метою кращого перероблення ресурсів, підвищення ефективності виробництва та максимізації прибутку, включаючи такі стадії виробничої діяльності, як промислове застосування, управлінська діяльність, маркетинг тощо.

З огляду на носіїв, за допомогою яких може здійснюватися міжгародне передавання технологій, можна визначити такі його форми:

• у суто інформаційному вигляді – за допомогою закупівель ноу- хау, патентів, інформаційних пакетів, за використання як паперових, так і електронних носіїв інформацій;

• у вигляді високотехнологічних товарів (тобто коли предметом міжнародної торгівлі стають високотехнологічні товари);

• у випадках поставок технологічного обладнання під час організацій міжнародних виробничих проектів (здебільшого у вигляді внеску олного з учасників міжнародного спільного підприємства до статутного фонду у формі технологій ноу –хау);

• у випадках міжнародної міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів (для країни-донора – це так званий відплив умів – явище типове для України).

Зазначені форми предання технологій можна умовно віднести до двох класифікаційних груп: комерційні та некомерційні форми.

Комерційні форми – міжнародного преданнятехнологій реалізуються за умови оплати покупцем науково-технічних знань та практично корисної інформації, що предається йому продавцем.

Основними каналами міжнародного комерційного переданя є такі: внутрішньофірмовий, за якого фірмовий потік технологій спрямовується від материнської структури та науково-дослідних центрів, які вона контролює, до закордонних філій ТНК ( 2/3 світової торгівлі ліцензіями, припадає саме на внутрішньофірмовий обмін);міжфірмовий, інструментами якого є ліцензійні коопераційні та інші угоди між різнонаціональними фірмами;

зовнішньоторговельний, який функціонує через механізм експортно-імпортних поставок машин, обладнання, складних виробів, товарів високої обробки та іншої промислової продукції;

міжнародно-інвестиційний,за якого рух технологій відбувається як умова створення нових підприємницьких структур або переходу до донора технологій частини власності обєкта та прав управління ним.

Некомерційні форми, повязані з поширенням інформації про НДДКР, яка не містить секретів виробництва та патентоспроможні за своєю природою винаходи. Такими формами можуть бути науково-технічні публікації, навчальна література, довідники, огляди, реферативні видання, матеріали конференцій, симпозіумів тощо.

Передання технологій може відбуватися завдяки:

а) особистим контактом вчених та спеціалістів:

б) міграції вчених, інженерів і техніків, наприклад проблема паекспорту чи імпорту тієї або іншої технології зводиться до апособистого досвіду людини-розробника.

У структурі ринку інформаційних технологій 53% належить телекомунікаціям, причому найближчими роками очікується новий значний поштовх їх розвитку.

20. Міжнародний досвід створення та життєдіяльності технополісів в Стратегії економічної та соціальної політики України.

Однією з ключових сучасних форм організаційно-економічного сприяння розвитку високотехнологічного виробництва, прикладної науки є науково-технічні парки – технополіси. Вони можуть стати джерелом сучасних технологій, денамізатором бізнесу, каналом додаткових надходжень до державного бюджету.

Міжнародний досвід створення та життєдіяльності технополісів, взагалі цілеспрямованої науково-технологічної політики, розуміння того, що тільки активне застосування прогресивних форм спеціально-економічного розвитку може суттєво змінити обсяги виробництва та споживання, знайшли, зокрема відображення В Стратегії економічної та соціальної політики на 2000 роки (“Україна: послуги у ХХІ століття”).

Технополіс - це територіальний науково-промисловий комплекс або конгломерат науково-академічних, навчальних, дослідно-конструкторських закладів, промислових підприємств та інших з розвинутою та динамічною системою виробничого постачання, комунікацій, обєктів інфраструктурної мережі, який ствоюється за чіткою функціональною ознакою з метою розвитку в найсприятливіших умовах високотехнологічного, соціально необхідного, конкурентноспроможного, екологічно чистого виробництва, підготовки висококваліфікованих фахівців.

Практика чималої кількості індустріально розвинутих країн свідчить про існування універсальних принципів створення, розвитку, управління діяльністю технополісів.

Для сучасної розвинутої країни з ринковою економікою характерною є наявність кількох десятків технопарків, а в США функціонують майже дві сотні таких утворень.

рикладом створення технопарку в Україні є Харківський інститут монокристалів. Це – один із тих вітчизняних центрів науково-виробничої діяльності, які не тільки перебувають в авангарді світового технологічного прогресу з окремих його напрямків, а й намагаються піднести пов язане з своєю науковою діяльністю вітчизняне виробництво (зокрема, виробництво надчистих монокристалів) до такого рівня, який забезпечує високу конкурентноспроможність, розштрення експорту продукції, що виробляється.

Формуючи довгострокову стратегію України щодо створення мережі технополісів, важливо враховувати особливості сучасних диферсифікованих та динамічних ринків.

Технополіси стають не тільки інструментом оптимізації територіального розміщення промисловості, підвищення її ефективності, створення нових видів прдукції, а також потужним чинником та інструментом поглиблення міжнародного поділу праці, спеціалізації та розвитку нових видів наукомісткого виробництва.

Метою створення наукових парків може стати технічнна модернізація та структурна реконструкція промисловості цілого регіону, стимулювання розвитку місцевих підприємств, забезпечення заходів для того, щоб допомогти стати на ноги численним малим фірмам задля створення кращого конкурентного середовища.

Не дивно, що за існування відкритих економічних систем подібна форма організації виробничих комплексів дедалі більшою мірою визначає й особливості сучасної міжнародної економічної діяльності.

Від традиційного способу концентрації виробництва у вигляді регіональних індустріальних центрів технополіси відрізняє обов язкова висока наукомісткість, а також мала матеріало- та енергоємкість виробництва, орієнтованого виключно на нові види технологічно прогресивної продукції.

У практичному плані найбільш придатним для створеннятехнополісів є мікрорайони, що утворювались або спеціально створюються навколо високотехнологічних виробництв чи таких навчальних закладів, як університети чи технологічні інститути. Адже ключова умова для розвитку технополісів (оскільки правилом є 60-80-відсоткова і навіть більша питома вага саме науковців у загальному штаті виробників), дослідно-виробничої, соціально-побутової інфраструктури, транспортно-комунікаційної мережі. Бажаною є наявність аеропорту, будівництво якого вразі його відсутності передбачається. Нарешті, важливезначення має наявність прифнятної системи водо-, енергопостачання, обслуговування тощо

21. Макроекономічна політика України в контексті сучасного НТП

Під час формування науково-технічної стратегії в рамках зовнішньоекономічної політики Української держави необхідно застосовувати якомога ширшу політику іноземного досвіду відповідних галузей заради забезбечення можливості вибору для наслідування окремих прикладів з числа запроваджених інструментів та підходів.

Із закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”:

Міжнародне наукове та науково-технічне співробітництво здійснюється через:

провадження спільних наукових досліджень, технічних і технологічних розробок на основі кооперації, спільних науково-технічних програм;

провадження досліджень та розробок за спільними координаційними угодами;

виконання робіт, передбачених угодою, однією зі сторін якої є організація іноземної держави або міжнародна організація;

спільні дослідення та розробки у міжнародних колективах спеціалістів, міжнародних інститутах та спільних підприємствах, використання власності на науковий та науково-технічний діяльності;

взаємний обмін науковою та науково-технічною інформацією, використання обєднаних міжнародних інформаційних фондів, банків даних;

проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів;

взаємний обмін науковими, науково-технічними й викладацькими кадрами, студентами й аспірантами, а також через спільну підготовку спеціалістів.

Субєкти наукової та науково-технічної діяльності можуть брати у виконанні міжнародних науково-технічних програм і проектів та укладати угоди з іноземними організаціями і юридичними особами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій і союзів на правах їх членів, укладати контракти з іноземними організаціями та юридичними особами, брати участь у міжнародних симпозіумах та інших заходах відповідно до законодавства України.

Для розвязання завдання реальної інтеграції до європейських структур необхідно розробити щодо участі нашої держави в науково-технічних програмах Співтовариства, які можуть зацікавити їх. Серед цих програм можна виділити регіональну програму науково-технічної кооперації “Евріка” та її окремі проекти:

“Евреком” – створення нових генерацій системи комунікації та управління; “Євроматік” – розробка та налагодження виробництва електрокомпютерних виробів та приладів; “Євромат” – створення нових синтетичних матеріалів, полімерів тощо; “Єврорейс” – будівництво швидкісних залізниць. Відкритим для співробітництва є організації ЕСПРІТ – Європейська стратегічна програма досліджень в галузі технологій інформаційних систем, БРІТЕ – Базові дослідження у сфері промислових технологій, СПРІНТ – Стратегічна програма інновацій та передання технологій та РАСЕ – Дослідження та розробки у сфері передових технологій для Європи.

Підстави для сподівань та виникнення заінтересованості до українського економічного потенціалу є. Адже у своєму прагненні створити висококонкурентне європейське економічне угрупування, західноконтинентальні країни, фірми, корпорації зможуть користуватися значними можливостями української аерокосмічної, авіабудівельної, зварювальної індустрії.

Ефективна макроекономічна політика України в галузі науки і техніки є важливою передумовою подолання кризового стану, створення більш сприятливих умов для участі України в процесі господарської інтернаціоналізації

21. Поняття та проаналізувати види зовнішньоекономічних операцій.

Зовнішньоекономічна комерційна операція - це комплекс дій контрагентів різної державної належності з підготовки, укладення і виконання міжнародної торгової, науково-виробничої, інвестиційної чи іншої угоди економічного характеру.

Об'єктами комерційних операцій є матеріально-речова продукція, послуги, результати виробничого та науково-технічного співробітництва у вигляді знань, досвіду, технології тощо.

Міжнародні комерційні операції в залежності від виконуваних функцій поділяються на:

• основні,

• забезпечувальні (допоміжні, або товаропросування).

Отже, зовнішньоекономічна комерційна операція (ЗЕКО) - це комплекс основних та забезпечувальних операцій.

Крім поділу ЗЕКО на основні та забезпечувальні, існує їх класифікація на три групи залежно від їх змістовної суті, тобто залежно від об'єкта угоди:

1. Операції купівлі-продажу товарів у матеріально-речовій формі:

• експортно-імпортні операції;

• реекспортні операції та реімпортні операції;

• операції зустрічної торгівлі;

• операції, які здійснюються на особливих товарних ринках – міжнародних біржах, торгах, аукціонах.

2. Операції купівлі-продажу послуг:

2.1.Операції купівлі-продажу основних послуг:

• інжинірингові операції;

• орендні операції;

• туристичні операції;

• аудиторські операції;

• представницькі операції та інші.

2.2. Операції купівлі-продажу послуг, що забезпечують процес товаропросування:

• транспортні операції;

• транспортно-експедиторські операції;

• операції зі страхування товару;

• розрахунково-фінансові операції;

• митні операції;

• організація реклами;

• організація виставок, ярмарків та участь у них;

• операції з технічного обслуговування та забезпечення запасними частинами машинотехнічної продукції тощо.

3. Операції купівлі-продажу результатів творчої діяльності:

ліцензійні операції;

• операції з передачі ноу-хау;

• операції зі спільного виробництва кіно- та телефільмів;

операції з торгівлі об'єктами авторського права тощо.

22. Міжнародна комерційна операція та етапи її проведення.

Міжнародна комерційна операція (МКО) — це дії, спрямовані на організацію, проведення і регулювання процесу обміну товарами, послугами і результатами творчої діяльності між двома або кількома контрагентами різної національної належності.

Об’єкти МКО — процеси обміну товарами, послугами і результатами творчої діяльності. Вони визначають види МКО, які залежать від критерію систематизації. Класифікація МКО по об’єктах торгівлі розглядатиметься нижче.

Суб’єкти МКО — це учасники, тобто сторони, які перебувають у договірних відносинах з купівлі-продажу товарів, послуг і результатів творчої діяльності і мають право здійснення комерційної діяльності.

Міжнародна практика проведення комерційних операцій передбачає здійснення визначених видів діяльності, що складаються з етапів, на кожному з яких вирішуються конкретні завдання і виконуються формальності, пов’язані з підготовкою, оформленням, пересилкою та обробкою документів, необхідних для забезпечення виконання операції.

Слід визнати, що перший (підготовчий) етап — це суто маркетингові заходи, які не є предметом даного курсу. Сам контракт (договір, угода) з’являється на другому (організаційному) етапі, де він укладається. І нарешті, на третьому (виконавчому) етапі контракт стає головним документом для завершення МКО, який регулює взаємовідносини між контрагентами.

23. Аналіз наслідків міграції на ринку праці.

У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил.

В багатьох випадках міграція робочої сили сприяє розв’язанню проблеми зайнятості, коли безробітні люди з однієї країни переїздять до іншої, де вони можуть знайти роботу.

Певний тиск здійснює міграція робочої сили в напрямку вирівнювання цін на цей фактор виробництва.

Міграція впливає на обсяг ВВП.

Для країни в’їзду вона, як правило, означає можливість збільшення сукупного продукту. Навіть якщо іммігранти стають безробітними, вони відіграють певну роль відносно загальної зайнятості, здійснюючи понижувальний тиск на заробітну плату. Іммігранти виконують суспільно корисну роботу, сплачують податки до державного бюджету країни перебування. Симетрично негативний результат на обсяг ВВП еміграція відіграє для країни виїзду працівників.

У сучасному світі міграційні процеси дедалі активніше виявляють себе у сфері наукомісткого виробництва, впливаючи на неї. У даному разі виграші та програші для країн є більш очевидними, оскільки йдеться про виїзд та в’їзд людей, праця яких є високо затребуваною та використовується на важливих, інколи стратегічних ділянках економіки. Від такої еміграції сильно потерпає Україна та інші пострадянські держави. Адже вони у такий спосіб позбавляються дефіцитних працівників, талановитих фахівців, на підготовку яких були затрачені чималі кошти. І, навпаки, значні позитивні наслідки від імміграції наукових працівників, інженерів та інших кваліфікованих працівників можуть мати місце в країні в’їзду. (Великий відплив умів з Індії. Так, 40-50% від них на в’їзд іноземних фахівців до США припадає на людей, що проходять з Індії. На другому місці – Китай – 10%).

Тимчасові (сезонні) роботи за кордоном також є статтею міжнародної міграції. В цьому разі така міграція може мати вигоду і для країни виїзду. Для них така міграція може забезпечувати додаткову статтю прибутку, зокрема тому, що робітники повертаються додому із заробітками.

Для України актуальні приклади цьому – робота водіїв у московських автопарках, виїзди шахтарів на заробітки до російських шахт. Італійські, мексиканські, турецькі будівельники традиційно виїздять на заробітки у найбільш багаті європейські країни.

Хто виграє?

• Самі емігранти (збільшення зарплати, можливість отримати роботу).

• Роботодавці. Вони можуть платити нижчу заробітну плату.

• Робітники, які залишаються в країні імміграції. Вони позбавляються конкурентів на ринку праці.

Хто програє?

• Конкурентні працівники та потенційні працівники в країні вїзду, які потерпають від нестачі робочих місць та погіршення умов заробітної платні.

Наймачі в країні виїзду, які позбавляються як самих працівників, так і можливостей користуватися конкуренцією на ринку праці з метою зниження заробітної плати

24. Значення міграції в долі українського та інших народів.

У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил.

В багатьох випадках міграція робочої сили сприяє розв’язанню проблеми зайнятості, коли безробітні люди з однієї країни переїздять до іншої, де вони можуть знайти роботу.

Певний тиск здійснює міграція робочої сили в напрямку вирівнювання цін на цей фактор виробництва.

Міграція впливає на обсяг ВВП.

Для країни в’їзду вона, як правило, означає можливість збільшення сукупного продукту. Навіть якщо іммігранти стають безробітними, вони відіграють певну роль відносно загальної зайнятості, здійснюючи понижувальний тиск на заробітну плату. Іммігранти виконують суспільно корисну роботу, сплачують податки до державного бюджету країни перебування. Симетрично негативний результат на обсяг ВВП еміграція відіграє для країни виїзду працівників.

У сучасному світі міграційні процеси дедалі активніше виявляють себе у сфері наукомісткого виробництва, впливаючи на неї. У даному разі виграші та програші для країн є більш очевидними, оскільки йдеться про виїзд та в’їзд людей, праця яких є високо затребуваною та використовується на важливих, інколи стратегічних ділянках економіки. Від такої еміграції сильно потерпає Україна та інші пострадянські держави. Адже вони у такий спосіб позбавляються дефіцитних працівників, талановитих фахівців, на підготовку яких були затрачені чималі кошти. І, навпаки, значні позитивні наслідки від імміграції наукових працівників, інженерів та інших кваліфікованих працівників можуть мати місце в країні в’їзду. (Великий відплив умів з Індії. Так, 40-50% від них на в’їзд іноземних фахівців до США припадає на людей, що проходять з Індії. На другому місці – Китай – 10%).

Тимчасові (сезонні) роботи за кордоном також є статтею міжнародної міграції. В цьому разі така міграція може мати вигоду і для країни виїзду. Для них така міграція може забезпечувати додаткову статтю прибутку, зокрема тому, що робітники повертаються додому із заробітками.

Для України актуальні приклади цьому – робота водіїв у московських автопарках, виїзди шахтарів на заробітки до російських шахт. Італійські, мексиканські, турецькі будівельники традиційно виїздять на заробітки у найбільш багаті європейські країни.

Хто виграє?

• Самі емігранти (збільшення зарплати, можливість отримати роботу).

• Роботодавці. Вони можуть платити нижчу заробітну плату.

• Робітники, які залишаються в країні імміграції. Вони позбавляються конкурентів на ринку праці.

Хто програє?

• Конкурентні працівники та потенційні працівники в країні вїзду, які потерпають від нестачі робочих місць та погіршення умов заробітної платні.

Наймачі в країні виїзду, які позбавляються як самих працівників, так і можливостей користуватися конкуренцією на ринку праці з метою зниження заробітної плати.

25.Особливості митного регулювання міжнародної торгівлі в Україні.

Митний тариф – це податок, який установлюється на імпорт товарів з метою підвищення їхньої ціни на ринку країни-імпортера та забезпечення безпосередніх надходжень до державного бюджету.

Поняття митного тарифу має подвійне значення: по-перше, митний тариф – це інструмент торговельної політики та державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком; по-друге, це – конкретна ставка митного стягнення, яку належить сплатити під час ввезення, вивезення чи транзиту певного товару територією країни або митною територією (у другому випадку митний тариф, власне, є митним стягненням).

Наведене визначення митного тарифу містить характеристику основних мотивів його використання. Розглянемо їх послідовно:

а) захист національного товаровиробника (відзначимо, що поряд із національними тарифами використовуються й єдині митні тарифи в рамках регіональних торговельно-економічних об’єднань країн – митних союзів. Отже, під „національним товаровиробником” можна розуміти усіх працюючих у межах міждержавного блоку);

б) наповнення державного бюджету країни, але далеко не в усіх випадках існування митних союзів має місце політика спільного, хоча б по деяких напрямах, бюджету).

Розглянемо наслідки запровадження митного тарифу для основних суспільних угруповань а) у випадку з імпортним та б) у випадку з експортним тарифом.

А) Імпортний тариф.

Споживачі. Для них митний тариф є однозначно невигідним. Вони несуть основні фінансові витрати, оскільки компенсують збільшення ціни на кордоні, купуючи товари на внутрішньому ринку. Крім того, позбавлення від іноземних конкурентів дає змогу внутрішнім імпортоконкурентним виробникам підвищити ціни, від чого страждають споживачі.

Виробники. Слід розділити їх, у свою чергу, на дві групи: виробників імпортоконкурентної продукції та виробників іншої продукції. Перші вочевидь у виграші, оскільки для них збільшується сектор ринку, а також з’являється можливість підвищувати ціну на свою продукцію на внутрішньому ринку. Для других запровадження митного тарифу має більш слабкі наслідки, причому інколи мова може йти переважно про вірогідні наслідки.

Б) Експортний тариф.

Національні експортери (виробники). Оскільки експортний тариф запроваджується проти вибіркових видів товарної продукції (найбільш типово – енергосировинних ресурсів), цих виробників слід поділяти на тих, проти яких (тобто проти їхніх товарів), власне, і спрямовується тариф, та тих, хто продовжує здійснювати неоподатковуваний експорт товарів. Очевидно, що перші є тими з національних економічних суб’єктів, хто „страждає першим” (знову-таки, не йдеться про іноземних суб’єктів), у даному разі – споживачів, для яких експортний тариф означає збільшення ціни товару. Для других вплив експортного тарифу може виявитися мінімальним, а „знак” наслідків залежатиме від характеру зміни загальної кон’юнктури залежно від ситуації.

В Україні відповідно до Закону України „Єдиний митний тариф” 1992 р. (з пізнішими поправками та доповненнями) застосовується уніфікований підхід до митного регулювання міжнародної торгівлі. Згідно зі Ст. 3 цього правового акта, Єдиний митний тариф України – це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Єдиний митний тариф України встановлює на єдиній митній території України обкладення митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться з цієї території. Закон наголошує на тому, що ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами. Єдиний митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

26. Нетарифні інструменти в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності України.

Нетарифні інструменти регулювання міжнародної торгівлі – це засоби адміністративного обмеження та впливу на умови міжнародної торгівлі та конкуренції з боку держави.

Нетарифні засоби регулювання торгівлі діють разом із тарифними інструментами в комплексі державних методик та важелів впливу на міжнародну торгівлю. Інколи, в певних галузях та сферах торгівлі, нетарифні засоби є домінуючими, інколи, навпаки, їх застосування є менш доцільне або неможливе.

Найбільш поширеним засобом впливу на міжнародну торгівлю є кількісні та валютно-цінові обмеження, які переважно застосовуються щодо ввезення товарів. Передусім це – контингентування та ліцензування.

Контингентування(квотування) – це обмеження державною владою ввезення або вивезення товарів через установлення певної кількості або граничної суми на певний період часу. Контингентування може стосуватися імпорту (переважно воно і має місце) та експорту. Щодо контингентування імпорту, то розрізняють два його види: абсолютне квотування, згідно з яким визначається кількість продукції, яку дозволяється ввезти до країни, та тарифне квотування, згідно з яким дозволяється ввезення на територію країни конкретного товару протягом певного періоду часу зі сплатою мита за зниженою ставкою.

Організаційними засадами контингентування можуть бути двосторонні угоди, односторонні рішення країн або блокових угруповань. Контингенти можуть бути спрямованими, тобто стосуватися певних країн, та загальними, тобто які стосуються всіх країн світу.

Ліцензування– це видача дозволів на здійснення експортно-імпортних та транзитних операцій у тих випадках, коли відповідні вільні операції не допускаються.

Зазвичай ліцензії видаються урядовими органами провідним операторам, причому ліцензії поділяються на генеральні та індивідуальні.

Генеральна ліцензія – дозвіл на вільне ввезення, вивезення або перевезення певного товару (групи товарів відповідно до списку), яка діє протягом певного часу (як правило, року). Відомості про генеральну ліцензію зазвичай публікуються в офіційних виданнях країни.

Індивідуальна (разова) ліцензія – це дозвіл на ввезення, вивезення або перевезення певного товару, який є дійсним протягом обмеженого терміну часу (до року).

Досягнення очікуваних позитивних результатів внаслідок застосування тарифів та нетарифних інструментів можливе тільки на основі системного підходу, виходячи з комплексного характеру інструментарію та регулятивного апарату, які є в наявності в уряду. В іншому випадку ті або інші дії можуть не тільки виявитися недостатньо дійовими, а й призвести до небажаних наслідків, інколи протилежних бажаним.

Щодо субсидування експортного виробництва, то це явище є типовим для посттоталітарних економік, а сам цей факт – один з „улюблених” приводів застосування торговельних санкцій.

Хоча обмеження імпорту є найпростішим засобом, і саме це дає найшвидші результати, уряд не може не враховувати, що тільки у такий спосіб завдання динамізації національного розвитку не розв’язати. Антиімпортне регулювання є надто примітивним та не гнучким інструментом, більше того – політично небезпечним. Крім того, обмеження ввезення негативно відображаються на стані конкурентного середовища всередині країни, а це може погіршити конкурентні можливості національного товаровиробника в довгостроковій перспективі. Отже, через певний час потреба в обмеженнях імпорту може навіть зрости.

На відміну від анти імпортної політики, яка має короткотерміновий вплив на економічну ситуацію, що приховує істотні небезпеки, та яка може мати довготермінові позитивні наслідки тільки тоді, коли ефект „переведення подиху” (завдяки цілеспрямованій тактиці) справляє структурооптимізуючий ефект, інструменти загальної підтримки виробництва мають принципово іншу природу.

27.Україна в світових інтеграційних процесах.

Україна прагне стати рівноправним партнером у стосунках з європейськи­ми державами і часто можна почути про «прагнення України увійти в Євро­пу», але ж Україна і є європейською країною в географічному та історичному вимірі. Наша країна уславила Європу іменами своїх синів і дочок протягом багатовікового розвитку, а тому розмови про її неєвропейський статус є недо­речними.

Сучасний етап української історії - це період подолання багатьох бар'єрів, упереджень та стереотипів, зокрема - стереотипу меншовартосності українця.

Україні доцільно принципово і стабільно розглядати перспективу загальноєвропейської, а далі й трансатлантичної інтеграції цілковито здійсненною, а проходження етапу ринкових перетворень і суспільної демо­кратизації держав Центрально - Східної Європи і колишнього СРСР на засадах верховенства міжнародного права обов'язковою передумовою приєднання до інтеграційних процесів на теренах економічно розвинутих країн та водно­час зміцнення європейської і загальносвітової стабільності.

Характерною особливістю нинішнього етапу є зближення України з Єв­ропейським Союзом, що знаходить своє підтвердження у підписанні партнер­ських документів. Так, 1994 р. лідери Євросоюзу й України уклали угоду про партнерство та співробітництво (УПС). У наступні роки були підписані галу­зеві угоди між Україною і ЄС, вони ґрунтуються на принципах партнерства, політичного діалогу, передбачають співпрацю у багатьох галузях суспільноїдіяльності.

29 травня 1997 р. у Сінтері (Португалія) параховано Хартію про особли­ве партнерство НАТО з Україною. Країни - члени Альянсу визнали Україну частиною нових демократій Центрально-Східної Європи.

Євросоюз наполегливо закликає Україну посилити за­ходи, спрямовані на побудову функціонуючої ринковоїекономіки шляхом потужніших структурних, економічних та адміністративних реформ у рамках комплексної про­грами реформування, узгодженої з МВФ. ЄС активізувати­ме діяльність у напрямку з'єднання українських транспорт­них систем із транс'європейськими мережами. Серед кон­кретних проектів: INOGATE (міжнародний транзит нафти і газу в Європу) та TRACECA (транспортний коридор «Єв­ропа — Кавказ — Центральна Азія»).

Європейський досвід ставлення до людини як найвищої цінності, пріори­тет загальнолюдських цінностей над національними є повчальним і є бажаним для реалізації в Україні, має відбутися трансформація свідомості в українсько­му суспільстві в розумінні, що має бути:

    -  пріоритет суспільства над державою, громадянських прав над держав­ними законами;

    - визнання людини, її прав і свобод найбільшою суспільною цінністю;

    - економічна, ідеологічна, політична свобода громадян та їх добровільних об'єднань;

    - ринкові відносини, подолання відчуження людини від засобів вироб­ництва та результатів її трудової діяльності;

     - наявність розвиненої соціальної структури та відповідна система пред­ставлення їх інтересів через політичні партії, громадські організації, рухи тощо;

     - плюралізм і толерантність в усіх сферах суспільного життя;           надійна та ефективна система соціального захисту;

    - усвідомлення особою інтересів суспільства і держави.

На сучасному етапі розвитку України має стати розуміння її громадяна­ми місця і ролі України у співтоваристві європейських держав; усвідомлення того, що не лише Європа має щось зробити для України, але й Україна здатна багато чим поділитися з європейцями, що наша держава відома Європі як «незалежна, суверенна», яка прагне до демократії, до побудови громадянсько­го суспільства і правової держави.

28.Поняття, основні чинники та форми прояву економічної глобалізації.

Глобалізація — це процес поступового утворення універсального світового середовища ринкової діяльності завдяки зниженню та скасуванню країнами тарифних та нетарифних регуляторів зовнішньої торгівлі, лібералізації руху факторів виробництва та розвитку транснаціональних господарських структур.

Поняття „глобалізація" увійшло в науковий обіг у 80-ті роки XX ст., як відображення фундаментальних перетворень сучасної світової економіки, зумовлених посиленням дії загальноцивілізаційних законів та закономірностей, які охоплюють усі сфери суспільного життя й формують постіндустріальну цивілізацію. Глобалізація пов'язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку. Вона означає якісно новий стан взаємозв'язків в економіці, політиці, екології на основі підвищення мобільності капіталу, робочої сили, інформації, ідей у світовому масштабі та втілюється у зростаючій взаємозалежності країн світу в результаті інтенсифікації міжнародних переміщень товарів, послуг, міжнародних потоків капіталу, швидкої і широкої дифузії технологій тощо. Глобалізація потребує спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій, регулювання на світовому рівні.

Отже, глобальна економіка - це якісно новий стан світової економіки, яка поступово перетворюється в цілісний глобальний організм, поєднаний гігантською виробничо-збутовою мережею, глобальною фінансовою системою, планетарною інформаційною мережею тощо.

Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях. Виділяють наступні рівні глобалізації:

-  світовий     посилення економічної взаємозалежності країн і регіонів,   переплетення   їхніх   господарських   комплексів   та економічних систем;

-  окремої   країни      зростання   відкритості   економіки,   її інтегрованості у світову господарську систему;

- зростання  взаємопов'язаностіконкурентоспроможності   компанії  всередині  

галузі   в  даній країні з її конкурентоспроможністю в інших країнах;

-  окремих  компаній  -  розвиток  і  поширення     глобальних корпорацій   як   головних  

суб'єктів багатонаціонального виробництва, зорієнтованого на всесвітні джерела постачання та ринки збуту.

Глобалізація є складною ієрархічною системою, яка розгортається на різних рівнях. Виділяють наступні рівні глобалізації:

• світовий     посилення економічної взаємозалежності країн і регіонів,   переплетення   їхніх   господарських   комплексів   та економічних систем;

• окремої   країни      зростання   відкритості   економіки,   її інтегрованості у світову господарську систему;

• галузевий  - зростання  взаємопов'язаності конкурентоспроможності   компанії  всередині  галузі   в  даній країні з її конкурентоспроможністю в інших країнах;

• окремих  компаній  -  розвиток  і  поширення     глобальних корпорацій   і    стратегічних  альянсів  як   головних   суб'єктів багатонаціонального виробництва, орієнтованого на всесвітні джерела постачання та ринки збуту.

У літературі, як правило,  в узагальненому вигляді наводяться такі фактори глобалізації:

1. Технічні, технологічні: -  науковоттехнічний  прогрес,  революція  в  інформаційних та телекомунікаційних технологіях;.

2.  Соціально-економічні:   розвиток     інтернаціоналізації     виробництва     на     основі поглиблення міжнародного поділу праці; -  лібералізація сфери руху товарів і капіталів;

3.   Політичні: - взаємопроникнення   макроекономічної   політики   урядів   та центробанків;

29. Соціально-економічні ефекти глобалізації.

Наприкінці ХХ ст. світ стикнувся з новітніми проявами інформатизації та комп’ютерізації суспільства, що виявилося у формуванні єдиного економічного простору, глобальних ринків, посиленні ролі інтеграційних та міжнародних об’єднань, збільшенні впливу наднаціональних утворень тощо. Такі тенденції розвитку соціуму отримали назву «глобалізація».

Як соціально-культурне явище глобалізація характеризується, насамперед, інтенсифікацію транскордонних економічних, політичних, соціальних і культурних зв'язків; трансформацію світової економіки; пануванням американської системи цінностей; технологічною революцію з численними соціальними наслідками тощо.   Глобалізація сприяє розвитку нових форм міжнародного поділу праці, допомагає суттєво прискорити і раціоналізувати виробництво, підвищує рівень зайнятості та продуктивності праці, збільшує приплив інвестицій, що в свою чергу спричиняє збільшення частки економічно-активного населення. 

Глобалізація має вплив на всі аспекти безпеки людського розвитку як в масштабах світового співтовариства так і в межах окремих країн. Однак, якщо в розвинених країнах більшість населення відчуває позитивний вплив, то в інших країнах негативний вплив досить часто перевищує позитивний ефект від глобалізації. Через нерівномірність розвитку країн глобалізація надає асиметричного характеру їхнім взаємовідносинам, а також породжує нерівність, яка не зменшується, а збільшується. Зростаюча різниця в доходах і рівні життя різних кран і соціальних груп в умовах глобалізації послаблює основу стійкого розвитку людства.

Отже, основне соціальне протиріччя глобалізації – це гальмування прогресу або пряме погіршення умов існування основної (і при цьому такої, що збільшується) частини людства за рахунок прискорення розвитку і зростання добробуту її абсолютної (і при цьому такої, що скорочується) меншої частки.

До основних причин збільшення розриву в рівні життя розвинених країн і країн, що розвиваються, відносяться: сформований і такий, що підтримується розвиненими країнами, суттєвий диспаритет між високотехнологічною продукцією розвинених країн і низькотехнологічною продукцією країн, що розвиваються; можливості інформації продукувати нову інформацію; вплив цивілізаційних та інституційних ресурсів на розвиток економіки.  Глобальна економіка, заснована на новітніх технологічних досягненнях, формує новий менталітет працівника і нову систему цінностей сучасної людини.

В цілому вплив глобалізації на людський фактор здійснюється за такими напрямками: 1) економізація політики або політизація економіки, тиск світового капіталу на національні уряди, використання впливу транснаціональних корпорацій для реалізації політичних цілей; 2) поглиблення безробіття через відтік капіталу в країни з дешевою робочою силою, стимулювання становлення ринку праці в менш розвинених країнах; 3) уніполяризація світу за американською подобою, існування багатокультурності і поліетнічності; 4) експонентне збільшення обсягу інформації та звуження особистісних комунікаційних каналів.  У 2007 р. ЄС відкрив Європейський фонд регулювання глобалізації (ЄГФ), з якого щороку виділятиметься до 500 млн. євро на надання працівникам, звільненим за скороченням штатів у результаті зміни структури глобальної торгівлі, допомоги, щоб ті якомога швидше знайшли іншу роботу. Фонд надає ряд послуг, які передбачають сприяння людям у пошуку роботи.

Таким чином, глобалізація, з одного боку, сприяє посиленню відкритості суспільства і економіки, надає можливості для більш ефективної співпраці у світовому масштабі, з іншого – робить виклики для тих країн, які тільки ступили на шлях руху до інформаційного суспільства, в якому основними чинниками розвитку та забезпечення конкурентоспроможності є: ефективне використання інформаційних технологій, створення та впровадження інновацій у всі сфери життєдіяльності, забезпечення умов розвитку людини як члена суспільства, особистості, працівникатощо.

30. Спільне розв’язання економічними засобами глобальних проблем розвитку.

Проблеми взаємодії людини та природи у світовій економіці найбільш гостро позначилися на сучасному етапі, хоча були помічені вже давно. Видатні економісти попередніх епох неодноразово підкреслювали діалектичну єдність природного та соціального, природного та суспільного на всіх рівнях людських відносин. Людське суспільство має внутрішні зв’язки з природним середовищем через виробничу діяльність, яка залежить від форми соціальної організації та характеру виробничих відносин, притаманних тому чи іншому суспільству. Виникнення глобальних проблем пов’язане як з конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей.

На виникнення подібних проблем вперше звернули свою увагу західні учені в 60-х роках ХХ ст.. Наприклад, Р. Фолк, О. Тоффлер, Д. Медоуз, Дж. Форестер, Р. Хейлбронер до глобальних проблем відносять досить вузьке коло питань: перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, вичерпання ресурсів. В. Леонтьєв, Є. Пестель, Я. Тінберген, визнаючи наявність багатьох глобальних проблем, головною з них вважали економічну відсталість країн, що розвиваються. Г. Кан, Дж. Фелпс вважають, що перед людством стоїть близько 20 глобальних проблем, 9 з яких – найголовніші. Близько до теоретичного обґрунтування глобальних проблем підійшли вчені колишнього СРСР В. Загладін, Д. Гвішіалі, М. Максимова, І. Фролов та ін. Хоч їхні погляди не завжди збігаються і вони не завершили розробку цілісної концепції, в їхніх обґрунтуваннях подаються визначення причин, що спричинюють глобальні проблеми; критерії, які дають можливість виділити їх серед багатьох проблем, що стоять перед людством; розкриті конкретні та специфічні форми їх прояву; визначені внутрішні зв’язки та взаємозалежності між окремими проблемами, а також намічені шляхи їх вирішення. Сьогодні важливий внесок в розвиток глобалістики у світлі цивілізаційного процесу вносять вітчизняні вчені Л.К. Бесчасний, А.С. Гальчинський, А.І. Кредісов, П.М. Леоненко, Д.Г. Лук’яненко, Ю.Н. Пахомов, А.М. Поручнік, А.П. Рум’янцев, В.С. Савчук, А.С. Сіденко, А.С. Філіпенко та ін.

В цілому глобалістика як самостійна сфера знань про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасного та майбутнього розвитку людства перебуває у процесі становлення.

Проблеми взаємовідносин людини та суспільства з природою і власне суспільних відносин класифікується як глобальні, якщо:

• вони мають загальносвітовий характер, тобто відносяться до сфери інтересів усіх або великої кількості країн;

• не вирішення їх викликає загрозу всьому людству, регрес в умовах життя людей, у розвитку виробничих сил;

• вони вимагають невідкладних та рішучих дій на основі колективних та скоординованих дій світового співтовариства.

Глобальність – не географічне поняття. Воно означає, що подібні проблеми стосуються всіх верств населення, всіх країн та народів планети, впливають на всі сфери суспільного життя та впливають тим чи іншим чином на стан справ у всіх регіонах планети.

Вирішення глобальних проблем сучасності, забезпечення майбутнього цивілізації людства вимагають розробки та реалізації колективної програми економічної, військово-політичної безпеки людства. Фінансові кошти на її здійснення залежать від проведення процесу роззброєння, конверсії військового виробництва, а суб’єктами її втілення є зацікавленні країни та народи світу.