II. За загальними джерелами:

1) внутрішні кредити;

2) іноземні (зовнішні) кредити;

3) змішані кредити.

Ш. За формами надання:

1) товарний МК — кредит, який надається у вигляді товарів;

2) валютний МК — кредит, який надається у ВКВ або валютних цінностях.

IV. За характером забезпечення:

1) забезпечений МК — кредит, який надається під заставу товарно-матеріальних цінностей, комерційних документів;

2) бланковий МК — кредит, який надається без гарантій застави і комерційних документів.

V. За термінами:

1) надкороткостроковий МК;

2) короткострокові — надаються на строк до 1 року;

3) середньострокові — надаються на строк від 1 до 5—7 років;

4) довгострокові — надаються на строк понад 5—7 років.

VI.   За валютою позики:

  у валюті країни-позичальника;

- у валюті країни-кредитора;

-у валюті третьої країни;

- у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).

VII. За суб'єктами кредитування:

1) приватний МК — кредит, який надається приватними фірмами і банками;

2) урядовий МК — кредит, який надається урядовими кредитними установами;

3) змішаний МК — кредит, який складається із приватних та державних засобів;

4) кредит міжнародних установ);

5) фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами;

6) банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).

20. Інституційне забезпечення міжнародного кредитування

Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі — міжнародні організації) — це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета — розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.

Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.

До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:

• Група Світового банку;

• Міжнародний валютний фонд (МВФ);

• Банк міжнародних розрахунків (БМР);

• Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.

Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.

Для упраатіння світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ. котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.

У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.

21. Основні функції та характерні ознаки міжнародного кредиту.

Міжнародному кредиту у ринковій економіці притаманні такі ознаки:

1. Зазвичай міжнародні кредити надаються під загальні зобов’язання позичальників або під гарантію третьої особи, яка користується високою репутацією;

2. За користування міжнародними кредитами переважно застосовують змінні (плаваючі) процентні ставки, орієнтиром для встановлення яких є ставка LIBOR;

3. Міжнародні кредити можуть надаватися в національній валюті (країн-кредиторів), міжнародних розрахункових одиницях (СДР), і міжнародних колективних валютах.

4. Міжнародні кредити є ризикованими, так як позичальник може оголосити дефолт – відмова позичальника від виконання своїх зобов’язань.

Основні функції МК:

1) забезпечення перерозподілу фінансових та матеріальних ресурсів між країнами;

2) сприяння більш ефективному використанню фінансових та товарних ресурсів;

3) сприяння накопиченню фінансових та матеріальних засобів та їх раціональному використанню;

4) прискорення процесу реалізації товарів, розширення кордонів міжнародної торгівлі;

5) найважливіший метод конкурентної боротьби на світовому ринку;

6) сприяння вирішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн;

7) зниження платоспроможності країн-позичальників та підвищення рівня їхньої заборгованості кредиторам.

22. Сутність, структура та основні риси світового ринку праці

Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях.

У структурі міжнародного ринку праці вирізняються два найзначніші сегменти:

• Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації й зарплати, а також доволі чіткою ієрархією кваліфікації. Це загалом привілейований шар працівників з розвинутих країн, а також країн із середнім рівнем розвитку (Сінгапур, Тайвань, Гонконг).

• Другий доволі великий сегмент міжнародного ринку праці — робоча сила, яка походить з районів світу з відносно низьким рівнем економічного розвитку.

Сучасна структура світового ринку праці характеризується, насамперед, виникненням такого нового й особливого його сегмента, який пов'язаний з використанням висококваліфікованих спеціалістів (наукових працівників, інженерів, аналітиків систем та ін.), а також фахівців у галузі інформатики, менеджерів і т. д. Розвиток розглядуваного сегмента ринку робочої сили значною мірою зумовлюється стрімким зростанням світової торгівлі послугами.

Під впливом інформаційної революції у світовому господарстві по суті формується нове середовище. Змінюється звичний характер конкурентної боротьби. Поряд із традиційним пошуком ринків збуту тепер іде напружений пошук цінних видів ресурсів, серед яких перше місце належить інформаційним ресурсам та їхнім носіям — людям. Компанії, що діють у високотехнологічних галузях, посилено полюють за інтелектуальними ресурсами. Без них тепер не можна вижити в конкурентній боротьбі. Виникає, таким чином, попит на добре підготовлених спеціалістів, котрі можуть засвоювати великі обсяги інформації, володіють технікою її обробки. Одночасно зростає попит на інші категорії працівників (фахівців у галузі комунікацій, фінансів, освіти, науки і т. д.).

Внаслідок інтернаціоналізації виробництва мільйонні маси людей з економічно відсталих країн вступили в практично пряму конкуренцію з працівниками розвинутих країн. Провідну роль у цих процесах відіграють ТНК, які завжди мають можливість перенести своє виробництво в інші країни (особливо «нові індустріальні держави» —Південна Корея, Сінгапур, Бразилія, Нігерія), тим самим знижуючи ціну робочої сили. У 70—80-ті роки широко практикувався вивіз цілої низки виробництв (особливо в електронній і легкій промисловості) за кордони розвинутих країн, у периферійні райони світу. В цьому випадку не робоча сила йшла до капіталу, а навпаки, капітал ішов до місць нагромадження дешевої робочої сили. Одночасно відбувався і зворотний процес: робоча сила з менш розвинутих регіонів залучалася (часто нелегально) на некваліфіковані й малокваліфіковані роботи в розвинуті центри Заходу.

23. Основні ринки тяжіння робочої сили.

1.  Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки),  Англія,  Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). 

2.  Близький Схід.

3.  США і Канада.  Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни.

4.  Австралія. 200 тис. іноземних робітників.

5.  Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

6.  Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія.

7.  Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. 

Вплив міграції робочої с на країни, що імпортують і        експортують робочу силу

Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги:

• підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с;

• іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

• при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;

• іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.);

• іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм;

 До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п.

Для країн, що експортують робочу силу:

• експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну;

• експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні;

• безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін.

Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.

24. Суть та причини міжнародної трудової міграції

Розрізняють внутрішню міграцію робочої сили, що відбуває між регіонами однієї держави, і зовнішню міграцію, що торкається кілька країн. Наука міжнародної економіки займається зовнішньою міграцією робочої сили і її економічних причин. 

Рухом робочої сили в міжнародних масштабах керують ті ж стимули, що і потоками товарів і капіталів: вони спрямовуються туди, де за інших рівних умов вища ціна на них.

Міжнародна трудова міграція – один з найбільш складних елементів в міжнародних економічних відносин, оскільки на відміну від руху товарів і капіталів, цей процес залучає живих істот.

Міграція робочої сили - переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на рік, викликане причинами економічного й іншого характеру.

Основні види міжнародної міграції:

• Імміграція - в'їзд працездатного населення в дану країну через її межі.

• Еміграція - виїзд працездатного населення з даної країни за її межі.

• Міграційне сальдо - різниця імміграції з країни й еміграції в країну.

• «Витік мозків» - міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів.

• Рееміграція - повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Причини міжнародної міграції робочої сили:

- економічні ( національні різниці в оплаті праці, безробіття, діяльність МК, які сприяють поєднанню робочої сили з капіталом, здійснюючи або рух робочої сили до капіталу, або рух капіталу до трудонадлишкових районів);

- позаекономічні ( політичні, національні, релігійні, расові, сімейні).

Напрямки міграції

У силу економічних причин основні потоки мігрантів завжди направлялися з країн з низькими особистими доходами в країни з більш високими доходами. 

Можна виділити наступні країни і регіони, що є крапками притягання мігрантів з інших країн:

• США, Канада й Австралія. Будучи найбільше економічно розвитий країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як низкоквалифицированной, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджає більше іммігрантів, чим в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки низкоквалифицированной робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн - Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію і т.д. 

• Західна Європа. Найбільш розвинені західноєвропейські країни, і насамперед країни, що входять у Європейський союз, притягають робочу силу з менш розвинених західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близької Схід, країн Африки до півдня від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає волю переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства.

• Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. 

• Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років - інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ. 

• Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзии.

25. Форми міжнародної трудової міграції

Міжнародну міграцію робочої сили можна класифікувати за такими шістьма ознаками: