Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівнянні кривої Філліпса :
де Y – ВВП , Π - відсоткова ставка,
b(U − Un) – попит,v - пропозиція
інфляція = очікувана інфляція – циклічне безробіття + шоки пропозиції.
У будь-який момент часу уряд, що управляє сукупними витратами, може вибрати на кривій Філліпса певну комбінацію рівнів інфляції і безробіття для короткострокового тимчасового інтервалу. Цей вибір залежить від очікуваного темпу інфляції: чим вище очікувана інфляція, тим вище розташовується крива Філліпса. Вибір економічної політики в цьому випадку утруднюється, тому що фактичний рівень інфляції буде вище для будь-якого рівня безробіття.
Таким чином, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на швидке зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Вибір можна здійснювати між:політикою, спрямованою на економічне пожвавлення, з високими темпами приросту ВВП, що швидко знищить безробіття, і політикою пожвавлення, з повільним приростом ВВП, що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.
Цей вибір залежатиме від очікуваного рівня інфляції: чим більший буде цей рівень, тим вище розміщуватиметься крива Філліпса. А це значить, що фактичний рівень інфляції буде вищим для будь-якого рівня безробіття.
Крива Філіпса (Phillips curve) - графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса з ростом безробіття інфляція зменшується.
У довгостроковому періоді є вертикальною прямою, інакше кажучи, показує відсутність залежності між рівнем інфляції і природним рівнем безробіття.
Макроекономічний аналіз валютного ринку. Валютні курси і валютна політика.
В угодах в межах країни люди використовують національну валюту, але для проведення операцій за кордоном їм потрібна іноземна валюта. Для цих цілей існують спеціальні ринки, на яких може бути куплена або продана іноземна валюта і які називаються валютними ринками.
Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.
Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються швидше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та ін.
йОб'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні — для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні — для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту.Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.
Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особливість, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти та навпаки.
Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному «майданчику», який називається валютною біржею.Прискорено розвивається позабіржова валютна торгівля, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв'язки між собою. Уся торгівля здійснюється через міжбанківський валютний ринок.
Встановлення курсу називається котируванням валюти.
Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти.Розрізняють кон'юнктурні та структурні (довгострокові) чинники, які впливають на валютний курс.
Кон'юнктурні чинники пов'язані з коливаннями ділової активності, політичної та військово-політичної обстановки, з чутками (іноді ажіотажними), здогадками та прогнозами.Серед структурних чинників можна назвати такі:
На ринку складається реальний валютний курс — показник стану економіки, грошового обігу, фінансів, кредиту та ступеня довіри до певної валюти. Державне регулювання валютного курсу спрямоване на його підвищення або зниження, виходячи з завдань валютно-економічної політики. При підвищенні курсу національної валюти внутрішні ціни стають менш конкурентоспроможними, ефективність експорту знижується. Імпорт, навпаки, розширюється. Може виникнути подвійний дефіцит — дефіцит бюджету і зовнішньоторговельний дефіцит.
Розходження динаміки курсу та купівельної спроможності валюти впливає на розвиток міжнародних економічних відносин.
Більше падіння курсу національної валюти, ніж зменшення її купівельної спроможності всередині країни приводить до валютного демпінгу.Демпінгова ціна може бути навіть нижчою за ціну виробництва або собівартості.
Фіскальна політика: суть, цілі, інструменти та види. Дискреційна і не дискреційна фіскальна політика. Дія автоматичних і вбудованих стабілізаторів.
Фіскальна політика (Fiscal policy) – це сукупність фінансових заходів держави по регулюванню доходів і витрат бюджету з метою вирішення соціально-економічних проблем розвитку країни. Це зміни в урядових видатках і оподаткуванні, спрямовані на досягнення повної занятості та неінфляційного обсягу виробництва.
Цілі фіскальної політики:
– забезпечення фінансування економічної системи;
– забезпечення суспільства загальними благами (школи, дороги, охорона тощо);
– захист населення від негативних впливів виробничої діяльності;
– перерозподіл доходів (через оподаткування);
– стабілізація економіки в цілому.
Заходи держави по досягненню цілей:
а) переконання (мало дієвий);
б) штрафи та податки;
в) перерозподіл доходів – підтримка бідних, страхування бідних і багатих, субсидії та інші допомоги малозабезпеченим;
г) стабілізація економіки з метою недопущення банкрутства, безробіття, інфляції тощо.
Головним важелем фіскальної політики виступає державний бюджет.
Державний бюджет (public budget) – це головний вираз балансу доходів і витрат держави за рік (головний фінансовий план держави). Фактичний – відображає реальні витрати, надходження та дефіцити за певний період. Запланований – це той, що приймається парламентом як план.
Види фіскальної політики
Дискреційна фіскальна політика – свідоме маніпулювання доходами та витратами держбюджету з боку виконавчої і законодавчої влади з метою впливу на загальні обсяги виробництва, інфляцію та безробіття. Це здійснюється за допомогою зміни ставок податків, трансферних виплат та субсидій. Існує стимулююча та стримувальна фіскальна політика.
Стримувальна фіскальна політика використовується в період економічних злетів, а стимулююча – під час криз.
Стримувальна (рестрикційна) фіскальна політика спрямована на подолання інфляції попиту і ґрунтується на зменшенні сукупного попиту (сукупних видатків) через зменшення урядових видатків, підвищення податків або поєднання обох згаданих заходів.
Стримувальна фіскальна політика спрямована на послаблення або коригування наслідків спаду і передбачає зростання сукупного попиту, спричинене збільшенням державних видатків; зменшення податків, яке зумовить розширення видатків споживачів, або певною комбінацією згаданих заходів.
Наприклад, в період спаду економіки, держава повинна підвищувати державні видатки, понижувати податкові ставки або поєднати і перше, і друге.
Недискреційна фіскальна політика – це автоматичне збільшення (зменшення) чистих податкових надходжень, що відбувається зі збільшенням (зменшенням) ВНП і стабілізує економіку.
Вмонтована стабільність – зміна прямих податків і урядових видатків під час зміни фаз ділової активності без необхідності прийняття будь-яких спеціальних заходів з боку уряду.
Автоматичні стабілізатори гасять частину коливань ділового циклу, та не можуть протистояти всім негативним проявам останнього.
Основні автоматичні стабілізатори – це автоматичні зміни в податкових надходженнях до бюджету і автоматичні зміни в трансферних виплатах.
Монетарна політика: суть, цілі, види та інструменти. Політика дорогих і дешевих грошей. Особливості поведінки центрального банку на грошовому ринку.
Монетарна або грошово-кредитна політика є одним з інструментів державного регулювання економіки. Саме на цій політиці держави акцентують свою увагу монетаристи. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження та подолання спаду виробництва.
Мета грошово-кредитної політики — досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки.
Головним суб'єктом монетарної політики держави є Центральний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.
Головною функцією Центрального банкукожної країни є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.
Фінансова політика Центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць Центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, внаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.
Центральний банк з метою впливу на кількість грошей або на процентні ставки використовує наступні інструменти грошової політики:
1. За об'єктами впливу:– стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія). Кредитна експансія має за мету збільшення зайнятості і підйом виробництва шляхом збільшення пропозиції грошей;– стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція). Кредитна рестрикція має за мету запобігання економічної кризи і зниження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиції грошей.
2. За характером параметрів:кількісні інструменти впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;якісні інструменти — пряме регулювання банківських кредитів.
3. За формою впливу:– адміністративні (прямі) інструменти — у формі директив, інструкцій від НБУ, мета яких — обмежити сферу діяльності кредитних установ;– ринкові (непрямі) інструменти — способи впливу НБУ на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.
4. За строками впливу:– короткострокові інструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики;– довгострокові інструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому економічному зростанню.
До основних інструментів грошово-кредитної політики відносяться операції на відкритому ринку, зміна облікової ставки (дисконтна політика), зміна норми обов'язкових резервів. Операції на відкритому ринку — найбільш важливий інструмент з точки зору регулювання пропозиції грошей.Суть цього інструменту полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, не фінансовими організаціями і населенням, купуючи або продаючи урядові цінні папери.
Якщо НБУ продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банків, не фінансових організацій і населення зосереджуються цінні папери, а в НБУ — гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика «дорогих» грошей, яка є одним з елементів рестриктивної політики держави.
Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитних механізм діє у зворотному напрямку: НБУ починає скуповувати цінні папери у комерційних банків, не фінансових організацій і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує відсоткову ставку. Інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика «дешевих» грошей.
НБУ здатен продавати урядові цінні папери і завдяки цьому безпосередньо впливати на пропозицію грошей.Змінюючи мінімальну обов'язкову норму, НБУ також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Слід зауважити, що зміна резервної норми — досить потужний інструмент монетарної політики, а практичне застосування цього інструменту потребує обережності.Це пояснюється тим що зміна норми резервування призводить до більшої зміни пропозиції грошей у відповідності з грошовим мультиплікатором.
Облікова ставка — це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам.НБУ може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Вона призводить до збільшення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. Підвищуючи облікову ставку, НБУ скорочує резерви комерційних банків, а відсоткова ставка зростає.
Соціальна політика: суть, цілі та форми. Соціальні гарантії та соціальний захист населення.
Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асоціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.
Поняття "соціальна політика" не набуло академічного означення через різні підходи до визначення ролі та місця держави та ступеню її відповідальності за життя та діяльність окремої особи чи сім'ї.
Поняття "соціальної держави" було сформовано для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику за умови неухильного дотримання прав людини. Соціальну державу розглядають як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку.
В сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини.
Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.
Завдання соціальної політики:
· забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;
· здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства;
· врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;
· підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.
Найважливіщий принцип соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.
Рівні соціальної політики:
· загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);
· регіональний (інтереси адміністративної одиниці);
· місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);
· локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).
Сутність і структура світового господарства. Міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація та формування глобальної економіки. Міжнародна торгівля: основні теорії, національне та наднаціональне регулювання.
Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств та економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність виробничих відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. Цей процес об'єктивно зумовлений дією кількох факторів:
По-перше, прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування військових потенціалів і загрози людству можливих глобальних війн, політики мирного співіснування різних економічних систем.
По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Жодна з країн світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об'єднувати свої зусилля у цій сфері.
По-третє, інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним 0оділом праці. За сучасних умов країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси лише шляхом спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу.
По-четверте, необхідністю об'єднання зусиль країн при розв'язанні глобальних проблем (екологічних, продовольчих), зростаючою потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетрусах, ядерних аваріях тощо), доцільністю поєднання господарських зусиль країн-партнерів для спільного освоєння багатств світового океану та космосу, у збереженні як уже напрацьованих людством знань, ідей, так і переробці і використанні все більш складних інформаційних систем, створенні міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співтовариства.
Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, поступовому утворенню органічного цілісного економічного явища, яке є істотною ознакою його системності. Характерною ознакою такого господарства є інтегративність, тобто процес зближення між його структурними елементами. Цей процес відбивається у функціонуванні прямих зв'язків між підприємствами, об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Формування світового господарства - процес тривалий і безперервний. Він розпочався відносно давно, триває зараз і буде продовжуватися в неосяжній перспективі. І хоча мета його, визначена об'єктивними тенденціями розвитку людства, залишається незмінною, окремі етапи цього історичного процесу досить суттєво відрізняються один від одного своїм конкретним змістом.
Світове господарство та його структура
На процес відтворення у кожній країні впливають діючі у межах національних господарств закони. Міжнародний поділ праці, розвиток світової торгівлі, міграція робочої сили тощо зростаючою мірою залежать від зовнішніх (щодо окремої країни) факторів.
Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини:
по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190;
по-друге - міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-партнерами.
У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.
Міжнародний поділ праці (МПП) – це найвищий ступінь розвитку суспільно-теориторіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.
У країнах, які широко використовують можливість брати участь в МПП, як правило, вищі темпи економічного розвитку. Яскравим прикладом є розвиток Японії, Німеччини, “Нових індустріальних країн” _ Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру та Південної Кореї. І навпаки, в країнах, які не зуміли знайти своє місце у МПП, - нижчі темпи розвитку або навіть спостерігається згортання виробництва.
Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:
природно-географічні умови;
технічний прогрес;
соціально-економічні умови.
Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в розподілі природних багатств була основною причиною МПП.
Основні теорії міжнародної торгівлі.
Меркантилізм
Теорія абсолютних переваг
Теорія порівняльних переваг
Теорія розміру країни
Теорія співвідношення факторів виробництва (Хекшера-Оліна)
Теорія життєвого циклу товару
Теорія конкурентних переваг
Теорія фінансового посередництва та моделі фінансових систем.
Теорія фінансового посередництва покликана розкрити роль та значення фінансового посередництва в економічному зростанні.
В основі цієї теорії – ідея ефективного розподілу ресурсів на основі подолання невизначеності, зниження ризику, зростання альтернативних видів фінансових активів.
Основи теорії були закладені англійським економістом Артуром Сесілем Пігу (Pigou) (1877 - 1959) та викладені в роботі “Економічна теорія добробуту”. Ідея, яка дає пояснення ролі системи перерозподілу коштів за допомогою механізмів кредитного та фондового ринку, в рамках яких здійснюється такий перерозподіл з використанням різноманітних фінансово-кредитних інструментів, в поступальному розвитку економіки, можна представити наступним чином:
(а) зростання економічного добробуту вимірюється величиною “національного дивіденду”, тобто приростом товарів та послуг, які нду”, тобто приростом товарів та послуг, які вироблені протягом року, що в міжнародній статистиці прийнято іменувати валовим національним продуктом (ВНП). На думку А. С. Пігу, максимізація “національного дивіденду” і має бути кінцевою метою економічної діяльності,
(б) максимізація “національного дивіденду” залежить від оптимального розміщення ресурсів, в першу чергу – трудового ресурсу та капіталу,
(в) на капітал (як ресурс, що має безпосереднє відношення до предмету діяльності фінансових посередників) вирішальний вплив справляють два фактори: фактор очікування та фактор тягаря невизначеності. Якщо допустити, що ці два фактори не чинять вирішального впливу, то тоді розподіл ресурсів багато в чому залежить від тих, хто володіє капіталом. Разом з тим, власник капіталу не володіє інформацією про його (капітал) найбільш ефективне застосування, перебільшує ступінь моливих втрат та надто зменшує можливі доходи. Незнання доходу на інвестиції заважає раціональному розподілу капіталу, скорочує обсяги капітальних вкладень,
(г) щоб зняти негативний вплив “тягаря невизначеності”, тобто суб’єктивних оцінок власників капіталу щодо очікуваних доходів, на зростання “національного дивіденду”, необхідно розділити фактори, що впливають на розміщення капіталу таким чином, щоб “очікування” (відстрочення використання благ) лягало на долю одних, а “тягар невизначеності” – на долю інших. Іншими словами, має здійснюватись перерозподілення ризику інвестицій,
(д) розподілення факторів, що чинять вплив на капітал, та, як наслідок, розподілення ризику інвестування, досягається завдяки так званій “системі гарантій” - основних елементів фінансово-кредитної системи, в тому числі – наявністю, по-перше, фінансових ринків, по-друге, відповідних інструментів за допомогою яких здійснюються фінансові-кредитні операції, по-третє, системи фінансових посередників тощо. В моделі А. С. Пігу фінансово-кредитна система покликана сприяти раціональному розподілу капіталу (фінансових ресурсів) і, тим самим, стимулювати зростання національного дивіденду. При цьому, саме за
допомогою системи фінансового посередництва долається (1) притаманна власникам капіталу існуюча недосконалість знання та (2) невизначеність. Саме фінансові посередники беруть на себе ризик інвестицій, управляють ними, використовуючи професійні знання, якими вони володіють, щодо реальних економічних умов та ринкової ситуації.
Процес споживання та динаміка зміни загальної і граничної корисності. Рівновага споживача, її економічний зміст та способи визначення. Криві байдужості.
Корисність блага (U) - це задоволення, яке отримують споживачі при споживанні благ і послуг. Корисність не можна виміряти в будь-яких одиницях, оскільки це суто суб'єктивна категорія, про неї можна судити, лише інтерпретуючи дії споживача. Теорія споживчого вибору ґрунтується на припущенні, що середній споживач - цілком розумна людина, котра намагається так розпорядитися своїм грошовим доходом, щоб отримати з нього якомога більше задоволення чи користі в процесі купівлі та споживання товарів і послуг в певному поєднанні. Тому, мета споживача- максимізація корисності .
Проте, на можливості, якими володіють споживачі, накладаються деякіобмеження , які в умовах обмеженості ресурсів не дають людям можливості споживати усе, що вони хочуть з усіх запропонованих варіантів. До найважливіших обмежень відносять ті , які поставлені цінами цих товарів, а також розмірами споживчого бюджету. Крім поняття корисність блага, яке означає здатність останнього задовольняти одну або кілька людських потреб існує таке поняття, як гранична корисність.
Гранична корисність (MU) блага представляє собою величину додаткової корисності, яку людина отримує від споживання ще однієї додаткової одиниці блага (при інших рівних умовах).
Принцип спадної граничної корисності полягає в тому, що хоча загальна корисність (TU) збільшенням кількості споживання благ поступово зростає, гранична корисність (МU), яку отримують із кожної додаткової одиниці блага неухильно зменшується. ( Перший закон Госсена ). Це означає, що будь-якому нескінченно малому збільшенню кількості блага Q відповідає приріст загальної корисності (total utility) - ТU (мал. 23а). Хоча загальна корисність із збільшенням кількості благ поступово зростає, гранична корисність - МU - кожної додаткової одиниці блага неухильно зменшується (мал. 23б). Максимум задоволення загальна корисність досягає в точці А, коли гранична корисність стає рівна нулю. Це означає, що благо повністю задовольняє потреби. Якщо подальше споживання завдає шкоди (гранична корисність негативна), то загальна корисність знижується (відрізок АВ на обох графіках).
Мал. 23а Загальна корисність Мал. 23б Гранична корисність
Чим більшою кількістю блага ми володіємо, тим меншу цінність має для нас кожна додаткова одиниця цього блага.
Модель споживчої поведінки, а, отже, і досягнення точки споживчої рівноваги може бути продемонстрована за допомогою кривих байдужості і бюджетної лінії. Споживачеві лише варто сказати, яку комбінацію товарів з двох він вибере і при яких комбінаціях вибір йому байдужий, оскільки рівень корисності, на його думку, однаковий. Аналіз за допомогою цієї теорії не вимагає від споживача досконалої точності в описанні граничної корисності.
Крива байдужості зображує сукупність наборів благ, між якими споживач не робить відмінності. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що рівень корисності кожного набору однаковий. Тому можна вважати, що крива байдужості показує альтернативні набори товарів, які забезпечують однаковий рівень корисності.
Мал. 24 Крива байдужості
Нехай благо X є пепсі-колою, а благо Y -гамбургером. Припустимо, що споживачеві все одно, з'їсти три гамбургера, запивши їх однієї пляшкою пепсі-коли (точка R1) чи з'їсти один гамбургер, запивши його трьома пляшками пепсі-коли (точка R2) (мал. 24). Крива байдужості зображає всі безліч комбінацій пепсі-коли і гамбургерів, які мають однакову корисність. Набір кількох кривих байдужості утворює карту кривих байдужості. Карта кривих байдужості – це спосіб відображення переваг споживача, які мають різний рівень задоволення його потреб (мал.25).
Мал. 25 Карта кривих байдужості
Властивості кривих байдужості:
1. Криві байдужості мають негативний нахил. Якщо і Х, і Y – блага для споживача, то при споживанні більшої кількості одного з них, завжди буде зменшуватись споживання іншого. Криві, що описують зворотну залежність - змінні величини, і є завжди убуваючими.
2. Набори благ на кривих байдужості, які є більш віддаленими від початку координат, мають перевагу над набором благ на менш віддалених кривих. Це твердження випливає з припущення, що більша кількість має переваги над меншою кількістю. Оскільки на вищій кривій всі набори міститимуть більшу кількість і X і Y, ніж на всіх нижче лежачих кривих, то, безумовно, споживач завжди вибере набір на ній, за умови, якщо вибір нічим не обмежується.
3. Криві байдужості не перетинаються. Якщо дві криві перетнулися в точці. А, то корисність наборів благ на цих двох кривих однакова. І вони становлять одну криву байдужості. Це припущення породило протиріччя, тому воно не є правильним.
4. Криві байдужості опуклі: їх нахил зменшується у міру руху вниз і праворуч уздовж цих кривих. Це пов'язано з таким поняттям, як гранична норма заміщення МRSxy. Це означає, що споживач не просто вибирає між двома благами, а вирішує проблему заміщення певної кількості одного блага деякою кількістю іншого. Гранична норма заміщення МRSxy - кількість блага Y, яке споживач готовий замінити додатковою одиницею блага X при постійному загальному рівні корисності (тобто, залишаючись на тій-таки кривій байдужості)..
Моделювання поведінки споживача при зміні доходу. Крива “дохід-споживання”, її економічний зміст. Закони Енгеля.
Реакція споживача на зміну доходу
Ми завжди думаємо , що людина може все придбати. Але щоб придбати якись товар, потрібно знати його ціну і зважати на те, чи вистачить нам власних грошей. Ще однією особливістю доходу споживача є те, що коли споживач отримує більший дохід то одночасно він вибиратиме товари кращої якості і навпаки.
Характер кривої "дохід - споживання" буде залежати від кількох чинників товару:
- нормальні товари;
- неякісні товари;
- нейтральні блага.
Нормальні товари ( товари нормальної споживчої якості) - це такі види товарів, які споживач споживає найчастіше тоді, коли зростає реальний його дохід. В такому випадку крива дохід - споживання матиме зростаючий характер.
Неякісні товари ( товари низької споживчої вартості ) - це такі види товарів, які споживач старається споживати менше при збільшенні його доходу). В такому випадку крива дохід - споживання матиме спадний характер.
Є ще окрема група товарів нейтральні товари ( це переважно дешеві товари і зміна доходу споживача суттєво не впливає на споживання цього товару. До таких товарів ми можемо віднести сіль, сірники та інші). В такому випадку крива дохід-споживання матиме вигляд вертикальної прямої.
На основі доходу споживача і маштабами споживання товарів існують два закони Енгеля.
Перший закон Енгеля формується так: при незмінних цінах на всі товари та послуги частка сімейного бюджету, що витрачається на продукти споживання, має тенденцію до зменшення лише за умови зростання доходів сім'ї.
Другий закон Енгеля формується так: споживання освітніх, медичних, юридичних послуг і послуг , які пов'язані з відпочинком, буде мати тенденцію зростати швидше, ніж зростають доходи споживача