3. Пізні національні релігії.

Іудаїзм – одна із найдавніших монотеїстичних релігій світу, яка з невеликими змінами функціонує дотепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християн­ства та ісламу. Іудаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності.

Іудаїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань та культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. Згідно цієї релігійної реформи єдиним, всемо­гутнім Богом стає верховний Бог племені іудеїв (звідки походить назва релігії). Ягве на давньоєврейській мові означає "Господь" або "сущий, той, що існує". Тому Ягве – це не стільки ім'я Бога, як титул, бо у іудеїв називати Бога по імені вважалось великим гріхом (боже ім'я не­пізнане).

Часи правління Саула, Давида і Соломона називають "золотим віком" в давньоєврейській історії. Шестикінечна зірка – символ слави і доб­лесті царя Давида – стала символом єврейського народу. Як вважають дослідники цей знак утворюють два щити царя Давида – видатного правителя, полководця, талановитого поета і мудреця. Він зміцнив дер­жаву, розбудував і прикрасив її столицю Єрусалим, побудував величний палац на горі Сіон, де зберігався "Ковчег Заповіту" з двома священни­ми скрижалями, на яких були записані Десять заповідей, вручених Бо­гом Ягве Мойсею на горі Сінай.

Наступник Давида – цар Соломон побудував у Єрусалимі храм Богу –головну святиню євреїв. Цей храм був зруйнований під час ассиро-вавилонського завоювання у 586 році. У кінці VI ст. до н. е., коли перські царі Ахеменіди заволоділи Вавилоніею, Єрусалим відбудували, а згодом, за часів пророка Ездри, було відновлено храм Ягве. Тому цей час ввійшов в історію під назвою пе­ріод "другого храму". В часи вигнання ("вавилонського полону") іудеї збиралися для молитов в особливих місцях – синагогах. Навіть, коли Єрусалимський Храм був відбудований, синагоги продовжували зали­шатися молитовними зібраннями єврейських громад. А коли у 70 р. до н. е. римляни остаточно зруйнували Храм, синагоги стали організацій­ними центрами, де гуртувались єврейські общини та офіційними цент­рами поширення іудаїзму. В кожній синагозі навчав рабин, який мав ав­торитет завдяки глибоким знанням. Іудаїзм вижив у численних діаспо­рах, розсіяних по багатьох країнах.

Упродовж століть після вавилонського завоювання відбулись значні зміни в культовій практиці іудаїзму. Так, з руйнацією храму зникла тра­диція жертвоприношень, у синагогах замість жертвоприношень відбу­вались молитовні обряди та вивчення Закону. Замість іудейських жерців з'явились вчителі Закону (рабини), які розробили детальну традицію передачі Закону Мойсея. Закон жорстко регламентував усі сторони сус­пільного і релігійного життя євреїв, що стало основною запорукою їх спасіння. Рабини стверджували, що кожний єврей має безпосередній доступ до Бога і не потребує навернення або спокутування. Рабини поді­лили Закон на 613 заповідей: 365 у формі заборон і 248 повелінь та на­станов. Кожна з них була детально і однозначно по трактована. Все життя іудея з моменту народження до поховання підпорядковувалось певним обрядам та ритуалам.

Завдяки цим винятковим вимогам, іудаїзм став своєрідною націо­нальною релігією. Своєрідність змісту віровчення визначають такі ос­новні положення:

– віра в єдиного Бога Ягве, Творця небес і землі; – віра в особливе покликання єврейського народу бути "народом богообраним ", "власним Його народом зо всіх народів, що на поверхні Землі", по­ставленим "найвище понад усі народи, яких Господь створив"; – віра в кінець світу, потойбічну винагороду та покарання у воскресіння з мертвих; – ідея пришестя на землю Месії – "посланця Бога " (з давньоєврейської – "помазаник", старогрецькою – Христос), тобто божественного спасителя, страшний суд та встановлення Ним тисячолітнього царства в Єрусалимі – "небесного Єрусалиму".

Іудаїзм виявляє багато спільного з іншими стародавніми релігіями і в культовій практиці. В іудейському культі значну роль відіграють молит­ви, обряди обрізання та обмивання, що мають давнє походження. Ос­новні релігійні свята: Маццот – землеробське весняне свято, злилось з давньою скотарською пасхою (песах); Шабуот – святий день суботи; П'ятидесятнщя – свято жнив пшениці; Суккот – свято кущів, на честь збору плодів.

Детально регламентована іудаїстська обрядовість та ритуал. Основ­ним джерелом віровчення є Старий Заповіт, який у іудаїзмі називають Танах (абревіатура слів Тора, Небіїм, Кетувім – давньоєврейські назви трьох розділів Святого Письма – Пятикнижжя, Проро­ки, Писання). Тора (у перекладі – вчення), або Закони Мойсея є основною книгою, що носить характер зібрання релігійних догматів. Вона містить перші біблійні книги: Буття, Вихід, Левіт, Чис­ла, Второзаконня (Повторення закону), Поряд з книгами Старого Заповіту іудеї шанують Талмуд – багато­томний збірник усієї релігійної літератури. Він створювався у IV ст. до н. е. - IV ст. н. е. і ввібрав усні коментарі до Старого Заповіту, богословські трактати про догмати, моральні повчання, релігійні настанови, закони щодо судочинства, карних і цивіль­них справ тощо. Талмуд включив у себе дві частини – Мішну та Гемару (коментарі до трактатів Мішни). Талмуд багатий на фоль­клорні мотиви, містить вчення видатних рабинів, відображає звичаї та традиції євреїв.

Сучасний іудаїзм включає три основні напрямки – ортодоксальний, реформістський і консервативний. Ортодоксальний іудаїзм мало змінився за останні два­дцять століть. Його послідовники навіть у найдрібніших деталях дотримуються правил, передбачених Талмудом, святкують Суботу, обмежуються кошерною їжею (з якої виключено певні м'ясні страви) тощо. Однією з головних причин такої незмінності є те, що євреї, зазнаючи протя­гом історії переслідувань і жорстоких гонінь у багатьох країнах, постійно були змушені виокремлюватися, зами­катися і прагнути до самодостатності в житті та релігії.

Реформістський іудаїзм виник в Америці. У ньому менше значення надається положенням і приписам Тал­муду. Синагоги реформістів, як правило, називаються хра­мами, а святкування Суботи вони перенесли на неділю. Вчення реформістів передбачає майбутнє пришестя Месії й тілесне воскресіння. Вся їхня релігійна система побудо­вана на фундаменті суворого єдинобожжя.

Консервативна течія займає серединне положення між ортодоксальною й ліберальною, Іудаїсти-консерватори від­значають свята і дотримуються основних традицій, нама­гаються зберегти незмінною сутність національної куль­тури і релігії. У той же час вони в сучасному стилі, але обережно інтерпретують Закон Мойсея, пробують краще пов'язати його із сучасною культурою, філософією. Іудеї-консерватори – це, як правило, освічені люди, які віді­грають значну роль в інтелектуально розвинених проша­рках суспільства. Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасид­ських і реформістських іудейських організацій.

Серед етнічних релігій Індії виділяються індуїзм, джайнізм та сикхізм.

В сучасній Індії поширений індуїзм, що є результатом загально індійського історичного й етнічного синтезу. Індуїзм в класичному розумінні сформувався в середині І тис. н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичних і брахманських традицій. В основу віровчення індуїзму покладені релігійні і філософські ідеї брахманізму (дхарма, карма, сансара, мокша, реінкарнація). Серед розмаїття богів в індуїзмі є найбільш поширені і шановані: це – Брахма, Вішну й Шива. Вони складають Тримурті – тріаду головних індуських богів і уособлюють три основні функції – творчу, охоронну й руйнівну. Сьогодні самостійний культ Брахми майже відсутній. Перевага віддається богам Вішну й Шиві, які доступні і близькі рядовим віруючим. Шанувальники цих богів – вішнуїти та шиваїти складають дві основні групи індуїстів. Бог Вішну з'являється в багатьох образах і приймає десятки різних імен. Восьмим втіленням (аватарою) Вішну був Крішна, дев'ятим – Будда, прихід десятої аватари – Калкі очікується. Шива поєднує в собі протилежні, але злиті між собою риси: він водночас і носій смерті, і переможець її. Він знищує і дарує життя. В індуїзмі популярним є також культ богинь, які виступають у ролі дружин основних богів.

Культова практика індуїстів така ж різнорідна, як і саме вчення. Але спільним є визнання трьох шляхів вшанування Бога, наближення до нього і спасіння: праведне життя у відповідності до релігійних настанов, правильне пізнання Бога через філософствування і роздуми, та наближення до Бога через безмежну любов до нього. Боги мають свої храми, часові, вівтарі, яких в Індії тисячі різних культурних традицій, архітектурних форм. В індуїзмі відсутня єдина церковна організація. Його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, авторитет якого зберігається досі. Храмові жерці відправляють культ в храмах, місцях масових молінь. Домашні жерці наглядають за релігійним життям у родинах.

Головні жрецькі і культові функції в індуїзмі виконуються спеціально підготовленими представниками касти брахманів. Саме їм належить приві­лей приносити жертву богам, бути присутнім на урочистих сімейних обря­дах, керувати ритуальними діями і встановлювати норми життя для рядових послідовників індуїзму. В багатонаселеній Індії ця релігія строго регламентує місце, значення, права та обов'язки члена кожної касти, вводячи в межі релігійних законів їхні складні взаємовідносини. Канонічними текстами індуїзму є епіко-міфологічний твір Махабхарата і його головна релігійна інтерполяція Бхагавадгіта.

Індуїзм нині сповідує 90 % населення Індії. Він поширений у Пакистані, Малайзії, Шрі-Ланці, Непалі, Бангладеш, ряді країн Африки. Є прихильники і серед європейців та американців, які сповідують його найчастіше в реформованих чи модернізованих варіантах. В Україні неоіндуїзм репрезентують громади Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Саї Баби, Шрі Чінмоя, Товариства Всесвітньої Чистої релігії та ін.

Джайнізм виник в Індії в VI ст. до н.е. Він існує тут і досі, а також в Шрі- Ланці. Засновником цієї релігії вважається Махавіра (Великий герой), прозваний Джиною (переможцем). Загальна назва свя­щенних книг джайнів – Агами (настанови). Кількість книг коливається від 33 до 84 – залежно від напряму. Згідно з ученням джайнів, всесвіт ніким не створений і існує вічно. Він складається з двох незалежних і вічних начал – живого (джива) і неживого (аджива). Живе є душа, а неживе – речовина, матерія. Джайни вірять, що комахи, рослини, вогонь, вода, земля і вітер мають живі душі. Джайни стверджують, що кожна джива постійно зв'язана з адживою через карму, безтілесну, невідчутну матерію, що підтримує зв'язок живого з неживим. Спасіння – процес відділення душі від речовини – досягається лише позбавленням душі вже існуючої карми та недопущенням нової. Мета всіх джайнів полягає в тому, щоб стати джинами (переможцями), подібно до Махавіри. Лише так, вважають вони, можна позбавитися нескінченної кількості перевтілень. Джайнізм за­перечує існування Верховної Істоти, або Творця. Боги і демони (яких є чотири класи) – істоти, не набагато могутніші за людину. Майже повністю заперечуючи все надприрод­не, джайни виробили гуманістичний погляд на спасіння. Людина повинна покладатися на власні сили і здібності. Безглуздо сподіватися на допомо­гу ззовні. Нескінченних страждань та перевтілень можна уникнути лише шляхом самодисципліни і ведення аскетичного способу життя. Джайнські громади очолюють жерці – агар'я. Представники жрецтва відрізняються від решти джайнів не стільки своєю причетністю до влади, скільки ду­ховним авторитетом, кращим знанням текстів, більш суворим дотриманням обрядів та обітувань і відповідно більшим на­ближенням до Ідеалу, до кінцевої мети.

Сикхізм – одна з етнічних релігій Індії, яка поширена в північно-західній її частині, головним чином в штаті Пенджаб. Сикхізм виник на ґрунті індуїзму в кінці XV ст. – поч. XVI ст. Його засновником вважається гуру (вчитель) Нанак (1469–1539 рр.), який прагнув об'єднати мусульман та індуїстів. Це реалізувалося в реформуванні традиції та синтезі деяких індуїстських ідей з мусульманськими істинами. Віровчення сикхізму ґрунтується на визнанні єдиного бога; всі явища світу є проявом його сили. Людина – це Боже творіння, яка, йдучи єдиним шляхом – шляхом любові до Бога, може спастися, тобто злитися з ним. Любов до Бога робить всіх людей рівними, однаково достойними. Тому сикхізм так послідовно виступає проти соціальної нерівності, кастовості в суспільстві. Сикхізм славить милосердя, творення добра, вимагає віри в гуру – духовного наставника (визнаються 10 таких вчителів).

Основні віросповідні положення цієї релігії викладені в книзі Аді Грантх – Початкова, Витокова книга, що зберігається в головній святині сикхів – Золотому храмі Амрітсара. На відміну від індуїзму, культ в сикхізмі значно спрощений, синкретичний. Сикхи вирізняються своєю сильною громадою – хальсою. Члени громади отримують спеціальну посвяту і повинні дотримуватися вірності символу віри та "правил п'яти "К" (пандж какке)", який є своєрідним кодексом поведінки сикхів: кеш (носити довге волосся, яке ховається в спеціальний головний убір, і не стригти бороду), качх (вбиратися в короткі штани), кангха (спеціальний гребінь), кірпан (короткий кривий меч), канкан (зброя у формі стального браслету). Сикхів можна вирізнити за зовнішністю. В світі вони відомі також своїм сепаратизмом, вимагаючи відокремлення штату Пенджаб від Індії, який втратив свій незалежний статус як окрема держава сикхів Халістан ще в середині XIX ст. В обрядових трапезах беруть участь усі посвячені, не­залежно від кастової приналежності. Це відмежовує сикхів від індусів. Сикхам дозволено споживати м'ясо, але забо­ронено палити тютюн. Кожен сикх має титул "сінгх", що означає "лев". Сикхи – хоробрі й умілі вояки, серед них багато військовиків. Общини сикхів дуже згуртовані, підтримують між собою тісні зв'язки. Члени общини сплачують обов'язковий внесок, дотримуються принципу взаємодопомоги. Сикхізм – впливова релігійна течія сучасної Індії (майже 10 млн. осіб). Час від часу вони опиняються в епіцентрі релігійних протистоянь в Індії, продовжуючи боротьбу і за політичне відокремлення.

Тепер розглянемо релігійний світ Китаю, який визначається двома духовними феноменами – даосизмом і конфуціанством.

Даосизм (дао з китайського – шлях) – одна з основних китайських релігійно-філософських течій. Виник він у другій половині І тис. до н.е. Після проникнення в Китай буддизму разом з ним даосизм і конфуціанство склали сан цзяо („три релігії”). Основним священним текстом даосів є трактат „Дао де дзин” („Книга про шлях до доброчестя”, або „Книга про дао і де”), в якому викладено погляди засновника дао­сизму китайського філософа Лао-цзи. Даосизм в ІІ-ІІІ ст. поділився на філософію дао (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Релігія даосизму базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту). В основі практики цієї релігії лежить принцип наслідування дао, який дістав назву у-вей (недіяльності). Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змі­шання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одно­часно, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б або суто інь, або суто ян. Кожен із них може переважати, ніколи не усуваючи іншого. Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття – неосяж­ний принцип дао, тут пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється По­лярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв можуть набути божественно­го статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмерт­них духів, героїв місцевих культів та інших істот. Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Релігійний даосизм особливо поширився в епоху Тан (618-907 рр.) і став невід'ємною частиною "національного культу" – вірувань і обрядів народних мас. Сьогодні діє кілька даоських монастирів, зокрема в Гон­конзі, на острові Лан-тау і на Тайвані. Щоправда, термін „монастир” тут має інший зміст, ніж, скажімо, в християн­стві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна ввійти і вийти за власним бажанням. Це скоріше особливе місце духовного усамітнення і медитації. Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи кон­фуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50 – 60 млн.

Конфуціанство – це китайська філософська школа. З часом вона стала однією із найбільш впливових трьох головних релігійно-філософських течій Китаю конфуціанства, даосизму та буддизму. Заснована ця течія Конфуцієм – філософом і педагогом, який створив своєрідне етико-політичне вчення. В конфуціанстві центральне місце завжди займали питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливу роль в своїй системі Конфуцій надавав концепції „Неба” і „небесного веління”. "Небо" – це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована „Небом” певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня „благородної людини”, яка має 5 „шляхетних якостей”: Жень (людяність), І (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо – любові сина до своїх батьків. "Завжди виражати повну повагу до батьків; давати їм їжу найбільш улюблену; бути в печалі, коли вони хворі; до глиби­ни душі сумувати від їхньої смерті; приносити їм, мертвим, жертви з урочистістю”, – ось п'ять обов'язків „благочестя сина" – записано в одному з релі­гійних творів. Людяність (Жень) включає в себе ієрархію дещо незвич­них для європейця чеснот. Головною з них є стриманість, далі йдуть розум, доброта, вірність і делікатність. Обов'язок (І) розуміється як незаперечне виконання приписів, тради­цій і ритуалів у всіх соціальних сферах (на державній службі, в сім'ї, в побу­ті), як повага до предків, готовність вивчити їх мудрість тощо. Культ предків є найважливішою обрядовою частиною. Для цього кожна сім'я мала свій окремий молитовний храм. Те ж саме стосувалось і роду, який мав більший храм (мяо), присвячений за­сновнику роду. В конфуціанстві існує ряд своєрідних і унікальних рис. По-перше, бог чи боги не є головними об'єктами поклоніння. Вони існують як абстрактне "Небо" і бог "Шань-ді" (небесний владика), але відіграють другорядну до­поміжну роль. По-друге, відсутні вчення про загробне життя, воздаяння, рай і пекло, кінець світу тощо. Головні події відбуваються в світі живих, а не в світі мер­твих. По-третє, повністю відсутній інститут жреців або професійних священ­нослужителів. Культові функції виконували державний чиновник або голова родини. Класичні твори конфуціанства складаються з Четверокнижжя ("Си-шу") і П'ятикнижжя ("У-цзин").

Традиційна релігія японців називається сінто („шлях богів”). Вона сформувалася в VI-VII ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і шаманства. Послідовники сінто поклоняються сонму божеств й духів (камі), які згідно з їх уявленнями, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об'єктом поклоніння (синтай – дослівно „тіло бога”). Найважливішою серед божеств в системі сінто є сонячна богиня Аматерасу Омікамі. Синтоїзм як такий – нерозвинена релігія, що полягає в поклонінні лукам природних стихій і обожнюванні людей. Синтоїсти не називають ні засновника своєї віри, ні про­років, вони не знають Спасителя, у них немає формального, канонічного підґрунтя вчення. Визначальна ідея синтоїзму – поклоніння Камі, сукупному уявленню про богів, природні стихії, надприродні сили та обожнюванні людей. Камі – це все, що Існує, і все, що Існує, є Камі. Це деякий божествен­ний розум, що пронизує всесвіт, це життєва сила світу. Син­тоїзм, таким чином, за своєю суттю пантеїстичний, у ньому не проводиться чіткої межі між творінням і творцем. Головним в обрядах сінто є поклоніння численним камі, які спершу були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно з сінто, зв'язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі – імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою сінто є збірник легенд „Кодзікі”. Існуючий нині в Японії храмовий сінтоїзм організаційно розділений між окремими храмами та їх асоціаціями. Центром релігійного життя сінто є храм Ясукуні в Токіо, присвячений божествам жертв війни.

Зороастризм – найдавніша іранська релігія. Послідовників цього релігійного напряму в різних країнах називають по-різному: зардошти, маздаїсти, парси, гебри. Зороастризм багато в чому тісніше зв^’язаний з Біблією, ніж інші релігії (звичайно, за винятком іудаїзму та християнства). Можна не без підстав стверджувати, що Зороастризм запозичив свої ідеї в Іудеїв. Про Зороастра ми дізнаємося з Авести, священої книги зороастризму, до складу якої входить написана самим Зороастром її найдавніша частина – Гат. У Біблії згадуються нарі-зороастрійці, які правили Перською імперією (Кир, Ахашверош, Дарій). Засновник релігії – Спітама Зороастр (грецький варіант імені цієї людини; в священних книгах зороастрійців його називають Заратуштрою; 660-583 рр. до н. е.) – визнавав єди­ного Бога, пришестя Спасителя, воскресіння мертвих, Суд Божий та вічне життя. Ці ж положення були поширені в Ізраїлі за багато століть до того, як народився Зороастр. Причому він народився саме в роки так званого Вавилонського Полону, коли іудеї принесли старозаповітне вчення із Палестини до Вавилону. Найбільш характерною рисою, що відрізняє зороастризм, є дуалізм (двоїстість понять). Основна ідея зороастризму міститься у визнанні боротьби двох існуючих сил – Ахурамазди (уособлює світло, добро, істину і життя) й Анхра-Майнью (темрява, зло, омана і смерть). Ареною боротьби цих сил є світ; беруть участь у ній і люди, які володіють свободою вибору. Зусилля прибічників Ахурамазди повинні привести зрештою до перемоги світла й добра. Праведним життям, вартим спасіння, зороастризмом вважалося примноження матеріальних благ за допомогою землекористування. Культ зороастризму зводиться до визнання безсмертя душі, загробного життя і кінця.

Етнонаціональні релігії – це складний комплекс ідей, які вира­жають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу. З появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо. Національні релігії великою мірою сприяли виникненню і зміцненню національної самосвідомості їх носіїв, об'єднуючи при цьому велику кількість людей. В цьому духовному середовищі формується світо­гляд нації, норми моралі, задаються загальнозначимі цілі. А для євреїв, які більше двох тисячоліть були позбавлені суверенної території, іудаїзм став головним чинником збереження нації.