2. Основні сторінки історії українського християнства.

Як свідчать історичні джерела, на територію сучасної України христи­янство стало поширюватись ще в перші століття нашої ери. В 60-х рр. ІХ-ст. від­булось перше, т.зв. "Аскольдове хрещення" Русі (український історик М.Брайчевський довів, що воно відбулося в 860 р. після переможного похо­ду Аскольда на Константинополь), але не існує історичних даних, що хре­щення 860 р. було хрещенням всієї держави. Тому офіційною датою прого­лошення християнства державною релігією Київської Русі, за літописним переказом, стало 14 серпня 988 р., коли за наказом князя Володимира в річці Почайній було проведено хрещення киян. Християнство прийшло до наших предків, як й до більшості європейських народів, не в результаті стихійного релігійного розвитку віруючих або релігійного реформаторства, а шляхом директивного введення авторитетом державної влади. Князю Володимиру не­обхідна була ідеологія, яка б відповідала потребам феодального розвитку, освячення його влади і статусу. Цього вимагали і політичні потреби - зміцнення держави, подолання родоплемінної роздробленості. Таку консолідую­чу роль і відіграла монотеїстична християнська релігія. Князь Володимир за­початкував традицію вирішення релігійних проблем зверху, адміністратив­ним рішенням, що і збереглось до наших днів і було характерним протягом всього існування християнства в Україні і Росії.

Проблемними залишається питання щодо підпорядкування Київської Церкви після прийняття християнства – ряд істориків вважають, що вона спочатку підпорядковувалась Патріарху Охридському в Болгарії, а після його скасування в 1037 р. Константинополю, який призначав митрополита і через нього хотів впливати на політичні процеси в Києві. Київські князі прагнули позбутися опіки Візантії і вже в 1051 р. князь Я.Мудрий вису­нув на посаду митрополита киянина Іларіона. Проте, після смерті Я.Мудрого, влада над Київською церквою знову перейшла до рук Констан­тинополя. Повторну спробу позбутись залежності від Константинополя було зроблено в 1147 р. кн. Ізяславом Мстиславовичем, коли митрополитом було обрано киянина Климента Смолятича. Проте, як і перша, так і друга спроба добитись автокефальності (незалежності), були невдалими. Митро­полити Іларіон і Климентій проповідували ідею християнського універса­лізму, сутність якої полягала в тому, що Київське християнство повинно розвиватись, опираючись як на східний так і на західний його варіанти, базуючись на основі слов’янської культури, толерантного ставлення як до православної Візантії, так і до католицького Заходу. Київське християнство відкидало візантійські ідеї цезаропапізму, які вимагали домінування світської влади в церкві над владою духовною та мессіанського призначення візантійства як єдиновірного християнського вчення.

Після розколу 1054 р. всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію основ київського християнства, чого було досягнуто після смерті кн. Ізяслава в 1154 р. розгромом національного табору на чолі митрополитом Климентом Смолятичем. Його прихильники залишились в основному в Києво-Печерській Лаврі, а противники, насамперед кн. Юрій Довгорукий, а пізніше Андрій Боголюбський, поширюють візантійський варіант християнства на північні землі Київської держави. Тим самим, було започатковано московський варіант християнства на основі візантійської церковної практики, ідей цезаропапізму. Відбувся перехід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до західних церков в русло догматичного візантійського церковного вчення. Російський історик Г. Федотов пише, що “... Київське християнство було одним з найкращих спроб здійснення Христової науки в цілому Християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в Московському християнстві, яке було іншим...” Однією з особливостей Московського Християнства була його схильність до обрядової, показової релігійності, а в Київському – пріоритет внутрішнього змісту релігійності над його зовнішньою формою. Основним принципом внутрішньої організації й устрою Української церкви до першої половини XVI ст. були виборний принцип у формуванні ієрархічної церковної структури, широка участь світських людей, мирян у церковних справах.

Київський період християнства завершується монголо-татарською навалою і розоренням Києва. У Галицько-Волинському Князівстві він тривав ще майже століття – до втрати Української державності в середині XIV ст.

Після татаро-монгольської навали 1237-1240 рр. кафедра митрополитів Київських формально залишалась в розореному Києві, але їхнім реальним місцем перебування став спочатку Володимир-на-Клязьмі (1299р.), а потім Москва (1325р.)

Після завоювання Києва Литовським Князівством в 1321 р., Київську митрополію фактично було поділено між Литовським і Московським князівствами, кожне з яких прагнуло мати свого ставленика на формально єдиній Київській митрополичій кафедрі. У 1354 р. Константинопольський патріарх висвятив двох митрополитів – Олексія з титулом “Київської і всієї Русі” і Романа – на митрополита Литовського (Київського), до юрисдикції якого входили землі Білорусі і України. Це означало поділ колись єдиної Київської Митрополії. В 1448 р. без відома Константинополя, в Москві обирають митрополитом Іону, який був останній, що носив титул “Київського і всія Русі”, так як його наступники до 1589 р. вже носили титул “Московський і всієї Русі”. 1448 рік більшість вчених вважають початком Православної Московської автокефальної церкви, хоч канонічно це було оформлено через 141 р. – в 1589р.

З цього часу і до 1686 р. Київська і Московська митрополії діяли незалежно одна від другої. Розглянемо розвиток православної церкви в Україні.

Українська православна церква. Становище православної церкви на Україні, яка номінально підпорядковувалась Константинополю, погіршилося після підписання Люблінської унії 1569 р. Внаслідок неї Литовська і Польська держави об’єднались в єдину Річ Посполиту. Польські магнати проводили політику направлену на поширення католицизму, що був панівною релігією у Польщі. Її метою було окатоличення і ополячення українського народу. Більшість української еліти прийняли католицьку віру, тим самим відійшовши від свого народу і зрадивши його. Після Берестейської унії (1596р.), польський уряд поступово поставив православну церкву поза законом. В 1610 р. в Речі Посполитої залишився тільки один єпископ, фактично не було кому висвячувати православних священників.

В 1620 р. Україну відвідує єрусалимський патріарх Феофан і при підтримці православних братств, запорізького козацтва і особисто гетьмана П. Сагайдачного, відновлює Київську митрополію. Її було надано ряд привілеїв, право єпископату обирати Митрополита. Українська православна церква активно підтримала Б. Хмельницького в ході національно-визвольної війни 1648-1676 рр.

Після Переяславської ради 1654 р. царський уряд і Московський патріархат поставили питання про підпорядкування Київської митрополії Москві. Українські ієрархи категорично виступили проти цього, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів. Він взагалі негативно сприйняв Переяславську раду і відмовився присягати царю. І лише в 1686 році, при гетьмані Самойловичу, Київську митрополію було приєднано до Московського Патріархату. Це стало однією з ключових подій в історії українського православ’я, наслідки якої і в наш час активно впливають не тільки на релігійне, а й на суспільно-політичне життя в Україні. Приєднання викликало обурення не тільки серед частини українського духовенства, але і в Константинопольського та Єрусалимського патріархів. Вони висловили свій протест Московському патріарху, але проблема вирішилась політично – Московське духовенство звернулось до Туреччини, яка в цей час була в стані війни з Австрією, Польщею та Венецією, а Москва підтримувала нейтралітет. Враховуючи це, турецький візир наказав Константинопольському патріарху задовольнити прохання Москви. За це Константинопольський патріарх одержав від Москви “три сорока соболів і двісті червінців”, але Собор східних патріархів позбавив його в 1688 р. патріаршого сану.

Приєднання Української митрополії до Московського Патріархату в цілому мало негативне значення для подальшого розвитку Українського православ’я. Поступово, з під влади Київської Митрополії було відібрано і передано в безпосереднє підпорядкування Московському Патріархату ряд монастирів, єпархій, монастирських маєтків. У 1720 р. Петро І видав указ, яким заборонялося друкування книжок українською мовою. Синод наказав також вилучити з церков книги друковані в Україні і замінити їх російськими. Було заборонено українську вимову церковнослов’янської мови у відправах. В кінцевому результаті це привело до повної втрати самобутності, національного характеру, традиційної близькості православної церкви до народу. Церква стала одним із засобів русифікації українського народу. І навпаки, приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату мало позитивне значення для Росії. Як вважають сучасні українські дослідники, культурну політику Росії в першій пол. XVIII ст. визначали діячі – вихідці з України: Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський. Більшість єпархій Московського Патріархату в Росії у XVIІI ст. очолювали вихідці з України.

В середині XIX ст. національно-демократична громадськість України, зокрема діячі Кирило-Мефодіївського товариства, на рівні ідеї порушують питання про автокефальну церкву в Україні, прагнучи “утворення нової, творчої живої церкви”. З новою силою ця ідея відроджується під час революції 1905-1907 рр., але тільки після 1917 р. одержала можливість для реалізації.

В 1917 р. створюється “Всеукраїнська православна церковна рада” (ВПЦР) на чолі з військовим священником Олександром Маричевим, яка очолила віруючих, що виступали за створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Процес створення УАПЦ тривав чотири роки і 14 жовтня 1921 р. на Всеукраїнськім православнім соборі було проголошено УАПЦ. Собор засудив акт приєднання 1686 р. і обрав главою УАПЦ митрополита Василя Липківського. Радянська влада, з метою послаблення впливу Російської православної церкви і її духовенства, і прагнучи зміцнення свого становища в Україні, спочатку не чинила перешкод для становлення і діяльності УАПЦ. Але пізніше, з др. пол. 20-х рр., розпочинає наступ на УАПЦ, зокрема на її керівництво, звинувачуючи його в антирадянській націоналістичній діяльності. В 1927 р. був усунений від влади глава УАПЦ, визначний діяч автокефального руху Василь Липківський. В січні 1930 р. ІІІ Всеукраїнський Собор під тиском органів ДПУ і у зв’язку з судовим процесом над т. зв. “Спілкою Визволення України” (СВУ), по якому проходили ієрархи УАПЦ, заявив про саморозпуск УАПЦ. Це привело до закриття парафій УАПЦ, репресій проти духовенства і віруючих. Громади УАПЦ збереглись за кордоном, зокрема в Польщі. В роки війни, на територіях, окупованих Німеччиною, УАПЦ відновила свою діяльність. Після війни парафії УАПЦ продовжили своє існування в місцях проживання української еміграції – США, Канаді та в інших.

У 1989 р. відроджується автокефальний рух на Україні. На початку червня 1990 р. Всеукраїнський собор УАПЦ, що відбувся в Києві, затвердив факт відновлення УАПЦ, ухвалив рішення про створення її Патріархату. Першим патріархом було обрано митрополита Української православної церкви в США Мстислава (Скрипника).

Прагнучи обмежити поширення УАПЦ і враховуючи процеси національного і релігійного відродження в Україні, керівництво Руської Православної Церкви реорганізує свої структури в Україні. Український екзархат РПЦ перейменовано в Українську Православну Церкву на правах автономії. Внаслідок цього виникає УПЦ Московського Патріархату, залишаючись його складовою частиною. Частина українського духовенства УПЦ МП на чолі з митрополитом Філаретом, після проголошення незалежності України поставила питання перед керівництвом РПЦ про повну автокефалію, але не одержавши згоди, в 1992 році об’єднується з УАПЦ і утворюється Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦ КП). Патріархом було обрано 94-х річного митрополита Мстислава (Скрипника, племінника С. Петлюри), який проживав в США. Після його смерті в 1993 році частина єпископів і віруючих новоутвореної церкви залишають її і відновлююють УАПЦ. Собор УПЦ КП обирає митрополита Володимира (Романюка) “Патріархом Київським і всієї Руси-України”. (1993-1995 рр.). Після його загадкової смерті, і нез’ясованої до тепер причини, УПЦ КП очолив митрополит Філарет, якого було обрано Патріархом. Таким чином, на даний час в Україні діє три основних православних церкви: Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), яку очолює митрополит Володимир (Сабодан), УПЦ КП, головою якої є Патріарх Філарет (Денисенко) та УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем Патріаршого престолу митрополитом Мефодієм (Кудряковим).

Українська Греко-Католицька церква (УГКЦ) виникла внаслідок Берестейської (1596 р.) та Ужгородської (1646 р.) уній (від лат. unio – єднання). Берестейська унія, на думку сучасних дослідників, була результатом складної релігійної ситуації, в якій опинилось православ'я на землях, що входили в склад Речі Посполитої. Церковні незгоди, суперечки, які точились між католицьким та православним духовенством, негативно впливали на загальний стан українського суспільства. Активний наступ католицизму, підтримуваного польським урядом, призвів до занепаду православ'я. Державні і світські особи, особливо шляхта, купували і продавали різні церковні посади, сани єпископів і архімандритів. Вище духовенство вело аморальний спосіб життя, грубо порушувало церковні конони, обов'язки священиків, було малоосвіченим. Єзуїт Петро Скарга писав, "...що вже наука впала, а попи схлопіли і ніколи вівці (православні віруючі) не можуть мати з них такої потіхи якої треба". Ідея унії мала прихильність і серед українців. Вихід з кризи ієрархами православної церкви в Україні (М. Рогоза, Іпатій Потій, Кирило Терлецький) вбачався в унії. Ідею унії підтримував і відомий меценат, прихильник православ'я князь К.Острозький. Правда, як зазначав М. Костомаров „...унія в планах Острозького була не така як у єзуїтів... Острозький вважав правильним таке з'єднання церков, якщо до нього приступлять в інших православних країнах". Ієрархи православ'я вбачали в унії шлях до припинення незгод і примирення церков, досягнення єдності, зрівняння в правах з католицьким духовенством, а також як засіб одержання великих привілеїв, якими користува­лись католицькі єпископи. Деякі представники української шляхти та мі­щанства вважали, що завдяки підпорядкуванню церкви Папі Римському, відновиться дисципліна духовенства і віруючих, а українці зможуть зберегти свою історичну і культурну самобутність.

Впровадження Берестейської і Ужгородської уній не було безбо­лісним для українського народу, який боляче сприймав порушення традицій релігійно-церковного життя, віри дідів, батьків, тим паче, що одним з го­ловних методів залучення до унії був примус і насильство.

Поширення Греко-Католицької Церкви, організаційні основи якої були прийняті на Берестейському соборі, відбувалось на території Правобережної і частини Лівобережної України, Білорусії, а після Ужгородської унії – в Закарпатті, Східній Словаччині, землях Угорщини, де проживали українці. Спочатку нова Церква носила назву „Уніатська Церква”, а її віруючі – „уніати”. В 1774 році, після указу імператриці Австро-Угорщини Марії-Терези, вона стала називатись „Греко-Католицькою”, щоб показати канонічно-адміністративне підпорядкування Католицькому Римові і одночасно підкреслити східну, візантійську обрядовість.

Сутність греко-католицизму (уніатства) полягала в тому, що православні визнавали зверхність Папи Римського, основні догмати і основи віроспо­відання католицизму, але обряди, звичаї залишились пра­вославними. Це мало велике значення, так як обрядовість – це не просто норма віросповідання, а і історично складена і освячена традицією форма єдності віровчення і культури народу, його духовності.

Після входження України в склад Росії, Греко-Католицька Церква при­пиняє своє існування на землях, які відійшли до Росії згідно Андрусівського договору. Пізніше, в результаті другого (1793 р. ) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Росії ввійшла і Правобережна Україна. З ініціативи російського православного духовенства та царського уряду почалось масове навертання до православ’я, що супроводжувалось нерідко знову ж таки насильницькими методами. У 1875 р. були ліквідовані останні греко-католицькі громади в Росії і подальший розвиток Греко-Католицької Церкви пов'язаний з Галичиною та Закарпаттям.

Поряд з негативними явищами, що мали місце після прийняття унії – насильницьке впровадження, роз'єднання українців за конфесійною прина­лежністю, можна відзначити і позитивні сторони цього явища: унія викли­кала пробудження національної свідомості українців внаслідок внутрішньо­го опору, який виникав при її впровадженні, до українців приходило усвідомлення себе, як носія ознак, що складають окремий народ, етнос. Унія стала засобом захисту рідної мови як найголовнішої ознаки нації. І це яскра­во можна побачити на прикладі Галичини, яка від 1340 р. перебувала під іноземним пануванням, але де найповніше збереглась рідна мова, традиції, національна самосвідомість. Прийняття унії сприяло відкриттю ряду україн­ських шкіл, які діяли у Галичині до 1939 р. і були осередком української духовності. Формальне зрівняння українського духовенства з католицьким відкривало можливості здобувати середню і вищу освіту, що створило передумови до появи національної інтелігенції, яка започаткувала і успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення в Гали­чині, і в Україні в цілому. Саме через це Греко-Католицька Церква була об'єктом для гонінь репресій як з боку польської адміністрації в Галичині в др. пол. XIX ст., так і збоку царської Росії і СРСР.

Першого значного удару по Греко-Католицькій Церкві було завдано під час першої окупації Галичини російськими військами в 1914 -1915 рр. в ході першої світової війни. УГКЦ розглядалось російською військовою ад­міністрацією як розсадник "мазепинства". За межі Галичини було вивезено ряд церковних цінностей, закривались церкви, друкарні, робились спроби навертання в православ'я. Ряд ієрархів УГКЦ і главу А. Шептицького, а також рядових священиків було депортовано в Росію. На протязі 1900-1944 рр. УГКЦ очолював визначний діяч українського церковного і суспільного життя митрополит Андрей Шептицький. Він не тільки вивів УГКЦ із кризи, в якій вона перебувала після наступу польських шовіністів в др. пол.. ХІХ ст., але і створив з неї цілком національне, українське релігійне об'єднання. Культурно-просвітницька діяльність Шептицького була скерована на піднесення моралі і духовності народу, національної самосвідомості. А. Шептицький активно займався меценатською діяльністю, на його кошти будувались школи, при­тулки, лікарні, було відкрито Український Національний музей у Львові. В роки німе­цької окупації А. Шептицький виступив проти геноциду єврейського населення.

Після смерті А.Шептицького в 1944 р., радянський уряд розпочинає ши­рокомасштабну акцію проти Греко-Католицької Церкви з метою її повної ліквідації. В квітні 1945 року було заарештовано і репресовано весь її єпис­копат - Й. Сліпого, М.Чарнецького, М.Будку, Г.Хомишина, Й.Коциловського. НКВС ініціював Львівський Собор, який відбувся в березні 1946 р. під керівництвом настоятеля Преображенської церкви в Львові о. Гавриїла Костельника. Собор скасував унію 1596 р. і підпоряд­кував громади УГКЦ Російській Православній Церкві. Аналогічні події відбулись в Закарпатті в 1949 р., скасуванням Ужгородської унії. Священиків, які виступали проти рішень Собору і не бажали переходити в право­слав'я, було заарештовано і репресовано. З цього часу і до 1989 р. УГКЦ діяла в катакомбних умовах (нелегально). В 1987 р. створюється комітет захисту Української Католицької Церкви (УКЦ) на чолі з відомим правозахисником Іваном Гелем. Його діяльність була направлена на легалізацію УГКЦ, проводились акції з метою привернути увагу світової громадськості до цієї гілки українського християнства.

В 1989 р. УГКЦ була офіційно зареєстрована у Комітеті по справах релігії при Раді міністрів УРСР. Окрім Галичини і Закарпаття, громади УГКЦ діють і в інших регіонах України. Донедавна за Кардинала Любомира Гузара, глави УГКЦ, духовним центром і резиденцією глави УГКЦ був Собор св. Юри в Львові. Сьогодні главою УГКЦ є патріарх Святослав із резиденцією в Києві.