3. Економічний стан повоєнних європейських країн

План Дауеса

У 1923 році в Німеччині була проведена грошова реформа й інфляція практично припинилася. 1 вересня вступив у дію План Дауеса, за яким застосовувались обмеження у розвитку німецької промисловості, платежі за репараціями встановлювалися в розмірі 1-1,75 млрд. золотих марок на рік (із 1928 року — по 2,5 млрд.), а джерелами виплат визначалися мита і податки на предмети масового попиту, відрахування з прибутків німецьких залізниць і додаткові податки з промисловості. У червні 1929 ро­ку план Дауеса був замінений планом Юнга, за яким загальний обсяг репарацій знижувався до 114 млрд. марок, термін виплат розтягувався на 37 років (у середньому по 2 млрд. на рік), а єдини­ми джерелами платежів визначалися державний бюджет і при­бутки залізниць.

Криза 1921 року

З самого початку 20-х років США, Японію, Англію і Фран­цію охопила нетривала, але інтенсивна криза. Зниження обсягів ви­робництва досягло 25-30%. Промислова криза збільшилася сіль­ськогосподарською, що супроводжувалася падінням закупівельних цін на 40%, руйнуванням фермерів і скороченням посівних площ. Причини кризи варто шукати у вкрай нерівномірному галузевому розвитку у військовий період. Із зрозумілих причин, основний наголос ро­бився на розвиток галузей важкої промисловості, тісно пов’язаних з військовим виробництвом на шкоду галузям, що роблять спо­живчі товари. До того ж за роки війни збільшилась кількість посе­редницьких фірм, що паразитували до військового часу, здобуваю­чи інфляційний прибуток з численних дефіцитів.

Криза очистила ринок від цих фірм-одноденок і сприяла успішному проведенню конверсії підприємств (орієнтованих на оборону). У цілому криза відіграла позитивну роль, забезпечив­ши базу для подальшого розвитку економіки.

Найбільш сильною криза була в Англії, що, з одного бо­ку, пояснюється серйозними економічними втратами під час війни — остаточною втратою морської торгової монополії і фі­нансової гегемонії, а з іншого боку — активною підтримкою, що голодуюча Радянська Росія зробила страйкуючим англійським шахтарям у марній надії на ескалацію революційних дій у Європі.

Після закінчення очисної кризи в головних західних країнах почався період безупинного економічного піднесення, що продовжувався 7-8 років.

За цей період відновився і збільшився середній прошарок, частка якого наблизилася до 50% населення. Тільки зі США від 15 до 25 млн. чоловік володіти акціями, що складали від ЗО до 50% дорослого населення країни. Індекс Доу-Джонса, що розра­ховується на основі даних про динаміку курсової вартості голо­вних американських корпорацій, безупинно ріс протягом 5,5 ро­ків, збільшився за цей час у 3 рази. Сумарна вартість акцій, що котувалися на Нью-Йоркській фондовій біржі, зросла з 27 до 87 млрд. доларів, і Уолл-Стріт стала світовим фінансовим цент­ром, залишивши позаду і Лондон, і Париж.

Збільшувалися обсяги виробництва, прибутки і заробітна плата. Загальна сума споживчого кредиту зросла в США до 6,5 млрд. дол. Автомобільний парк у 1929 році склав 26 млн. авто­мобілів, з яких 23 млн. було придбано у кредит. Навіть у Німеч­чині до 1929 року був перевищений довоєнний рівень виробництва. І вона знову вийшла на друге місце у світі за цим показником.

До кінця 1920-х навіть найобережніші економісти повірили в те, що почалася епоха загального «вічного» процвітання. У тіні залишався той факт, що поряд із бумом у будівництві, авто­мобільній і хімічній промисловості, кіноіндустрії «традиційні» галузі — вугільна, текстильна, кораблебудування і сільське гос­подарство - переживали дійсний занепад.

Недооцінювалась також відносна вузькість внутрішнього ринку і недостатня інвестиційна активність населення, обумов­лені вкрай нерівномірним розподілом прибутків.

Особливості депресії у Великобританії

Депресія почалася в Англії дещо пізніше, ніж у США й інших країнах. Обсяг виробництва впав у меншому ступені — всьо­го на 15-20%. Це пояснюється уповільненими темпами росту бри­танської економіки, навіть мови про «перегрів» не могло бути. Зов­нішня торгівля скоротилася вдвічі, що менше, ніж у США, і пояс­нюється зберіганням торгових зв’язків з колоніями. Але безробіття охопило 20% всіх зайнятих, у тому числі 33% усіх робітників.

Уже в 1931 році була створена спеціальна комісія під ке­рівництвом банкіра Дж. Мея, що рекомендувала збільшити пря­мі і непрямі податки, зменшити оклади численних державних службовців і вчителів, скоротити програму суспільних робіт і урізувати на 10% допомогу по безробіттю, які поширювалися на осіб, що старші 15 років. Після нетривалої боротьби і зміни уря­ду, під тиском міжнародних кредиторів, пропозиції Мея довело­ся в цілому прийняти.

Також була зроблена девальвація фунта на 30% і скасо­ваний його стійкий курс до золота.

Були введені протекціоністські мита на товари, у першу чергу з США і Європи, що дозволило стабілізувати ціни, які за 1931-36 роки зросли всього на 10% (менше 2% на рік). Банківський кредит знизився до 2% річних, що створило сприятливі умови для поновлення інвестицій. До 1934 року був знову досягнутий докризовий рівень 1929 року. Можна відзначити, що в цілому імперія виявилася більш стійкою до кризи, ніж республіканська Франція або США.

Але і без того немалі загальні державні витрати зросли до 24-29% ВВП.

Імперський шлях Німеччини

Гіперінфляція 1923 року не просто знищила марку, зреш­тою проста грошова реформа повернула національній валюті купівельну спроможність, вона знищила німецький середній про­шарок і віру населення в ринок і демократичні інститути. Відмова від демократії стала лише справою часу. Економічний підйом другої половини 20-х років лише посилив торжество найбільш темних, реакційних сил.

Криза 1929 року підтвердила найбільші песимістичні чекан­ня. До 1932 року потерпілими були 68 тисяч промислових підприємств, ви­робництво скоротилося на 40%, зовнішня торгівля — на 60% (у 2,5 рази), кораблебудування на 80% (у п’ять разів), без роботи опинилися 8,5 мільйонів чоловік — біля половини всіх осіб найманоїпраці. Лише 20% з них одержували допомогу по безробіттю, та й та не забезпечувала прожиткового мінімуму. Фонд заробітної плати скоротився вдвічі. Середній заробіток робітника складав 22 маркина тиждень при прожитковому мінімумі — 40 марок. Ремісниче ви­робництво і дрібна торгівля, в якій були зайняті більш 5 мільйонів сімей (13 мільйонів чоловік), також скоротилися майже в два рази.

Уряд Німеччини вульгарно за британським прикладом зменшив заробітну плату і куці соціальні програми. Паралельно він домагався, і не безуспішно, пом’якшення умов виплати боргу країни по репараціях. Але, з іншого боку, світова криза спричини­ла скорочення кредитування промисловості міжнародними фінан­совими корпораціями, що також погіршила положення країни.

Найбільші промисловці країни (Флік, Стіненс, Тіссен) вже з 1923 року почали фінансування Гітлера і його партії. Зубожіле населення остаточно розчарувалося в демократичних методах керування державою і готове було віддати свої голоси «партії сильної руки».

Варто підкреслити, що Гітлер прийшов до влади не в ре­зультаті військового перевороту, а законним шляхом, використо­вуючи демократичний інститут виборів! Обраний президент Гінденбург — мілітарист і реваншист — добровільно призначив Гітлера рейхсканцлером. Диктатура буде встановлена пізніше, саме в той момент, коли почалося пожвавлення економіки!

У червні 1933 року була організована Генеральна рада німець­кого господарства, у яку ввійшли 12 представників найбільших компаній Німеччини. Підприємницькі спілки об’єднуються в корпорацію «імперський стан німецької промисловості». Тоді ж приймається закон про примусове картелювання і створюю­ться сім головних імперських груп: промислова, енергетична, ре­міснича, торгова, банківська, страхова, транспортна.

Шляхом виходу з кризи став шлях тотальної мобілізації ресурсів і військового реваншу. Військові витрати збільшилися з 1933 по 1939 роки більш, ніж у 10 разів і склали 15-16 млрд. ма­рок на рік, або 75% усіх держінвестицій (на частку транспорту при­падало 17%, управління — 6%, житлового будівництва — 1%). Уже в 1934 році створюється колоніальне відомство.

У тому ж 1933 році приймається закон про спадкові подвір’я, що сприяв зміцненню господарств гроссбауерів. Ство­рюється «імперський стан по продовольству», і кожний десятий селянин оголошується «солдатом фронту харчування».

У 1935 році приймається закон про оборону імперії і вво­диться загальна військова повинність. За порушенням міжнарод­них угод німецька армія починає стрімко рости. У тому ж році вводиться обов’язкова трудова повинність для юнаків і дівчат від 18 до 25 років, з 1938 року вона стає загальною.

Уся Німеччина була поділена на 18 господарських облас­тей, у кожній з яких Палата, очолювана місцевим фюрером, стає вищим органом економічної влади.

У 1936 році приймається 4-літній план мобілізації ре­сурсів, що включав нагромадження стратегічної сировини і ва­люти (вивіз яких з країни був фактично заборонений). Він був спрямова­ний на створення автократичного замкненого господарства, спроможного вести тривалу війну. Поступово збільшується ро­бочий день, досягаючи 10-14 годин.

Завдяки розпочатим заходам, безробіття різко скорочується, важка і воєнна промисловість зростають на 10% на рік, а легка і харчова промисловість скорочуються. Довелося ввести нормування відпустки продуктів (картки).

Приймається декларація про припинення класової бо­ротьби, профспілки розпускаються, страйки забороняються.

Ліквідуються всі цивільні права і свободи, на інакомисля­чих і політичних супротивників, а також на євреїв, яких вирішили зробити колективним «громовідводом» для німецького народу, обрушуються репресії. Організуються концентраційні табори для фізичного винищення людей.

Усе це відбувається при невтручанні Англії і Франції, які у будь-який момент, до 1938 року включно, могли легко ліквідувати уряд Гітлера. Гірше того, підтримка Німеччи­ни через океан впливовими фінансово-промисловими кланами досягала в другій половині 30-х років 5% німецького ВВП. Здійснював фашистській Німеччині економічну й військову підтримку також Радянський Союз.