4. Фінанси та кредит

Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, за­снованого на золоті, як це вже було у Великобрита­нії, Франції та Німеччині.Грошова реформа потре­бувала нагромадження величезної кількості золота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа гро­шового обігу, тобто кредитні білети ставали розмін­ними на золото. Між золотим і паперовим кредит­ним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку — 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, рефор­ма була проведена через девальвацію зниження кар­бованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті моне­ти п’ятикарбованцевої вартості, а також були визна­чені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійного пра­ва Державного банку.

Встановлена цією грошовою реформою тверда ва­люта проіснувала в Російській імперії до Першої світової війни. Вона давала можливість уряду здій­снити великі економічні та кредитно-фінансові захо­ди, спрямовані переважно на розвиток великої про­мисловості. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага при­ділялася вдосконаленню кредитно-банківської си­стеми. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів — банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лихварів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кре­диту були приватні акціонерні банки, міські (гро­мадські) комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці ХIX— на початку XX ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська полі­тика Російської і Австро-Угорської імперій, які збе­рігали за українськими землями статус сировинно­го придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації.

5. Економічна думка в Україні

Друга половина ХІХ ст. характеризувалася становленням і динамічним розвитком капіталістичних виробничих відносин. Ці процеси стали для українських вчених своєрідним імпульсом в плані звернення уваги на тлумачення природи даного ладу його прихильниками – класиками політичної економії, а також стали поштовхом для їх власних досліджень капіталізму. Так, українські економісти А. Антонович, Г. Цехановецький, М. Коссовський та деякі інші дослідники другої половини ХІХ століття приділяють багато уваги критичному аналізу попередніх теорій вартості і розподілу доходів, створюють відповідні свої оригінальні теорії.

Видатний український вчений Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїх енциклопедичних працях торкався багатьох економічних питань. Він, зокрема, намагався дати об’єктивний аналіз капіталізму, вказуючи на його позитивні сторони (сприяння піднесенню продуктивних сил, розвитку технічного прогресу) та негативні прояви (кризи, безробіття тощо). Для пом’якшення цих негативних явищ він пропонував підвищення зарплати найманим працівникам, поліпшення умов їх праці.

Ідеалом історичної перспективи Драгоманов вважав соціалізм (громадівство). Шлях до такого суспільства він бачив у заміні капіталістичної приватної власності на таку, за якої основні засоби промислового виробництва і кінцеві продукти будуть належати робітничим громадам, а земля і вирощена на ній продукція – сільським громадам. Цей шлях, на думку Драгоманова, має бути довгим, переважно еволюційним, і пролягати через першочергові перетворення у царині суспільно-політичних відносин. Встановлення нових суспільно-економічних відносин він бачив як завершальний етап соціалістичних перетворень.

Сергій Подолинський (1850-1891), український революційний демократ, виступав проти нігілістичної позиції народників щодо розвитку капіталізму в Росії. Він наголошує, що на вітчизняних теренах капіталізм теж має багато прогресивних рис і переваг над феодалізмом. Водночас він критикує новий лад, вказує на приватну власність як на головний чинник недосконалості капіталізму. Саме приватна власність породжує присвоєння капіталістами неоплаченої праці найманих робітників. Це було головним звинуваченням капіталізму, який, на переконання Подолинського, підлягає заміні соціалізмом. Останній сприяє найбільшому розвитку продуктивних сил і справедливим (моральним) принципам розподілу суспільного продукту.

С. Подолинського можна вважати одним з глибоких знавців теоретичної спадщини К.Маркса і активним популяризатором його економічного вчення в Україні.

Новаторською і оригінальною є енергетична теорія Подолинського. Він обстоював ідею про єдність сили та кількісну сталість енергії. Спираючись на цю тезу, Подолинський стверджував, що енергія всесвіту є постійною величиною. Проте, в різних частинах всесвіту вона розподіляється нерівномірно. Вплив на цей розподіл має людська праця. Їй вчений дає нове визначення – природничо-наукове: “Праця є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яка має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні”. Отже, за думкою Подолинського, саме праця стає чинником перерозподілу енергії, який уможливлює використання найбільшої частини природних сил для задоволення потреб людей. З цього Подолинським робиться висновок про те, що найбільш сприятливим для задоволення людських потреб є спосіб виробництва, притаманний соціалізму.

Енергетична теорія Подолинського отримала схвальний відгук у основоположників марксизму. В. І. Вернадський використав її в розробці свого вчення про ноосферу. Більш ніж через століття природничо-наукова трактовка процесу праці отримала назву “закон Подолинського”.

Економістом світового рівня був видатний український вчений і політичний діяч Михайло Туган-Барановський (1865-1919). Творчість цього вченого у певній мірі відбила процес еволюції теоретичних позицій ряду лідерів так званого легального марксизму. Так, в теорії вартості він поступово йде від трудової теорії до суб’єктивно-психологічної маржинальної теорії цінності (вартості). В питаннях розподілу – до так званої соціальної теорії. У вченні про економічні цикли і кризи – до теорії економічної кон’юнктури.

Туган-Барановський, враховуючи концепції вартості А. Сміта та Д. Рікардо, відповідні положення К. Маркса та деяких інших економістів попереднього періоду, одним з перших спробував синтезувати трудову теорію вартості з маржинальною теорією граничної корисності. Він вважав, що при більш зваженому підході суперечність між цими, на перший погляд полярними, теоріями зникає. Навпаки, маржинальне тлумачення вартості можна розглядати як аргумент на користь відповідних вартісних теорій класиків і К. Маркса. Так як маржинальна теорія вартості є суто суб’єктивною, а трудова – лише об’єктивною, то взаємодоповнення обох теорій Туган-Барановський розглядав як просування по шляху досягнення більш повної істини. Вчений формулює закон про те, що маржинальні корисності господарських благ за умов вільного відтворення є пропорційними їх трудовим вартостям. Такий висновок Туган-Барановського знайшов чимало прихильників серед числених вітчизняних і зарубіжних економістів.

Досліджуючи попередні теорії ринків та криз, Туган-Барановський знаходить суперечливим пояснення їх причин невідповідністю між виробництвом і споживанням, “недоспоживанням” народних мас, яке стає гальмом розширеного відтворення. Він схиляється до “теорії Сея-Рікардо”, згідно якої розвиток виробництва є обмеженим продуктивним потенціалом суспільства, а не обсягами споживання виробленого продукту. Тому, з точки зору самого Туган-Барановського, головним чинником промислових криз є неправильний розподіл національного виробництва ( а не порушення тільки в сфері виробництва, або тільки в сфері обміну, чи тільки в сфері розподілу національного доходу та споживання, як стверджували його попередники).

Закладаючи основи власної інвестиційної теорії циклів, Туган-Барановський стверджує, що інновації (перш за все – в галузях, які виробляють засоби виробництва) є локомотивом розвитку капіталістичної системи господарювання. Вони є також причиною циклічного характеру розвитку промисловості. Можна вважати, що український вчений був, без перебільшення, фундатором сучасної інвестиційної теорії циклів. Він набагато випередив появу кейнсіанської теорії циклів, в якій модель “заощадження-інвестиції” слугує вихідним внутрішнім імпульсом усього механізму циклічних коливань.

Теорія циклів та криз Туган-Барановського стала рубіжною, такою, що відкрила якісно новий етап розвитку даної теорії та заклала основи сучасної теорії кон’юнктури. Історики економічної думки зазначають, що дослідження таких вчених зі світовим ім’ям, як А. Пігу, Дж. Кейнс, Дж. Хікс, Р. Харрод та багатьох інших економістів розвивалися під впливом ідей М. Туган-Барановського.

Одним з відомих вітчизняних економістів, який у своїх дослідженнях зазнав суттєвого впливу М. Туган-Барановського, був український економіст-математик Євген Слуцький(1880-1948).

Найбільш відомим і всесвітньо визнаним є його дослідження функцій корисності. Праця Слуцького “До теорії збалансованого бюджету споживача”, надрукована в 1915 році в одному з італійських наукових журналів, мала великий вплив на подальшу розробку теорії поведінки споживача з врахуванням зміни його доходів і цін товарів. Слуцький аналізує стан рівноваги бюджету індивіда. Він приходить до висновку, що такий стан може настати тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величину серед усіх найближчих до нього станів. Така ситуація і буде станом рівноваги. Вона буде стійкою тоді, якщо будь-яке відхилення від неї зменшуватиме корисність, і нестійким у протилежному варіанті. Так як в реальному житті бюджет кожного окремого споживача відчуває на собі різні впливи, що призводить до безперервного порушення його рівноваги, то, очевидно, можуть існувати практично тільки стійкі бюджети. Дослідження умов стійкості і є, на переконання вченого, першочергове завдання в теорії індивідуальних бюджетів.

Є. Слуцького вважають одним з фундаторів праксеології, тобто науки про принципи раціональної поведінки людей і її використання в економічних дослідженнях. Слуцький прагнув вилущити функцію корисності з оболонки чисто психологічного тлумачення і показати її як об’єктивну математичну характеристику надання споживачем переваг за певних економічних обставин. Висновки, зроблені Слуцьким, можна використовувати при розробці економічної політики, тому що дають змогу моделювати попит споживача.