Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
взаємодія з інституціями / Література / підручник КВП степанюк.doc
Скачиваний:
46
Добавлен:
09.02.2016
Размер:
1.59 Mб
Скачать

349

Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого

Римінально-

виконавче

право України

За редакцією А.Х. Степанюка

Допущено Міністерством освіти

І науки України

Як підручник для студентів юридичних спеціальностей

Вищих навчальних закладів

Харків

2004

Підручник підготовленний викладачаи кафедрикримінально-виконавчого права Національной юридичний академії України ім. Ярослава Мудрого

Допущено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів спеціальних вищих навчальнихё закладів р.

Рецензенти:

Автори підручника:

Професор А.Х, Степанюк Тема № 1; 6; 17; 19 ; 20; 23

Доцент О.В. Лисодєд Тема №2 ; 3;15; 22

Асистент Романов М.В.Тема№ 21; 24;

Профессор Голіна В.В. Тема № 5(в співавторстві з Оболєнцевим)

Ассистент Черненоко М.П. Тема № 7; 9; 13

Доцент Харченко В.М. Тема № 8; 12 ; 14; 16

Доцент Оніка Л.П. Тема № !0 ; 11;18

Ассистент Оболєнцев В.Ф. Тема № 5; (в співавторстві з Голіной) 25; 26

З М І С Т

Тема 1. Поняття кримінально-виконавчого права, предмет

і система курсу…………………………….. …………………………….. с.5

Тема 2. Кримінально-виконавче законодавство України………………..с. 19

Тема 3. Правовий статус засуджених…………………………………….с.27

Тема 4. Органи й установи виконання покарань…………………….…..с. 36

Тема 5. Нагляд і контроль за виконанням кримінальних

покарань.Участь громадськості у виправленні і

ресоціалізації засуджених……………………………………….с.52

Тема 6. Міжнародні стандарти поводження із засудженими……………с. 60

Тема 7. Виконання покарання у виді штрафу……………………………с.72

Тема 8. Виконання покарання у виді позбавлення

військового, спеціального звання, рангу, чину або

кваліфікаційного класу…………………………………………...с.82

Тема 9. Виконання покарання у виді позбавлення права

обіймати певні посади або займатися певною діяльністю….….с.93

Тема 10. Виконання покарання у виді громадських робіт………………с.104

Тема 11. Виконання покарання у виді виправних робіт…………….…с.116

Тема 12. Виконання покарання у виді службових обмежень для

військовослужбовців…………………………………………..134с.

Тема 13. Виконання покарання у виді конфіскації майна………….……140с.

Тема 14. Виконання покарання у виді арешту…………………………...151с.

Тема 15. Виконання покарання у виді обмеження волі …………….…..167с.

Тема 16. Виконання покарання у виді тримання в

дисциплінарному батальйоні військовослужбовців………….178с.

Тема 17. Загальні положення виконання покарання у виді

позбавлення волі………………………………………………196с.

Тема 18. Класифікація засуджених до позбавлення волі та їх

розподіл за видами установ виконання покарань…………….207с.

Тема 19. Режим у колоніях та засоби його забезпечення……………….238с.

Тема 20. Умови відбування покарання в колоніях ……..……………….251с

Тема 21. Праця засуджених до позбавлення

волі………………………………………….…………………265с.

Тема 22 Особливості відбування покарання в колоніях

різних видів……………………………………………………278с.

Тема 23. Порядок і умови відбування покарання у виді

довічного позбавлення волі……………………………………282с.

Тема 24. Звільнення від відбування покарання…………………………289с.

Тема 25. Нагляд за особами, звільненими від відбування

покарання……………………………………………………..313с.

Тема 26. Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених

від відбування покарання……………………………………..322с.

Додатки………………………………………………………………….332с.

Тема І. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА,

ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КУРСУ

1. Політика у сфері виконання покарань

В основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків його діяльності знаходиться політика, що відображає принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальних цілей, які ставить перед собою суспільство, політичні й владні структури, що його представляють.

Державою здійснюється зовнішня й внутрішня політика. Це підтверджується положенням, закріпленим у пункті 5 статті 85 Конституції України, де сказано: «Верховна Рада визначає основи внутрішньої й зовнішньої політики». Наскільки різноманітними є здійснювана в державі політика можна побачити хоча б з того, що в Україні є Департамент внутрішньої політики, Міністерство промислової політики, Міністерство аграрної політики, здійснюється соціальна, молодіжна, цінова, кредитно-фінансова, податкова, інформаційна політика, політика у сфері науки і науково-технічної діяльності і т. ін. Вища атестаційна комісія України, наприклад, реалізує державну політику в галузі атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудженні наукових ступенів кандидата й доктора наук. Складовою правової реформи в Україні є державна політика щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Верховна Рада затвердила Засади державної політики України в галузі прав людини. Наведені приклади дають можливість побачити різноманітність різних сфер життєдіяльності, функціонування держави, що відповідають її соціальному призначенню.

Поряд із зазначеними напрямками діяльності держави здійснюється і юридична політика, під якою в теорії права розуміють ті принципи і цілі, які держава проводить у життя при створенні і застосуванні права, його норм, у діяльності юридичних установ, у формуванні й розвитку правосвідомості населення. Складовою частиною юридичної політики, здійснюваної в Україні, є політика у сфері виконання покарань. Формується політика у сфері виконання покарань законодавчою галуззю влади. Верховна Рада України, приймаючи відповідні закони (п. 14 ст. 92 Конституції говорить: “Винятково законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань”, “Законом України оголошується амністія”), тим самим впливає на формування політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Виходячи з загального визначення юридичної політики можна дати визначення і політики в сфері виконання покарань: Політика в сфері виконання покарань визначає цілі, принципи, стратегію, напрямки діяльності органів і установ виконання покарань, її основні форми й методи.

Політика у сфері виконання покарань як діяльність держави реалізується в різних формах і насамперед у законодавстві, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань. В даний час ця політика закріплена в Кримінально-виконавчому кодексі України, що був прийнятий 11 липня 2003 р. Верховною Радою України і набрав чинності 1 січня 2004 р.

Політика у сфері виконання покарань реалізується в діяльності відповідних органів і установ, а саме: у діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, його управлінь (відділів) в областях, Автономній Республіці Крим, безпосередньо в діяльності органів і установ виконання покарань.

Якщо суб'єктом формування політики у сфері виконання покарань виступає Верховна Рада України, то суб'єктом здійснення цієї політики є Державний департамент України з питань виконання покарань і про це прямо сказано в п. 1 Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.: “Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань”.

Поряд з «політикою у сфері виконання покарань» можливе застосування терміна «кримінально-виконавча політика» для: а) позначення державної доктрини саме в царині виконання покарань і її реалізації на практиці у виді застосування державного примусу до засуджених, що виявляється в обмеженні їхніх прав і свобод і б) найменування галузі наукових знань, що представляють теоретико-пізнавальну категорію.

У зв'язку з цим видається, що досягнення науки, яка досліджує проблеми виконання покарань (тобто кримінально-виконавчої політики в другому її значенні), повинні бути важливим чинником, здатним уплинути на формування і розвиток політики у сфері виконання покарань.

2. Кримінально-виконавче право: його предмет і метод

Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах, цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах основні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим, кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором державної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообовязкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання та умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не співпадають, хоча КВК і є формою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.

Кримінально-виконавче право являє собою самостійну галузь права, що характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм. Разом із тим, норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права; визначаючи процедуру виконання-відбування покарань, вони виконують допоміжну роль обслуги у реалізації інституту покарання, визначеному матеріальними кримінально-правовими нормами. Це означає що поняття покарання, його цілі, види покарань, які визначені у КК України, мають вирішальне значення для визначення предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права.

Предмет кримінально-виконавчого законодавства входить у предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права як галузі права. Предметом регулювання кримінально-виконавчого права й законодавства насамперед є діяльність органів і установ виконання покарань. Це випливає з п. 14 ст. 92 Конституції України. Крім того, частина 1 ст. 1 КВК уточнює: «Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання й відбування кримінальних покарань».

Відповідно до частини 2 ст. 1 КВК кримінально-виконавче законодавство України визначає:

  • принципи виконання кримінальних покарань;

  • правовий статус засуджених;

  • гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків;

  • порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлення й профілактики асоціальної поведінки;

  • систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності;

  • підстави й порядок звільнення від відбування покарання;

  • а також регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань;

  • крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань; називає форми участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

  1. Діяльність органів та установ виконання покарань

як предмет регулювання кримінально-виконавчого права.

Варто звернути увагу на те, що в п. 14 ст. 92 Конституції України мова йде про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяльності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах виконання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені цілями покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-виконавча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах виконання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні задачі у різних напрямках діяльності.

Основним напрямком діяльності органів та установ виконання покарань, що надає їй якісно визначених характеристик, варто вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і, зокрема, кримінально-виконавчої діяльності дозволяє виділити в ній об'єкт, суб'єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об'єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконання покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в процедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудженого від суспільства, отже забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є забезпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що настає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбування покарання можливе у межах кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ виконання покарань та засудженими. Суб'єктом виконання покарання виступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб'єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності – кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчого права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.). Учасники кримінально-виконавчої діяльності – це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудженими, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосування примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в органах і установах виконання покарання має свій специфічний склад суб'єктів цієї діяльності й учасників. При цьому, ті самі особи можуть бути суб'єктами в одному різновиді діяльності органів та установ виконання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об'єднання громадян, релігійні й благодійні організації та окремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засуджених та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівняння можна привести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за погодженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інше релігійні об’єднання, а також особи, гідні довір’я.

Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулювання – імперативного, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування покарання.

4. Джерела кримінально-виконавчого права

В систему норм кримінально-виконавчого права входять норми, що містяться насамперед у КВК України, а також і в різноманітних нормативних актах, які регулюють діяльність органів та установ виконання покарань і правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань: Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (від 25 грудня 2003 р.). Закон України “Про державну виконавчу службу” (від 24 березня 1998 р.). Закон України “Про виконавче провадження” (від 21 квітня 1999 р.). Закон України “Про застосування амністії в Україні” (від 1 листопада 1996 р.). Закон України “Про загальну структуру й чисельність кримінально-виконавчої системи України”(від 2 березня 2000 р.). Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань (від 31 липня 1998 р.). Положення про порядок здійснення помилування (від 12 квітня 2000 р.). Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань (від 19 грудня 2003 р.). Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (від 16 грудня 2003 р.).). Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України (від 5 квітня 1994 р.) Наказ Міністра оборони України від 28 лютого 2002 р. № 81 “Про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями”. Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії (від 30 грудня 2003 р.).

5. Принципи кримінально-виконавчого права

Кримінально-виконавче право як галузь права характеризується тим, що його норми об’єднані у систему єдиними принципами. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5 КВК України й принципами кримінально-виконавчого права як галузі права. Так, за ст. 5 КВК “кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань”. На відміну від цього переліку принципами кримінально-виконавчого права є: справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого права й законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль адміністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку наукою кримінально-виконавчого права правові принципи, об'єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-правових характеристик, одержали широке соціально-правове значення. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрівати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого законодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

Принципи кримінально-виконавчого права відбиваються у структурних елементах механізму правового регулювання діяльності органів та установ виконання покарань, а саме:

  • нормах кримінально-виконавчого права, які моделюють і регламентують процес виконання-відбування покарання;

- кримінально-виконавчому законодавстві, що відбиває зміст правових норм та оформляє їх у єдиний Кримінально-виконавчий кодекс;

- кримінально-виконавчих правовідносинах, які конкретизують права й обов'язки адміністрації органів та установ виконання покарань і засуджених;

- актах тлумачення змісту норм кримінально-виконавчого законодавства;

  • кримінально-виконавчій діяльності органів та установ виконання покарань при здійсненні правообмежень, властивих покаранням.

Принципи у кримінально-виконавчому праві є теоретично обґрунтованими основними положеннями, обумовленими об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів. На відміну від сформульованих у ст. 5 КВК України принципів кримінально-виконавчого законодавства принципи кримінально-виконавчого права (справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання) знаходять свій прояв у процесі виконання-відбування всіх без виключення покарань.

Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходячи з того, що в його основі знаходиться Загальна декларація прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так і регіонального рівня, що проголошують права і основні свободи людини й громадянина. А також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно з Засадами державної політики України в галузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності органів держави в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав людини виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати існуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань при застосуванні державного примусу повинно гарантувати суб'єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умови тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.

Принцип справедливості в кримінально-виконавчому правіґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства України на засадах справедливості. Виступаючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохоронних органів, справедливість посідає центральне місце в забезпеченні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень, істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діяння і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов'язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Діалектика справедливості знаходить свій прояв в об'єктивних закономірностях виконання покарання, що обумовили невідворотність реалізації кари, сутність і каральну функцію кримінально-виконавчої діяльності. Входячи в систему принципів кримінально-виконавчого права, принцип справедливості є відбиттям сутності кримінально-виконавчої діяльності, зведенням до єдиного знаменника зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності, відображенням закономірності здійснення кари, виражаючи вимогу розмірності діяння і відплати за нього.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та установ виконання покарань, виступає способом існування кримінально-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об'єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв'язку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяльності. Категорія справедливості пов'язана з характеристикою процесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кримінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість у кримінально-виконавчому праві дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливості побачити об'єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правообмежень, притаманних покаранню.

Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають покарання, ґрунтується на положенні ст. 3 Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Свою інфраструктуру цей принцип одержує в першу чергу в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визначають правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпорувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та установ виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, здобуває вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.

Законністьяк принцип кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та установ виконання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Конституції України, де сказано, що виключно законами України визначається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон - акт Верховної Ради як єдиного органа законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов'язковий інструмент для здійснення кримінально-виконавчої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розуміння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип ґрунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-виконавчого законодавства, на тому, що законність органічно пов'язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-виконавчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого законодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засуджених. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань призводить до порушення останніх. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантувати дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконання покарань обов'язку по забезпеченню законних прав та законних інтересів засуджених. Законність являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв'язку структурних елементів екзекутивної діяльності законність є щось внутрішнє. Вона організує структуру цієї діяльності і стає як би моментом реалізації кари. Як спосіб регулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликано бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв'язку її структурних елементів.

Принцип невідворотності виконання покаранняє похідним від принципу невідворотності покарання та невідворотності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності покарання, що визначає послідовність стадій кримінальної відповідальності і що виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконання покарання, установлює правила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності невіддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконання покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адміністрації органів та установ виконання покарань, принципом винятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовнішнім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чинника - його вихідною засадою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об'єктивна необхідність доведення до логічного завершення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

6. Наука кримінально-виконавчого права

Наука кримінально-виконавчого права є тією галуззю знань, що ґрунтується на фундаментальних теоретичних розробках теорії виконання покарань із дослідженням сутності кримінально-виконавчої діяльності, із заглибленням в об’єкт дослідження, характеристикою основного й другорядних напрямків діяльності органів та установ виконання покарань. Кримінально-виконавче право як галузева наукова теорія є результатом проведених досліджень і відповідає необхідним для цього критеріям, а саме: а) воно має свій, якісно виокремлений власний предмет дослідження – це кримінально-виконавча діяльність; б) наявні публікації з кримінально-виконавчого права дають цілісне уявлення про сутність і зміст виконання покарань, розкривають закономірності реалізації кари, через що ці наукові розробки можуть бути інтерпретовані як розвинуте поняття сутності виконання покарання; в) дана наука є відбиттям досягнутих знань про кримінально-виконавче право як галузь права і про діяльність органів та установ виконання покарань у специфічних правових категоріях і поняттях; г) правові категорії,що створюють специфічну логічну структуру кримінально-виконавчого права, певним чином уже скомпоновані; д) воно відбиває об’єктивний процес виконання-відбування покарання, його закономірності; е) зміст науки кримінально-виконавчого права вже об’єктивований на сьогодні в декількох десятках публікацій.

7. Предмет і система курсу кримінально-виконавчого права

Предметом курсу кримінально-виконавчого права, насамперед, є вивчення норм та інститутів кримінально-виконавчого права як галузі права, діяльності органів та установ виконання покарань, функцій кримінально-виконавчої системи.

Викладання курсу кримінально-виконавчого права зумовлено структурою Кримінально-виконавчого кодексу, його поділом на Загальну й Особливу частину та обмежено кількістю годин, які відведено науковою частиною, для студентів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Соседние файлы в папке Література