Тема 4. Релігійна особистість
Релігійною особистістю є людина, яка вірить у Бога як творця і промислителя світу. Тобто людину-носія мінімуму релігії слід вважати релігійною особистістю, оскільки цей мінімум (віра в Бога як творця і промислителя) суттєво позначається на всіх особистісних утвореннях психіки і насамперед на ключовому з них - ціннісно-орієнтаційному.
Типи релігійних особистостей
У середині XX ст. стараннями західних, передусім американських, психологів релігії було створено типологію релігійних особистостей. Особливо активно працював над цією проблемою американський психолог Г.-В. Олпорт. Наприкінці 60-х років XX ст. більшість учених утвердилася в думці про існування таких двох основних типів релігійних особистостей:
1. Зовнішня релігійність. На означення цього типу релігійної особистості Г.-В. Олпорт використав термін ехtrinsic, що перекладається як зовнішнє, органічно не притаманне. До нього він зараховував осіб, які ставляться до релігії як до засобу досягнення зовнішніх щодо неї цілей - для церемоній, родинних благ, особистого комфорту. Релігія для них є не тим, заради чого живуть, а тим, що використовують для підвищення свого статусу, підтримання впевненості в собі, збільшення доходів, набуття друзів, капіталу, влади, впливу. Дотриманням релігійних традицій, відвідуванням церкви, участю у діяльності релігійних общин, благочестивою поведінкою вони демонструють свою соціальну респектабельність, лояльність до соціуму, суспільства, культури.
До зовнішнього типу належить також релігійність як засіб захисту від реальності, схвалення суб’єктом свого життєвого кредо, набуття впевненості, що Бог поділяє саме його думку про дійсність, його уявлення про справедливість тощо. Цю позицію Г.-В. Олпорт проілюстрував на прикладі. Під час сварки двох літніх побожних сестер одна з них сказала: «Твоя проблема в тому, Джейн, що Господь недостатньо милостивий до тебе». Тобто вона абсолютно впевнена, що милість Господа звернена до неї, а не до її сестри.
Для більшості релігійних осіб цього типу релігійна активність є каналом психічної релаксації, психопрофілактики за принципом ананкастичного синдрому. Вони сприймають свою релігійну активність як необхідний і надійний спосіб впливу на Бога, надприродних істот, що має забезпечити їх прихильність і підтримку. Олпорт зауважив, що якби Фрейд був прозорливішим, йому саме цей тип релігійності нагадав би невроз. З одного боку, він є невротичним засобом захисту від тривоги. Як і в печерної людини, релігійність цього типу покликана забезпечувати особисті вигоди. З іншого боку, на підставі численних емпіричних досліджень американські психологи Д. Бетсон і Л. Вентіс дійшли висновку, що така релігійність може невротизуюче впливати на психіку, оскільки внаслідок усвідомлення особистістю своєї невідповідності запропонованому Богом взірцю вона породжує почування вини, стурбованості, тривоги. Адже така особистість вірить, що Бог судитиме кожного за його справи, і розуміє, що її вчинки цілком «підсудні».
Ця релігійність, пов’язані з нею звички, традиції не піддаються критичному переоцінюванню і децентралізації суб’єктом, тобто вони мають інцестуальний характер. Зовнішня релігійність зазвичай швидко руйнується, якщо життєві обставини ламають вибудувані людиною психічні бар’єри (наприклад, крах бізнесу суб’єкта руйнує його сподівання на підтримку Бога). А тому вона не є сталою, стабільною психопрофілактичною і психотерапевтичною потугою.
2. Внутрішня релігійність. На означення цього типу релігійної особистості Г.-В. Олпорт використав термін іntrinsic, що означає внутрішній, органічно притаманний (іманентний). До нього належать релігійні особи, для яких релігія, віра є самодостатніми і найвищими цінностями. З позиції своєї релігійної віри вони мотивують свою діяльність, оцінюють власні та інших люд поведінку, вчинки. Не пов’язані з релігією потреби, інтереси, цінності мають для них другорядне значення.
Основна функція внутрішньої релігійності поля не в тому, щоб допомагати реалізації земних бажань, утилітарних потреб людини. Вони нижчі стосовно релігійної мотивації. Утруднення, конфлікти, незлагоди підпорядковані об’єднуючому ідеалу, основній життєвій меті людини - піднесенню, наближенню до Бога Внутрішня релігійність не має нічого спільного з конфесійною належністю. Обидва типи релігійності однаково поширені серед представників усіх релігій, конфесій. Олпорт був далекий від думки, що належність конкретної релігії, конфесії є фактором ризику що невротичних розладів. На його думку, психічне здоров’я віруючого залежить від того, до якого типу (зовнішнього чи внутрішнього) належить його віра: зовнішня релігійність може порушити психічне здоров’я внутрішня - його підтримує. Часто іntrinsic-релігійна людина залишається спокійною, переживаючи внутрішні конфлікти, мужньою - отримуючи жорстокі удари долі. Всупереч життєвим подіям вона утримує контроль над своїм психічним здоров’ям. Очевидно, це їй вдається завдяки загальному, всеосяжному, спрямовуючому внутрішньому релігійному мотиву.
Внутрішня релігійність не може існувати тільки задля реалізації її психотерапевтичної, психопрофілактичної ролі. Людина, яка плекає в собі справжню внутрішню релігійність, має прагнути тільки до Бога, до віри, а не до зцілення нею. Досягнувши такого стану, вона разом з цим відчуватиме душевний спокій, а в її психічній сфері пануватиме гармонія.
Однак, протидіючи почуванню вини, тривозі, екзистенційній стурбованості, страху та іншим невротизуючим переживанням, внутрішня релігійність, за твердженнями Д. Бетсона і Л. Вентіса, перешкоджає сприйняттю нових ідей, духовних цінностей, знерухомлює, робить ригідним і нездатним до принципових змін інтелект, затискає його у жорсткі рамки застиглих релігійних догм. Такі міркування за багатьма критеріями є дискусійними, а тому потребують ґрунтовної психодіагностичної перевірки. Ці вчені дійшли висновку, що існує третій тип релігійних особистостей.
3. Орієнтація пошуку. До цього типу релігійних особистостей, на думку Д. Бетсона і Л. Вентіса, належать ті, хто у своїй релігійності, вірі зорієнтований на духовний пошук єднання з Богом. Вони позбавлені будь-якого догматизму, застиглості, ригідності, що сприяє їх інтенсивному духовному та інтелектуальному розвитку, їм властиві відкритість, готовність до автентичного осмислення найпроблемніших екзистенційних питань, скепсис, об’єктивність, безкомпромісний пошук істини. Яскравим представником такого типу релігійних особистостей є Махатма Ганді.
За типологією американських дослідників М. Аргайла і Б. Бейт-Халламі розрізняють персональну і аперсональну релігійність. Такі типи релігійності є полюсами, крайностями, у коленій релігійній особистості вони поєднуються у різних співвідношеннях. Це означає, що кожна з них більш або менш персонально спрямована у своїй вірі.
1. Персональна релігійність. Згідно з трактуванням польського дослідника Р. Яворського, їй притаманні такі ознаки:
- активність і заангажованість у релігійній сфері, які походять від внутрішнього почування зв’язку з Богом, що й спричиняє глибокий особистісний інтерес до богословських проблем;
- спонтанність і творчість у всьому, що пов’язане з Релігією, завдяки чому людина швидко і глибоко, автентично засвоює релігійні духовні цінності;
- відкритість до позитивного контакту з іншими Релігійними, філософськими позиціями, вченнями, що скеровується пошуком істини;
- автономність релігійного життя, яка полягає в тому, що людина вважає свою релігійність результатом вільного внутрішнього, автентичного вибору, а не| нав’язаною ззовні;
- почування духовної свободи й відповідальностіь які забезпечують свідомий, вільний вибір релігійних цінностей і відповідної їм екзистенційно відповідальної поведінки;
- усвідомлення мети свого земного життя в покликанні, що сприймається людиною як покладена на Богом і автентично прийнята нею релігійна місія;
- алоцентризм (грец. аllos - інший), згідно з яким центром для людини є не її Ego, а Бог і те, що Боже;
- стабільність (стійкість релігійних переконань почуттів, мотивів, сталість поведінки).
2. Аперсональна релігійність. Характеризується: поверховістю, бездуховністю, утилітарністю, ананкастичністю. Вона не становить для особистості самодостатньої духовної цінності.
Суттєвою особливістю орієнтованої на пошук, внутрішньої (іntrinsic) і персональної релігійності особистості є релігійна зрілість.
Релігійна зрілість - адекватне ставлення людини до святого, Бога.
Виявляється вона у ставленні людини до святості, віри, Бога.
Критеріями релігійної зрілості є:
- рефлексивність і критичність (уміння помічати осмислювати, розуміти релігію, прагнення до постійного пошуку глибшого розуміння релігійних істин, здатність диференціювати слабке людське і святе);
- автономність (релігійність є свідомим екзистенційним вибором і духовною внутрішньою енергією людини, а не зумовлюється якимись несвідомими чи соціальними чинниками);
- відкритість і толерантність (виникають із переконання, що людина самотужки не спроможна правдиво, без спотворень пізнавати істину, а тому шукає компетентних учителів, наставників, порадників);
- об’єктивність (уміння бачити себе немовби інших, здатність знаходити правду). Ефективно сприяють їй сповіді, які є рефлексивною об’єктивацією вчинків та їх мотивів в оптимальному контакті внаслідок доброзичливого прийняття, збереження таємниць, що убезпечує від хитрощів, обману, самообману і ґрунтується на прийнятті прийнятності себе Богом всупереч своїй неприйнятності (недосконалості, гріховності);
- інтегральність (пов’язаність життя суб’єкта з його релігійно-моральними принципами, більш-менш стале перенесення того, в що він вірить, у його повсякденне життя, фундаментальна єдність того, в що людина вірить, що визнає, з тим, у чому вона задіяна);
- центральність (безумовний пріоритет релігійних духовних цінностей, що виключає поклоніння будь-яким ідолам).
Розглянуті типи і типологічні характеристики релігійних особистостей є диспозиційними, оскільки всі вони в своїй основі засвідчують диспозиції, ставлення особистості до Бога, надприродного і опосередковано через це - до світу, до людей, до себе. Диспозиційні особливості являють собою один із двох основних аспектів особистісної релігійності. Його можна назвати мотиваційно-диспозиційним. Іншим із цих двох аспектів особистісної релігійності є її вплив на самопочування, самореалізацію, самоствердження суб’єкта.
Вплив релігійності особистості на її самопочування та самореалізацію (психотерапевтичний аспект релігії)
Мета психотерапії полягає у зціленні душі, а релігія своє покликання вбачає у спасінні душі. Але, незважаючи на те, що для релігії запобігання душевним стражданням, позбавлення від них є не основною, а похідною метою, вона все-таки відчутно психогігієнічно і психотерапевтично впливає на людину, створюючи для неї можливість психологічно утвердитися в трансцендентному, абсолютному.
Цим релігія здійснює могутній психопрофілактичний, психотерапевтичний вплив на психіку віруючої особистості. У цій сфері, на думку Г.-В. Олпорта та інших американських дослідників, їй, безперечно, належить провідна роль. Реалізується вона в емоційно-катарсичних ефектах, що випливають із природи, психологічної сутності релігії і є іманентною, спонтанною нецілеспрямованою психотерапією. Не менш суттєва в цьому плані і її свідома, цілеспрямована увага до життєвих криз, емоційних розладів, психічних захворювань людини. Наприклад, релігія вчить жалю, співчуття до стражденних «тут і тепер», що відповідає одній із ключових засад модерної психотерапії. Христос не лише зцілював хворих соматично (тілесно), а й «виганяв демонів» з осіб, які перебували у деструктивних щодо власної психіки та оточення емоційних станах.
Досягнення релігії у психотерапевтичній сфері є особливо значними. Релігійне потрактування сутностей психотерапевтичних феноменів загалом правильні Це стосується навіть тверджень, що душевно хвору людину мордує «нечистий дух», якщо тлумачити його як пристрасті, що суперечать принципам доброзичливої, людяної моралі, адекватної самооцінки тощо. При цьому природа такого «нечистого духу» залишається поза увагою, адже наука не може достовірно дослідити її. А тому на першому плані фігурує власне психотерапевтична проблема - допомогти людині позбутись «нечистого духу», який її мордує.
Успішна психотерапія, психопрофілактика полягає в інтегруванні психіки особистості на основі екзистенційних смислів, здатних вселяти їй життєву наснагу і радість буття. На думку Г.-В. Олпорта, релігія є потрібним людині інтегратором.
Основним психотерапевтичним ефектом релігії є екзистенційне почування безпеки як наслідок навіювання неминучості перемоги добра над злом, життя над смертю. Стосується це як людства, так і окремої особистості. Релігія зводить до мінімуму джерело екзистенційної тривоги, страху чи й зовсім нейтралізує його, допомагає людині психологічно вкоренитись у найвищий авторитет, який обіцяє їй убезпечення від загрози зла і смерті.
Недостатнє почування безпеки, антиципація (передбачення) реальної руйнівної загрози є одним із найголовніших чинників невропатичних розладів. Тому вселяючи ґрунтовне, всеохопне почування безпеки, оптимістичної надії, релігія чинить могутній психотерапевтичний і психопрофілактичний вплив. Як зауважив К.-Г. Юнг, «багато неврастеній викликані найперше тим, що люди стають сліпими до своєї релігійної схильності у зв’язку з дитячою пристрастю до раціонального просвітлення». Беручи це до уваги, західна психологія давно ґрунтовно й ефективно використовує релігію у психотерапевтичній, психопрофілактичній, психорегулятивній діяльності, спрямованій насамперед на подолання невропатичних розладів.
У цій діяльності вирішальною є роль священика. З огляду на це у США, західноєвропейських країнах як окрема гілка психології релігії сформувалась пастирська психологія - галузь знань, основною проблематикою якої є шляхи та способи ефективного психорегулятивного впливу священнослужителів на психіку людей.
За спостереженнями Г.-В. Олпорта, невропатично хвора людина, як правило, шкодує з приводу свого минулого, ненавидить своє сьогодення і боїться свого майбутнього. Релігія пропонує прощення за гідне жалю минуле, прийнятний, сповнюючий якщо не радістю буття, то принаймні душевним спокоєм смисл теперішнього і оптимістичне сподівання на майбутнє.
Зовсім недавно психотерапія остаточно переконалася в тому, що завжди доводили гуманістичні релігії: немає інших ліків для душі, крім любові. Здатність особистості щиро любити Бога, ближніх, рідних, кохати породжує любов до неї, що є потужним чинником здорової психіки, життєвої наснаги, натхнення, радості буття.
Як таке всеосяжне почуття, віра здатна підкорити собі нервову систему, відповідно до нього спрямувати всі її імпульси.
На противагу Фрейду, який вважав тривожність альфою й омегою неврозів, Олпорт, уособлюючи релігійний досвід, причину їх вбачав у марнославстві, яке спонукає людину братися за справи, що перевищують її актуальні та потенційні можливості, а це породжує фрустрацію зі всіма невропатичними наслідками. А в релігійній інтерпретації марнославство є гріхом. Отже, релігія відвертає від нього.
Прикладом ефективної психотерапії засобами релігії є логотерапія В.-Е. Франкла.
Логотерапія (грец. logos - слово і terapeia - лікування) - галузь психотерапії, в основу якої покладено автентичний, рефлексивний пошук особистістю з допомогою психотерапевта високого екзистенційного смислу свого життя.
Терміном „логос” у логотерапії В.-Е.Франкл позначив смисл. Цей напрям психотерапії нейтральний щодо релігійності чи не релігійності особистості. Логотерапевт повинен, згідно з клятвою Гипократа, з однаковою самовіддачею допомагати кожному хворому, незалежно від його ставлення до релігії, Бога та від інших світоглядних позицій. Тому релігія для логотерапії не є основою. Але логотерапія виявляє особливу увагу до релігії, оскільки логос у логотерапії є смислом. Людське життя завжди спрямоване за межі самого себе, прагне екзистенційного смислу, наявність і реалізація якого є головним для людини. Насолода, влада, самореалізація – ніщо порівняно з ним. Тому логотерапія намагається зорієнтувати пацієнтів на „устремління до смислу”. У досягненні цієї мети вона прагне максимально використати потенціал релігійної віри як віри у високий смисл існування людини. В.-Е. Франкл підкреслював, що логотерапія має прагнути до пошуків не лише життєдайного для пацієнта смислу, а й до кінцевого смислу, над смислу, який абсолютно є життєдайним. А вірою у над смисл, надією на суперсмисл він вважав релігійну віру.
Під час логотерапевтичного лікування, зорієнтованого на суперсмисл, пацієнти повертаються до давно втраченої витокової, витісненої релігійності.
Попри очевидні, незаперечні, переконливі, яскраві факти і бездоганні аналітичні висновки, які підтверджують психотерапевтичну, психопрофілактичну функцію релігії на кшталт того, що релігійність типу „внутрішня” (іntrinsic) і типу „орієнтація пошуку” (quest orientation) свідчить про психічне здоров’я, збалансованість психіки, особистісну цілісність, водночас сприяючи цьому. Остаточно не доведено, що релігійні люди психічно здоровіші, ніж нерелігійні. Не з’ясовано, що більше корелює з психічним здоров’ям – релігійність чи рівень доходів та освіти. На такі питання не буде остаточних відповідей, доки церкви не досягнуть оптимального рівня реалізації психотерапевтичного потенціалу релігії, що є головною практичною проблемою пастирської психології. Як свідчать дані, у США 95% населення релігійне, але тільки 6% віруючих звертається зі своїми невротичними, кризово-емоційними проблемами до церкви, і лише 2,5% пацієнтів психіатричних клінік засвідчили отримання від священиків-капеланів цих клінік істотної допомоги.
Релігія може впливати на психіку людини і негативно. Наприклад, інколи священнослужителі навіюють надмірний страх, жах, що особливо шкодить сенситивним (емоційно вразливим) дітям. Релігійний страх стимулює у них почування паталогічної нав’язливої вини, яка унеможливлює гармонійну самореалізацію і призводить до деструктивних психологічних і соціальних наслідків.
Але загалом релігійність особистості позитивно впливає на Ії самореалізацію, самоактуалізацію, самотрансцендування, допомагає багатьом усвідомити своє покликання, реалізувати здібності, обрати життєдайне життєву стратегію і тактику. Такого висновку дійшли представники гуманістичного напрямку в психології, американські вчені Абра хам Маслоу (1908-1970), Карл-Ренсом Род жер (1902-1987), Хайнц Кохут (1913-1981) та ін.
За їх твердженнями, людина має потребу самотрансцендування – піднесення над своєю біологічною, тваринною і соціальною природою до вищих духовних рівнів, смислів життя. Його вершиною є особливий тип індивідуальних переживань, які А.Маслоу назвав „пік-досвідом”. Цей досвід характеризується тим, що під час пік-переживань людина найбільш тотожна самій собі, своєму єству, найближча до свого істинного „Я”, найбільш цілісна і неповторна. Вона отримує найчистішу інформацію про себе. Конфлікти й суперечності, які Ії роздирають, відступають, а відтак вщухає Ії боротьба з собою. Торжествують внутрішня гармонія, цілеспрямованість тощо.
Зі стабілізацією і наростанням такого самопочування підвищується здатність людини гармонійно, органічно зливатися, ідентифікуватися зі світом, зокрема з тим у ньому, що не належало їй і чому вона не належала, але потенційно воно було рідне її єству. Наприклад, перебуваючи в такому стані, закохані стають ніби однією істотою, щодо них уможливлюється монізм „Я-це ти”; творець стає одним цілим зі своїм творінням; мати почуває таку єдність зі своєю дитиною; астроном - із зірками тощо.
Під час пік-переживань людина перебуває на вершині своїх сил, максимально використовує свої здібності. Вона почувається «ідеально функціонуючою», розумнішою, сприйнятливішою, дотепнішою, сильнішою, приємнішою. І її сприймають такою. Спілкування з людьми, праця є невимушеними й легкими, позбавленими неприємних, мордуючих зусиль. У такому стані людині вдається все, на що вона спрямовує зусилля, навіть те, що недавно було виснажливо-проблематичним. Вона почувається самодостатньою, незалежною, цілком відповідальною за свої дії, дієвою господарем своєї долі з непохитною волею, стає цілковито вільною від страхів, побоювань, тривог, сумнівів і від невротичної вини і самокритики, психічних утисків і гальм. Поведінка і вчинки людини стають більш спонтанними, експресивними, по-дитячому невимушеними, чесними, відвертими, прямими, наївними, простодушними, імпульсивними. Гнучкішою, відстороненішою стає її пізнавальна діяльність, у якій домінують елементи імпровізації, небанальні рішення і вчинки.
У людини під час пік-переживань і внаслідок їх виникає характерне почування щастя, успіху, обраності. Досить поширеною реакцією на цей стан є: «Я цього не заслужив», а відтак виникає почування вдячності. Релігійні люди дякують Богові, інші - долі, природі, батькам тощо. Почування вдячності значно посилюється у зв’язку з тим, що «пік-досвід» неможливо запланувати. Він настає, охоплює людину несподівано. Часто ця вдячність виливається у безмежну любов до всього сущого, у сприймання світу як сповненого красою і добром, у бажання робити для світу добро - «повертати борг».
Чимало спільного за змістом мають переживання «пік-досвіду» та містичний екстаз. Це, напевно, дало А. Маслоу підставу для висновку, що пік-переживання, «пік-досвід» є результатом і глибинною основою особистісної релігійності. За його переконаннями, кожна релігійна особистість має свою приватну релігійність, яку вона підтримує і розвиває на основі своїх пік-переживань, одкровень, інтуїтивних порухів, створюючи з них особисті міфи, ритуали, церемоніали. Такі релігійні надбання мають глибинний смисл, екзистенційний сенс тільки для конкретної особистості - їх суб’єкта. Для всіх інших людей вони ідіосинкретичні (не мають смислу).
Але, напевно, Маслоу надто різко розмежував особистісні сенси і смисли релігійності як взаємоідіосин-кретичні. Принаймні люди, які живуть у більш-менш однакових умовах, мають і більш-менш однаковий життєвий досвід, орієнтуються на близькі духовні цінності, володіють, користуються єдиними культурними, зокрема й релігійними, поняттями, символами, міфами, ритуалами. Водночас вони сприймають, осмислюють, емоційно переживають, автентично приймають чи відкидають, засвоюють, використовують усе по-своєму, зі своїми унікальними індивідуальними особливостями. Так, те, чим стають художні твори, образи для реципієнта, може дуже відрізнятися від того, що вкладали (думки, переживання, мрії, інтуїтивні прозріння) в них їх автори, і від того, як їх сприймають інші. Але такі відмінності не є ідіосинкретичними. Взаємозрозумілих, взаємоприйнятних смислів, сенсів у суб’єктивних сприйманнях того самого художнього твору значно більше, ніж незрозумілих відмінностей (незрозумілі, ідіосинкретичні відмінності істотно відрізняються від взаємозрозумілих). Так само співвідносяться особистісні релігійності.
Отже, найважливіше завдання успішної психотерапії полягає в інтегруванні психіки пацієнта на основі екзистенційних смислів, здатних вселити йому життєву наснагу, душевний спокій, радість буття. З цього випливають особливості релігії як потужного психотерапевтичного, психопрофілактичного феномену: вона пропонує надсмисли, остаточні, довершені смисли життя людини. Психологічним стрижнем релігійних смислів життя є перспектива життєдайного для людини розв’язання "її основної екзистенційної проблеми - смертності, скінченності. Релігія обіцяє людині цілковиту перемогу добра над злом, остаточне сприятливе вирішення проблем кожної особистості за дотримання нею релігійних заповідей, настанов. Віра у здійснення обіцяного релігією дає людині почування безпеки, захищеності, оптимізму, позбавляє її від екзистенційного страху і тривожності. У всьому цьому реалізується потужний психотерапевтичний, психопрофілактичний потенціал релігійної віри.
Релігійні надсмисли здатні спричинити самотрансцендування особистості (автентичну самоідентифікацію з життєдайними смислами життя) на найвищому рівні, яким є стан «пік-досвіду» - абсолютної внутрішньої гармонії, цілісності, тотожності своїй сутності, самодостатності, відповідальності за свою долю, ідеальної функціональності, цілковитого звільнення від страхів, тривог, невротичних сумнівів, вини і самокритики. Пік-переживання можуть бути не лише результатом, а й основою, джерелом релігійності особистості.
Особистісні аспекти релігійності, віри є дуже складним і маловивченим феноменом. Вони специфічно виявляються у так званих нетрадиційних культах.
Особистісні аспекти нетрадиційних культів (позаконфесійних течій)
Нетрадиційні культи охоплюють своїм змістом нетрадиційні для духовності конкретного етносу, місцевості релігії, які називають позаконфесійними течіями, неорелігіями, релігіями «Нового віку», «Нової істини» та ін. Вони інтенсивно утворювались і поширювались у 70-х - на початку 80-х років XX ст. і нині мають послідовників чи не в усіх країнах світу. Іноді їх називають сектами.
Нетрадиційні культи (позаконфесійні течії) - релігійні організації, які виступають з категоричною критикою існуючих релігійних конфесій та релігійно-морального стану суспільства, проголошують себе єдиними володарями та носіями істини, що відкрилась їх засновникам у процесі контактів з надприродним світом.
Виявлено такі найхарактерніші особливості нетрадиційних культів:
1. Трактування епохи, що передувала появі нового культу, його прихильниками як часу суцільної омани і страждань, а проповідуваної віри - як абсолютної істини, надістини.
2. Проголошення засновника нетрадиційного культу особистістю, якій відкрилась абсолютна істина, обраним Богом, геніальним мислителем, пророком, навіть богоподібною істотою. Істина, яку він дарує людям, щоб позбавити їх від помилок і спричинених ними страждань, може привести до спасіння і вічного блаженства. Для цього треба повірити засновнику, піти за ним, беззастережно виконувати його волю.
3. Час, протягом якого нетрадиційний культ розгортає свою діяльність, оголошується перехідним у тому сенсі, що «істина» вже виявилась, але ще не перемогла. На цьому етапі триває боротьба космічного масштабу між добром і злом, що в земному вимірі є боротьбою прихильників культу зі злом у навколишньому світі.
4. Віра прихильників нетрадиційного культу у неминучість перемоги відкритої їм істини, внаслідок чого світ буде радикально перетворений. Ті, хто прийме нову віру, посядуть місця обраних, а всі інші будуть підпорядковані їм або знищені.
Отже, як правило, нетрадиційні культи формуються навколо «дарованого Богом» вождя, месії, «посланця Божого», якому нібито відомі Божі наміри, перспективи світу. Влада такого вождя є абсолютною, оповитою ореолом таємничості, вимагає цілковитого підпорядкування в усьому, навіть у побуті. Оскільки більшість нетрадиційних релігійних угруповань живе з усвідомленням наближення кінця світу, вождь проголошує себе його рятівником і сприймається як такий. Суттєвими ознаками багатьох таких угруповань є фанатизм, нетерпимість до іновірців, особливо до традиційних релігій.
Нетрадиційних релігійних утворень з кожним роком стає все більше, вони різноманітні, деякі за багатьма ознаками чудернацькі. Одні з них проголошують себе новітніми, єдино істинними варіантами християнства, інші пропонують унікальні «богоодкровенні» істини, але всі розраховують насамперед на людей не-вдоволених, готових відгукнутися на їхні ідеї та заклики і активно діяти. Немало серед них і тих, хто прагне пригод, щастя, успіху, мудрості, але є й люди з чистими намірами, які розчарувалися у можливостях своєї попередньої віри або ніколи не могли прийняти традиційної для соціуму, до якого вони належать, релігії, ідеології, культури. їх входження у нетрадиційно-культові общини мотивується самоототожненням з «високою місією», яку перебирають на себе «нові пророки». Завдяки такому самоототожненню людина почувається обраною серед обраних, елітою еліти, що виявляється і в гіперактивній місіонерській діяльності, яка дає почування особливого смислу, повноцінності життя. Деякі з них мають різні психічні відхилення.
Як відомо, протягом 60-80-х років XX ст. у США, західноєвропейських країнах було чимало дезорієнтованих і невдоволених людей, здебільшого молодих. До цього призвели безробіття, інфляція, злочинність, корупція, наркоманія, пияцтво і алкоголізм, тероризм, загроза ядерної катастрофи, загибелі земної цивілізації, яку постійно обговорювали вчені і політики в засобах масової інформації. Все це породжувало уявлення про ірраціональні, демонічні сили, що опанували людство і ведуть його до катастрофи. Поширювались і поглиблювались духовний вакуум, екзистенційні відчуження, тривога, страх. Наростали сумніви щодо смислу життя особистості. На цій хвилі почали втрачати свою незаперечну цінність сім’я, держава, церква, релігія. У такій ситуації «новим пророкам», які обіцяють у своїх проповідях спасіння, легко втягувати у сферу впливу молодих людей, які шукають порятунку від «безнадійного» для них суспільства.
«Месії», «пророки», «рятівники» в емоційно-агресивній формі драматизують ситуацію, жахаючи грядущою вселенською катастрофою, пропонують свою співучасть в утамуванні жаги любові, захист від жорстокої дійсності, переконуючи, що тільки вони, «осяяні небесною мудрістю», дають останній шанс на спасіння, правдиву братню любов, материнське піклування тощо. Офіційні правителі, ідеологи церкви, як правило, виявляють цілковиту неспроможність спростувати навіяні новими «месіями» ілюзії.
«Нові пророки» здебільшого зовсім не є втіленням добросердності. Часто їхній дух перебуває у ще більшому сум’ятті, ніж дух тих, хто прихилився до них. Американські і німецькі психологи з’ясували, що месіанська манія пов’язана з невпевненістю у собі, презирством до себе навіть тоді, коли «пророки» щиро і беззастережно вірять у свою місію. Будучи психологічно слабкими, вони підсвідомо прагнуть підпорядкувати собі ще слабших, щоб почуватися сильними, могутніми. Потреба у поклонінні й підпорядкуванні собі інших набуває в таких «месій» хворобливих ознак. Цей психологічний аспект надзвичайно важливий для пояснення «месіанської», «пророчої» активності, хоч він не єдиний. Крім «пророків», щиро впевнених у своїй місії, є чимало й тих, хто не гребує сфальсифікованими зціленнями і пророцтвами, сутяжництвом, нечесними політичними акціями, жорстокістю, намагаючись забезпечити собі розкішне життя. На підставі фактів західні дослідники у 80-х роках XX ст. дійшли висновку, що багато «нових пророків» керуються не так устремлінням до істини, як утилітарними, земними пристрастями.
Входження особистості у позаконфесійну общину відповідає явищу, яке Е. Фромм назвав мазохістською втечею від свободи. У демократичному суспільстві особистість не зазнає авторитарного тиску, почувається достатньо вільною. Але деструктивні щодо її психіки суспільні явища іноді породжують неусвідомлюване або свідоме прагнення втекти від своєї свободи, яка залишає наодинці з чужої і ворожої дійсністю, що загрожує благополуччю, виснажує психічне та фізичне здоров’я. Перебуваючи у такому психічному стані, людина намагається знайти когось сильного, здатного боротись і перемагати, надійно захистити її. Переадресування своєї свободи такій силі, цілковите підпорядкування їй вселяє людині почування умиротворення, радість, насолоду надійної захищеності, віру в оптимальне розв’язання проблем. Таку втечу Фромм назвав мазохістською, оскільки суб’єкт зводить нанівець своє «Я», беззастережно віддаючи його на милість сильному, до якого утікає від обтяжливої для нього свободи, отримуючи від приниження і нищення власної особистості насолоду. Це явище за своєю психологічною природою є специфічним мазохізмом.
Релігійний зміст «втечі від свободи» у культову общину значно підсилює її психорелаксаційний ефект. Як і будь-який релігійний зміст, у який суб’єкт вірить, він просвітлює душу, полегшує гнітючий вантаж жорстокої, сірої, неприйнятної дійсності, надає життю суб’єкта високого смислу, перетворює страх на спокій, тривогу і сум’яття - на впевненість і надію. Отже, належна до нетрадиційного культу віруюча людина створює собі, якщо перефразувати слова 3. Фрейда, приємні ілюзії, видаючи палко бажане за близьку реальність.
Ідеологи нетрадиційних культів цілеспрямовано стимулюють психологічні трансформації особистості, характерні для мазохістської «втечі від свободи» - формують у своїх послідовників інфантильну, дитячу психіку, яка покладається тільки на готові рішення «батьків». «Раптом я зрозумів, - розповідав колишній прихильник одного з нетрадиційних культів, - чого вони хочуть від мене. Їх роль в тому, щоб дражнити мене своєю любов’ю, намагатися провчити мене, переставши виявляти її, коли їм заманеться. Моя ж роль в тому, щоб нічого не питати, а бути їх дитиною, залежною від показної любові. Дитячі ігри, пронизливі співи, дурний сміх - усе це частини сценарію, наперед складеного так, щоб полегшити мені прийняття цієї нової личини ».
«Втеча від свободи» взагалі й у позаконфесійні течії зокрема, попри свою поширеність, не є тотальною проблемою. їй протидіють як внутрішні психологічні механізми, так і багато феноменів соціального середовища, що реально гуманізують його, зокрема особистісно спрямовані гуманістичні трансформаційні процеси, що відбуваються у традиційних релігіях, церквах, конфесіях.
Отже, особистісні аспекти нетрадиційних культів полягають у тому, що до них линуть особи, невдоволені соціальними порядками, духовним станом суспільства, людськими взаєминами. Одні з них завдяки цьому реалізують свою потребу активної боротьби за духовне піднесення людської душі і суспільства. Здебільшого такі люди ідентифікуються з супермісією спасіння, яку перебрали на себе їх вожді, «нові пророки», що дає їм почування власної обраності, наделітності. Інші прилучаються до нетрадиційних культів, реалізуючи мазохістський різновид «втечі від свободи». Вони віддають своє особистісне «Я» у владу вождів, культової общини, які, на їх думку, володіють істиною, знають як діяти і діють задля спасіння, перемоги, торжества тих, хто повірив їм і пішов за ними. Ці люди перекладають на нетрадиційно-культових вождів общини непосильний для себе тягар особистісної свободи, морального вибору, необхідності самостійно мислити і діяти. За це вони платять приниженням і нищенням власної особистості, яка стає інфантильно-нежиттєздатною.
Характерною особистісною особливістю «пророків нової істини» є духовне сум’яття, психологічна слабкість, які вони гіперкомпенсують цілковитим підпорядкуванням собі тих, хто потрапив під їх вплив, пануванням над їх душами, а нерідко й майном. Вірогідно, що чимало з них щиро вірять у свою спасенну місію.
Запитання. Завдання
1. Обґрунтуйте зв’язок релігійності зовнішнього типу з нейротизмом, ананкастичністю, «інцестуальністю».
2. Проаналізуйте спільні й відмінні ознаки релігійності внутрішнього типу і релігійності типу «орієнтація пошуку».
3. З’ясуйте сутність релігійної зрілості.
4. У чому виявляється ключовий психотерапевтичний ефект релігії?
5. Яка основна функція пастирської психології?
6. Чому «пік-досвід» може бути результатом і джерелом особистісної релігійності?
7. Знайдіть подібне і відмінне у містичному екстазі та «пік-досвіді».
8. Які характерні особистісні особливості властиві вождям і пастві нетрадиційно-культових общин?
9. Чим приваблюють молодих людей нетрадиційні культи?