Тема 1. Психологія релігії як наукова дисципліна

Психологія релігії вивчає всі психологічні аспекти релігії як форми суспільної свідомості. Носіями її є люди, їхня психіка, яка виявляє прийняття чи неприйняття догматів ідей, концепцій, духовних цінностей, принципів, норм, що становлять основний зміст цієї форми суспільної свідомості, схильність чи несхильність до них. У різних структурних елементах релігії психологічні феномени виявляються неоднаково. Наприклад, догматика, богослов’я охоплюють думки, у яких психологічне представлене в абстрактно-концентрованій формі. Значно більше психологічного містить релігійна мораль. А віра і культ є суто психологічними. Йдеться про емоційні переживання, фантазію, духовно-моральні пошуки, ціннісно-орієнтаційні вибори.

Релігія як ціннісно-орієнтаційна діяльність

Із психологічного погляду релігія є різновидом ціннісно-орієнтаційної діяльності людини, що виявляється у формуванні та функціонуванні ціннісно-орієнтаційної сфери людської психіки, яка відіграє визначальну роль у мотивації поведінки, вчинків. Досліджує це явище і психологія релігії.

Психологія релігії - психологічна дисципліна, галузь психологічного знання і релігієзнавства, яка вивчає психологічні аспекти релігії як форми суспільної свідомості і ціннісно-орієнтаційної діяльності.

У психологічному сенсі цінність є тим важливим, значущим для людини, що становить предмет її прагнень, мрій, тим, заради чого вона живе, докладає зусиль, страждає. Психологію релігії цікавлять передусім різноманітні вияви у психіці людини такого феномену, як релігійна духовна цінність.

Духовна цінність - цінне, важливе, значуще для людини, соціальної групи в духовній сфері (моральні принципи, художньо-естетичні позиції, політичні ідеї, патріотичні переживання, релігійні вірування тощо).

Істинність цінності для суб’єкта визначається його ставленням до неї, глибинну основу якого становлять емоційні реакції - захоплення, інтерес, привернення, любов, що орієнтують його до цінностей. А відтак ціннісна орієнтація пов’язана зі специфічною суб’єктивністю - ставленням суб’єкта до цінності. Наприклад, для мусульман абсолютно істинним є твердження: «Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммед - пророк його». Але немусульмани не вважають його ціннісною орієнтацією. Цим духовно-ціннісні твердження відрізняються від наукових, практично-досвідних, емпіричних істин, що існують об’єктивно, незалежно від ставлення до них особистості (за весною приходить літо, квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів тощо).

Об’єктивну істинність більшості духовно-ціннісних тверджень наука не спроможна встановити чи спростувати. Іноді агресивна ідеологія безпідставно з наукового погляду, але категорично проголошує свої духовні цінності такими, що відповідають об’єктивним, науково обґрунтованим суспільним законам, природі людини. Прикладом такої псевдонаукової претензійності є комуністична ідеологія, яка виявилась грандіозною утопією.

Зважаючи на суб’єктивність цінностей, ціннісних орієнтацій, гуманістично зорієнтована наука послуговується особливим критерієм їх верифікації (наукової, експериментальної або теоретично-аналітичної перевірки) на істинність. Йдеться про характер впливу цінності, ціннісних орієнтацій на психіку особистості, соціальної групи, а відповідно на соціальні й суспільні відносини. Ціннісна орієнтація, яка сприяє їх гуманізації, гармонізації, ушляхетненню, сповнює добром, красою, вселяє людині радість буття, вважається істинною незалежно від можливості науково верифікувати об’єктивну правдивість того, на чому вона засновується. Тобто ідеї, на яких ґрунтуються істинні в гуманістичному сенсі духовні цінності, можуть не піддаватися науковому тлумаченню, здаватись ірраціональними (незбагненними, непоясненними мисленнєво, раціонально), ілюзійно-фантазійними тощо. Такими видаються релігійні духовні цінності.

Проблематика і предмет психології релігії

Істинність чи неістинність релігійних духовних цінностей в означеному сенсі є ключовою проблемою гуманістично зорієнтованої психології релігії. Об’єктивна, онтологічно-гносеологічна істинність релігійних догматів, релігійного досвіду, віри, містичних переживань, основним змістом яких є Бог, надприродне, не може бути проблемою науки. Представники академічної науки і богослови зійшлись на тому, що релігійні феномени неможливо збагнути науково, дати їм вичерпну раціонально - мисленнєву інтерпретацію, оскільки осягнення їх відбувається засобами віри. Цю особливість віри ілюструє висловлювання римського ранньохристиянського богослова Квінта-Флореса Тертулліана (прибл. 160 - після 220) «вірю, тому що абсурдно», тобто тому, що положення релігії алогічні, незбагненні тощо. Засновник однієї з найпотужніших гілок протестантизму (лютеранства) Мартін Лютер (1483-1546) стверджував, що всі складові Символу віри (основні догмати певної релігії) здаються розуму безглуздими і смішними. Тому не варто намагатися узгодити людське мислення і релігійну віру шляхом наукової інтерпретації, оскільки те, про що йдеться у Символі віри, для раціонального людського мислення є недосяжним. Датський філософ, теолог, один із засновників екзистенціалізму Сьорен К’єркегор (1813-1855) підкреслював, що віра вимагає вірити всупереч глузду.

Наука не здатна ні довести, ні заперечити існування Бога, створити достовірні наукові концепції надприродного. Можливо, колись він відкриється людині не лише в її містичних інтуїціях, емоційних переживаннях, осяяннях віри, одкровеннях, а й у координатах її наукової думки. Але на сьогодні будь-які науковоподібні конструкції щодо існування чи неіснування Бога, надприродного не вважаються науково вагомими. Психологія релігії утримується від будь-яких суперечок щодо існування і природи невидимого світу. Такий підхід було проголошено на XV Міжнародному психологічному конгресі (Брюссель, 1957 р.), на якому одним із принципів наукової психології релігії визнали відмову від відповіді на питання про існування трансцендентного. Завдання психологів, котрі сповідують цей принцип, полягає у спостереженні за релігійними феноменами у психіці і поведінці особистостей, груп, у вивченні їх без жодних суджень про їх істинність і намагань з’ясувати це. Йдеться про істинність онтологічно-гносеологічну, а не гуманістично-психологічну.

Спроба наукового доведення чи спростування існування надприродного і його відношення до земного світу й людини може бути мотивована релігійною або атеїстичною позицією дослідника, що зумовлює відповідну його налаштованість, суб’єктивність, упередженість, а це неминуче породжує неприпустимі для науки наслідки (підтасовування, ігнорування фактів, «криву» логіку, фальсифікацію тощо).

Психологія релігії вивчає всі психічні вияви, сповнені релігійним змістом, пов’язані з релігійними впливами: особистісну і групову релігійність, релігійну віру, релігійні думки, емоційні переживання, стани, потреби та інші спонуки, вчинки, дії без жодних спроб розв’язувати своїми науковими засобами проблему основного змісту релігійності - існування Бога, надприродного світу і їх відношення до людей. Проблематика науки концентровано постає у її предметі.

Предметом психології релігії є психічні явища і психологічні впливи з релігійним змістом, основу якого становить віра в існування надприродних сил, від волі яких цілком залежить земне життя: свідома і несвідома мотивація; емоційні, вольові, пізнавальні, уявно-фантазійні процеси; особистісні особливості; властивості темпераменту і характеру; вчинки, поведінка; спілкування; групова динаміка; невротичні і психічні зрушення; психотерапія, психокорекція, психогігієна.

Психологія релігії як самостійна галузь психологічного знання має найтісніший зв’язок із психологією особистості - одним з основних пластів загальної психології. Адже носієм, базовим суб’єктом, глибинною основою релігії (сповнених релігійністю психічних процесів і станів) є особистість. Релігійні особистості утворюють групу - колективний суб’єкт релігійності. Наснажені релігійним змістом психічні явища, що виникають і функціонують у групі під час спілкування, психологія релігії вивчає під соціально-психологічним кутом зору.

Водночас психологія релігії є невід’ємною і важливою складовою комплексу релігієзнавчих, теологічних наукових дисциплін.

Відповідно до основних векторів загальнопсихологічного вивчення особистості (мотивація діяльності та впливи діяльності на її психіку) психологія релігії розглядає релігійність у двох ракурсах:

1. Мотиваційний аспект виникнення, формування, розвитку, функціонування релігії - усе те, що навертає людину до релігії, що приваблює в ній, потреби, які задовольняє релігія. Потребу вона розглядає як стан суб’єкта, породжений необхідністю для нього певного об’єкта, на здобуття якого він спрямовує свою діяльність, тобто потреба є внутрішнім визначальним чинником вчинків, поведінки, діяльності людини. Мотив конкретизує потребу в предметі, який може її задовольнити, спрямовує психічні процеси і дії на цей предмет з метою оволодіння ним. Мотивація являє собою аргументування, пояснення суб’єктом (насамперед собі) власного вибору. Якщо потреба витіснена у несвідоме, не усвідомлюється, то мотивація задоволення такої потреби, як стверджував австрійський невропатолог, психіатр, психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939), набуває ознак раціоналізації. Замасковані у несвідоме потреби можна виявити тільки за допомогою психоаналітичних методів. Це означає, що однакові за змістом, засновані нібито на однакових мотивах дії, вчинки можуть випливати з різних потреб. Мотивація включає й інші психічні спонуки діяльності (потяги, інтереси, прагнення, домагання, поривання).

2. Психологічні особливості функціонування релігії, її впливів на психіку особистості, а відповідно і на людські взаємини, суспільні відносини. У цьому аспекті реалізується психокорекційна, психопрофілактична, психотерапевтична роль релігії.

Ці ракурси окреслюють наукову проблематику психології релігії.

Отже, проблематикою психології релігії є вивчення релігійних феноменів у їх співвідношеннях із психікою особистості, соціальних груп, суспільною психологією (емоційними реакціями і станами, осмисленням і ставленням до світу і до себе, ціннісними орієнтаціями, формами поведінки, характерними для більшості представників суспільства та ін.). Психічні явища, пов’язані з релігійністю, є предметом психології релігії.

Проблематиці і предмету психології релігії відповідають її методи.

Методи психології релігії

У своїх дослідженнях психологія релігії послуговується різними методами. Найчастіше вона вдається до вивчення самоспостережень, рефлексій (самоосмислення, самоаналіз) релігійних осіб, про зміст яких вони розповідають під час бесід, інтерв’ю, письмово. При цьому дослідникам доводиться постійно намагатися відрізнити у щоденниках, автобіографічних нотатках, розповідях віруючих, містиків, аскетів, самітників, ясновидців бажане від дійсного. Йдеться про контакти з надприродним, яких вони намагаються досягти молитвами, медитаціями, постами, а відтак можуть сприйняти свої галюцинації (лат. маячня, видіння), віртуальні продукти уяви як реальність, справжній контакт. Водночас немає жодних вагомих аргументів, які б спростовували, заперечували ймовірність існування таких контактів.

Поширений у психології релігії, як і в інших галузях психологічних досліджень, метод інтерв’ю - розмова науковців з віруючими, під час якої вони відповідають на заздалегідь підготовлені і на спонтанні запитання. Особливо цікаву інформацію вдається почерпнути під час нежорстко фіксованого інтерв’ю, особливістю якого є вільні, не регламентовані темою і формою питання, а відтак можливість досягнути високої щирості, вдумливості, рефлексивності людини, якій адресовано запитання. Жорстко фіксованому, закритому інтерв’ю, в якому респондентам необхідно лише вибрати один із заздалегідь підготовлених варіантів відповіді на поставлене питання, бракує щирості, інформації про різноманітні нюанси емоційного, психічного життя особистості. Проте отримані за такою методикою дані значно легше стандартизувати, опрацьовувати.

Активно використовує психологія релігії метод спостереження. Дослідники спостерігають за психічними реакціями, вчинками, поведінкою релігійних осіб, груп під час культових відправ, богослужінь, молитов, інших форм спілкування, діяльності. Враховуючи інтимність, вразливість релігійних переживань віруючих, спостереження за ними мають бути особливо тактовними, делікатними, непомітними.

Іноді психологія релігії використовує природні експерименти. При цьому абсолютно має бути дотриманою вимога, згідно з якою жодні експериментальні втручання в релігійну діяльність і в повсякденне життя віруючих є неприпустимими. Ними послуговуються для порівняння однорідних об’єктів дослідження, одна частина яких зазнає певних, можливо, організованих експериментаторами в припустимих межах впливів, а інша - ні. Наприклад, якась кількість осіб, груп слухає проповіді певного змісту, проголошувані проповідником з тими чи іншими особливостями, рисами. За відмінностями, які виникли між групами, особистостями, що слухали ці проповіді, і тими, що їх не слухали, роблять аналітичні висновки про ефективність використовуваних у проповіді інформаційних впливів, соціально-психологічних механізмів, комунікативних прийомів, особистісних характеристик оратора тощо.

Ці методи є найбільш уживаними у сфері психології релігії. Але за необхідності у психологічному дослідженні релігійних феноменів може бути застосований будь-який з методів психології.

Зібрані за допомогою таких методів факти аналізують, теоретично осмислюють, трактують на основі відповідних концепцій.

Загалом психологія релігії має трактувати релігію відповідно до її найістотнішої сутності, що відрізняє її від усіх інших феноменів. Таку сутність, характерну ознаку будь-яких однорідних феноменів наука називає дедуктивним ядром.

Дедуктивне ядро психології релігії, усієї релігієзнавчої теорії

Відносно задовільне наукове пояснення однорідних явищ досягається зі створенням їх дедуктивної теорії. В основу такої теорії береться їх найабстрактніша сутність - прояв, функція, дія як сутнісно-відрізняюча та об’єднуюча основа, принцип існування цих явищ. Вона і є тим ядром, з якого виростає все коло явищ, охоплене дедуктивною теорією. Наприклад, ядром, найабстрактнішою сутністю для комплексу економічних концепцій, цілісної теорії економіки є товар - продукт, вироблений для обміну, продажу, що становить основу існування економіки.

Психологічні й релігієзнавчі концепції ще не виробили своїх дедуктивних теорій, хоча ядра їх уже виразно проглядаються. У психології це адаптація (пристосування) на основі відображення. У релігієзнавстві - так званий мінімум релігії.

Мінімум (дедуктивне ядро) релігії - віра в існування трансцендентного (надприродного) світового начала, непідпорядкованого матеріальним законам, причинно-наслідковим залежностям, від волі якого цілком залежить існування неживої і живої природи, життя людства і кожної окремої людини.

Чільне місце у мінімумі релігії посідає віра в існування трансцендентного, надприродного - світового начала, непідвладного, непідпорядкованого законам, залежностям, каузальним (причинно-наслідковим) зв’язкам матеріального світу. Надприродне мислиться не тим, що ще не вписується у відкриті наукою закони природи, а тим, що принципово відрізняється за своєю природою від тієї, яка оточує людину. Але дедуктивне ядро релігії не вичерпується вірою в існування надприродного. Суть релігії полягає у вірі в зв’язок між трансцендентним, надприродним і природним, матеріальним світами - природне, матеріальне і, що найважливіше, життя людства, кожної людини підпорядковані надприродному, яке контролює перебіг подій у матеріальному, земному світі і може на свій розсуд втручатись у їх перебіг, змінювати, коригувати, спрямовувати їх. Це називається промислом Божим. Американський психолог, філософ Вільям Джемс (1842-1910) зауважував, що впевненість у можливості встановлення стосунків між Богом і душею людини є центральним пунктом кожної релігії. Іншими словами, основу релігії становить визнання факту залежності людини від божества (божество, Бог є персоніфікованою надприродною силою). Визнаючи це, людина може намагатися встановити відносини з надприродним, сподіваючись привернути до себе його доброзичливу увагу.

Отже, дедуктивним ядром, мінімумом релігії, її найабстрактнішою сутністю є віра в надприродне, від волі якого залежить матеріальний світ і людина як його частина.

Становлення психології релігії як самостійної наукової дисципліни

Основоположними для становлення психології релігії стали праці німецького теолога, філософа Фрідріха Шлейєрмахера (1768-1834) «Промови про релігію до освічених людей, які гордують нею» (1799), «Монологи» (1800) та ін., в яких релігійна віра тлумачиться як індивідуально-психологічний феномен, стан свідомості, емоційних переживань людини. Ядро релігійної свідомості Ф. Шлейєрмахер вбачав у ставленні до нескінченності та в особливій чутливості, які, динамічно поєднуючись, утворюють «внутрішнє діяння», спрямоване на пошук вічного і нескінченного в усьому, що живе й рухається, у зростанні та мінливості, у дії та стражданні. Стан чутливого «смаку до нескінченності» він вважав сутністю релігії, стверджуючи, що кожна особистість своєрідно, відповідно до свого неповторного внутрішнього світу, сприймає та переживає нескінченність.

Як самостійна наукова дисципліна, психологія релігії оформилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей історичний період знаменувався бурхливим розвитком наук, визначними відкриттями. Могутній поштовх становленню психології релігії дали здобутки етнографії, порівняльної лінгвістики, міфології, релігієзнавства, соціології, соціальної психології. Вони пов’язані з науковими стараннями англійських дослідників Герберта Спенсера (1820-1903), Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), Едуарда-Бернетта Тейлора (1832-1917), Броніслава-Каспера Маліновські (1884-1949), французьких учених Люсьєна Леві-Брюля (1857-1939), Клода Леві-Строса (нар. 1908), Габріеля Тарда (1843-1904), Еміля Дюркгейма (1858-1917), німецького психолога Вільгельма Вундта (1832-1920) та ін., які узагальнили величезні за обсягом і різноманітні за тематикою матеріали про вірування, культи, міфи, мислення, мовлення та інші особливості психіки і культури первіснообщинних спільнот, племен. У більшості тодішніх концепцій виразно окреслювались власне психологічні вектори аналізу.

Релігійно-психологічними за рівнем і змістом аналізу були процеси у філософії, пов’язані з так званою «смертю Бога» - поширенням і поглибленням безвір’я, атеїзму, намаганнями осмислити становище людини в світі без Бога, його піклування і захисту. Найґрунтовніші розвідки щодо цієї проблематики належать датчанину С. К’єркегору, російським мислителям Федору Достоєвському (1821-1881), Льву Шестову (1866-1936), Миколі Бердяєву (1874-1938), Семену Франку (1877-1950), представникам німецької філософії Едмунду Гуссерлю (1859-1938), Мартіну Хайдеггеру (1889-1976), Карлу Ясперсу (1883-1969).

Дослідження усіх цих мислителів актуалізували психологічні трактування релігійних феноменів засновниками великих релігій Мойсеєм, Ісусом, Буддою, Мухаммедом. Значною мірою вони поглибили, розширили релігійно-психологічні конструкції, вибудовані давньогрецькими філософами Платоном (427-327 до н.е.), Плотіном (прибл. 204-270), Августином Аврелієм, нідердандським філософом Бенедиктом Спінозою (1632-1677), німецькими філософами Іммануїлом Кантом (1724-1804), Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Регелем (1770-1831).

На становлення психології релігії як самостійної наукової дисципліни відчутно вплинув розвиток власне психології на зламі XIX-XX ст. Саме тоді викристалізувалися фундаментальні психологічні концепції: рефлекторне вчення (І. Сєченов, І. Павлов, В. Бехтєрев), біхевіоризм (Е. Тондайк, Дж. Вотсон), психоаналіз (3. Фрейд) та ін. Більшість провідних тогочасних психологів звертала увагу на такий важливий у житті, психічній діяльності людини феномен, як релігія.

Вважається, що власне психологію релігії започаткувала стаття американського психолога Стенлі Холла (1846-1924) «Моральне та релігійне виховання дітей», в якій він спирався на ідею, що дитина у своєму індивідуальному розвитку долає в редукованій (згорнутій) формі основні стадії культурного розвитку людства, через які кожна людина має пройти з максимальною користю для себе. До них належить і релігійна. Пошукам ефективних методів релігійного навчання й виховання, статевим і віковим аспектам психології релігії він присвятив працю «Юнацтво» (1904). С. Холл заснував перший науковий журнал з релігійної психології та освіти. Учень Холла Едвін Старбек (1866- 1947) у своїй книзі «Психологія релігії», написаній на основі узагальнень емпіричного матеріалу, зібраного за допомогою анкетування, вивчення автобіографічних нотаток, щоденників віруючих, стверджував, що людина має вроджений релігійний інстинкт. Цього погляду дотримувався й американський психолог Джордж Коу (1861 -1951), відомий працями «Духовне життя» (1900) і «Психологія релігії» (1916).

До фундаторів психології релігії як самостійної наукової дисципліни належить американський філософ Джеймс Пратт (1875-1944), який у своїх книгах «Психологія релігійної віри» (1907), «Релігійна свідомість» (1920) досліджував психологічний зміст культу, містицизму, віри з позиції віруючої людини, якою вважав себе. Якщо більшість учених у сфері психології релігії намагалися бути об’єктивними, незаангажованими вірою чи безвір’ям, то Пратт підкреслював і обстоював правоту свого суб’єктивізму віруючого.

Найвидатнішим знавцем психології вважається американський філософ і психолог В. Джемс. Він дав ґрунтовне психологічне тлумачення релігійних явищ («Залежність віри від волі та інші досліди популярної філософії», 1897), здійснив вагоме дослідження релігійної свідомості («Розмаїття релігійного досвіду», 1902). Особливу увагу дослідник приділяв психології навернення до віри, яке називав другим народженням, станом людини, що почувається причетною до вищих істин. Цей стан Джемс вважав основою особистої релігії. Релігію він трактував з позицій гуманістичної істинності духовних цінностей: «Якщо виявиться, що релігійні ідеї мають цінність для життя, то з погляду прагматизму вони будуть істинними в міру їх корисності для цього».

Становленню психології релігії прислужилися праці американського психолога Джеймса Леуба (1868- 1946): «Психологія релігійних феноменів» (1896), «Психологія вивчення релігії» (1912), «Віра в Бога і безсмертя» (1916), «Психологія релігійного містицизму» (1925), «Бог або людина» (1933). Критикуючи традиційні релігії як обман, він стверджував, що жодний індивідуальний релігійний досвід не може свідчити про існування надприродного та його зв’язків з людиною, що релігія не є ефективним психотерапевтичним і психопрофілактичним засобом, доводив необхідність гуманістичної релігії як основи правдивої етики, всебічного гармонійного розвитку людини.

У США було сформовано засади пастирської психології (галузь психології релігії, що вивчає шляхи, механізми впливу священнослужителів на психіку віруючих) і психотерапії. Провідну роль у цьому відіграли праці Антона Бойзена «Дослідження внутрішнього світу» (1936), Джеймса Олівера «Пастирська психологія і душевне здоров’я» (1932), Карла Штольца «Пастирська психологія» (1932). їх об’єднувала ідея, що релігійна психотерапія може бути ефективним методом лікування і профілактики душевних розладів, пов’язаних із порушеннями соціальних зв’язків, зовнішніми і внутрішніми конфліктами, світоглядними проблемами суб’єкта.

Наукові набутки американських дослідників привернули увагу до проблем психології релігії вчених європейських країн, особливо Великобританії. Першою ґрунтовною британською розвідкою у цій царині була монографія Георга Стреттона «Психологія релігій» (1911), у якій зроблено порівняльну психологічну характеристику різних вірувань, релігій. Різноманітні психологічні особливості культу, психологічні аспекти віри проаналізовані у книзі Роберта Тулесса «Вступ до психології релігії» (1923).

У цей період досить складні процеси у сфері релігієзнавства розгорталися на теренах Російської імперії. Динаміку їх формували релігійний ренесанс, пристрасні інтелектуальні пошуки Бога, істинної віри і водночас зародження запеклого атеїзму, що досягнув піку в більшовицькій ідеології.

Одним із натхненників пристрасно-інтелектуальних пошуків Бога був Лев Толстой (1828-1910), який порівнював значущість релігійної віри в духовному житті людини з роллю серця у життєдіяльності її тіла. Активне прилучення особистості до християнських духовно-моральних цінностей він вважав єдиним шляхом до істинного смислу життя, який сповнює її психіку умиротворенням, спокоєм, розчуленням, милосердям, життєдайною енергією, наснагою, гармонією, опірністю злу. Його «Сповідь» є неперевершеним психологічним етюдом релігійно-морального пробудження людини.

Цю проблему в дещо іншому ракурсі розглядав Ф. Достоєвський, доводячи, що єдиним засобом приборкання демонічного в людині (безмірного егоїзму, ненаситної жадібності до грошей і тілесних насолод тощо) є розпалювання в її душі «іскри Божої» - правдивої релігійної віри. Смисл життя він вбачав у постійному «вичинюванні» своєї душі відповідно до християнських духовно-моральних цінностей, завдяки чому людина наближається до духовного безсмертя у Господі.

В одному ідейному руслі з Толстим і Достоєвським ішли російські філософи Володимир Соловйов (1853-1900), Микола Бердяєв, Семен Франк, Лев Шестов, Дмитро Мережковський (1866-1941), Василь Розанов (1856-1919), Микола Лоський (1870-1965) та ін., які обґрунтовували різні аспекти інтегруюче-особистісної ролі релігійної віри. їх твердження зводяться до того, Що лише віра у створення людини задля високої мети, відомої поки що тільки Творцю, є тим, заради чого варто жити, боротись, страждати, духовно-морально вдосконалювати себе і світ. Правдива віра, неухильне самовдосконалення роблять людину психологічно могутньою, духовно нездоланною, впевнено-оптимістичною, осяяною, щасливою. Тобто російська філософська думка того часу торкнулась філософських і світоглядних основ психорегулятивної (психокорекційної, психопрофілактичної, психотерапевтичної) функції релігії. М. Бердяєв і С. Франк сформулювали етнопсихологічні концепції релігійності як риси російського національного характеру. Цікавими є міркування Бердяєва щодо психології совісті, в якій він вбачав найвиразніший вияв Бога в людській душі.

Тогочасні російські психіатри відстежували психопатологічні релігійні прояви, зв’язки релігійної одержимості і психічної неповноцінності. Тоді було доведено, що релігійна біснуватість є специфічним хворобливо-психічним станом, який здебільшого пов’язаний із сомнамбулізмом - розладом свідомості, коли людина, перебуваючи у стані своєрідного сну, автоматично виконує звичайні за своїм змістом дії - ходить, маніпулює предметами тощо.

Відомий невролог, психіатр, психолог Володимир Бехтєрев (1857-1927) пояснював психічні епідемії релігійного змісту схильністю до істеричності більшості охоплених цими епідеміями внаслідок навіювання, самонавіювання, наслідування. Біснуватість він пов’язував із нервовим розладом, нейрофізіологічними змінами в корі головного мозку, чудесні зцілення - із самонавіюванням, що спирається на глибоку віру, довір’я до пастиря. Як засвідчили різноманітні дослідження, таке самонавіювання справді може зцілювати від функціональних розладів, якщо орган, частина тіла анатомічно не ушкоджені, їх структура не зруйнована, а вийшли з ладу внаслідок психотравми (потужного емоційного удару тощо). Для відновлення їх функціонального стану необхідний психічний удар «з протилежного боку», чим і може бути релігійне самонавіювання. Аналізуючи масові самогубства сектантів, В. Бехтєрев пояснював спокійне і покірливе прийняття ними власної смерті вкоріненням у їх психіку через навіювання і самонавіювання віри у негайне переселення їх душ після смерті тіла у лоно праведних.

Психіатр Петро Ганнушкін (1875-1933) у статті «Релігія, жорстокість і сластолюбність» довів, що релігійна нетерпимість, фанатизм, святенництво, лицемірство, ханжество, статеве шаленство, патологічна жорстокість є корелятивними (взаємопов’язаними) явищами, поєднуються в єдиному особистісному симптомокомплексі.

Але жоден з російських психіатрів, які відстежували психопатологічні релігійні прояви, не зводив релігію, віру до психопатології, невротичного за своєю природою явища, як австрійський психолог, психіатр 3. Фрейд.

Помітний внесок у становлення психології релігії зробили французькі психіатри і неврологи Жан Шарко (1825-1893), П’єр Жане (1859-1947). Вивчаючи гіпнотичні стани, вони виявили подібність процесів і результатів гіпнотичного навіювання, навіювання та самонавіювання у функціональній структурі чудодійних зцілень, а також істеричних симптомокомплексів і феноменів демономанії (охопленості злими духами), стигматизації (утворення на тілі віруючих стигм - ран, що нагадують рани Ісуса Христа). У монографії «Хвороби релігійних почуттів» (1901) Е. Морисьє тлумачить містицизм як гіпертрофоване прагнення до інтеграції з абсолютно сталим, а фанатизм - як хворобливо інтенсивну жадобу служіння суспільству.

Французький психолог релігії Еміль Бутру (1845- 1921) був переконаний, що основна проблематика психології релігії як науки полягає у спостереженні та аналізі релігійних феноменів на основі пошуку їх пояснень у загальних законах психічних явищ («Наука і релігія»). Французький психолог Теодюль Рібо (1839-1916) довів, що релігійна віра є синтезом інтелектуального, емоційного та обрядового елементів, утворенням нормальної, здорової психіки, тому немає жодних підстав намагатись звести її до сфери психопатології, невротизму («Психологія почуттів»). Французький психолог і релігієзнавець Теодор Флурнуа (1854-1920) сприяв становленню європейської наукової психології релігії тим, Що вивчав діяльність релігійних геніїв, створив першу в Європі узагальнюючо-систематизуючу працю з психології релігії («Принципи релігійної психології»).

Один із засновників соціології, французький учений Е. Дюркгейм започаткував соціально-психологічне вивчення релігії. У монографії «Елементарні форми релігійного життя» він розглядав релігію з позицій загальносоціологічної теорії суспільного життя як інтегратора суспільства і з етнологічних засад - як етнотрадиційні явища (на матеріалах вірувань аборигенів Австралії). Дюркгейм довів, що релігія інтегрує спільноту, регулює психічні процеси й поведінку людини, виражає і утверджує суспільні духовні цінності, ідеали. Проте він неправильно визначив найістотнішу сутність релігії, її мінімум, оскільки виходив з того, що основу релігії становить поділ світу на дві сфери: сакральну (священну) та профанну (звичайну), і саме в цьому поділі шукав сутність релігії. Священним для суб’єкта є те, що має над ним владу і вимагає від нього особливого ставлення - благоговіння, любові, поклоніння тощо. Священність не притаманна об’єктам іманентно (як об’єктивна, невід’ємна властивість їх природи). Вони наділяються священністю внаслідок зусиль суб’єктів. Священним Дюркгейм вважав особливо значуще. А оскільки релігія є священним предметом, то її сутність він вбачав не у вірі в надприродне та його промисел у природному світі, а у вірі в значуще.

Соціально-психологічний напрям досліджень релігії розвивав французький учений Люсьєн Арреа (1841-1922).

Французький дослідник психології релігії Р. де ла Грассері на основі психологічного аналізу значного пласта емпіричних матеріалів стверджував, що релігія є продуктом людського духу; кожна релігія відповідає певному його рівню та особливостям його розвитку, її зумовлюють закони і механізми психіки. Як першопричину релігії він розглядав стан людського духу, динамічний центр якого утворює потреба у стосунках з божеством, що реалізується через культ. Беручи участь у культових діях, люди лише згодом, і то не завжди, замислювались, якими є божества, котрим вони поклоняються.

Відомий німецький психолог Вільгельм Вундт (1832-1920) психологічні аспекти релігії досліджував на основі аналізу історичного емпіричного матеріалу, наслідком чого стала десятитомна праця «Психологія народів». На відміну від Грассері, який зосереджувався на ролі та особливостях культів, він переважно розглядав внутрішні мотиви релігійності та об’єктивні чинники, що впливали на їх формування. Міфи, вірування, за твердженням В. Вундта, є мотивацією, «ідеологією», поясненням культових дій. Культ і міфи функціонують у нерозривній єдності. У цій цілісній системі кожен елемент набуває свого істотного змісту тільки у структурно-функціональній взаємодії зі всіма іншими її елементами (істотними складовими). Його міркування про роль фантазії, уяви, пам’яті, механізмів асоціювання, емоційних переживань, мислення у виникненні та функціонуванні релігії спонукали багатьох учених до досліджень цієї проблематики.

Психологічно-релігієзнавча думка в Німеччині розвивалась і в лоні теології. Морально-психологічна проблематика пронизувала богословські праці німецьких теологів Р. Отто, Е. Трьольча, А. Гарнака, А. Річля та ін. Значний інтерес викликали розробки Рудольфа Отто (1869-1937), який доводив, що основою індивідуальної релігійності суб’єкта є його зустріч зі «святим». Ця зустріч відбувається у глибинах його психіки, є ірраціональною, викликає містичне захоплення, жах, який містить власне жах, почування величного, втаємниченості, божественної енергії, що стимулює духовну творчість. У монографії «Священне» (1917) Отто характеризував релігійний досвід як ірраціональне почування Божої могутності, в якому зливаються захоплення, схиляння перед таємничою і грізною силою, що нестримно вривається в людську душу. Цей досвід він називав «нумінозним» (осягнуте розумом), таким, що є наслідком внутрішньопсихічного споглядання.

Німецький дослідник Карл Гіргензон (1875-1925) У працях «Психологічна структура релігійних переживань» (1921), «Релігійна психологія, релігієзнавство і релігія» (1923), «Види існування релігійної думки» (1924) на основі інтроспекції (самоспоглядання як методу психологічного пізнання) намагався систематизуюче інтерпретувати психологічно-теологічні ідеї Шлейєрмахера.

Розвитку методів дослідження психології релігії, пастирської психології прислужилися праці німецького психолога релігії Вернера Грюна (1887-1961) «Ціннісне переживання. Релігійно-психологічне дослідження на експериментальній основі» (1924), «Служба священика у світлі сучасної психології» (1926), «Набожність сучасності» (1956).

Німецький учений Георг Воббермін (1869-1943) у своєму дослідженні «Систематична теологія з точки зору релігійно-психологічного методу» (1923-1925) обґрунтував необхідність для дослідника психології релігії поставити себе на місце суб’єкта, який має індивідуальний релігійний досвід «зустрічі з Богом», вжитися в цей досвід. Таке «вживання» можна називати емпатійною ідентифікацією - уподібненням-ототожненням себе з іншим на глибинному рівні розуміння його емоційних станів і співпереживання з ним.

Багатий емпіричний матеріал, цікаві спостереження є у книзі німецького богослова Фрідріха Хайлера «Молитва» (1918), сутність якої він вбачав у містичному зв’язку людини з Богом.

Глибокий аналіз методології та історії становлення психологічно-релігієзнавчої науки містить книга німецького дослідника Георга Вундерле (1881-1950), «Вступ до сучасної психології релігії» (1922).

Отже, психологія релігії в період свого становлення як самостійної наукової дисципліни розвивалась за такими напрямами: зміст і характер релігійних психічних станів, процесів суб’єкта - емоційних переживань, уявлень, фантазій, ціннісних орієнтацій, думок (Ф. Шлейєрмахер, В. Джеме, Дж. Пратт, Т. Рібо); релігійна віра як результат «зустрічі з Богом», містичного осяяння (Ф. Шлейєрмахер, Р. Отто); порівняльний психологічний аналіз первісних культів, вірувань, міфів (Г. Спенсер, Дж.-Дж. Фрезер, Е. Тейлор, Б.-К. Малі-новські, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, Е. Дюркгейм, В. Вундт, Г. Стреттон, Ф. Хайлер); психологія культу (Р. де ла Грассері, Р. Тулесс, Дж. Пратт); екзистенційна (смисложиттєва) функція релігійної віри (С. К’єркегор, Ф. Достоєвський, Л. Шестов, Е. Гуссерль, К. Ясперс та ін.); психологія релігійно-моральних пошуків людини (Л. Толстой, Ф. Достоєвський, В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Франк, Л. Шестов та ін.); релігійні аспекти вікової і педагогічної психології (С. Холл, Р. Тулесс та ін.); соціально-психологічні аспекти релігії (Е. Дюркгейм, Л. Арреа); релігійність як риса національного характеру (Г. Лебон, Г. Тард, М. Бердяєв, С. Франк); пастирська психологія (А. Бойзен, Дж. Олівер, К. Штольц, В. Грюн); психотерапевтичні аспекти релігії (В. Джеме, Т. Флурнуа та ін.); психопатологічні і невропатологічні аспекти релігії (В. Кандинський, В. Бехтєрев, М. Кра-їнський, П. Ганнушкін, П. Жане, Ж. Шарко, П. Ріше, Е. Бутру); методологічні засади і дослідницькі методики (В. Джеме, Е. Старбек, Г. Воббермін та ін.).

Психологія релігії є самостійною дисципліною, що належить до систем і психологічних, і релігієзнавчих наук. Вона має свої проблематику, предмет, методи, дедуктивне ядро, історію становлення і розвитку.