Тема 2. Психологічні аспекти релігійного культу

Релігійний культ є зовнішнім виявом віри. Реалізується він у ритуальних, обрядових діях, що означають для віруючих засіб спілкування з надприродним. Беручи в них участь, людина сподівається привернути до себе увагу надприродних сил, випросити в них підтримку, допомогу. Особлива значущість культових дій для віруючих виявляється в урочисто-таємничому, піднесено-хвилюючому їх проведенні, використанні соціально-психологічних механізмів (навіювання, емоційного зараження, наслідування), засобів символізації та естетизації. Все це благотворно впливає на психіку, передусім на емоційну сферу віруючих, нейтралізуючи тривожні емоції, стимулюючи душевний спокій, оптимізм тощо.

Культ як засіб спілкування з надприродним

Культ є обрядовою складовою релігії. Його наявність відрізняє релігію від інших форм суспільної свідомості.

Релігійний культ (лат. обробляю, вшановую) - спрямована на встановлення двосторонніх стосунків між людиною і надприродним символічна обрядова діяльність, у якій втілені релігійні уявлення віруючих.

Кожна релігія має свою культову систему з певними особливостями, що зумовлено догматами віри, релігійними уявленнями віруючих. Але психологічна сутність культів усіх релігій однакова. Функціональну структуру культу утворюють відправи (обряди, ритуали, молитви, богослужіння, жертвопринесення, таїнства, містерії). За змістом їх поділяють на дві групи:

1. Різні форми звернення до надприродного.

2. Відтворення, зображення різноманітними засобами релігійних догматів, сюжетів.

У культовій практиці вони взаємопов’язані, взаємопереплетені. Культи здійснюють у храмах, молитовних будинках, святилищах. Під час відправ використовують зображення Бога, святих, релігійну музику, спів.

Психологічну основу культових дій становить віра у їх здатність викликати прихильність надприродного до осіб, що їх здійснюють. Вважається, що такі дії є засобом налагоджування контактів, спілкування людини з Богом, святими з метою засвідчити їм свою віру, захоплення, любов, покору, страх, каяття, а також молити про захист, підтримку, турботу.

Г.-В.-Ф. Гегель зауважував, що завдяки культу підноситься буденна свідомість, унаслідок чого людина усвідомлює та почуває присутність у ній божественного і свою єдність із ним. На думку віруючих, у такі моменти відбувається особливий взаємозв’язок між виконавцями обряду і надприродними силами та істотами, яким адресовано обряд. Л. Леві-Брюль описав свої спостереження за людьми із первісних спільнот, які під впливом такого почування впадали в стан цілковитого забуття щодо оточення і, напевно, втрачали здатність усвідомлювати його. Вони не впізнавали людей, із застиглим поглядом слухали адресовані їм слова.

Учений досліджував ритуальні особливості поведінки людей, які ще не мали уявлень про надприродне і використовували обрядові дійства як засіб спілкування з могутніми духами, і племен, які вже мали більш-менш виразні уявлення про надприродні сили, намагаючись засобами обрядовості спілкуватися з ними. Він виявив, що потужним стимулятором таких психічних станів є музика і танці.

Які б стимулятори, засоби впливу на учасників культових дій не застосовувались, визначальну роль у мотивації та впливах культових відправ на психіку їх учасників відіграє віра в те, що вони є засобом спілкування з надприродним.

Мотивація і психологічні функції культу в ранніх формах релігії

Основні особливості мотивації та психологічних функцій культу виявились уже в ранніх формах релігії.

Віра у всемогутні надприродні сили внесла у фруструючі, здебільшого амбівалентні, негативно забарвлені емоційні переживання людини (коливання між надією і страхом, тривогою, відчаєм тощо) усвідомлення своєї абсолютної залежності від волі цих сил і покладання на них своїх заповітних бажань і мрій. Німецький філософ Людвіг-Андреас Фейєрбах (1804-1872), зауважив, що те, чим людина не є, але чим би хотіла бути, вона уявляє втіленим у своїх богах. Вони уособлюють здійснені бажання людини і символізують реалізоване у її фантазіях прагнення до щастя. Психологічним чинником цього уособлення, символізації було почування залежності людини передусім від природи.

З розвитком релігійних уявлень ускладнювалася, видозмінювалася культова діяльність. У ритуальних дійствах поступово атрофувалися магічні елементи, а анімістичні підпорядкувалися сумирним, проханням, благанням, молінням, молитвам. Це, однак, не викоренило анімістичних спроб впливу на навколишню дійсність, багато з них у різних релігіях, конфесіях набували своєрідних форм і особливостей. Так, божків і богів ранніх язичницьких (політеїстичних) релігій уявляли здебільшого корисливими, примхливими, підступними, жорстокими. У таких характеристиках надприродних істот завжди виявляється своєрідний психологічний момент, суть якого зводиться до того, що жорстокість божеств є прямим наслідком жорстокості тих, хто поклоняється їм. Очевидно, цим спричинене трактування у віруваннях деяких народів надприродного начала, божественних сил як відверто злих. Наприклад, тубільці Бразилії, Флориди, Віргінії триста-чотириста років тому поклонялися злому божественному началу, боготворили все, здатне завдати їм відчутного видимою груповою солідарністю, емоційною канвою, у яку вплетене почуття «Ми».

Важливість культу в житті людини забезпечила йому значущу роль у функціональній структурі релігії.

Догматика релігій, етнонаціональний ґрунт, на якому вони виникають та існують, зумовлюють особливості їх культів. Але психологічне ядро культів (ставлення як до засобу спілкування з надприродним, катарсис, інтеграція) є незмінним. Це стосується і релігій з розвинутим моральним началом (християнство, буддизм, іудаїзм, іслам та ін.), яке вимагає насамперед дотримання освячених іменем Бога моральних принципів стосовно людей, світу. Вони рішуче орієнтують людей на служіння справами - вдосконалення і поведінку, що відповідає нормам моралі, яку вони пропонують від імені Бога. Але і в них важливу роль відіграє культ.

Психологічний аспект діалектики релігійної моралі і культу

Найбільш наближеною до проблем людських взаємин та організації суспільства є релігійна мораль, яка пропонує оптимальне їх розв’язання.

Релігійна мораль - система проголошених від імені Бога моральних уявлень, понять, принципів, норм, настанов, дотримання яких є необхідною умовою вдосконалення світу, людства, особистого спасіння.

Етичне вчення, моральна мотивація спілкування людини з Богом і людей між собою на передньому плані фігурують у християнстві, буддизмі, його японському різновиді - дзен-буддизмі. Наприклад, християнська мораль налаштовує людину на щиру любов, доброзичливість, доброчинність тощо. Це надто високий орієнтир для пересічної в духовно-моральному аспекті людини, якій у досягненні його висот доводиться долати себелюбство, корисливість, лінощі, пристрасть до тілесних задоволень. Вона не здатна завжди чинити альтруїстично-доброчинно. Служіння справами вдається духовно, морально розвиненим людям. А цілковито відповідають християнському моральному ідеалу тільки святі. Більшості християн необхідна компенсація своєї духовно-моральної недосконалості, неповноцінності, віддаленості від християнського ідеалу людини. Таким компенсаційним чинником для неї є участь у культовому служінні.

У первісному християнстві (середина І - середина II ст.) культ містив лише моральні проповіді, молитовні звернення до Бога про зміцнення духовних сил людини. Ранньохристиянські (античні) общини, існування яких припадає на І-V ст., об’єднували людей, які щиро прагнули самовдосконалення відповідно до ідеалів Ісуса, а також рабів та інших знедолених. Одні з них аскетично (грец. вправляння, подвиг) самообмежувалися задля духовного піднесення, інших обмежував соціальний статус. Для них християнська віра була гіперкомпенсацією обмеженості їхнього буття.

Християнські ідеї-принципи про страждання-благо, непротивлення злу насильством дають змогу знедоленому, пригнобленому піднестися у своїй душі, досягти торжества над гнобителями і улюбленцями долі. Людина психологічно оволодіває благами, яких позбавлена, підкоряє їх, відкидаючи від себе як зло, гріх, непотріб, що нищить її єдину безмежно дорогоцінну сутність - душу, перекриває їй шлях до вічного, високого блаженства. Після такої психологічної операції неможливість задоволення бажань щодо оволодіння благами, котрі християнство проголошує злом, сприймається як сприятлива обставина, що стимулює заспокоєння, надію, вдоволення. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, почуття вдоволення зумовлюється відповідністю зовнішнього внутрішньому. Відповідно, перебудова внутрішнього симетрично змінює емоційне ставлення до зовнішнього, визначає зміну вдоволення ним на невдоволення чи навпаки.

Оскільки всі християни античної доби служили ділом, їх буття відповідало християнському світогляду, то вони не мали потреби в культовому служінні. Коли християнство прийняли представники всіх соціальних верств, його моральні та соціальні принципи як основа стратегічної лінії життя, повсякденної поведінки виявилися не однаково прийнятними для різних людей.

У цей період сформувався культ, який розвинувся згодом до складних, помпезних форм, властивих передусім католицизму та православ’ю. Культове служіння стало засобом компенсації недостатнього служіння справами і гріхів. Але християнський культ не зводиться до засобу компенсації духовно-моральної недосконалості, гріховності участю віруючого в ритуалах, молитвами-проханнями про прощення гріхів, жертвуванням грошей, матеріальних цінностей.

Культ у психологічному сенсі є комплексом механізмів емоційної психокорекції, в якому віра безпосередньо виявляє, демонструє себе Богові і цим утверджується, зміцнюється. Саме емоційні ефекти культу є головним чинником привабливості, принадності релігії, зокрема й християнства. Забезпечуються вони різними засобами. Усі емоційні ефекти культу спрямовані передусім на утвердження його ключового психологічного змісту - ставлення до нього як до способу досягнення найближчого контакту, найнаближенішого спілкування з Богом і надприродними силами.

Таке ставлення є основним і найпотужнішим джерелом емоційної динаміки культу. Віруючий уявляє, що, здійснюючи культові обряди, він налагоджує і підтримує безпосередні стосунки з Богом, з надприродними істотами. При цьому він може не очікувати їх сприяння у задоволенні його мирських, меркантильних бажань, оскільки в християнській інтерпретації такі бажання прилягають до сфери марноти, гріховності, але сподівається, що культові відносини з надприродним сприятливо вплинуть на перебіг подій. Ця антиципація (передбачення) є ключовим чинником катарсичного ефекту релігійного культу.

Аналогічні за основним психологічним змістом діалектичні (як заперечення заперечення, єдність і боротьба протилежностей) процеси співвідношення моралі і культу відбуваються у кожній релігії з відносно розвинутим морально-етичним ученням. Але у кожній з них є свої конкретно-специфічні особливості. Наприклад, дзен-буддистська мораль поміркована, філософськи поблажлива, не принципова категорично, а відтак не вимагає інтенсивної культової компенсації за порушення - гріхи.

Катарсичну емоційну динаміку в процесі культових відправ забезпечують соціально-психологічні механізми взаємовпливу, релігійна символіка і твори культового мистецтва.

Соціально-психологічні механізми культових відправ

Під час культових відправ на їх учасників діють соціально-психологічні механізми.

Соціально-психологічні механізми - механізми, які забезпечують утворення і функціонування психічних феноменів, що виникають у процесі безпосереднього спілкування між людьми.

Поклони, вклякання, молитовне складання рук та інші рухи мають здатність знімати напруження, оскільки міміка, пантоміміка є каналом вираження та розрядки емоцій. Ця здатність посилюється, якщо віруючі вважають їх засобом звернення до Бога, до надприродних істот. Такі рухи є сприятливим ґрунтом для дії соціально-психологічних механізмів взаємовпливу, найпоширенішими з яких є переконування, навіювання, емоційне зараження, наслідування.

Переконування. Дія цього механізму полягає у подоланні мисленнєвих бар’єрів на шляху інформації від особи, яка її повідомляє, до свідомості особи, якій ця інформація адресована. Головна мета його полягає в тому, щоб проголошена інформація з часом вкоренилася у свідомості, мисленнєвій логіці реципієнта (людини, яка сприймає інформацію).

Переконування - цілеспрямований вербальний вплив однієї людини на іншу або на групу людей, розрахований на критичне, осмислене, науково та емпірично (фактами) обґрунтоване сприймання інформації.

Ефективність переконування під час культових відправ залежить від знань, інтелекту, особистісних якостей, авторитету, ораторської майстерності священнослужителя, його уміння впливати на свідомість віруючих. Сприятливими чинниками, які посилюють дію механізму переконування, є атмосфера богослужінь, позитивна налаштованість до них віруючих.

Релігійна інформація, яку наука не може ні довести, ні спростувати і яка безпосередньо не підтверджується емпіричним, чуттєвим досвідом людини, не може спиратися на переконування, тому індуктор (той, хто подає інформацію) апелює до віри. Основним соціально-психологічним механізмом передавання та сприймання релігійної інформації є навіювання (сугестія).

Навіювання. Використання механізму навіювання зорієнтоване не на пізнавальні, аналітичні потенції людини, а на безапеляційне, довірливе сприймання інформації та відповідну (некритичну) поведінку.

Навіювання - цілеспрямований вербальний (словесний) вплив людини на іншу людину або групу людей, розрахований на некритичне сприймання інформації, на довір’я, віру.

Згідно з психологічною закономірністю емоційне збудження суб’єкта і здатність його думки до критичного, адекватного осмислення ситуації, вчинків (своїх та інших людей) перебувають у зворотно-пропорційній залежності: з наростанням збудження критичність зменшується. Тому сугестор (той, хто навіює) свідомо чи несвідомо, що залежить від його психологічних знань і вмінь, прагне вплинути на емоційну сферу тих, кому він хоче щось навіяти, намагається викликати у них сприятливе для інформації, яку він навіює, емоційне збудження, схвилювати їх.

Довіра до інформації, що повідомляється, залежить не лише від сприятливого емоційного збудження в момент її сприймання. Довіряють, вірять людям, які мають авторитет - засноване на довір’ї ставлення до особистості, що безпосередньо залежить від її чесності, справедливості, доброзичливості. Саме ці моральні якості особистості, групи осіб викликають довір’я до них. Тому сугестор апелює до авторитету Бога, пророків, вождів, предків, мудреців, людей, яких вшановують і поважають, а якщо можливо, то й до власного.

Ефективність навіювання пов’язана також із референтністю сугестора - ставленням, заснованим на визнанні його компетентності в одній чи в багатьох сферах, професійної кваліфікації, освіченості. Оптимальним для сугестії є поєднання авторитету і референтності сугестора.

Головним каналом навіювання в процесі культових відправ є проповідь як основне джерело релігійної інформації для віруючих, які беруть участь у цих відправах. Психологічно освічені священнослужителі виголошують проповідь зрозумілою для аудиторії мовою, не перенасичуючи її складними, архаїчно-церковними термінами, викликаючи у свідомості віруючих звичні їм образи та асоціації, застосовують різноманітні риторичні прийоми (інтонації, паузи, наголоси).

Сугестивна сила проповіді залежить від особистості священнослужителя: глибини його віри, що виявляється у поведінці; від знань і вміння їх подати; від здатності аналізувати факти та емоційно інтерпретувати їх з позицій релігійних догматів і релігійної моралі; від його популярності у громадській думці; від його зовнішньої привабливості, яка визначається насамперед приязним виразом обличчя, ясним теплим поглядом, стриманими манерами, чистотою й охайністю.

Емоційне зараження. Цей феномен переважно виникає стихійно і найефективніше спрацьовує у великих групах людей, коли емоційний стан несвідомо передається від однієї людини до іншої, звужуючи сферу функціонування їх критичного мислення.

Емоційне зараження - переважно неусвідомлюваний процес передавання емоційних станів від однієї людини (групи) до іншої людини (групи), що перебувають у безпосередньому візуальному і (або) вербальному контакті.

Основними каналами зовнішнього вияву емоційних станів, через які здійснюється емоційне зараження, є міміка, пантоміміка (рухи тіла, кінцівок), інтонація, тембр голосу. Наприклад, радісно-усміхнене обличчя, бадьорі рухи тіла, піднесено-оптимістичні інтонації, чіткий виразний тембр голосу суб’єкта заражають оптимістичною радістю тих, із ким він безпосередньо спілкується, незалежно від їх і його усвідомлення цього. Міра, ступінь емоційного зараження залежать від багатьох факторів, насамперед від налаштованості об’єктів зараження щодо такого впливу.

Наслідування. Суть його полягає у свідомому або неусвідомленому повторенні вчинків, дій, стандартів поведінки, які приваблюють суб’єкта.

Наслідування - свідоме і неусвідомлюване відтворення, повторення стилю життя, суджень, уподобань, манер тощо.

Найпотужнішими об’єктами наслідування є референтні та авторитетні особи і групи. За авторитарних відносин наслідування спричиняється страхом перед носіями авторитарної сили, яка диктує стандарти життя, суджень тощо. Особливості спонукання до наслідування в таких умовах зумовлюються домінуючими конформістськими (пристосовницькими) реакціями суб’єкта на авторитарний тиск.

Наслідування виконує роль провідного, стрижневого, універсального механізму суспільного життя, є складовою будь-якого соціального факту, всіх соціальних явищ. Узгодження умів і волі в традиції як цементуючої основи суспільного життя є результатом наслідування-навіювання.

До впливів навіювання, емоційного зараження, наслідування найбільше схильні діти, оскільки в них ще не сформовані наукові знання, аналітичні здатності розуму, немає достатнього емпіричного життєвого досвіду, необхідного для критично-аналітичного сприймання інформації. Діти емоційно вразливіші, ніж дорослі. Жінки схильні до впливів цих соціально-психологічних механізмів більше, ніж чоловіки. Можливо, це пов’язано насамперед з тим, що вони емоційніші, емпатійніші, співчутливіші.

Усі соціально-психологічні механізми комунікативного впливу інтенсивніше діють під час культових відправ у закритих релігійних общинах, яким властивий відносно постійний контингент учасників, фіксоване членство, стабільне ядро.

Стабільне ядро закритої релігійної общини утворює більшість її складу. Зміни у цьому складі незначні. Основою стабільності таких общин є ізоляціонізм (франц. роз’єднання, відокремлення), який ґрунтується на тому, що члени закритих общин вважають себе товариством обраних для спасіння і вічного блаженства, оскільки їх віра «єдино правдива». Вони протиставляють себе тим, хто не належить до «обраної» общини, світові, який, за їх словами, погруз у злі, гріховності. Стабільність таких общин забезпечують також матеріальна і моральна взаємна підтримка. Природно, що і міжособистісні, насичені позитивно забарвленими емоційними переживаннями стосунки, контакти у таких общинах є сталими, заснованими на довірі, повазі. Все це спричиняє значний ідейно-емоційний вплив общини на індивідів, зокрема значно інтенсивнішу дію соціально-психологічних механізмів навіювання, емоційного зараження, наслідування в процесі культових відправ. Закриті общини характерні для конфесій, сект, які відкололись від протестантизму та православ’я.

У відкритих релігійних общинах склад учасників богослужінь щоразу змінюється за наявності відносно стабільного ядра. Американські дослідники називають такі общини публікою церкви. Відкриті общини характерні для православ’я, католицизму, протестантизму (англіканства, лютеранства).

Отже, соціально-психологічні механізми у функціональній структурі культових відправ посилюють і скеровують катарсичний ефект культу.

Особливості впливу культової символіки і культового мистецтва на психіку віруючих

Значну роль у створенні емоційно-регулятивного ефекту культового спілкування відіграють його символічні, наочно-образні, художньо-мистецькі засоби, які своєю незвичайністю, таємничою урочистістю, естетичністю, красою, пишністю відповідним чином емоційно збуджують учасників цього спілкування.

Символ є особливим знаком. На відміну від інших знаків йому властива певна зовнішня подібність з позначуваним об’єктом. Характеризуючи символ, Г.-В.-Ф. Гегель зауважив, що, наприклад, лева вважають символом великодушності, лисицю - символом хитрості, коло - символом вічності (ані початку, ані кінця), трикутник - символом триєдності. Тобто символ є таким знаком, який у зовнішній формі втілює зміст уявлення, яке виявляє.

Одним із перших вивчав символіку культу Р. де ла Грассері. Порівнюючи її із символами світської обрядовості, він писав про символ як дію чи річ, які є предметом за аналогією. Наприклад, вклякання виражає покірливість та ідею ієрархії (суб’єкт зменшує свій зріст); биття себе в груди зображує каяття (суб’єкт карає себе, б’є); увінчання себе квітами є знаком вдячності; змія, що кусає себе за хвіст, символізує вічність; статуя божества зі слоновим хоботом означає, що його вважають наймудрішим, як слона - наймудрішою з тварин. Сукупність символів становить обряд, коли усі символи об’єднуються навколо провідної ідеї.

Аналізуючи ритуали із застосуванням води та вогню, які з найдавніших часів відомі в обрядовості більшості народів світу, німецький психолог В. Вундт дійшов висновку, що виникнення таких обрядів пов’язане з вірою у чаклунство як у дії, здатні таємничим чином завдавати шкоди чи приносити користь. Негативний вплив чаклунства, чарів вважали своєрідним забрудненням, спаскудженням, позбутись якого можна лише вдаючись до ритуального розчаклування, яке здійснювали за аналогією з очищенням від матеріального бруду: вода відмиває, вогонь, знищуючи, очищає. Так, у християнстві обряд хрещення, в якому центральним ритуальним дійством є занурення у купель, обливання, окроплення водою, символізує очищення душі від першородного гріха. Вогонь культової свічки символізує разом з іншими ідеями також очищення душі від гріховних помислів.

Наспівам як складовим обрядових традицій відводиться строго фіксоване місце в структурі обряду чи свята. Вони здебільшого монотонні, неспроможні викликати естетичне задоволення. У таких наспівах-символах головними є слова, що через художні засоби (алегорії, метафори, персоніфікації) передають ідейно-емоційний зміст обряду.

Ідейно-емоційний зміст культової відправи виразно виявляється у пов’язаній з ним музиці, своєрідній обрядовій символіці. Як стверджував Дж.-Дж. Фрезер, кожна віра виражає себе у відповідній музиці. Відмінність між системами вірувань чітко простежується і в нотних записах, оскільки крізь різну музику проглядаються різні аспекти духовного буття і діяльності людей.

Культові символи виражають ставлення людей до Бога, до надприродного, в якому виражається їх ставлення до світу, до себе, до іновірців. Адже у вірі в Бога концентруються найвищі духовні цінності, ідеали суб’єктів віри, які є мірилом, критерієм, визначальним чинником усіх їхніх диспозицій (ставлення до світу, до себе, до суб’єктів інших вір та культур), що визначають спрямованість життєдіяльності, правила поведінки. Глибинною основою будь-якої диспозиції є емоційна реакція, емоційне ставлення, переживання в межах почувань «приємне - неприємне», «приваблює - не приваблює», «подобається - не подобається».

Культові символи - використовувані під час богослужінь предмети, символічні дії, які, згідно з релігійним тлумаченням, наділені значущими для віруючих, благотворними впливами щодо облагороджений земного життя, пізнання Бога, злиття з ним.

Вплив культових символів на свідомість, психічний стан віруючих зумовлений їх сповненістю найвищими, смисложиттєвими, світоглядними, визначальними щодо життєвої позиції, світосприймання і світоставлення смислами, емоційними переживаннями. У таємничо-урочистій, піднесено-значущій атмосфері культової відправи ідейно-емоційний зміст культових символів взаємодіє з такою самою за змістом ідейно-емоційною налаштованістю учасників богослужінь, помітно посилюючи інтенсивність і розширюючи діапазон їх катарсичних емоційних переживань.

Важливою під час культових відправ є роль культового мистецтва.

Культове мистецтво - літературні, музичні, живописні, архітектурні, скульптурні, декоративні та інші твори, які використовують під час богослужінь, прикрашаючи храми, культові споруди. Твори культового мистецтва поділяють на дві групи:

1) зображення Бога, надприродних істот, їх матеріалізація, представлення у таких формах, до яких можна звертатися під час культового спілкування, оскільки віруючим дуже важко спілкуватися з тим, хто не має тіла, форм, не перебуває в якомусь місці, водночас перебуваючи скрізь. Якщо надприродна істота ототожнюється із зображенням - це ідол, якщо ні - символ;

2) художні засоби, які виражають ідейно-емоційний зміст культу - спів, музика, декламація, храмова архітектура та орнаменталістика, живописні, скульптурні та інші зображення релігійних сюжетів, культові атрибути, що мають художню цінність (хрести, штандарти, посуд, підсвічники та ін.).

Культові митці покликані втілити у своїх творах надприродне, неземне, нематеріальне, духовне земними, матеріальними засобами, представити чуттєво те, Що людські органи відчуттів неспроможні сприймати, крім тих рідкісних випадків, коли надприродне являє себе людям у сприйнятній для них матеріалізованій формі. Йдеться про інтерпретацію у земних формах неземної духовності. При цьому втілене у зображенні неземне не повинно ототожнюватись із зображенням, тобто ставати ідолом.

Намагаючись не допустити ідолопоклонства, чимало діячів церкви у часи раннього християнства вимагали заборонити будь-які зображення надприродного, як це зробили іудеї та мусульмани. Проголосивши, що творить лише Аллах, а людина не має права копіювати його творіння, іслам взагалі наклав табу на будь-яке образотворче мистецтво.

Противники ікон та інших зображень надприродного вважали джерелом ідолопоклонства будь-яке культове мистецтво, яке нібито неминуче створює ідола. Вони стверджували, що прихильники таких зображень, молячись до них, ставлячи перед ними свічки, цілуючи їх, впадають в ідолопоклонство, підмінюють безтілесного, духовного Бога ідолами. Іконоборство досягло неабиякої гостроти у VIII-IX ст. у Візантії.

Прихильники іконопису переконані в тому, що ікона є лише символом неземної досконалості, абсолютних істини, добра, краси, свободи. Вона створена земними засобами і тому не може відтворити, втілити наочно неземне, а тільки символізує тугу за ним, порив до нього, що виявляється у творенні і спогляданні особливих, сповнених величним спокоєм і духовністю форм. Ікона виражає те, що залишається невидимим, і не є знаком, зображенням, двійником зображеного, а тим більше - ним самим, тобто ідолом. В іконі максимально одухотворюється матерія, чуттєве насичується надчуттєвим, природне - надприродним. Вшановування цього чуттєвого, молитовне звернення до нього є виявом віри і відданості символізованому ним надчуттєвому, стремління прилучитися до нього. Таке прилучення відкриває обрії духовності, в яких немає місця ідолам.

Неперевершені обґрунтування символізму іконопису містяться у працях візантійських філософів, богословів Іоанна Дамаскіна (прибл. 675 - прибл. 740) і Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V - поч. VI ст.), які переконували, що невидиме інколи втілюється у плоть, стає видимим. «Тоді зображуй подобу з’явленого.., тоді накреслюй на дошках і виставляй на споглядання забаглого з’явитися», тобто Господь явив себе людям в особистості Ісуса, то чому не зображувати Ісуса на іконах?

Ікона є лише відсвічуванням, відбитком першообразу і містить у собі лише якусь мізерну частину його духовної енергії. Це відсвічування можна порівняти з тим, як свічадо передає промінь, що впав на нього, іншому свічаду. Символи-відсвічування в іконописі утворюють ієрархію, де кожна наступна ланка відсвічує попередню і світить наступній. Наприклад, золоті кольори ікони символізують світло, яке, в свою чергу, є символом, відсвіченням божественних енергій. Кожна барва ікон символізує конкретну сутнісну властивість зображених на них істот вищого світу.

Символічним центром духовності в іконі є обличчя, лики Бога і святих, які беззастережно домінують над іншими частинами тіла, голови. Тіло зображується ефемерним, невагомим, ховається в одязі. В самому ликові підкреслено збільшені частини, що пов’язуються з духовністю, мисленням, високими почуттями: великі, глибокі, замислено-скорботні очі, дуже високе чоло. Вони пригнічують частини обличчя, пов’язані з чуттєвим, природним, тілесним: губи - тонкі, безплотні, позбавлені чуттєвості; щоки - запалі, тендітні; ніс - тонка пряма лінія з малопомітними ніздрями; шия також дуже тонка.

Застиглість, нерухомість, незмінність фігур і поз на іконах також символізують духовність. Вони подаються і мають сприйматися з погляду вічності. Ікона сповіщає про вічність, нескінченність, незмінність вищого світу мовою тілесних форм, сповнених сталістю і величним, незворушним спокоєм.

Символізм ікони покликаний допомогти людині торкнутись духовного світу, вказати їй на потаємні надлюдські видовища. Діапазон художнього рівня ікон доволі широкий. Але не художній рівень відіграє вирішальну роль у визначенні цінності ікони, а духовний зміст, який вкладає у неї майстер. Тільки цей зміст здатен торкнутися людської душі. Тому, як велить церковний канон, іконописцеві належить не шукати живі моделі, а поститись, молитись, медитувати, духовно споглядати і цим наближатись до відповідного для написання ікони осяяння.

Автори образотворчих полотен, як і творів інших видів і жанрів мистецтва, що містять релігійні сюжети, образи, мотиви, але не належать до власне культу, також прагнуть втілити у художньо-мистецькій символіці вищу духовність. Проте, порівняно з власне культовим мистецтвом, їх твори є продуктом інших психологічних засад, а тому й інакше сприймаються.

Священнослужителі, особливо православні, чітко розмежовують власне культове і світське мистецтво, яке містить релігійні сюжети, образи, мотиви. На їх думку, світське мистецтво, якими б не були його сюжети, відволікає від молитовних настрою і поривання, привертає до земних пристрастей і проблем. Священики оберігають іконопис, як і храмову музику, спів від будь-яких мирських мотивів. Наприклад, у «Настільній книзі православного священика» йдеться про необхідність оберігати співи у храмах не лише від усього, що уподібнювало б церковний спів світському, а й від ускладненої манери виконання, властивої оперним аріям, - у них не повинно бути пристрасності і драматизму. Досить точно спостеріг психологічні особливості сприймання церковного співу християнський богослов Августин Аврелій: «Я вагаюсь між небезпекою задоволення і прагненням користі... Однак, коли мені доводиться захопитись співом більше ніж предметом співу, я зі скорботою усвідомлюю свій гріх і тоді волів би краще не чути співака».

Поєднання художньо-мистецьких та інших символів культу в процесі відправи утворює таємничо-захоплюючу, урочисто-піднесену, містично-зачаровуючу картину, що відповідно впливає на психіку її учасників, стимулюючи, підтримуючи, зміцнюючи їх віру. Інтенсивність, потужність такого впливу залежить від якості художньо-мистецьких і символічних засобів культу, зумовленої насамперед їх духовним змістом. Має значення і налаштованість та здатність людини сприймати такі художньо-мистецькі й символічні твори, вжитися в них своїми почуттями, переживаннями, думками, тобто емоційно ідентифікувати, ототожнювати з ними своє автентичне ціннісно-орієнтаційне «Я». Усвідомлюючи значущість такого впливу, католицьке і православне богослов’я вважають культове мистецтво однією з мов християнської церкви, що нарівні зі словом функціонує у всіх смислах - догматичному, молитовному, виховному.

Багато віруючих далекі від розуміння символічної природи ікон, інших культових зображень, образів, вони ставляться до них швидше як до ідолів, ніж як до символів вищих духовних істин, тому що нездатні збагнути цей символізм. Це усвідомлювали християнські мислителі, богослови, наголошуючи, що Бога необхідно зображувати, оскільки людське розуміння слабке. Більшість віруючих не змогли б емоційно насичено, щиро, відверто, довірливо спілкуватися з неперсоніфікованою, присутньою скрізь і ніде конкретно божественною силою. Для них Бог має бути антропоморфним, щоб, емоційно відкриваючи йому свою душу і закликаючи його в неї, доторкатися до нього очима, а то й руками, звертатися безпосередньо. Таке спілкування суперечить умовності, символічності ікони, стимулює почування, що Бог перебуває у своєму зображенні.

У цьому контексті вмотивованими є міркування, що Бог, перебуваючи, згідно зі Святим Письмом, там, де йому моляться, може бути присутнім як божественна енергія у витворах культового мистецтва, принаймні у деяких - чудотворних. Заперечення цього не дає пояснення, що саме забезпечує насичення духовністю культової художньої символіки, адже, крім художньо-естетичних засобів, у які втілились натхнення та духовне піднесення митця, можуть бути й інші.

Оскільки наука ще не визначилася стосовно такої енергії, то цілком правомірною у психологічному плані може бути постановка питання про те, наскільки інтенсивність впливу культу на психіку віруючих залежить від їх віри в те, що Бог безпосередньо перебуває з ними в храмі. А також від віри в те, що він безпосередньо є в іконах, принаймні тоді, коли до них звертаються вірні. Все це потребує спеціальних досліджень. Аналітично можна припустити особливу залежність впливу культу від цього психологічного чинника, оскільки культ для віруючих є головним засобом спілкування з Богом, надприродним світом. Якщо людина знає, що якийсь культовий предмет не має безпосереднього контакту з Богом, він навряд чи справить на неї помітне емоційне враження, а тому й не вплине на її віру. Йдеться не про тих, хто здатен вступити у духовний контакт із неперсоніфікованим надприродним, і тим більше не про тих, для кого культові зображення Бога є лише відгомоном ідолопоклонства.

Отже, культові символіка і мистецтво у взаємодії із соціально-психологічними механізмами забезпечують катарсичні емоційні процеси у психіці віруючих.

Емоційна динаміка психіки віруючих у процесі культових відправ

Катарсична емоційна динаміка у психіці учасників культових відправ охоплює три фази, які, розгортаючись, змінюють одна одну. Характерна особливість релігії, яка реалізується під час культових відправ, полягає у зверненні до емоцій людини. Якщо учасники культової відправи достатньо схвильовані, емоційно збуджені нею, а священнослужителю вдається цілеспрямованими діями (словами, співом, інтонаціями, динамікою тіла, мімікою) посилювати, стимулювати це збудження і спрямовувати його у русло віри, то відбувається наростання емоційного взаємозараження та взаємонаслідування. Свідченням цього є міміка, ритмічні рухи тіла, жестикуляція, збільшення частоти ритму і амплітуди дихання, голосових реакцій, котрі, в свою чергу, впливають на емоційне збудження, що стимулювало їх. Це нерідко спричинює індивідуальні та групові бурхливі емоційні вибухи, розрядки зі сльозами, екзальтованими вигуками, інтенсивними рухами, що особливо помітно під час культових відправ у деяких сектантських общинах.

Перебіг емоційних процесів під час сектантських культових відправ виявив на початку XX ст. православний богослов Д. Г. Коновалов, звернувши увагу, що вони мають три періоди розвитку: замилування, захоплення і натхнення. Екстатична, екзальтована радість є інтенсивно наростаючим емоційним стрижнем усіх періодів. Цей процес завершується бурхливою розрядкою, названою Коноваловим клапаном, через який виривається гнітюче нервове напруження. Ця радість проноситься над душею, немов благодатна весняна гроза, після якої духмяніє атмосфера.

Екстаз (грец. захоплення) - найвищий ступінь захоплення, що доходить до несамовитості.

За спостереженнями психіатра П. Ганнушкіна, екстаз є переживанням надто «високого блаженства, пов’язаного з почуттям розчинення особистісного «Я» і віддання самого себе у владу улюбленої чи вищої істоти». У своїх крайніх проявах він супроводжується розладами свідомості, іноді галюцинаціями (видіннями).

Богослови, віруючі тлумачать екстаз із позицій віри. Першим спробував пояснити його давньогрецький філософ Плотін, який, зокрема, зазначив, що екстаз є надрозумним спогляданням, коли душа, відкинувши все чуттєве та інтелектуальне, підноситься над сферою буття, розуму і в захваті та піднесенні безпосередньо торкається надбуттєвого Єдиного. На думку Плотіна, такий стан можливий лише за умови попереднього морального очищення душі, яка пройшла всі етапи доброчинного життя і піднеслась над марнотами. Це дає підстави вважати релігійний екстаз доволі рідкісним явищем. Проте сучасні богослови стверджують, що цей дар, навіть цілком несподівано для себе, може одержати будь-яка людина.

Найвиразніша, найінтенсивніша емоційна динаміка, в якій помітне місце посідають різноманітні екстатичні прояви, характерна для культових відправ у сектантських общинах, особливо у християн євангельської віри (п’ятдесятників). Дослідники у різних країнах виявили спільні, однакові особливості перебігу таких фаз (етапів) емоційних процесів учасників цих відправ:

1. Поступове наростання емоційного напруження. Домінують негативно забарвлені переживання: гріховності, вини, тривоги, страху, розпачу, відчаю, пригніченості тощо. У екстатиків вони особливо інтенсивні. Пастор веде мову про гріховність світу, про прірву, в яку провалюються гріховні душі, закликає покаятись, нагнітаючи емоційне напруження. Весь цей час звучить мінорна музика. Завершується перша фаза емоційними самозвинуваченнями та каяттям, нерідко зі сльозами, а відтак прощенням ворогів, недоброзичливців і замилуванням.

2. Кульмінація емоційного збудження. У цій фазі емоційне напруження виливається у бурхливу розрядку, в «солодкі» сльози замилування. Негативно забарвлений емоційний стан змінюється позитивним, який можна охарактеризувати як просвітлення, осяяння. Як висловився керівник однієї з общин п’ятдесятників, «Радість така з’являється. Все всередині ніби плавиться. Себе віддав би у вогонь. Це вперше так, а потім радість періодично з’являється». Екстатики проявляють На цьому етапі крайні, на межі з патологією, форми екстазу, відключення від зовнішнього світу з містичними видіннями і так званою глосолалією - невимушеним, спонтанним мовленням псевдословами, звукосполученнями, які не належать жодній із мов, але звучать немов різні мови відповідно побудовані, структуровані, інтоновані.

3. Домінування спокійних, позитивно забарвлених емоційних процесів. Вони сприймаються як душевне звільнення і просвітлення, як духовне світло, божественна легкість і радість.

Емпіричною основою з’ясування емоційної динаміки у процесі культових відправ є записані, проаналізовані й узагальнені самоспостереження їх учасників. Наприклад, одна з учасниць зібрань п’ят десятників розповідала, що спочатку всі слухають проповідь, моляться, а потім починають скрикувати, трястись, битись об підлогу, рвати на собі одяг, скавчати. Спостерігаючи за ними, вона відчувала, як щось захоплює свідомість, вселяє страх, хвилювання і кудись несе. Жінка кричала від жаху, билася об підлогу, стіну. Хотілося ще сильніше битися, щоб заглушити сором і жах. Коли такий стан минав, з’являлося відчуття порожнечі. Не було сил ні думати, ні рухатись. Увесь тиждень після цього вона жила як у тумані, а потім знову чекала зібрання. У цій розповіді простежується стрижневий вектор характерної емоційної динаміки у психіці людини під час культової відправи - наростання душевного тягаря з розрядкою, звільненням від нього. Такий очищений стан душі є особливо приємним і значущим для неї.

Крім ефекту віри, сприятливого налаштування учасників культових відправ, впливів проповідників, дії соціально-психологічних механізмів, на емоційну динаміку психіки віруючих під час культових відправ у общинах п’ятидесятників впливає тіснота приміщень. Пояснюють це високою концентрацією вуглекислого газу, який знижує здатність кори великих півкуль головного мозку контролювати фізіологічні та психічні процеси, посилює афективні емоції. Так само діють виснажливі пости, недоїдання, недосипання, штучна ізоляція, сенсорний голод, нескінченні поклони, підстрибування.

Такі інтенсивні емоційні процеси, екстатичні стани, за спостереженнями американських дослідників, не виникають у віруючих спонтанно. Важливу роль при цьому відіграє спеціальне навчання - прилучення всіх, хто вступив до общини, до духовних цінностей віри, емоційно-регулятивних, емоційно-коригуючих процедур, які практикують п’ятидесятники. Основою цих процедур є інтенсивне навіювання і спонукання до наслідування тих, хто досяг рівня справжнього християнина євангельської віри.

Ключовим моментом динаміки емоційних процесів у психіці віруючих під час культових відправ є трансформація - перетворення негативно забарвлених, гнітючих емоційних станів у позитивно забарвлені, світлі, радісні, стенічні (активізують життєдіяльність, посилюють життєву енергію людини). Такий перехід від душевного страждання до радісного звільнення від нього В. Джемс вважав істотною психологічною особливістю всіх релігій. У культах різних релігій, конфесій цей процес має різну інтенсивність і специфіку. Наприклад, у православному та католицькому культах він не такий екстатично-інтенсивний, більш спокійно-умиротворений порівняно з культами деяких сектантських угруповань. Внаслідок емоційної динаміки у психіці учасників культових відправ спрацьовує відома психологічна закономірність: чим інтенсивнішими емоційними реакціями супроводжується сприймання якихось ідей, положень, духовних цінностей, тим інтенсивніше, глибше, повніше вони зас­воюються, набувають автентичного особистісного смислу. Найбільшої ефективності цей механізм досягає тоді, коли негативно забарвлені емоційні стани інтенсивно перетворюються на позитивні. Тоді гносеологічна (пізнавальна, розрізняюча) протилежність суб’єкта і об’єкта зникає, вони зливаються, переживаються суб’єктом як щось єдине, об’єкт стає для нього особистісно значущим, принаймні небайдужим.

Отже, емоційна динаміка культових відправ сприяє глибокому, автентичному засвоєнню віруючими релігійних духовних цінностей, поглибленню і зміцненню віри. Чим інтенсивніше стимулює культова відправа емоційні переживання суб’єкта, тим сильніше поринає його уява у сферу істин віри.

Тривалі і часті культові відправи можуть втомлювати, притуплювати сприймання, виснажувати емоційні реакції, що призводить до послаблення і втрати їх особистісного смислу, до автоматичної, без інтересу й розуміння, механічної участі в них. Уникнення передозування, перенасичення, надмірності забезпечує регулярне відтворення емоційного катарсису, що раніше досягався в процесі культових відправ. Таке явище називають іррадіацією емоцій - відтворенням емоційних реакцій, які виникли у такій самій або у семантично (за змістом і формою) подібній ситуації. Йдеться про те, що враження, яке повторюється, здатне викликати емоційні переживання, що раніше були пов’язані з ним. Емоційна динаміка культових відправ породжує і генералізацію емоцій - поширення емоційної реакції на семантично подібні враження. Нерідко генералізація поширюється і на предмети та явища, пов’язані із враженням, що викликало емоційну реакцію, просторово-часовою суміжністю, тобто присутністю поруч і водночас.

Душевне просвітлення, радісне, оптимістичне полегшення як емоційний результат культової відправи засвідчують досягнення психорелаксаційного (який розслаблює, врівноважує), психотерапевтичного ефекту, що за певних обставин може бути дуже потужним.

Ще одним емоційним ефектом культового спілкування є поглиблення і зміцнення почуття «Ми» як емоційної основи соціальної солідарності. Таке спілкування дає змогу усвідомлювати й емоційно переживати цю солідарність завдяки спільним урочисто-піднесеним, таємничо-захопливим ритуальним діям, взаємному емоційному зараженню та наслідуванню, емоційній динаміці, яка приносить піднесено-радісне полегшення душі. Посилює це почуття віра людей і в те, що у культовому спілкуванні бере участь Бог, який прихильно ставиться до них.

Почуття релігійної солідарності («Ми» - одновірці, об’єднані у Богові) сприяє духовному піднесенню, оптимістичній упевненості людини в собі, одновірцях, майбутньому, робить її значущою у власних очах тощо. Це почуття також сприяє психорелаксаційним, психокорекційним, психотерапевтичним ефектам.

У системі культових відправ специфічна емоційна динаміка притаманна сповіді, молитві, медитації.

Сповідь як психологічний феномен

Сповідь є ритуальною складовою, видимим елементом християнського таїнства покаяння. її практикують католицька і православна церкви.

Сповідь - осмислення людиною окремих своїх учинків як гріха, визнання їх перед людиною (священнослужителем), яка наділена правом прощати гріховні вчинки від імені Бога.

Згідно з християнським ученням покаяння, розкаяння в гріхах, у заподіяному злі є актом совісті.

Совість - автентичне (інтимно-особистісне) визначення добра і зла, усвідомлення і почування моральної відповідальності особистості за свою поведінку, вчинки перед собою, людьми, суспільством.

Совість особистості сама внутрішньо, автентично, незалежно від зовнішніх санкцій, заохочень судить, схвалює чи не схвалює її вчинки, бажання, емоції. Як нагороду за совісне поводження людина має так звану чисту совість - душевний спокій і комфорт. Санкціями за безсовісні вчинки, за те, чого совість не може прийняти, є муки совісті - самопокарання, що реалізуються як негативно забарвлені емоційні переживання, душевний біль (відчай, розпач, туга, пригніченість тощо), які іноді бувають дуже болючими.

Ідея раю і пекла як загробної відплати за праведні вчинки і гріхи, за доброчинність і скоєне зло вносить у каяття і сповідь утилітарний, меркантильний, егоїстично-споживацький мотив. Людину спонукає до каяття і сповіді страх перед пекельними карами і прагнення райських благ, психологічний дискомфорт, спричинений цим страхом. Ті, що постраждали від скоєного нею зла, її гріха, які є об’єктом істинного, совісного покаяння і сповіді, залишаються на другому плані, постають не як мета, самоціль, а як перешкода, несприятливий фактор, а відтак як засіб.

Ритуал сповіді в такій психологічній ситуації зводиться до формального акту, власне ритуальної умовності, зовнішніх дій. На думку суб’єктів з такою мотивацією сповіді, цілком достатньо і матеріального підкріплення на користь церкви.

Ще одну психологічну особливість сповіді охарактеризував німецький поет Генріх Гейне (1797-1856): «Ви тільки уявіть собі, яке це задоволення - мати можливість розповісти комусь про свої найсолодші гріхи, щоб їх вам простили, і одержати запевнення в тому, що Господь більше тішиться одній грішниці, що кається, ніж сотні праведників. Сповідь - це інститут, заснований з глибочезним знанням людської натури. Відберіть у церкви таїнство сповіді, і ви побачите, як вона спорожніє». Мабуть, Г. Гейне перебільшив значущість сповіді у функціонуванні церкви, про що свідчить і діяльність протестантських церков, які не практикують сповіді. Але істотний психологічний момент цього феномену він зауважив влучно. Йдеться про віру людини в те, що Бог простить їй гріхи, скоєне зло, якщо вона, каючись, розповість про них. У такій розповіді-сповіді об’єктивує те гріховне, що гнітить, завдяки чому людина виводить його назовні й позбувається душевного тягаря. Внаслідок цього настає полегшення, просвітлення, радість.

Якщо душевний тягар гріхів, каяття сягає рівня мук совісті, а катарсис сповнює наснагою, натхненням до доброчинності, то процес сповіді є морально-духовним актом найвищого ґатунку. Якість цього акту забезпечується самопокаранням людини муками совісті, породженими правдивим жалем і співчуттям щодо жертв скоєного зла. Високий духовно-моральний рівень таких каяття і сповіді не знижує навіть страх перед загробною відплатою - він розчиняється у жалі, відчаї, розпачі, тузі, що виростають зі співчуття.

Такі психологічні особливості покаяння-сповіді забезпечують їй психорегулятивну, психорелаксаційну, психокорекційну, психотерапевтичну функцію, ефективність яких залежить від глибини та специфіки її і впливу на психіку суб’єкта. Цій функції сприяє мисленнєве переструктурування гріхів, переосмислення хибних вчинків у процесі відвертої розповіді про них. Американські дослідники, вивчаючи ці процеси, дійшли висновку, що багато людей мають потребу абсолютно відверто розповісти про свої важкі й суперечливі інтимні переживання. Це допомагає їм розібратись у почуттях, логічно пов’язати, інтерпретувати їх з різних позицій, знайти й усвідомити нові аспекти тощо.

За твердженням Л. Леві-Брюля, сповідь має глибокі магічні корені. Для відновлення чистоти групи, очищення від магічного забруднення, розчаклування необхідно, щоб винний, той, хто через порушення ритуально-магічних вимог, табу накликав біду і згубу, зголосився, розповів про свою провину і покаявся. Сповідь допомагала їм знайти й усвідомити істинну, на їхню думку, причину напасті.

Отже, психологічними ефектами сповіді є психорегулятивний і морально-розвивальний ефекти.

Психологічні аспекти молитви

Постійна внутрішня потреба молитись є основним виявом і незаперечним свідченням правдивої, автентично-особистісної релігійності, потужним психологічним чинником її функціонування та зміцнення.

Молитва становить невід’ємну частину, ключовий елемент, інтегруючий центр культу.

Молитва - звернення віруючого до Бога, інших надприродних сил, святих із проханням про дарування благ, заступництво, відвернення зла із вдячністю та уславленням їх.

Особлива роль відводиться їй у буддизмі, ісламі, іудаїзмі, християнстві та інших релігіях. У молитві суб’єкт вербалізує, вимовляє (іноді подумки) те, чого він прагне, чекає, на що сподівається від Бога, святих, дякує їм, прославляє. З огляду на зміст молитви бувають прохальні, заступництва, подяки, возлюблення.

Зміст молитов:

1. Прохальні молитви. їх мотивом є переживання нестачі чогось, страх втрати, хвороби, смерті. Людина благає, молить відвернути все це. Така молитва не завжди пов’язана з правдивою вірою. Вона може бути виявом останньої надії (молишся - живиш надію). Звернення до Бога ослаблює напруження страху й тривоги. Потужність такої релаксації надією залежить від глибини і стабільності віри.

2. Молитви заступництва. Вони також містять прохання, але за інших людей. Джерелом їх є любов, турбота, піклування, співчуття, які стосуються ближніх.

У цих молитвах домінує морально-альтруїстична мотивація. Рівень альтруїстичності окреслюється колом осіб, за яких суб’єкт щиро молиться, - чим ширше коло, тим більша альтруїстичність.

3. Молитви подяки. Ядром їх змісту є висловлювання вдячності за радощі, втіху, духовні і матеріальні блага. У суб’єкта, сповненого радістю, виникає бажання дякувати, віддячувати тим, хто її дав. Особливо великою є вдячність за радість, яка змінює інтенсивний і тривалий негативно забарвлений, мордуючий емоційний стан. Природно, що за світлу радість буття хочеться дякувати Богу - творцеві і володарю світу.

4. Молитви возлюблення. Такі молитовні акти виявляють найвищу вдячність, оскільки їх основу становлять не індивідуальні потреби суб’єкта, а потреби всього світу як Божого творіння. Людина віддає хвалу Господу за його любов і турботу і з любов’ю довіряє себе його милості. Ці молитви є виявом духовно-моральної віри, якій притаманний психологічний вихід суб’єкта за свої егоїстичні межі, ідентифікація (ототожнення) себе на рівні інтимних емоційних переживань, диспозицій з тим, що Боже - людьми, культурою, природою, світом.

Молитовне звернення людини до Бога може спричинитись її невдоволенням не лише об’єктивною життєвою ситуацією, в яку вона потрапила, а й своїм духовним станом. Апелюючи в молитві до Бога, людина мусить зважувати аргументи «за» і «проти». Проти неї буде все те, що в її поведінці, внутрішньому світі не відповідає Божим заповідям, релігійним моральним принципам. Тому у проміжках між молитвами і під час них людина коригує, виправляє свої вчинки, помисли, емоційні реакції, бажання, намагаючись наблизити їх до релігійного ідеалу.

Залежно від мети, з якою людина звертається до Бога, молитви поділяють на такі типи:

1. Молитва - угода з Богом, випрошування у нього земних благ і обіцянка виконувати за ці блага Божі настанови, передані через церкву, священнослужителів. Така молитва реалізується на рівні поверхової, приземлено-утилітарної віри в Бога як у наймогутнішого розпорядника земних благ.

2. Молитви з метою власного духовного піднесення і зближення, злиття з Богом, з надприродним світом. До них вдаються містики, релігійні екстатики. Така молитва є духовною вершиною віруючої особистості.

Молитву можна вважати спонтанним, органічним особистісним виявом релігійності, оскільки наявність здатності і потреби молитися є найістотнішою відмінністю віри від безвір’я. Молитва може бути вербальною (словесною) і невербальною, бо на хвилі особливого піднесення душа людини набуває здатності говорити з Богом без слів.

Пізнанню психологічної природи молитви сприяє історико-культурна класифікація цього феномену:

- молитви примітивні, або племінні (наївні і спонтанні, приземлено-утилітарні молитви, до яких належать і анімістичні);

- молитви ритуальні, або народні (приземлено-утилітарні і молитви, основну роль у яких відіграють стереотипні, шаблонні форми й формули, що психологічно наближає їх до магічно-анімістичних заклинань);

- молитва сучасна, або індивідуальна (вона близька до медитації і є результатом переконань, духовно-ціннісних орієнтацій людини, що підводить її до духовного споглядання, яке наближує до Бога аж до містично-духовного єднання, піднесення, прилучення-злиття).

У всіх видах молитви виразно простежується катарсичний, психотерапевтичний ефект.

Психологічні особливості медитації

У сучасному психологічному тлумаченні медитація є внутріпсихічною активністю особистості, основна мета якої полягає в досягненні дуже глибокої зосередженості.

Медитація (лат. роздумую) - розумові зусилля людини, спрямовані на досягнення глибокої зосередженості її психіки, що є передумовою самоспоглядання, самозаглиблення, самоаналізу тощо.

Медитація не передбачає інтенсивних, а особливо крайніх емоційних проявів. Для досягнення її ефективності необхідне зниження реагування на зовнішні впливи. Домінуючим загальним соматичним (тілесним) станом є глибоке розслаблення всього тіла, домінуючим умонастроєм - загальне душевне піднесення та психічне відсторонення, відчуження від об’єктів і думок, переживань, безпосередньо не пов’язаних з духовним предметом медитації.

Залежно від особливостей релігій, у лоні яких здійснюється медитація, її поділяють на такі види:

1. Інтуїтивно-споглядальні пошуки сутності світу, пов’язані з ученнями, які намагаються з’ясувати природу всього існуючого. Такий вид медитації характерний для буддизму, індуїзму.

2. Пошуки зв’язку, контакту з Богом. До такої медитації вдаються віруючі, котрі сповідують іудаїзм, іслам, християнство.

Наприклад, у дзен-буддизмі ключовим моментом, метою, вершиною медитації є саторі (просвітлення, осяяння). Цей надраціональний, надрозумовий, неприступний для інтелектуального аналізу стан, який неможливо виразити словами, досягається інтуїтивним осягненням, висвітленням сутності світу природи і людини. Разом із цим осягненням, висвітленням приходить ствердження, прийняття існуючого, подолання суперечностей, розмежованості суб’єкта і об’єкта, людини і світу.

Інтуїтивні знання, досвід, здобуті у стані медитативного осяяння, просвітлення, людина вважає абсолютно істинними. Жодні раціональні, критичні аргументи не здатні їх похитнути, викликати сумніви щодо них. Завдяки такому станові людина нібито проникає у таємниче трансцендентне. її свідомість позбавляється земних турбот, вона перебуває в стані екзальтації, пов’язаної з подоланням залежності від навколишнього світу.

Існують особливі медитативні психотехнічні прийоми для дзен-буддистів: спеціально контрольоване дихання із сильною концентрацією уваги на цьому процесі, що дає змогу довільно регулювати газообмінні процеси в легенях і в головному мозку; специфічно розслаблена поза зосередження, що сприяє вільному плину думок і образів у напрямку до вищих сутностей. Передумовою цього є відмова від будь-яких мирських цілей, бажань, прагнень. Правила щодо самозаглиблення і самоспоглядання гласять: «твій шлунок має бути ні порожнім, ні повним»; «години сну мають бути регулярними»; «мийся щоденно»; «не думай ні про хороше, ні про погане»; «сьогоднішній момент повинен скласти для тебе увесь Всесвіт»; «якщо ти відчув запаморочення під час дза-дзен (медитації), зосередься на думці про чоло»; «якщо ти почуваєшся хворим, зосередься на думці про пальці ніг». Навіть цей незначний фрагмент правил свідчить, що головним для самозаглиблення є вміння керувати потоком своєї свідомості - відсторонюватись від плину думок, почуттів, відчуттів, пильно зосереджуючись на конкретній думці, конкретному відчутті.

У християнстві медитація пов’язана передусім із контемпляцією (духовним спогляданням). Вона ставить за мету інтуїтивне, духовне споглядання Бога, вищого світу. Медитація може приводити віруючого до релігійних переживань найвищого ґатунку - до так званих містичних екстазів, містичних осяянь.

Отже, оскільки служіння ділами, тобто неухильне дотримання принципів і норм християнської моралі в повсякденному житті, для більшості віруючих неможливе через їхню духовно-моральну недосконалість, то основним джерелом релігійної втіхи і надії для них постає культ, його катарсичний ефект. Психологічною основою цього ефекту є ставлення до культу як до засобу спілкування з Богом, надприродним світом. Динаміку культового емоційно-очищуючого ефекту стимулюють соціально-психологічні механізми сугестії (навіювання), емоційного зараження, наслідування, засоби символічно-образного впливу, в структурі яких основне місце належить творам культового мистецтва. Емоційно-очищуючий ефект культових відправ становить психологічну основу психорегулятивної емоційно-катарсичної функції культу, що виявляється як психорелаксація, психопрофілактика, психотерапія.

Нормативно-регулятивна функція культу полягає в прилученні завдяки його емоційно-очищуючому ефекту до релігійних духовних цінностей, ідеалів, норм поведінки, їх засвоєння на автентичному, глибинно-особистісному рівні, утвердження їх як регуляторів поведінки, діяльності.

Інтегративна функція культу виявляється в таємничо-піднесеному, радісно-хвилюючому, образному втіленні групових духовних цінностей, ідеалів, що сприяє зміцненню емоційної основи соціальної солідарності - почуття «Ми».

Оскільки культ є дієвою, діяльнісною, динамічною, матеріально-чуттєвою, функціональною основою релігії, в чому переконує психологічний аналіз, можна припустити, що емоційно-катарсична, нормативно-регулятивна, інтегративна функції культу є основою психологічних функцій всіх релігій.