Тема 5. 2. Джерела інформаційного права та інформаційне законодавство україни

ПЛАН

1. Базові закони у сфері інформації та інформатизації.

2. Закони, що врегульовують певні види інформаційних відносин (видове законодавство).

ЛІТЕРАТУРА

1. Про мови в Українській РСР: Закон України від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІ.

2. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ.

3. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ.

4. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ

5. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах : Закон України від 31 травня 2005 року № 2594-IV.

6. Про обов’язковий примірник документів: Закон України від 9 квітня 1999 року № 595-XIV.

7. Про Національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР.

8. Про Концепцію Національної програми інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР.

9. Про державну статистику: Закон України від 17 вересня 1992 року № 2614-ХІІ.

10. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України від 16 листопада 1992 року № 2782-ХІІ.

11. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 року № 3759-ХІІ.

12. Про інформаційні агентства: Закон України від 28 лютого 1995 року № 74/95-ВР.

13. Про видавничу справу: Закон України від 5 червня 1997 року № 318/97-ВР.

14. Про захист прав споживачів: Закон України від 15 грудня 1993 року № 3682-XII.

15. Про науково-технічну інформацію: Закон України від 25 червня 1993 року № 3322-ХІІ.

16. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні (станом на 1 січня 2001 р.): Збірник нормативних актів/ Держ. Ком. інформаційної політики та радіомовлення України. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

17. Україна: інформація і свобода слова: Збірник законодавчих актів, нормативних документів та статей фахівців. - К.: Молодь, 1997.

В науковій літературі інформаційне законодавство України поділяється на два види: базове, тобто таке, в якому виписані основні засади інформаційних відносин в Україні, та видове – те, що врегульовує окремі види інформаційних відносин.

До базового законодавства віднесені концептуальні закони, закони, що регулюють окремі аспекти відносин і характерні для всіх видів інформації; інформаційні закони.

До видового законодавства відносяться закони, що регулюють певного виду інформаційні відносини (у науково-технічній сфері, у засобах масової інформації, в бібліотечній справі, музейній тощо).

1. Базові закони у сфері інформації та інформатизації.

Закон України від 28 жовтня 1989 року № 8312-ХІ "Про мови в Українській РСР" забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

Держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших наці­ональностей в республіці. Громадянам України гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою.

Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою для сторін. Відмова службової особи прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою відповідальність за чинним законодавством.

Відповідно до Закону акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами, а мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин держав­них, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

У Законі визначається мова:

- технічної і проектної документації;

- документів, які посвідчують статус громадянина України;

- зۥїздів, конференцій та інших форумів;

- документів про вибори народних депутатів;

- у сфері обслуговування;

- судочинства;

- провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- нотаріального діловодства тощо.

Закон України від 2 жовтня 1999 року № 2657-ХІІ "Про інформацію" містить визначення понять: “інформація”, "документована інформація”, “інформаційна продукція”, “інформаційна послуга”, основні принципи інформаційних відносин, закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові засади інформаційної діяльності, визначає види, джерела інформації та режим доступу до неї, визначає права учасників інформаційних відносин та правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики відповідно до цього Закону є:

- забезпечення доступу громадян до інформації;

- створення національних систем і мереж інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню Національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Право громадян на інформацію забезпечується:

- обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

- вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;

- створенням механізму здійснення права на інформацію;

- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Закон встановлює основні види інформації, закріплює право громадян на доступ до інформації про них, визначає права і обов'язки власника інформації (у тому числі державних організацій), учасників інформаційних відносин, визначає порядок ціноутворення в галузі інформатизації.

Закон України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ "Про авторське право і суміжні права" спрямований на охорону особистих немайнових прав і майнових прав авторів та їх правонаступників, пов’язаних із створенням та використанням тво­рів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і прав виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права.

Закон містить визначення таких понять як “автор”, “співавтор”, “аудіовізуальний твір”, “база даних”, “аудіовізуальний твір”, “комп’ютерна програма”, “виключне право”, “виконавець”, “контрафактний примірник” тощо.

Закон передбачає створення установи у сфері охорони авторського права і суміжних прав, встановлює межі дії інституту авторського права та суміжних прав. Передбачена Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

У Законі визначаються суб’єкти та об’єкти авторського права та суміжних прав, об’єкти, що не охороняються авторським правом, процес виникнення і здійснення авторського і суміжних прав, майнові та немайнові права суб’єктів цих прав, способи управління майновими правами суб’єктів та захист авторського права і суміжних прав, строки дії авторського права, порядок переходу авторського права у спадок тощо.

Закон України від 21 січня 1994 року № 3855-ХІІ "Про державну таємницю" регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Цей Закон встановлює компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці та визначає, що спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Визначається порядок здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії, джерела фінансування витрат на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

У Законі встановлюється правовий статус інформації, що віднесена до державної таємниці.

До державної таємниці відносяться деякі види інформації у таких сферах:

- оборона;

- економіка, наука і техніка;

- зовнішні відносини;

- державна безпека та охорона правопорядку.

Крім того, визначається інформація, щодо якої існує заборона віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення.

Не відноситься до державної таємниці інформація:

- про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;

- про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

- про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

- про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

- про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

- інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Закон регламентує роботу державних експертів з питань таємниць, їх права, обов'язки та відповідальність; визначає:

- порядок віднесення інформації до державної таємниці;

- механізм засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації;

- основні організаційно-правові заходи щодо охорони державної таємниці;

- форми допуску громадян до державної таємниці;

- обов'язки громадянина щодо збереження державної таємниці.

- обмеження прав у зв'язку з допуском та доступом до державної таємниці;

- порядок компенсації громадянам у зв'язку з виконанням робіт, які передбачають доступ до державної таємниці;

- обмеження на оприлюднення секретної інформації тощо. Закон встановлює форми контролю за забезпеченням охорони державної таємниці та відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.

Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” від 31 травня 2005 року № 2594-IV регулює відносини у сфері захисту інформації в інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних системах.

В Законі виписані визначення: “блокування інформації в системі”, “виток інформації”, “власник інформації”, “власник системи”, “доступ до інформації в системі”, “захист інформації в системі”, “знищення інформації в системі”, “інформаційна (автоматизована) система”, “інформаційно-телекомунікаційна система”, “користувач інформації в системі”, “криптографічний захист інформації”, “несанкціоновані дії щодо інформації в системі”, “обробка інформації в системі” , “телекомунікаційна система” тощо.

Об’єктами захисту в системі є інформація, що обробляється в ній, та програмне забезпечення, яке призначено для обробки цієї інформації.

Суб’єктами відносин, пов’язаних із захистом інформації в системах, є: власники інформації; власники системи; користувачі; уповноважений орган у сфері захисту інформації в системах.

Законом врегульовуються відносини між власником інформації та власником системи, власником системи та користувачем, власниками систем, встановлюються умови обробки інформації в системі.

Інформація, яка є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, повинна оброблятися в системі із застосуванням комплексної системи захисту інформації з підтвердженою відповідністю. Підтвердження відповідності здійснюється за результатами державної експертизи в порядку, встановленому законодавством.

Власник системи, в якій обробляється інформація, яка є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, утворює службу захисту інформації або призначає осіб, на яких покладається забезпечення захисту інформації та контролю за ним.

Закон України від 9 квітня 1999 року № 595-XIV "Про обов'язковий примірник документів" визначає загальні принципи державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов’язковим примірником документів, врегульовує інформаційні відносини, пов’язані з функціонуванням системи обов’язкового примірника документів, встановлює обов’язки і права виробників документів та одержувачів документів.

В Законі виписані визначення “обов’язковий примірник документів”, “система обов'язкового примірника документів”, “документ”, “тиражований документ”, “патентні документи”, “виробник документів”, “одержувач обов'язкового примірника документів”, “національний інформаційний фонд України”.

Цей Закон визначає загальні принципи державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником документів, регулює інформаційні відносини, пов'язані із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів; встановлює обов'язки і права виробників та одержувачів документів.

До обов'язкового примірника документів Законом віднесено:

- видання текстові, нотні, картографічні, образотворчі;

- видання електронні;

- видання, аудіопродукція та інші документи для сліпих;

- аудіо-, візуальна, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-, фото-, фотодокументи);

- нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

- патентні документи.

Одержувачами обов'язкового безоплатного примірника документів є: Книжкова палата України, національні, у тому числі спеціалізовані, всеукраїнські, універсальні, всеукраїнські галузеві бібліотеки. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади у галузі інформації, на які покладена функція державної реєстрації засобів масової інформації та ведення Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції; Державний центр науково-технічної та економічної інформації, Державний фонд фільмів при центральному органі виконавчої влади в галузі кінематографії; Центральний державний кінофотофоноархів України; Національний автоматизований інформаційний фонд стандартів, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування.

Закон України від 4 лютого 1998 року № 74/98-ВР "Про Національну програму інформатизації" визначає загальні засади формування, виконання та коригування Національної програми інформатизації.

В Законі виписані визначення понять “база даних”, “база знань”, “інформатизація”, “засоби інформатизації”, “інформаційна послуга”, “інформаційна технологія”, “інформаційний продукт (продукція)”, “інформаційний ресурс” тощо.

Національна програма інформатизації визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Національна програма інформатизації спрямована на створення необхідних умов для забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Національна програма інформатизації включає:

- Концепцію Національної програми інформатизації;

- сукупність державних програм з інформатизації;

- галузеві програми та проекти інформатизації;

- регіональні програми та проекти інформатизації;

- програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Завданням законодавства про Національну програму інформатизації є: створення правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних засад регулювання процесу формування та виконання Програми та окремих її завдань (проектів).

Закон також встановлює основні функції органів державної влади у процесі реалізації Національної програми інформатизації (ст. 6):

- захист авторського права на бази даних і програми, створені для потреб інформатизації та особистої інформації;

- встановлення стандартів, норм і правил використання засобів інформатизації;

- забезпечення доступу громадян та їх об'єднань до інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до інших джерел інформації;

- визначення пріоритетних напрямів інформатизації з метою подальшої її підтримки шляхом державного фінансування та пільгового оподаткування;

- інформатизація науки, освіти, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави, пріори­тетних галузей економіки;

- підтримка вітчизняного виробництва програмних і технічних засобів інформатизації;

- підтримка фундаментальних наукових досліджень для розроблення швидкісних математичних і технічних засобів обробки інформації;

- забезпечення підготовки спеціалістів з питань інформатизації та інформа­ційних технологій;

- організація сертифікації програмних і технічних засобів інформатизації;

- державне регулювання цін і тарифів на використання телекомунікаційних та комп'ютерних мереж для потреб інформатизації у бюджетній сфері;

- забезпечення інформаційної безпеки держави.

У Законі визначено етапи формування і виконання, порядок здійснення експертизи, механізм контролю Національної програми інформатизації, замовників, науково-технічну раду та виконавців програми, їх права та обов'язки.

Закон визначає джерела фінансування всіх етапів здійснення Національної програми інформатизації:

- кошти державного бюджету (з обов'язковим внесенням до Державного бюджету України видатків, необхідних для реалізації Національної програми інформатизації);

- місцеві бюджети;

- інші джерела, не заборонені законодавством України.

Закон України від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР "Про Концепцію Національної програми інформатизації" закріплює принципи державної політики у сфері інформатизації, визначає основні завдання, напрями, порядок формування та виконання основних етапів програми, очікувані результати.

Закон визначає, що Інформатизація - це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Законом визначено основні напрями інформатизації:

- розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації;

- формування національної інфраструктури інформатизації, яка включає: міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні мережі; систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня; інформаційні ресурси; інформаційні технології; систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації; виробництво та обслуговування технічних засобів інформатизації;

- створення системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері інформатизації;

- інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони (із забезпеченням інформаційної безпеки);

- інформатизація процесів соціально-економічного розвитку;

- інформатизація пріоритетних галузей економіки;

- інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю;

- інформатизація соціальної сфери;

- інформатизація в галузі екології та використання природних ресурсів;

• інформатизація науки, освіти і культури.

Концепція Національної програми інформатизації включає характеристику сучасного стану інформатизації, стратегічні цілі та основні принципи інформатизації, очікувані наслідки її реалізації.