3.2. Правочини за участю подружжя

Один із подружжя, укладаючи той чи інший договір не тільки розпоряджається спільним майном подружжя, а й створює для подружжя додаткові обов’язки. Тому новий Сімейний кодекс України закріпив складну і розгалужену систему виявлення згоди другого з подружжя на укладення договору залежно від особливостей об’єктів права власності, що становлять його предмет. Таку систему можна зобразити у вигляді таблиці.

Види правочинів, що вчиняються одним з подружжя та відображення волі другого з подружжя на їх вчинення:

1.правочини, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації	потребують письмової і нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя
2.правочини з цінним майном;	потребують письмової згоди другого з подружжя;
3.правочини з майном, яке не є цінним;	не потребують підтвердження згоди другого з подружжя, проте можуть бути оскаржені другим з подружжя в суді на підставі відсутності такої згоди;
4.дрібні побутові правочини.	вчиняються вільно і не можуть бути оскаржені другим з подружжя на підставі відсутності його згоди на вчинення правочину.

1) Договори, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації можуть бути укладені одним із подружжя лише за наявності письмової і нотаріально посвідченої згоди другого з подружжя.

Відповідно до норм цивільного та сімейного законодавства України правочини щодо нерухомого та деяких видів рухомого майна мають бути нотаріально посвідчені і (або) підлягають державній реєстрації. Так, нотаріальної форми та державної реєстрації потребують договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна. Нотаріальної форми потребують договір дарування нерухомої речі, спадковий договір та заповіт подружжя, шлюбний договір, тощо[6, c. 157].

З урахуванням особливого значення майна, яке передається за такого виду правочинами, згода другого з подружжя на їх укладення має бути нотаріально засвідчена.

Стаття 65 СК України розповсюджується як на випадки відчуження, так і на випадки придбання майна одним з подружжя[5, c. 239].

Такий висновок випливає з аналізу норм цивільного та сімейного законодавства України. Зокрема в ст. 177 ЦК України сказано, що об’єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші. Речі, а також сукупність речей складають поняття «майно», яке визначене в ст. 190 ЦК України.

Таким чином, згідно з цивільним законодавством, гроші – це різновид майна. В ст. 65 СК України сказано про розпорядження майном подружжя. З цього можна зробити лише один висновок – розпорядження майном подружжя означає і розпорядження спільними грошовими коштами подружжя. Придбання майна – це зворотна сторона розпорядження грошовими коштами подружжя. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що подружжя за взаємною згодою мають вирішувати питання щодо розпорядження не лише речами, а й спільними грошовими коштами. Правочини щодо придбання майна, які потребують нотаріального засвідчені, один з подружжя може здійснювати лише з письмової та нотаріально засвідченої згоди другого з подружжя. З урахуванням цього нотаріуси вимагають згоду другого з подружжя не лише у разі продажу, а й у випадку набуття майна подружжям.

2) Правочини, предмет яких складає цінне майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Таким чином, законодавство закріплює нову оціночну категорію «цінне майно», хоча і не дає її визначення або загальних критеріїв, які б дали змогу в разі спору віднести те чи інше майно подружжя до цінного майна. Як цінне майно може бути визначене дуже широке коло об’єктів права власності: аудіо-відеоапаратура, холодильники, меблеві гарнітури тощо.

Якщо один з подружжя уклав правочин щодо цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її (його) згоди.

До цього можна додати, що, як і в попередньому випадку, письмова згода другого з подружжя необхідна не лише для відчуження, а й для придбання цінного майна, оскільки в такому випадку використовуються спільні грошові кошти подружжя. Якщо один з подружжя уклав правочин щодо набуття, зокрема, купівлі цінного майна без згоди другого з подружжя, то останній має право звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що укладений без її, його згоди. Це можливо на тій підставі, що той з подружжя, хто безпосередньо уклав договір купівлі-продажу, одноособово використав спільні гроші подружжя.

3) Правочини щодо майна, яке не є цінним.

Із змісту ст. 65 СК випливає, що подружжя може укладати правочини щодо майна, яке не є цінним. Згода другого з подружжя на укладення таких правочинів може висловлюватися в усній формі. В СК України безпосередньо не визначається такий різновид подружнього майна як «майно, що не є цінним». Проте припущення про його існування можна зробити, оскільки закон визначає наслідки вчинення правочину щодо такого майна без згоди другого з подружжя. Так, дружина та чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним, якщо його було укладено без її, його згоди. Важко сказати, які конкретно правочини можна віднести до цієї категорії. Проблема знов-таки пов’язана з відсутністю законодавчого визначення поняття «цінне майно». Внаслідок цього різниця між правочинами з цінним майном, або з таким, яке до цієї категорії не належить, має невизначений характер. Головне полягає у тому, що практично будь-який правочин може бути оскаржений другим з подружжя в суді на тій підставі, що його було вчинено без його усної згоди.

4) Дрібні побутові правочини (договори).

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України подружжя можуть укладати щодо спільного майна дрібні побутові правочини. Такі правочини мають усну форму. Відмінність від попередньої групи (правочини щодо майна, яке не є цінним) полягає у тому, що дрібні побутові правочини не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди другого з подружжя. Вперше сімейне законодавство закріплює поняття дрібного побутового правочину і, на жаль, також не дає його визначення. Свого часу у радянській юридичній літературі мала місце дискусія щодо поняття дрібного побутового правочину, який укладають неповнолітні особи. Нарешті новий ЦК України закріпив відповідну норму, яка стосується дітей, які не досягли 14 років.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Зараз проблема визначення поняття дрібного побутового правочину набуває актуальності стосовно майна подружжя. З урахуванням правил ЦК можна вважати, що дрібним побутовим правочином, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, що, по-перше, задовольняє побутові потреби членів сім’ї та, по-друге, стосується предмета, який має невисоку вартість. Застосовувати вимір щодо відповідності правочину фізичному, духовному чи соціальному розвитку одного із подружжя немає потреби, бо мова йде про повністю дієздатну особу[19, c. 742].

Протягом подружнього життя дружина та чоловік можуть брати участь не лише у речових, а й у зобов’язальних правовідносинах. Найбільше практичне значення в цьому аспекті мають правовідносини, що виникають з договору позики або кредиту. Нерідко такі договори укладає особа, яка перебуває у шлюбі, тому логічно виникає питання щодо розповсюдження зобов’язання на другого з подружжя.

Той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов’язаною стороною (боржником), якщо: а) договір було укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї; б) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Поєднання вказаних підстав надає можливості розглядати другого з подружжя як зобов’язану особу, незважаючи на те, що така особа не брала особисто участі в укладенні договору. З цього випливає, що закон при вирішенні цього питання закріплює не суб’єктивний, а об’єктивний підхід, оскільки не пов’язує виникнення обов’язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на укладення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об’єктивно цей договір було укладено в інтересах сім’ї та одержане майно було використано в інтересах сім’ї. Крім того, згідно із ч. 2 ст. 73 СК України на одержане за таким договором майно може бути накладено стягнення.

Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім’ї. Однак на практиці банки та інші фінансові установи для повного забезпечення своїх вимог за кредитним договором вимагають підтвердження волі другого з подружжя на укладення такого договору письмово.

Треба підкреслити, що правило, закріплене в ч. 4 вищевказаної статті, логічно не пов’язане із ст. 65 СК України в цілому, оскільки вона присвячена порядку розпорядження спільним подружнім майном. В цьому ж випадку йдеться про виникнення зобов’язальних, а не речових правовідносин за участю одного з подружжя. Той з подружжя, хто укладає договір позики, не розпоряджається майном, а бере на себе обов’язок щодо повернення предмета позики. Такий обов’язок може «припадати» і на другого з подружжя, якщо дії учасника договору здійснювалися в інтересах сім’ї.