78. Землі надані транспортові, перебувають у розпорядженні відповідного відомства і обслуговують: а)тех-експл; б)комерц-експлуат;в)господар;г)житлово-будів потреби відповідн видів транс, зв”яз з утриманням, реконструкцією, розвитком шляхів сполучення.

Розміри зем діл для зазнач цілей визнач відповідн до затв норм проектно-тех документ, а відведення провадиться з урахуванням черговості освоєння.

Землі транспорту використ органами транс безпосер або надаються в смузі відведення на договірних засадах в користування інш відомствам і орг-м: а)для буд-ва під”їзн шляхів;б)під склади;в)для задоволення житл, культ потреб робітників транспорту;г)для обслуговування потреб пасаж руху.

Залізн тр землі: зайняті зал шляхами, під”їзн шляхами, безпосередньо об”єктами, що приєднуються до зал споруд, які обслуговують транспорт.

Для забезпечення безпеки руху і експлуат транс засобів, безпеки населення, норм експлуат інж спорудзобов”яз: дотримуватися порядку використан смуги відведення; утримувати зем діл в межах смуги відведення способами, які не повинні наносити шкоду землі як прир об”єкту.

Автомоб тр: землі шосейного і грунтового транс, землі зайняті автогужовими шляхами поза міською смугою, під”їз шляхами до фабрик і заводів. Землі шосейного та грунтового транспорту мають смугу відведення, ширина якої залежить від категорії шляху.

Права власн, користувачів і орендаторів зем діл в придорож смугах обмежуються. Основне обмеження – в межах придорож смуг заборон буд-во капіт споруд.

Морського і річкового тр:

землі,закріплені за органами річк флоту (пристанські тер, землі під затонами тощо); на них поширюється правовий режим земель несільсьгосп призначення;

землі берегової смуги, що мають своєрідне правове становище, яке полягає в тому, що вони переважно не вилучаються у землекористувачів, але хар-ся певними обмеженнями прав останніх в інтересах судоплавства.

Трубопроводний транс: зем діл, на яких побудовані наземні і надземні трубопроводи та їх споруди.

21. Стаття 16. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин належить: а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і республіканських програм з питань використання та охорони земель; в) координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель; г) підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному законом; д) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; е) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

22. Стаття 17. Повноваження місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить: а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; в) координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; г) підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених законом; д) підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст; е) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; є) координація діяльності державних органів земельних ресурсів; ж) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону

75. 1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення Поняття та види земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення. Землі промисловості, транс порту, зв'язку, оборони та іншого призначення складають самостійну категорію. Основним критерієм віднесення земель них ділянок до цієї категорії є загальна ціль, для якої вико ристовуються ці землі — створення різного роду об'єктів не рухомості та їх експлуатації. Об'єднання вказаних земель в рамках даної категорії обумовлено тим, що нони використо вуються для спеціальних несільськогосподорських потреб. Землями промисловості, транспорту, зв 'язку, оборони та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприєм ствам, організаціям і установам для здійснення покладених на них спеціальних завдань промислового виробництва, транспор ту, зв 'язку тощо. В залежності від конкретних цілей, для яких надаються ці землі, розрізняють наступні основні їх види: землі промисловості; землі транспорту; землі зв'язку; землі оборони; землі іншого призначення. Земельне законодавство досить детально вреговульовує питання використання вказаних земель для будівництва про мислових підприємств, оборони країни (укріплення, полі гони, аеродроми тощо), потреб транспорту, електрифікації, гірничих розробок, культурно-побутового обслуговування населення, збереження пам'ятників природи тощо. Найважливішого ознакою земель промислового призначення є несільськогосподарське їх використання. 128 Загальна характеристика правового режиму. На відміну від земель сільськогосподарського призначення чи міських зе мель, землям промислового призначення властиві ряд ха рактерних особливостей. Вони використовуються не для сільськогосподарського виробництва, а головною функцією даної категорії земель є їх використання в якості просторо-во-тернторіального базиса для розміщення об'єктів нерухо­мості: промисловості, транспорту, зв'язку і т.ін. Тому в пер шу чергу для вказаних потреб надають землі несільськогос-подарського призначення або не придатні для сільського гос подарства, а в разі відсутності таких земель — сільськогоспо дарські угіддя гіршої якості. Головна відмінність правового регулювання використання данної категорії земель полягає в тому, що їх правовий ре жим, а також правовий режим суміжних земельних ділянок підкоряється режиму експлуатації об'єктів нерухомості, які тісно зв'язані з землею. Іншою особливістю правового режи му земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення є нормування розмірів земельних діля нок, шо надаються для використання в несільськогосподарсь-ких цілях. Згідно ст. 68 Земельного кодексу розміри земель них ділянок, що надаються для зазначених цілей, визнача ються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації, а відведення діля нок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння. Якщо такі норми не встановлені, то площа земельної ділянки, не обхідної для обслуговування об'єкта, визначається в проекті його будівництва. До числа особливостей правового режиму земель даної ка тегорії належить право підприємств, установ і організацій промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та інших галу зей надавати невикористовувані ними землі за рішенням сільських, селищних, міських Рад народних депутатів у тим часове користування громадянам, колективним сільськогос подарським підприємствам, іншим підприємствам, устано вам і організаціям для сільськогосподарських цілей. Плата за зазначені землі вноситься в порядку і розмірах, встановлених ст.ст. 8-11 Закону України «Про плату за зем лю».

79. Землі зв”язку – землі, які надані в користування п/м і орг-м, що здійснюють експлуатацію ліній електропередач та зв”язку. Орг-м, що здійснюють буд-во та експлуат ліній електропередач, теле і радіоцентрів, ретрансляційних телевізійних станцій, радіорелейних ліній, повітряних і кабельних телефонно-телеграфних лінійзв”язку, надаються земельні ділянки відповідно до діючих норм і затверджених проектів на буд-во, а також зем ділянки, необхідні для тимчасового користування в період буд-ва та експлуатації цих об”єктів. Організації, що займаються наданням послуг зв”язку, мають право встановлювати і обслуговувати апаратуру зв”язку з дозволу власників, землкористувачів та орендарів зем діл, будівель і споруд. Власники, землекористувачі та орендатори мають право відмовити п-м зв”язку тільки на підставах, передбачених з-м. Вздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі, тел-телеграфних ліній, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній, установлюється охоронна зона. Землі в межах цих зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, що передбачені правилами, затверджуваними у встановленому порядку. На трасах кабельних та повітряних ліній зв”язку встановл охоронні зони з особливими умовами використання для підземних каб і повітр лінійзв”язку і лінійрадіофікації, розташованих поза населеними пунктами. В охоронних зонах передбач необх отримання дозволу для різного роду робіт в охоронній зоні.Письмовий дозвіл потрібно отримати також на буд, рем та інш роботи. Тех персонал п-в, що експлуатують лінії…мають право без перешкод проходити, а при рем роботах проїзжати на тер охор зон незалежно від форми власності на землю.

61. Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. ( Стаття 39 із змінами, внесеними згідно з Законом N 1704-VI від 05.11.2009 )  Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів 1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. 2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами. Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків 1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. 2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. 3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. 4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

20. Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин належить: а) внесення пропозицій про формування державної політики у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації; б) координація робіт з проведення земельної реформи; в) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; г) ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок; ґ) здійснення землеустрою, моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель; д) здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів; е) розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин; є) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель; ж) здійснення міжнародного співробітництва в галузі земельних відносин; з) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

41. Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без грома­дянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України. Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови

власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого само врядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування зе мельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

60. Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть пере­даватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жило го будинку, господарських будівель і гаражного будівницт ва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у влас ність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

     Громадяни України, реалізовуючи свої земельні права, за рішенням органів виконавчої

влади або органів місцевого са моврядування можуть безоплатно набувати у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого бу динку, господарських будівель і гаражного будівництва. Пра во па безоплатну передачу для зазначених потреб виникає у громадян у разі приватизації земельних ділянок, які перебу­вають у їх користуванні, і в разі одержання земельних діля нок із земель державної і комунальної власності за нормами безоплатної приватизації, встановленими ст. 121 ЗК України. Ці норми складають: для будівництва і обслуговування жило го будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гекта ри; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Безоплатна передача земельних ділянок для зазначених цілей здійснюється лише один раз. Порядок передачі зе мельних ділянок у межах безоплатної приватизації встанов лений ст. 118 ЗК України.

      Якщо норма безоплатної приватизації земельної ділянки не задовольняє громадянина, він може понад визначені норми набувати у власність земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, успадку вання тощо. У разі купівлі-продажу продавцями таких земе льних ділянок можуть бути громадяни, які мають земельні ділянки на праві приватної власності для вказаних потреб, а також органи державної влади та органи місцевого самовря дування, які відповідно до їх повноважень здійснюють про даж земельних ділянок державної чи комунальної власності. Порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод регулюється гл. 20 ЗК України.

У разі бажання громадянина, або коли ним вже вичерпане право на безоплатну передачу земельної ділянки, вона може надаватися йому в оренду в межах норм безоплатної привати зації в порядку, визначеному ст. 124 ЗК України.

     Забудова земельних ділянок, наданих для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і га ражів, здійснюється після виникнення права власності чи права оренди земельної ділянки. Ці права громадянин набу ває лише після одержання ним державного акта, а при оренді земельної ділянки — після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Фактична забудова земельної ділянки здійснюється після встановлення її меж у натурі (на місцевос ті), одержання документа, що посвідчує право на неї, її дер жавної реєстрації та одержання у встановленому порядку дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 23 Закону Украї ни «Про основи містобудування»).

Порядок та умови надання дозволу на виконання будівель них робіт з нового будівництва, реконструкції, технічного пе реоснащення, реставрації та капітального ремонту об'єктів установлені Положенням про порядок надання дозволу на ви конання будівельних робіт, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 року¹. Це положення розроблене згідно з Законом України «Про планування і забудову терито рій» і є обов'язковим для застосування усіма суб'єктами будівництва незалежно від форм власності, відомчої належності та джерел фінансування.

    Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будин ків, споруд та інших об'єктів, розширення і технічного пере оснащення є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будіве льних робіт відповідно до затвердженої проектної документа ції, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Цей дозвіл надається інспекціями державно го архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.

    Виконання будівельних робіт без зазначеного дозволу забо роняється. Недодержання даних вимог вважається самовіль ним будівництвом (ст. 211 ЗК України). Відповідальність за самовільне будівництво виникає як при забудові самовільно зайнятої ділянки, так і при використанні належної громадя нину земельної ділянки, але при. цьому спорудження або пе ребудова будівлі, прибудова до неї ведеться без встановленого дозволу або без затвердженого проекту, із суттєвим відхилен ням від нього або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил.

28. 1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

 

Коментар:

 

До ч. 1. Право спільної власності прийнято визначати як "право двох або більше осіб на один об'єкт"255. Слід підкреслити, що право спільної власності передбачає саме поділ права на цілісний об'єкт, а не поділ об'єкта - тобто частку у праві, а не право на частку об'єкта. Саме тому некоректними є формулювання на зразок "право на 0,25 га без виділення в натурі", коли йдеться про 1/4 частку у праві власності на 1 га (що досить часто можна зустріти у державних актах про право власності на землю).

Щодо права спільної часткової власності див. ст. ст. 87 - 88 ЗКУ та коментарі до ст. ст. 87, 88.

Щодо права спільної сумісної власності див. ст. 89 ЗКУ та коментар до неї.

До відносин спільної власності на земельні ділянки в частині, не врегульованій земельним законодавством, застосовуються також положення ЦКУ (гл. 26 Кодексу "Право спільної власності").

До ч. 2. Коментована частина передбачає можливість виникнення права спільної власності між громадянами та юридичними особами, а ч. 3 цієї ж статті - між територіальними громадами. Разом із тим, видається, що з урахуванням положень ч. 4 ст. 13 Конституції України про рівність усіх суб'єктів права власності дане положення не можна тлумачити як таке, що забороняє існування спільної власності також за участю держави, або із суб'єктним складом, що одночасно включає громадян, юридичних осіб та територіальні громади та/або державу. Інша справа, що на сьогодні чинна форма державних актів на право власності на земельну ділянку (затв. постановою КМУ від 02.04.2002 N 449) не дозволяє належним чином оформити таке право. Втім, практика знаходить шляхи виходу із ситуації.

До ч. 3. Положення ч. 3 коментованої статті про суб'єктів, що розпоряджаються землями спільної власності територіальних громад (районні та обласні ради, а також Верховну Раду АРК, про що "мовчить" коментована норма), відтворені у ст. ст. 7, 8, 10 ЗКУ (див. коментарі до ст. 7, 8, 10).

В Україні є приклад розпорядження обласною радою землями, що були викуплені для суспільних потреб, як землями спільної власності територіальних громад (див. рішення Донецької обласної ради N 5/19-627 від 18.12.2008 "Про передачу земельних ділянок у постійне користування комунальному підприємству "Міжнародний аеропорт "Донецьк").

До ч. 4. Як вже зазначалося, існуюча форма державних актів на право власності на земельну ділянку (затв. постановою КМУ від 02.04.2002 N 449) не дозволяє належним чином оформити всі можливі різновиди права спільної власності на землю (зокрема, за участю держави та територіальних громад). Див. також ст. 126 ЗКУ та коментар до неї.

30. Земельні сервітути та порядок їх установлення викликал ряд запитань у органів місцевого самоврядування щодо надання земель в користування, оформлення договорів, а точніше, щодо заміни договору оренди на договір земельного сервітуту. Розглянемо детальніше поняття сервітуту.

Насамперед нагадаємо, що згідно з чинним законодавством України є три види прав на землю, а саме: право власності, право користування (постійне користування і оренда) та право земельного сервітуту.

Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіти і користуватися земельною ділянкою, яка перебуває в державній або комунальній власності, без встановлення терміну.

Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Отже, як видно із визначень прав на землю, право власності, постійного користування та оренди – це, насамперед, право на володіння земельною ділянкою, а також право на користування, в тому числі на умовах оренди. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (грунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, та на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (пункти. 2, 3 ст. 79 Земельного кодексу).

Земельний сервітут дає лише право на обмежене користування. Види права земельного сервітуту визначено ст. 99 Земельного кодексу.

Слід зазначити, що встановлення земельного сервітуту не веде власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, до позбавлення прав володіння, користування та розпорядження нею (п. 2 ст. 98 Земельного кодексу).

Неправильне тлумачення норм чинного законодавства призвело до випадків, коли органи місцевого самоврядування надають суб'єктам господарювання земельні ділянки, які знаходяться в їх віданні (не йдеться про підприємства державної та комунальної власності), на короткий термін, уклавши з цими підприємствами договори на встановлення земельного сервітуту. Але встановити земельний сервітут можна лише щодо земельної ділянки, яку уже передано у власність або надано в користування. Відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовано державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, в статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади. Тобто відповідні органи місцевого самоврядування не є власниками земельних ділянок, а їм надано лише право розпоряджатись ними. Тому в даній ситуації земля повинна надаватись виключно на підставі договору оренди.

Статтею 21 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.98 р. № 161-XIV (у редакції Закону України від 02.10.2003 р. № 1211-IV, зі змінами та доповненнями) визначено, що орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю» від 03.07.92 р. № 2535-XII (у редакції Закону України від 19.09.96 р. № 378/96-ВР, зі змінами та доповненнями), та перевищувати 10 % їх нормативної грошової оцінки. Щодо земельного сервітуту, то тут не існує обмежень при обчислені плати за використання земельного сервітуту, яка встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» від 25.03.2005 р. № 2505-IV, який набрав чинності 01.04.2005 р., внесено зміни до Закону України «Про систему оподаткування» від 25.06.91 р. № 1251-ХІІ (у редакції Закону України від 18.02.97 р. № 77/97-ВР, зі змінами та доповненнями), згідно з якими орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності віднесено до переліку загальнодержавних податків і зборів. Зазначена орендна плата зараховується до Держбюджету України. Плата за використання земельного сервітуту на відміну від орендної плати за земельні ділянки державної або комунальної власності спрямовується власнику земельної ділянки.

Тому, по-перше, надання органами місцевого самоврядування земельних ділянок не в оренду, а встановлення щодо них земельного сервітуту є неправомірним, а по-друге – призводить до необгрунтованих втрат бюджетних коштів.

Ще одним аргументом, який підтверджує, що визначені земельні ділянки повинні оподатковуватись, є норми Закону № 2535-XII, ст. 2 якого визначено, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Тобто незалежно від того, на підставі яких договорів здійснюється користування земельною ділянкою, поряд з цими договорами (сервітут, лізинг тощо) необхідно укладати договори оренди.

Враховуючи вищезазначене, відповідні сільські, селищні та міські ради повинні більш виважено підходити до питань розпорядження землями, переоформити договори земельного сервітуту на договори оренди. Орендарі згідно з укладеними договорами оренди зобов'язані стати на облік у відповідних податкових органах, надати до податкових органів за місцезнаходженням земельної ділянки податкові декларації за формою, затвердженою наказом ДПА України «Про затвердження форми податкової декларації орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності» від 20.12.2005 р. № 588 (зареєстровано в Мін'юсті України 30.12.2005 р. за № 1591/11871), та перерахувати орендну плату, зазначену в цих деклараціях, на рахунки відповідних місцевих бюджетів.

Нагадаємо, що орендодавцями земельних ділянок, які перебувають у державній та комунальній власності, є органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування.

Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку, що перебуває в державній або комунальній власності, є договір оренди такої земельної ділянки. Це також підтверджується частиною другою ст. 125 Земельного кодексу, якою визначено, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладання договору оренди та його державної реєстрації. Отже, землекористувачі повинні сплачувати орендну плату за земельні ділянки державної та комунальної власності з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Однією з відмінностей орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності від звичайної оренди є те, що в разі, коли орендодавцем землі виступає відповідна рада чи державна адміністрація, орендар на підставі договору оренди землі самостійно сплачує до бюджету орендну плату за землю.

За неподання декларації з орендної плати за земельні ділянки державної й комунальної власності та (або) несплату зазначеної орендної плати до бюджету в терміни, визначені ст. 14 Закону № 2535-XII, до платників застосовуються штрафні санкції в розмірах, визначених ст. 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ (зі змінами та доповненнями) 

59. Поняття земель житлової і громадської забудови

Землі житлової та громадської забудови займають всього 11,5% зе мельного фонду країни, але мають велике значення, оскільки на цій те риторії проживає все населення, розміщені виробничі, адміністративні, культурно-побутові підприємства, організації й установи. Населений пункт s це первинна одиниця розселення людей в межах даної забудова ної ділянки, яка постійно або сезонно використовується для проживання людей. Землі житлової і громадської забудови поділяються чинним за­конодавством на міста і селища.

У населених пунктах першочергове значення мають ті характерис тики земель, які пов'язані з будівництвом і експлуатацією житлового та промислового фонду. Земельний фонд населених пунктів повинен відпо відати дещо іншим вимогам, ніжу сільськогосподарському виробництві, хоча не виключена можливість використання земель за їх прямим при значенням (в окремих випадках).

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділян ки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів за гального користування [ст. 38 Земельного Кодексу України (ЗКУ)].

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюєть ся відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобуд івної документації, плану - земельно-господарського устрою з дотриманиям державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови [ст. 39. ЗКУ).

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуго вування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будів ництва в межах норм, визначених земельним кодексом України. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угода ми [ст.40 ЗКУ].

Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним коопера тивам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого са моврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної доку ментації [ст.41 ЗКУ]. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-буді вельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Земельні ділянки, на яких розташовані багато-квартири і житлові бу динки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власті, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянам багатоквартирного житлового будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню влас ників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, спо­руди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудин кові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації [ст.42 ЗКУ).

Основним завданням кадастру земель населених пунктів є отриман ня інформації, її обробка і видача даних про кількісний та якісний склад земель. їх юридичний статус, форми власності, функціональне призна чення. Основними об'єктами кадастру земель населених пунктів є зе мельні ділянки, для яких наводяться дані про їх власників чи користувачів, місцеположення, геометричні розміри, юридично-правовий ста тус, функціональне використання, їх економічну оцінку.

Об'єктом земельного кадастру в населених пунктах є всі землі, які перебувають у межах цих поселень. Межа району, села, селища, міста, району у місті s це умовно замкнена лінія на поверхні землі, що відок ремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Межа району, села, селища, міста у місті - це умовно залежна лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста району у місті від інших територій.

Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обгрунтування їх розмірів, генеральних планів населених пунктів. Включення земельних ділянок у межі району села, селища, міста, району у місті не тягне за собою припинення права влас ності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до Земельного кодексу України [ст. 173 ЗКУ]. Рішення про встановлення і зміну меж районів і міст приймаєть ся Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обмежених Київської чи Севастопольської міської рад.

Рішення про встановлення і зміну меж сіл. селищ приймаються Вер ховною Радою Автономної республіки Крим, обласними, Київською чи Севастопольською міською радами за поданням районних та відповід них сільських, селищних рад.

Рішення про встановлення і зміну меж районів у містах приймається міською радою за поданням відповідних районних у містах рад [ст. 1 74 ЗКУ].

Межі адміністративно-територіальних утворень встановлюються в порядку та відповідно до закону [ст. 175 ЗКУ]. Межі адміністративно-територіальних утворень посвідчуються державним актом України. Форма та порядок видачі державного акта України на межі адміністра тивно-територіального утворення встановлюються Верховною Радою України.

Землі населених пунктів за своїм використанням і цільовим призна ченням, залежно від регіонів і природних умов, мають різноманітне співвідношення. Найвищий рівень забудованості і інтенсивності викори стання земель є у великих містах, де природне середовище використо вується на декількох рівнях, що створює дефіцит вільної землі. В сільській місцевості характер забудови, в основному, садибний, і частина земель у межах поселень використовується для сільськогосподарського вироб­ництва.

31. Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів 1. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). 2. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту 1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках: а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки; б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут; в) рішення суду про скасування земельного сервітуту; г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут; ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років; д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом. 2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках: а) припинення підстав його встановлення; б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.

питання 32 Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови Стаття 102-1. Підстави набуття і зміст права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови 1. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ). Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту. 2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть відчужуватися або передаватися в порядку спадкування. 3. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ) з урахуванням вимог цього Кодексу. 4. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку, на який було надано право користування; 3) викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю в разі користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 4) невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років. 5. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) можуть бути припинені за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.