фил

По-четверте, сфера “практичного розуму” і є сфера дії людської свободи як такої або ж у її поєднанні з необхідністю. До цієї загальної сфери належать підпорядковані утворення і відповідні їм науки. Деякі з них виникли ще в античності (мораль, право, політика), а в Новий час зазнали істотних змін. Сама ідея поділу наук на теоретичні і практичні започаткована Аристотелем, який практичними вважав мораль і політику, при цьому виклавши і своє розуміння свободи. У середньовіччі виникла, наприклад, теологія, а філософія історії (засновник – Дж. Віко) – в Новий час. Остання найбільш всебічно розвинута Шеллінгом. Спинимося на деяких важливих, але маловідомих моментах.

Шеллінг вважає проблему свободи найбільшою проблемою філософії. Складність її в тому, що свобода поєднується зі своєю протилежністю – необхідністю. “Свобода повинна стати необхідністю, необхідність – свободою… Це якраз те співвідношення, внаслідок якого люди завдяки саме тій свободі, з якою вони поводяться, і все-таки всупереч волі, як-ніяк, а повинні ставати причиною того, чого вони й не бажали і що навіть, навпаки, може завадити або зашкодити тому, що було задумане ними вільно і з напруженням усіх своїх сил”95. Філософ наголошує, що “подібне вторгнення прихованої необхідності в людську свободу має місце не тільки в трагічному мистецтві, але і в будь-якій людській дії, у всьому, за що тільки ми беремося… Тут ми повинні знайти дещо таке, що підносилося б над людською свободою і на непорушність чого ми могли б розраховувати в усій нашій діяльності і в усій поведінці”96.

Суперечність свободи і необхідності простежується в різних формах діяльності: моралі, праві, історії людства, релігії, мистецтві. Звернімо увагу на трактування суспільного правопорядку. Щоб його встановити, зовнішній світ має бути розбудований так, щоб своєкорисний потяг, “переходячи через край, обертався волею-неволею проти самого себе і протиставляв собі дещо таке, в чому вільна істота могла б виявляти волю як розумна, а не природна істота, щоб діючий потрапляв у суперечність із самим собою і, принаймні, наштовхувався б на думку про те, що він сам собі йде насупротив”97. Шеллінг доходить пафосу, аналізуючи і захищаючи право: “Правовий лад діє, як механізм, побудований у передбаченні певних випадків, і сліпо приходить у дію, як тільки такі випадки з’являються, і хоча ця машина побудована і налагоджена людськими руками, вона має строго слідувати своїм власним закономірностям, цілком незалежно від нас, так, ніби вона існувала сама по собі. Звідси й випливає, що правовий лад шанується тим більше, чим ближче він підходить до природи, тоді як найбільш недостойного і обурливого для душі вигляду набирає споглядання такого ладу, за якого владиками є не закон, а воля упорядника і деспотизм, що розігрує роль якогось внутрішнього провидіння щодо права і тому постійно втручається в природний хід здійснення прав… Правовий лад править необхідною передумовою здійснення свободи в зовнішньому світі98.

Правовий лад, що виник і виникає внаслідок протидії людей станові насильства, має різні відтінки залежності від культурності, національного характеру і т.д. – спочатку в окремих суспільствах, згодом – у відносинах між народами. Такий міжнародний лад потрібен, щоб держави вийшли з первісного стану, як колись вийшли з нього індивіди. Формування такого правопорядку всього людства відбувається на арені історії, і тут існує своя проблема свободи і необхідності. Їх поєднання становить “головну особливість історії”99, та розв’язання потребує безлічі спроб, тобто остаточно його ніколи не буде здійснено.

Шеллінг виокремлює три періоди історії, яким відповідають і три види зв’язку свободи й необхідності: трагічний – тут діє об’єктивно сліпа доля, яка протистоїть свободі індивіда; природний – сліпа доля розкривається як закон природи, котрий приборкує необмежене свавілля і вносить в історію принаймні механічну закономірність; майбутній період – коли те, що було долею, а згодом природою, перетвориться в провидіння, в якому свобода і необхідність досягають збігу. Повну тотожність між ними Шеллінг убачає в абсолюті, який становить основу їх гармонії і об’єкт віри у сфері релігії. Він водночас вирізняє у своєму творі також доцільність, телеологію природи як певне поєднання свободи й необхідності, і мистецтво, в творах якого поєднуються свободна воля, котра ставить мету, і необхідність, яку утворює вся сукупність властивостей митця, що реалізують задум. Тут, на думку Шеллінга, досягається найбільша гармонія між розглядуваними протилежностями, що відповідає його світогляду як теоретика романтизму.

Ми спинилися на ідеях Шеллінга, який найбільш концентровано виклав думки присутні тією чи іншою мірою в усіх представників німецької класичної філософії, щоб показати, наскільки обмеженим є традиційне уявлення про проблему свободи у вітчизняній літературі. Звичайно її пов’язували з “законами або необхідностями природи, яким підпорядковане людське існування” (Л. Фейєрбах). Шеллінг дав певне узагальнення таких сфер, які були об’єктами різних форм пізнання і в різні епохи історії людства. Звідси – різні співвідношення свободи і необхідності і різноманітність тлумачень свободи в історії думки, котру ми оглянули. Досі на них просто не звертали уваги. Наприклад, кореляції “право і свобода”, “свобода та історія”, “релігія і свобода”, “свобода і необхідність в мистецтві” та ін. в загальнофілософських викладах розглядуваної проблеми взагалі відсутні. Особливий сенс має розкриття різноманітних тлумачень свободи, їх доповняльності, на відміну від усталеної тенденції схвалювати одне і відкидати інше.

По-новому підходили до проблеми свободи і засновники марксизму, які розглядали два її аспекти: соціально-історичний і загальнофілософський (перший – К. Маркс, другий – Ф. Енгельс, відповідно до певного “розподілу праці”, який існував між ними). Маркс займався філософією в ранні роки, до того, як він наприкінці 40 – на початку 50-х рр. розпочав спеціальне і поглиблене вивчення політичної економії. Його вчення належить переважно до “практичної філософії”, за термінологією Канта. Адже ще античні автори – Аристотель та інші поряд з етикою і політикою практичною вважали економіку (від оікос – дім) – домоведення. Тому головним принципом світогляду у Маркса є практика. Відповідно і свободу він визначає практично, виводячи її з нужди, потреби. Пролетаріат, який відділяється від усього людського і втрачає себе, “разом з тим не тільки теоретично усвідомлює цю втрату, “але й безпосередньо вимушений до спротиву цій нелюдськості велінням невідворотної, абсолютно владної нужди (потреби), цього практичного вираження необхідності, саме тому може і повинен сам себе звільнити”100. Ця думка є основною і в “Капіталі”. Маркс писав, що “царство свободи починається насправді тільки там, де припиняється робота, котра диктується нуждою і зовнішньою доцільністю, отже, за природою речей воно лежить по той бік сфери власне матеріального виробництва”101. З розвитком людини розширюється царство природної необхідності, бо розширюються людські потреби, але водночас розширюються і виробничі сили, які слугують їх задоволенню. Маркс визнає, що в цій, виробничій, сфері є свобода, яка полягає в тому, що люди раціонально регулюють свій речовинний обмін з природою, ставлять його під свій контроль замість того, щоб він панував над ними як сліпа сила. Проте це все-таки лишається царством необхідності. По той його бік починається розвиток людських сил, котрий є самоціллю і може розквітнути лише в цьому царстві необхідності як на своєму базисі102. Ф. Енгельс пов’язував розвиток з тим, що об’єктивні, відчужені сили, котрі панували досі над історією, підпадають під контроль самих людей. “І тільки з цього моменту люди почнуть цілком свідомо самі творити свою історію… Це є стрибок людства із царства необхідності в царство свободи”103.

Накреслений перехід, чи стрибок, постав головною тенденцією історичного розвитку. Щоправда, пов’язаний він не з соціалістичним чи комуністичним ладом, котрий виникає поряд з капіталізмом, а з реформуванням і вдосконаленням самого капіталізму. До того ж здійснило його не все людство, а лише так звані розвинуті країні, а більша частина планети лишається в тенетах нужденності. Це – “третій світ” і країни соціалізму, який був неспроможний розв’язати елементарні проблеми життєдіяльності.

Попри всю схожість поглядів Маркса і Енгельса, в даному питанні між ними помітна і відмінність. Ідея Маркса про нужду – необхідність тягнеться ще з античності. Наприклад, читаємо у Геракліта: “Будь-яка тварина спрямовується до корму бичем (необхідності)”. У Демокріта: “Справді, сама нужда слугувала людям вчителькою в усьому, наставляючи їх відповідним чином в пізнаванні кожної речі”104. Енгельс пов’язує свободу і необхідність, відповідно, із свідомою і несвідомою діяльністю, що, як ми бачили, становить, зокрема, специфіку концепції Шеллінга, і було притаманне й іншим мислителям: раніше – Дж. Віко, пізніше – Фіхте та Гегелю (вчення про “хитрість розуму” в історії).

Енгельс поєднував теоретичне і практичне в тлумаченні свободи в загальнофілософському плані. Підсумовуючи аналіз положення, що “свобода волі означає… не що інше, як здатність приймати рішення зі знанням справи”, він писав: “Свобода, отже, полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи [Naturnotwendigkeiten] пануванні над нами самими і над зовнішньою природою; вона внаслідок цього є необхідний продукт історичного розвитку”105. Це головне визначення Енгельса відрізняється і від спінозівського, в якому йдеться тільки про пізнання, і від гегелівського, в якому під свободою мається на увазі усвідомлення і пізнання необхідності моральних настанов, правових законів, а не їх творення. Енгельс вважав, що “Гегель перший правильно подав співвідношення свободи і необхідності”, і наводить тезу філософа: “Сліпа необхідність, лише оскільки вона не пізнана”106.

Але, як бачимо, сам Енгельс виходить за межі такого визначення, бо додає до знання реальну справу і панування над нами самими і природою сил, що ззовні нас. Тут дається взнаки та практична установка, котра була притаманна і йому, і Марксу. Наведене визначення Гегеля міститься в “Науці логіки”, а практичне його доповнення можна знайти в “Лекціях з філософії історії”. Проте вирішальним лишається розуміння свободи як пізнання необхідності. Зауважимо, що вперше положення про зв’язок і протилежність свободи й необхідності було сформульовано в “Новій науці” Дж. Віко. Такою наукою була філософія історії. І наведене положення пронизує багато творів, котрі стосуються цієї галузі. Зокрема, воно присутнє в усіх представників німецької класики від Канта до Гегеля. Будучи відображенням величезного досвіду, який нагромадила історія людства, воно набуває ще більшого сенсу в XIX ст. – “столітті історії”. Очевидною стає та обставина, що люди – окремі індивіди, народи, людство в цілому – в своїй свідомості прагнуть одного, а реалізація їх цілей дає відмінні чи протилежні наслідки, котрих ніхто не бажає.

Ця закономірність неодноразово привертала увагу Ф.Енгельса, який і в пізні роки працював не тільки над економічними та політичними, а й над філософськими проблемами. Особливо це стосується саме філософії історії. Так, у четвертому розділі праці “Людвіг Фейєрбах”, і кінець класичної німецької філософії, в якому він дає стислий систематичний виклад згаданої галузі, знаходимо розкриття і цієї закономірності: “Яким би не був хід історії, люди роблять її так: кожен має свої власні, свідомо поставлені цілі, а загальний підсумок цієї сукупності прагнень, що діють у різних напрямах, та їх різноманітних впливів на зовнішній світ – це саме і є історія…” Але, “діючи в історії, численні окремі прагнення здебільшого викликають не ті наслідки, які були бажані, а зовсім інші, часто прямо протилежні тому, що малося на увазі, внаслідок чого і ці спонуки, отже, мають щодо кінцевого результату лише підпорядковане значення”107. Головне Енгельс убачав у тому, які рушійні сили приховуються за цими спонуканнями, мотивами дій, якими є ті історичні причини, котрі в головах діючих людей набирають форму даних спонукань. Він убачав їх у матеріальних чинниках життя і вважав хибою попередньої філософії історії нехтування ними108.

Історія Нового часу нагромадила багатий матеріал, що засвідчує дію розглядуваної закономірності, насамперед, у вигляді революцій, передусім французької 1789 – 1793 і 1848 – 1849 років. Вивчення ходу цих революцій спонукало Енгельса до узгальнюючих висновків про співвідношення свідомої свободної діяльності і неусвідомлюваних її діячами необхідних наслідків. Зроблені спостереження Енгельс використав в прогнозуванні майбутньої російської революції, яку він передбачив за 32 роки до її звершення. 1885 р. відома політична діячка В. Засуліч звернулася до нього з проханням висловитися з цього приводу. У відповіді він дав вражаючий прогноз. По-перше, майбутня революція в Росії – особлива. “Це один із виняткових випадків, коли жменька людей може зробити революцію, інакше кажучи, одним невеликим поштовхом примусити розвалитись цілу систему, яка перебуває в більш ніж нестійкій рівновазі.., і вивільнити актом, самим по собі незначним, такі вибухові сили, які потім уже неможливо буде приборкати. І якщо бланкістська фантазія – викликати потрясіння цілого суспільства невеликою змовою мала деяку підставу, то це, звичайно, в Петербурзі. Коли вже порох буде підпалено, коли вже сили будуть вивільнені і народна енергія з потенціальної перетвориться на кінетичну.., людей, що підпалять гніт, підхопить у тисячу разів сильніший від них вибух, який і шукатиме собі вихід там, де зможе, залежно від економічних сил та економічного опору”109. А далі процес визначається в термінах досліджуваної проблеми: “Припустимо, ці люди думають, що можуть захопити владу, – ну то що ж? Нехай тільки вони зроблять пролом, який зруйнує загату, – потік сам швидко покладе край їхнім ілюзіям. Та коли б сталося так, що ці ілюзії надали б їм більшої сили волі, чи варто на це скаржитись? Люди, які хвалилися тим, що зробили революцію, завжди переконувались на другий день, що вони не знали, що робили, – щозроблена революція зовсім не схожа на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель називав іронією історії, тією іронією, якої уник мало хто з історичних діячів”110. Підкреслення слова “зробили” означає штучність революції.

Аналогічно Енгельс зробив прогноз, що майбутня війна може бути тільки світовою, нечуваною щодо своєї жорстокості, результат якої зовсім не можна передбачити (1895)111.

Основні закони діалектики та їх методологічне значення

Основні закони діалектики, їх світоглядне та методологічне значення

У будь-якій сфері діяльності є глибокі об'єктивні зв'язки, які дають можливість зрозуміти її як єдине ціле, визначають характер і напрям розвитку. Ці закономірні зв'язки виявляються у законах. Наукою відкрито багато зазначення конів природи: закони механіки Ньютона, закон Бойля-Маріотта, закон всесвітнього тяжіння, періодичний закон Менделєєва та ін.

Закон - це те, що з необхідністю виявляється за відповідних умов. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму по провіднику, оскільки він зумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об'єктивними характеристиками.

Але ж закон являє собою не тільки необхідний зв'язок, а обов'язково і загальний, бо він властивий для багатьох явищ. Наприклад, закон напіврозпаду, згідно з яким у певний (свій для кожної речовини) відрізок часу розпадається половина речовини, у якій би кількості вона не була взята, виявляється не у одному якомусь радіоактивному процесі, а й в усіх аналогічних процесах, властивий для будь-яких радіоактивних речовин, тобто є загальним зв'язком. Це стосується будь-якого закону природи, суспільства і людського мислення.

У той же час закон є стійким зв'язком, бо має місце протягом усього часу існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати, поки існують ці явища і предмети.

Отже, закон виявляє зв'язок, що є об'єктивним, незалежним від нашої волі та свідомості. Це істотний і необхідний зв'язок, оскільки розкриває важливі відношення між тілами і явищами, з неминучістю виявляється кожного разу, коли вони взаємодіють. Крім того, це стійкий зв'язок між явищами і предметами, що повторюється.

Таким чином, закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.

На ранніх ступенях розвитку науки встановлюються основні емпіричні закони, що виявляють зв'язки між властивостями речей і явищ, які чуттєво спостерігаються. Тому їх іноді називають феноменологічними законами, або законами спостережуваних явищ. До таких законів відносяться, наприклад, закони Бойля-Маріотта, Гей-Люссака і Шарля, що виявляють функціональний зв'язок між тиском, об'ємом і температурою так званих ідеальних газів. Однак ці закони не пояснюють, чому, наприклад, об'єм газу зворотно про-порціональний тискові і прямо пропорціональний температурі. Таке пояснення досягається за допомогою теоретичних законів, які розкривають глибинні внутрішні зв'язки процесів, механізм їх протікання, вводять теоретично не-спостережувані об'єкти (у даному випадку - молекули і атоми). Теоретичні закони підтверджуються за допомогою емпіричних законів; останні, у свою чергу, можна зрозуміти й пояснити на підґрунті теоретичних законів.

Прогрес наукового пізнання супроводжується переходом від якісних законів до кількісних. Цей перехід, пов'язаний з виникненням експериментального природознавства, дозволяє сформулювати кількісні відношення між величинами, що зустрічаються у законі, точною мовою математики; використати логіко-математичні методи для отримання наслідків із законів; забезпечити більш точне передбачення нових, раніше невідомих явищ.

З точки зору точності передбачень, розрізняють статистичні і динамічні закони. У динамічних законахабстрагуються від множини другорядних і випадкових факторів, їх передбачення мають вірогідний характер. Однак у більшості фізичних, біологічних і соціальних процесів доводиться мати справу із взаємодією множини випадкових факторів, сукупний результат яких розвиває певну тенденцію, що виявляють статистичні закони. Передбачення таких законів мають лише імовірний характер, обумовлений дією випадковостей.

Статистичний характер має, наприклад, взаємозв'язок зміни тиску газу і його об'єму при постійній температурі, виявлений Бойлем та Маріоттом. Така закономірність має місце лише у масі молекул, що хаотично переміщаються і складають той або інший об'єм газу. Окрема ж молекула йому не підкоряється. Зіштовхуючись з іншими молекулами, молекула весь час змінює напрямок свого руху і швидкість. Внаслідок цього сила, з якою кожен раз б'є та або інша молекула газу об стінки судини, є випадковою, вона залежить від великої кількості обставин. Але через усю цю масу змін швидкостей руху і відповідно сил удару об стінки судини різних молекул, що складають даний об'єм, пробивається певна закономірність, а саме: тиск газу міняється зворотно пропорціонально його об'єму.

Закони науки, що відображують загальні, інваріантні зв'язки між явищами, за своєю логічною структурою відрізняються від окремих фактів тим, що формулюються за допомогою загальних, а не одиничних висловлювань. При цьому поняття (або терміни), які зустрічаються у так званих помологічних висловлюваннях (тобто твердження про закони) мають різний ступінь узагальнення. Залежно від сфери дії розрізняють універсальні, загальні і специфічні закони.

Універсальні закони стосуються всіх предметів і явищ дійсності і вивчаються філософією. Таких законів три, і вони послідовно відповідають на найважливіші запитання про розвиток: Чому? Яким чином? У якому напрямі він відбувається?

До законів матеріалістичної діалектики належать: закон єдності і боротьби протилежностей; закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; закон заперечення заперечення. Маючи об'єктивний зміст, закони діалектики виконують гносеологічну функцію: виступають ступенями проникнення в сутність розвитку, його відтворення в об'єктивній конкретній всезагальності - від відображення розвитку як якісної зміни взагалі до розкриття суперечливої сутності цього процесу як єдності змін і збереження та як суперечності, що розв'язуються у формі поступального сходження від нижчого до вищого.

Як ступені теоретичного відтворення розвитку закони діалектики виступають принципами зв'язку категорій (якості і кількості - у мірі, тотожності і протилежності, єдності і боротьби протилежностей - у суперечності, тотожності тощо).

Відображаючи різні аспекти процесу розвитку, закони діалектики мають єдину основу - суперечність (закон єдності і боротьби протилежностей), що є джерело розвитку, визначає його механізм і стрибкоподібний перехід кількісних змін у якісні, а також поступально-прогресивну спрямованість, яка реалізується у вигляді спіралі (заперечення заперечення як повторення пройденого на новій, вищій основі).

Закон єдності і боротьби протилежностей - один з основних законів діалектики, який визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.

В історії філософії спочатку склалось уявлення про повсюдне зчеплення крайнощів, про їх чергування і заміщення одного іншим, про те, що вони "знаходяться". З античних філософів найбільш розгорнуто розглядав діалектику єдності і боротьби протилежностей Платон. В епоху Відродження ідею "збігання протилежностей" розвивали Микола Кузанський і Джордано Бруно. У Новий час Кант створив вчення про антиномії, Фіхте - вчення про діалектику в діяльності "Я", Гегель - про єдність і боротьбу протилежностей як змістовно-логічний принцип, що став однією з важливих історичних передумов матеріалістичної діалектики.

На противагу метафізиці, яка вбачає причини руху в якихось зовнішніх силах, матеріалістична діалектика вважає, що ці причини криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об'єктивної дійсності - це боротьба протилежностей.

Протилежність - філософська категорія, яка відображає сторони, властивості, тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємозумовлюють і взаємовиключають одне одного.

Відношення між протилежностями, їхня єдність і боротьба є суперечністю, що являє собою джерело будь-якого руху і розвитку. Усі матеріальні об'єкти містять у собі протилежності. Якщо деякі предмети і явища і здаються абсолютно однорідними, то тільки тому, що протилежні сторони, елементи, тенденції до певного часу приховані від нашого сприйняття. Варто тільки проникнути у глибину об'єктів, як у них виявляються протилежні тенденції.

Вже у звичайному механічному русі ми на кожному кроці зустрічаємося з протилежностями: дія і протидія, притягання і відштовхування, відцентрова і доцентрова сили. Так само - і в більш складних фізичних формах руху, де є протилежності позитивного і негативного електричних зарядів, електричного і магнітного полів, корпускулярних і хвильових властивостей світла. Основні види хімічного зв'язку - атомний та іонний - у своїй основі також мають поєднання протилежностей. У живому організмі відбуваються протилежні процеси засвоєння одних речовин і виділення інших, створення і руйнування живої речовини: асиміляція і дисиміляція. У суспільстві також існують протилежні сили: з одного боку, передові, прогресивні, з іншого -відсталі, регресивні. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємопроникають, переходять одна в одну, перебувають у стані єдності і боротьби.

Протилежності не ізольовані одна від одної. Вони існують в одних і тих самих явищах, виявляються в єдності, образно кажучи, не можуть "жити" одна без одної. Єдність, збіг протилежностей і означає, що вони взаємопороджують одна одну, одна без одної не існують.

Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикаються між собою, вступають у взаємобороть-бу, яка може набирати різних форм.

Єдність протилежностей являє собою насамперед їх взає-мопокладеність, тобто те, що протилежно діючі сторони не тільки заперечують, але й взаємно зумовлюють одна одну, складаючи нерідко єдність цілого. Якщо зникає один бік протиріччя, другий перестає існувати. Єдність протилежностей виявляється у тому, що між протилежностями має місце певне співпадання, їх взаємопроникнення, тотожність у тих або інших моментах, тенденціях. Важливим моментом єдності протилежностей є й те, що вони можуть взаємно переходити одне в одне, і в цьому найбільш повно виявляється їх тотожність.

Форми взаємного переходу протилежностей залежно від умов, місця і часу, стану і розвитку самих протилежностей можуть бути досить різноманітні. Цей перехід може здійснюватись або у формі повного перетворення об'єкта у свою протилежність, або у формі перетворення деяких властивостей, боків явища у свою протилежність або у такому вигляді, коли протилежності міняються місцями, переходячи одне у друге.

Протилежності, перебуваючи в єдності, неперервно взаємодіють між собою. Вони не тільки взаємозумовлюють і покладають одне одного, але і заперечують одне одного, протидіють у процесі розвитку. Цявзаємодія протилежностей і є їх боротьбою.

Відношення, яке характеризується єдністю протилежностей і водночас постійною боротьбою між ними, називається суперечністю.

Кожна річ, явище, процес являють собою єдність протилежностей: плюс - мінус, інтеграл - диференціал, асиміляція -дисиміляція, змінність - спадкоємність, виробництво - споживання, добро - зло, комічне - трагічне і т. ін. Отже, суперечність - це єдність взаємовиключаючих сторін, моментів, тенденцій речі, явища, процесу. Але, не дивлячись на внутрішню суперечливість, кожна річ, процес являють собою єдине.

Діалектична суперечність - це взаємодія протилежних боків і тенденцій, що взаємовиключають одна одну і разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і розвитку об'єктивного світу і пізнання. Отже, структуру суперечностей створює відношення протилежностей, їх єдність і боротьба.

В історії діалектики перша значна концепція суперечності належить Геракліту: "вічне становлення", можливе тільки як єдність протилежностей, мислиться ним у вигляді неперервного переходу від однієї протилежності до іншої. Боротьбу протилежностей Геракліт розуміє як загальний закон усього сущого. Платон, що сприйняв діалектичні ідеї елеатів і Сократа, розвиває вчення про суперечність у своїй діалектиці понять "єдине" і "множина", "спокій" і "рух", суперечливих з необхідністю, за своєю природою; істину можна досягти на шляху зведення суперечливих сторін у єдине і ціле.

Як внутрішнє співвідношення протилежностей, їх взаємопроникнення тлумачили суперечність Кузанський і Бруно, як "корінь усякого руху і життєвості" - Гегель. Саме у німецькій класичній філософії було показано, що процес роздвоєння єдиного на протилежності є сутність розвитку.