3) Забруднення атмосфери.

Людина забруднює атмосферу вже тисячоліттями. В останні рокимісцями відрізняється сильне забруднення повітря, пов'язане з розширеннямвогнищ промисловості, з технізації багатьох областей нашого життя, успішноїмоторизації. Дійсно шкідливих речовин, що потрапляють в повітря, можепосилюватися їх взаємними реакціями між собою, накопиченням в горах,великою тривалістю їх знаходжень в повітрі, особливими метеоумовами іінших факторами. У районах, де спостерігається висока щільність населення,скупчення заводів і фабрик, велика насиченість транспорту, забрудненняповітря особливо зростає. Тут потрібні термінові й радикальні заходи. Удні, коли з-за погодних умов циркуляція повітря обмежена, можевиникнути зміг. Смог особливо небезпечний для літніх і хворих людей. 

Шляхи ВИРІШЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ.

Кожна з глобальних проблем має свої варіанти часткового або повного вирішення, існує якийсь набір загальних підходів до вирішення проблем навколишнього середовища.

Заходи поліпшення якості навколишнього середовища:  1.Технологічні:

* розробка нових технологій

* очисні споруди

* заміна палива

* електрифікація виробництва, побуту, транспорту

2.Архітектурно-Планувальні заходи:

* зонування території населеного пункту

* озеленення населених місць

* організація санітарно-захисних зон  4.Правові:

* створення законодавчих актів з підтримання якості навколишнього середовища  5.Інженерно-організаційні:

* зменшення стоянок автомобілів у світлофорів

* зниження інтенсивності руху транспорту на перевантажених автомагістралях

Білет 10:

Господарський комплекс України, його суть, структура та особливості структурної трансформації

Господарський комплекс — система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України. Виділяють такі види структури: - За організаційно-правовими формами господарювання (держ., кол., пр.) - За видами ек д-ті, галузями та їх міжгалузевими комплексами Первинні (видобувна, с/г) та вторинні галузі (обробна промисловість), група А та група Б. Господарський комплекс У. складається з виробничої та невиробничої сфер. До виробничої належать галузі матеріального в-ва ( промисловість та с/г), а до невиробничої – галузі, які задовольняють духовні й фізичні потреби населення (освіта, наука, культура, торгівля та громадське харчування, фізична культура, комунальне господарство та ін.). транспорт і зв'язок, що обслуговують виробництво, належать до виробничої сфери, ті, що обсл населення – до невиробничої. - Територіальна структура господарства (ек райони,підрайони, локальні виробничі утворення). Трансформаційні процеси в економіці є невід’ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємопов’язаними напрямами: - Лібералізація економіки - Стабілізація грошової системи - Приватизація - Структурна перебудова економіки - Створення конкретного ринкового середовища - Активна соц. політика Структурна трансформація економіки являє собою с-му узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності в-ва й вирішення на цій основі соц. завдань 

Білет 11:

Демографічна політика України, основні напрями її реалізації

Демографічна політика — це діяльність органів державного управління і соціальних інститутів, спрямована на створення сталих кількісних та якісних параметрів відтворення населення. З метою подолання негативних демографічних тенденцій в Україні потрібна активна демографічна політика, яка є частиною соціальної економічної політики суспільства в цілому. Демографічна політика складається з таких елементів:

— вплив на умови праці, тобто визначення межі працездатного віку, тривалості робочого дня, турбота про охорону праці тощо;

— поліпшення життєвих умов усіх верств населення — підвищення заробітної плати та рівня доходів, покращення житлових умов, забезпечення медичним обслуговуванням та ін.;

— заходи, спрямовані на те, щоб суспільство впливало на процеси природного руху населення.

Найважливіше завдання демографічної політики полягає в розробці ефективних методів зі зменшення показників захворюваності та збільшення тривалості життя. Є три види методів демографічної політики: економічні, адміністративно-юридичні та соціально-психологічні. До економічних методів належать заходи, за допомогою яких створюються найкращі умови поєднання трудової й виховної функцій сім'ї. Серед адміністративно-юридичних методів демографічної політики розрізняють різні законодавчі акти. До соціально-психологічних методів належать в основному пропагування пошани та важливості материнства.

Для України на сучасному етапі розвитку головними демографічними загрозами вважають депопуляцію, старіння населення, нерегульовані міграційні процеси, деградацію інституту родини тощо. Демографічні загрози визначаються за такими показниками:

— коефіцієнт відтворення населення;

— коефіцієнт депопуляції;

— сумарний коефіцієнт народжуваності;

— коефіцієнти смертності населення працездатного віку, у тому числі коефіцієнти смертності чоловіків і жінок працездатного віку;

— очікувана тривалість майбутнього життя;

— коефіцієнт старіння населення;

— сальдо міграційного обміну між міською та сільською місцевостями, у тому числі за статтю, віком та рівнем освіти;

— чисельність нелегальних мігрантів;

— співвідношення шлюбів і розлучень.

Білет 12:

Динаміка чисельності та статево-вікова структура населення України, регіональні особливості формування.

Чисельність населення країни в цілому та окремих її регіонів є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціально-економічних та демографічних.

Знання чисельності населення на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток народного господарства і напрями демографічної політики.

Починаючи з 1993 р. і по нинішній час чисельність населення України щорічно зменшується. Особливістю цього процесу в Україні є те, що в основі його лежать не соціальні катаклізми (або природні катастрофи, чи поширеність епідемії), а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в країні на попередньому та на нинішньому етапі суспільного розвитку.

Такий характер динаміки населення обумовлює складність вирішення ряду демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, протидії погіршенню статево-вікової структури населення (його постаріння) і режиму відтворення, забезпечення народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення.

В Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого.

Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про старіння населення країни.

Білет 13:

Диференціація економічних районів України за рівнем соціально-економічного розвитку

Головне завдання ефективної регіональної політики на сучасному етапі розвитку демократії та ринкових відносин в Україні полягає в пом'якшенні й усуненні диспропорцій та зменшенні їхніх негативних наслідків для соціально-економічної системи України. Реалізація регіональної соціально-економічної політики полягає у вивченні і визначенні територіальної диференціації розвитку продуктивних сил. Виявлення та оцінка територіальних пропозицій продуктивних сил і динаміки їх зміни дозволяє обґрунтовано вирішити питання цілеспрямованого формування територіальної структури виробництва згідно з наявними природними ресурсами, соціальними та економічними можливостями територій з урахуванням територіального поділу праці.

Для української економіки є характерною наявність чисельних диспропорцій, початок яких був покладений ще при колишньому СРСР, коли Україна з її запасами корисних копалин та трудовим потенціалом була дуже привабливим регіоном для здійснення індустріалізації. Теперішня соціально-економічна ситуація є наслідком нагромаджених за багато років структурних деформацій господарства, тривалого домінування, "природонавантажувальних" галузей промисловості, ресурсо- і енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту і надмірної концентрації виробництва у промислових центрах країни на тлі загострення екологічної ситуації і погіршення умов життєдіяльності населення.

Наукові дослідження різного виду диспропорцій вимагають виявлення чинників їх виникнення та наслідків впливу на розвиток галузі, регіону або національного господарства. З цією метою в літературі окреслені групи об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на особливості прояву та характер дії диспропорцій.

До об'єктивних факторів включають:

♦ нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів;

♦ диференціацію розподілу капіталу по різних галузях;

♦ територіальні відмінності в забезпеченні природними И трудовими ресурсами, природно-кліматичні особливості;

♦ циклічні коливання, зміни в співвідношенні попиту та пропозиції.

Суб'єктивним фактором є помилки в стратегії й тактиці реформ та соціально-економічні прорахунки в економічній політиці нарізних рівнях ієрархічної системи управління (народногосподарському, регіональному, галузевому).

Якщо суб'єктивні чинники виникнення відтворювальних диспропорцій регулювати відносно простіше, то роль об'єктивних факторів можна зменшити лише при зміні умов існування та функціонування економічної системи чи підсистем (політичних, економічних, культурних тощо). Однак повністю усунути фактори диспропорцій неможливо. Тому вони неминучі для будь-якої територіальної суспільної системи.

Серед інших ключових завдань державної регіональної політики - пом'якшення міжрегіональних економічних та соціальних диспропорцій. Це підкреслено в Концепції державної регіональної політики, затвердженої 25.05.2001р. Указом Президента України, де ставилося завдання поетапного зменшення рівня територіальної диференціації розвитку регіонів та питання покращення соціального забезпечення громадян.

Актуальність розв'язання даної проблеми є сьогодні очевидною, насамперед тому, що територіальні соціально-економічні диспропорції в будь-якому суспільстві можуть бути джерелом не лише соціальної, але й політичної нестабільності та провокувати протистояння регіонів. У нашій державі з її яскраво вираженими регіональними диспропорціями за економічними, соціальними і суспільно-політичними параметрами, з традиційним міфом протистояння Заходу і Сходу, давно назрівала потреба дослідження диспропорцій з метою попередження їх виникнення та нейтралізації наслідків.

Найбільш загальним показником економічної діяльності с валова додаткова вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов'язаних з виробництвом, та валовий прибуток. По Україні вона становить більше третини загального випуску продукції в ринкових цінах. Загальною тенденцією в останній період є зростання виробництва валової додаткової вартості в абсолютних показниках як по загальному обсягу, так і в розрахунку на душу населення. Найвищі показники виробництва доданої вартості були і є характерні як головний чинник для високоіндустріальних регіонів (Донецька і Дніпропетровська, Запорізька, Луганська обл.) і є найнижчими для аграрно-індустріальних регіонів (Чернівецька, Тернопільська, Закарпатська, Херсонська обл. (рис. І0.4)),

Розвиток продуктивних сил значною мірою залежить від інвестиційної діяльності. Основним напрямом є інвестиції в основний капітал (капіталовкладення). Вони являють собою витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення та технічне переозброєння діючих промислових, сільськогосподарських, транспортних, торгових та інших підприємств, витрати на будівництво об'єктів житлово-комунального та побутового призначення.

Розподіл капіталовкладень між регіонами характеризує їх територіальну структуру. У зв'язку із децентралізацією економічних відносин, розширенням прав регіонів, збільшенням їх економічних можливостей зростає і роль регіональної інвестиційної політики. Нові ринкові умови господарювання визначають і нові можливості інвестиційної діяльності на всіх регіональних рівнях, зокрема для комерційних банків, фінансових груп, виробничих підприємств, приватних місцевих інвестицій тощо.

Білет14

Екологічні проблеми хімічної промисловості

Хімічна промисловість, що є джерелом істотного забруднення довкілля, поступається лише перед енергетикою, металургійним комплексом і автомобільним транспортом. Номенклатура продукції, що її випускає хімічна промисловість розвинених країн, є вельми різноманітною.

Хімічна промисловість належить до галузей, які споживають велику кількість сировини, води та енергії. Вона вирізняється складними багатостадійними процесами. Під час виробництва утворюється велика кількість побічної продукції, яка поки що не завжди може бути використана як вторинні ресурси, а накопичується у вигляді відходів. У багатьох випадках відходи вимагають повного знищення через їхню надмірну токсичність.

В основній хімічній промисловості найбільшу кількість твер-дих відходів дають виробництва мінеральних добрив і сірчаної кислоти. У виробництві мінеральних добрив головним є переробка фосфоритів та апатитів.У процесі їх збагачення утворюється велика кількість твердих відходів ? нефелінових «хвостів» і пилу. Понад 90 % видобутку калійних солей також використовується як мінеральні добрива, а під час їх переробки та збагачення щорічно утворюються мільйони тонн твердих галітових відходів і сотні тисяч тонн глинисто-сольових шлаків. Тверді відходи сірчаної кислоти із сірчаного колчедану ? піритні недогарки, пил і шлаки щорічно складуються сотнями тисяч тонн.

У виробництві органічних продуктів і виробів на їх основі найбільшою кількістю відходів відзначаються нафтопереробка, нафтохімія та хімія органічного синтезу, виробництво гумових виробів, пластмас та інших полімерних матеріалів. Одним із найпоширеніших відходів є кислі гудрони - смолоподібні в'яжучі речовини, що містять сірчану кислоту, воду та органічні сполуки.

Практично кожне підприємство хімічної промисловості є серйозним забруднювачем довкілля.Так, нафтопереробний завод розсіює викиди основних забруднень ? вуглеводів у радіусі до 25 км. Завод штучного волокна викидає в атмосферу тисячі тонн метиленхлориду та ацетону на рік.

Всі хімічні виробництва належать до водомістких. Їх функціонування супроводжується утворенням великої кількості стічних вод із високим вмістом хлорорганічних сполук, кислот і лужних речовин, вуглеводневих сполук. Скидання їх безпосередньо у водойми та міську каналізацію нині заборонено. Тому на території кожного хімічного підприємства чи поблизу нього утворюються великі шлаконакопичувачі, ставки-відстійники.

Основним напрямом боротьби з забрудненням довкілля в хімічній промисловості є удосконалення існуючих і розроблення нових технологічних процесів

Білет 15:

Ек-не районування, його суть та значення.

Велике прикладне значення ек рай-ня полягає у тому, що воно є основою формування і реалізації державної регіональної ек політики(ДРЕП), а також використовується в практиці територіального управління господарством, при виборі доцільних варіантів розміщення нових вир-чих обєктів та вдосконаленні територіальної стр-ри госп-ва, обгрунтуванні перспектив розвитку територіально-вир-чих комплексів. Ек рай-ня сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, вир-чого і наук-техн потенціалу регіонів і всієї країни. В Укр здійснюється генеральне ек рай-ня території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення нас-ня. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначеня напрямів перспективного розвитку. При цьому обгрунтовуються основні завдання і показники соц-ек розвитку регіонів та шлихи вирішення соц-х, ек-х і екологічних проблем. Т.ч., ек-не рай-ня є науковим методом територіальної орг-ції н/г і водночас одним із засобів рац-го розміщ в-ва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соц-ек розвитку.

Білет 16:

Поняття економічний район, його суть. Обєктивний характер формування економічних районів.

Основою формування ек-х р-нів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Обєктивними умовами виділення і розвитку ек-х р-нів виступають наявні природні ресурси, особливості е.г.п. території, чисельність нас-ня, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес ек рай-ня являє собою доцільний, науково обгрунтований поділ країни на ек р-ни. Деякі вчені західних країн при визнеченні сутності ек р-нів віддають перевагу природному фактору – однорідності природи. Інші вчені вважають, що природний фактор – дуже важливий для формування ек-х р-нів, але він не є вирішальним. Однорідні за природними умовами райони можуть співпадати і не співпадати з ек-ми р-нами. В реальній дійсності формування ек-х р-нів повязано із способом вир-ва, рівнем розвитку і особливостями розміщення п/с. У докапіталістичних формаціях, коли територ поділ праці ще не набув свого розвитку, не було і обєктивних умов для формування ек-х районів. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного вир-ва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці. Значного розвитку набула теорія і методологія ек-го районування у постсоціалістичних країнах, насамперед в працях учених колишнього Рад Союзу, що було зумовлено розвитком планової госп-ї системи. Основний вклад у розробку наукових основ ек-го рай-ня внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М.М.Колосовський, П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман та ін. Урозробці проблеми ек рай-ня колишнього РадС особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед цілого ряду визначень найбільш вдалим є трактування П.А.Алампієва. За визначенням П.А.Алампієва, економічний район – це географічно цілісна територіальна частина н/г країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні ек звязки і нерозривно звязана з ін частинами суспільним територ поділом праці. Є й інші визначення поняття ек району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні ек звязки, особливість е.г.п. Із сказаного вище можна зробити таке узагальнення: великі ек райони – це територіальні спеціалізовані частини н/г країни, взаємоповязані між собою постійним обміном виробленої в них пр-ції та іншими економічними відносинами. Ек район – це форма територіальної орг-ції н/г, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Поглиблення територ поділу праці, ускладнення територіальної стр-ри н/г та посилення агропромислової інтеграції вимагають подальшої розробки теорії ек рай-ня. В післявоєнні роки значний вклад у вирішення цієї проблеми зробив М.М.Колосовський, який поглибив наукові основи ек-го рай-ня розкриттям сутності ТВК як основи економічного району; через пізнання енерговиробничих циклів (ЕВЦ), що являють собою тісно повязані виробничо-технологічні процеси від переробки сировини до випуску кінцевої продукції. Концепція М.М.Колосовського, хоча і надала імпульсу подальшій розробці теорії і методології ек рай-ня, мала і ряд суттєвих недоліків. Основним недолвком вказаної концепції, на думку таких вчених, як П.М.Алампієв, Я.Г.Фейгін, Л.Я.Зіман, А.Є.Пробст, було поняття районного ТВК як виробничого комбінату. Його було звинувачено в технолого-виробничому ухилі, оск він не визнавав охоплення районним комплексом всієї сфери вир-ва. В рез глибоких наукових розробок і дискусій визначились загальноприйнятні наукові основи ек рай-ня. Виходячи з позицій діалектичного підходу до розвитку і розміщення п/с і обєктивності процесів формування ек районів, науково визначені районоувторюючі фактори, принципи і критерії виділення ек районів та їх основні типи.

Білет 17:

електроенергетика України, її значення, принципи територіальної організації та проблеми розвитку.

Значення. Електроенергетика – галузь промисловості, яка забезпечує електрифікацію господарства та побутові потреби населення на основі виробництва й розподілу електроенергії. Електроенергетика посідає провідне місце в енергетиці країни. Вона є матеріальною основою науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці в усіх галузях суспільного виробництва.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

АЕС будуються у районах із дефіцитом паливних ресурсів. АЕС виробляють близько 48 % усієї електроенергії. Україна належить до країн з високим рівнем р-ку атомної енергетики. За цим показником її випереджають лише декілька країн. Серед них Франція, Швеція, Бельгія.

На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська та Хмельницька електростанції. Чорнобильська АЕС зазнала аварії 26 квітня 1986 року, зараз на ній встановлений саркофаг, щоб зменшити рівень радіації.

Основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою посилення їх надійності та безпеки, введення в експлуатацію нових енергоблоків. Велике значення для подальшого розвитку атомної енергетики в Україні має створення в країні ядерно-паливного циклу, що забезпечить гарантовану незалежність її АЕС від імпорту ядерного палива.

Атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст.

Аварія на ЧАЕС показала небезпеку атомної електроенергетики. У наш час все більшої гостроти набуває проблема захоронення відходів атомної енергетики. Проте більшість країн визнала, що альтернативи атомній енергетиці не існує. Тому зараз значна увага приділяється активним науковим дослідженням і розвитку ядерної енергетики.

Білет 18:

Транспортний комплекс України, його галузева структура, господарське значення та регіональні особливості формування.

Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах перевезень.

2. Структура. Виділяють такі види транспорту:

• наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в’ючний),

• водний (морський, річковий, озерний),

• повітряний

• електронний.

За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський.

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення.

3. Значення. Транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі пасажирських перевезень.

З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т. п., а з другого — доставляє готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси — на ефективність і ціну.

Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура.

4. Регіональні особливості формування.Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Серед транспортних шляхів розрізняють магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — так звані полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ —- Житомир — Рівне — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропет¬ровськ — Запоріжжя та ін.

До транспортних пунктів належать залізничні й автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін.

Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менш як трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони мо¬жуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом.

В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту.

Білет 19:

Земельний фонд У та його структура. Рег проблеми охорони і раціонального використання зем рес.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

Структура. Господарське освоєння території здійснено на 92 %. При цьому с/г освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність території України – 57 %. Частка ріллі в загальній площі с/г угідь складає 79 %. Структура с/г угідь визначається природно-клімат умовами. В останні рр. у структурі с/г угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, сіножатей і пасовищ.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

• сільськогосподарські угіддя;

• ліси та лісовкриті площі;

• забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо;

• землі, що покриті поверхневими водами;

• інші землі .

Проблеми. На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають:

• підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель,

• припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості;

• досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування;

• формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин

Білет 20:

Зміст та трактування поняття «регіон» та сучасні підходи і методи його дослідження

Одним з важливих факторів успішного виходу економіки України з фінансово-економічної кризи, та подальшого її ефективного зростання є виокремлення з цілісної економічної системи країни її структурної одиниці – економічного регіону. Дослідження та вивчення терміну «регіон» почало активно проводитись ще в 60-80-ті роки ХХ сторіччя. Один з перших дослідників регіональної економіки в радянські часи академік Некрасов Н.Н. так характеризує поняття регіон: «…велика територія країни з більш, або менш однорідними умовами, а головне – характерним напрямом розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів з відповідно створеною та перспективною матеріально-технічною базою, виробничою та соціальною структурою»

Існує декілька трактувань визначення терміну «регіон», причому «регіон» не завжди виступає в якості адміністративно-територіальної одиниці країни. В економічній літературі «регіон» характеризується, як цілісно-адміністративна територія країни, для якої характерними є особливі виробничі, соціальні, культурні, етнічні та інші відмінності, що створює передумови для розвитку її за єдиною регіональною стратегією, яка органічно вписується в загальнонаціональну стратегію економічного розвитку та зростання.

В сучасних умовах, з наукової точки зору, поняття «регіон», як системи, можна вважати загальновизнаним. Так, наприклад, економіст-дослідник В.В. Кліманов у праці «Регіональні системи та регіональний розвиток в Росії» досліджує, в історичному ракурсі, становлення уявлення про регіон, як систему в межах даної території, яка має свої характерні умови виробництва, розподілу та перерозподілу матеріальних благ; свої історичні, культурні зв’язки, які простежуються на протязі тривалого часу в історичному аспекті. Також регіон, як система має свої виробничі переваги, які виникли у зв’язку з географічним розміщенням, природно-кліматичними умовами та історичним укладом життя [2]. На думку Добриніна А.І. регіон, як система, характеризує: «…територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, яка характеризується єдністю та цілісністю відтворювального процесу» [3; С.28].

З метою проведення ґрунтовного дослідження понять «регіон» необхідно підкреслити окремі аспекти, які характеризують його як систему. По-перше, ознакою системності регіону є його зв’язок не тільки з регіональною економікою, а й взаємодія з економікою країни в цілому. Поняття регіон утворюється на основі сегментації території країни, або груп країн для досягнення визначених цілей, тобто регіон має повноцінні зв’язки з реальною територією та економікою, в той же час, згідно поставлених цілей його можна умовно виділити з території країни. З точки зору відношення його до загальної економічної території – регіон це підсистема, а по відношенню до процесів, які відбуваються на його території (господарські економічні процеси, міграційні, культурні, наукові, природничі та інші) це є повноцінна система. По-друге, існує тісний зв’язок між складовими частинами економічної системи регіону, тобто всі процеси які протікають в системі «регіон» відбуваються у взаємозв’язку з іншими процесами та, відповідно, доповнюють та породжують взаємопов’язані процеси між елементами системи. Система – тоді є система, коли всі процеси в ній проходять злагоджено та погоджено, як в єдиному механізмі. Так висловлюється про роботу системи англійський економіст Р. Акофф: «…відправна точка системного аналізу та теорії систем полягає в розумінні системи, як цілого, яке неможливо розділити на окремі частини. З позиції функціонального розподілу праці між елементами системи це можна сформулювати наступним чином: навіть якщо кожна частина системи по-окремо буде працювати максимально ефективно, система в цілому не буде функціонувати з найвищою для себе ефективністю» [4]. Третьою ознакою регіону – як системи є його структурованість. Структурність системи регіону полягає в можливості її дослідження та охарактеризування, через відповідні елементи її структури та взаємозв’язок між ними.

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що регіон – цілісна система зі своєю структурою, функціями, зв’язками з зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення. Її характеризують великі розміри; велика кількість взаємопов’язаних підсистем різних видів з конкретними цілями; багатоконтурність управління; ієрархічність структури; значна затримка координуючих дій при високій динамічності елементів; неповна визначеність стану елементів. У функціонуванні регіону головну роль відіграє населення та трудові колективи. Ефективне управління регіоном принципово неможливе без врахування економічних та соціальних взаємодій агентів ринкового господарства.

Систему регіону потрібно розглядати та аналізувати разом з усіма елементами, які її утворюють та входять до складу цієї системи, тобто утворюють цілісний регіональний господарський комплекс.

Білет 21:

Інноваційно-інвестиційний потенціал регіонів України, його суть та складові.

Інноваційний потенціал України та її регіонів відображає територіальні особливості багатогранних процесів розробки, створення, впровадження та експлуатації інновацій.

Основні стадії процесу інноваційного р-ку:

1. Досягнення фундаментальної науки

2. Прикладні дослідження

3. Конструкторські розробки

4. Первинне впровадження

5. Широке впровадження

6. Використання нововведень

7. Старіння інновацій

Визначальною умовою формування банку новацій є об’єм інвестицій у сферу науково-технічної д-ті та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інноваційних процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соц. Р-к створюють необхідну ек основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності. Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного потенціалу регіонів з урахуванням вищезазначених факторів полягає в тому, що їх вкрай тяжко виміряти.

До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом можна віднести Центральний ек район. Середній або нижче середнього показники інвестиційної привабливості значної частини ек районів України є свідченням тяжкого стану в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відображає їх велику територіальну диференціацію. Отже, інноваційно-інвестиційна політика д-ви для різних регіонів також має бути диференційованою.

Білет 22:

Конкурентні переваги регіонів України у світовій економічній системі.

В умовах посилення взаємозалежності, глобалізації економічних та політичних процесів вирішення внутрішніх проблем України цілком залежить від визначення оптимального вектора розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Україна поки що не включена належним чином до міжнародної спеціалізації; її частка у світовому експорті залишається незначною. Конкурентоспроможною на зовнішньому ринку можна вважати лише деяку частину промислової продукції.

Разом з тим є потенційні конкурентні переваги українського експорту, які склалися на цей час: наявність технологічно передових секторів промисловості, здатних до швидкого освоєння нових видів продукції, насамперед у військово-промисловому комплексі; наявність значних сировинних ресурсів; традиційних ринків збуту української продукції; високий рівень кваліфікації низки професійних категорій працівників.

Зараз досить стабільним попитом в окремих сегментах світового ринку користується вітчизняна продукція металургійного комплексу (прокат чорних металів, сталеві труби, залізорудна сировина, феросплави), частково машинобудування (машини та обладнання для власного машинобудування), гірничовидобувної, електроенергетичної промисловості, будівельної індустрії, промисловості будівельних матеріалів (поліроване і віконне скло, каоліни, тугоплавка глина, кварцовий пісок, вироби з граніту, санітарно-керамічні вироби, цемент), хімічного комплексу (аміак, карбамід, оцтова кислота, бензол, вінілхлорид, шини, лікарські засоби тощо).

Оцінюючи експортний потенціал обробної промисловості, слід в першу чергу виділити металургію України. В умовах скорочення поставок металопродукції до країн СНД і скорочення внутрішнього попиту продукція цієї галузі почала постачатися на ринки далекого зарубіжжя.

Зростання експортних поставок підтверджує достатню конкретну спроможність продукції галузі на зовнішніх ринках — значна частка продукції сертифікована. Цей процес додатково стимулювали більш низькі експортні ціни (на декілька відсотків), ніж у західноєвропейських партнерів. За рахунок антидемпінгових заходів було досягнуто підвищення цін на експортовану продукцію.

Проте вирішення багатьох проблем ускладнюється внаслідок значних поставок продукції на експорт через посередників та з використанням давальницьких схем.

Експортний потенціал чорної металургії постійно зростає. Експортний попит став головним чинником зростання виробництва у хімічній промисловості

Слід зазначити, що позиції українського машинотехнічного експорту останнім часом значно погіршились. Підвищення конкурентоспроможності продукції машинобудівного комплексу, як найбільш прогресивного в науково-технічному відношенні, повинно бути першочерговим. Для збільшення обсягів випуску експортної продукції слід також відбудувати експортні потужності підприємств важкого, електроенергетичного машинобудування, верстато- і приладобудування, з випуску обладнання і устаткування для нафтогазовидобув­ної та нафтохімічної промисловості, що можуть суттєво поповнити експортний потенціал країни продукцією, яка відповідає світовому або близькому до нього науково-технічному рівню.

Білет 23:

Критерії, принципи та чинники економічного районування

Принципи ЕР:

1) формуються в межах кількох областей зі схожою спеціалізацією

2) кордони ер не повинні перетинати межі існуючих адміністративно-територіальних одиниць

3) ер не може включати території, відокремлені від нього іншими районами

4) повинен враховувати історичні особливості формування земель, національний та етнічний склад населення

5) встановлення центрів

6) відображення у назві суттєвих економічних, соціальних та географічних ознак

Критерії (ознаки, за якими виділяють ер): крупні виробничі комплекси загальнодержавного значення; районоформуючі центри з прилеглими територіями; техніко-технологічний, природно-ресурсний, соціально-економічний, інтелектуальний, інноваційний потенціал; єдність та цілісність; близькість традицій та поведінки населення; територіальна єдність.

Чинники: природно-ресурсні, соціально-економічні, геоположення…

Фактори: ТПП, ТВК, найбільші міста країни

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими звязками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: - профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; - галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); - галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

Білет 24:

Легка промисловість України, її значення, галузева структура, принципи розміщення та центри основних галузей.

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка промисловість.

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємст­ва яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси та джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась.

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі.

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Вовняні тканини виробляють у Чернігові (концерн “Чексіл” – одне з найбільших підприємств Європи), Луганську, Кривому Розі, Дунаївцях (Хмельницька область), Сумах, Харкові, Одесі. Виробництво килимів з вовни та синтетичних волокон здійснюється у Богуславі (Київська область), Києві та Черкасах.

Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джутової промисловості, в Харкові — канатний завод. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську.

Трикотажна промисловість України. Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції!!!, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

Художні промисли. В усіх регіонах України розвинуті традиційні промисли з виготовлення текстильних виробів (килимів, рушників, гобеленів та ін.). Збереглися й традиції виготовлення вовняних та шкіряних виробів, які люди використовують поряд із промисловими товарами. Всьому світові відомі вироби майстринь із Косова, Вижниці, Коломиї, Чернівців, Львова, Тернополя, Решетилівки, Богуслава, Кролевця та ін.

Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва й низька якість продукції. Вони можуть бути розв’язані в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з іншими країнами підприємств.

Білет 25:

Машинобудівний комплекс України, його значення, структура та регіональні особливості формування.

Значення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного, і насамперед промислового розвитку країни. Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (машини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв’язку, торгівлі, спецобладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення.

Структура. Машинобудування має багатогалузеву структуруі характеризується створенням спеціалізованих заводів і галузей:

• Важке

• Загальне

• Середнє

• Точне

• Наукомістке