2. Проблематика захисту прав інтелектуальної власності на основі аналізу чинного законодавства та діяльності державних органів.

Суть управлінської діяльності у сфері інтелектуальної власності (ІВ) полягає в налагодженні складної і розгалуженої системи відносин, що охоплює фактори розвитку інтелектуальної творчості і впровадження нових розробок, правової охорони, контролю й обліку кінцевих результатів. А головною метою такої управлінської діяльності є отримання прибутку або іншої користі в результаті створення та використання об’єктів права ІВ в усіх галузях виробництва.

Вибір серед результатів творчої діяльності тих, на які доцільно отримати права, є першим практичним завданням управління ІВ. Виділяють такі напрями управління ІВ: управління результатами творчої діяльності; управління людьми, що створюють або використовують об’єкти права інтелектуальної власності ( далі – ОПІВ); управління організаціями, що розробляють або використовують ОПІВ.

Як показує досвід, правильно сформована й організована політика у сфері ІВ є важливим чинником активізації інноваційної діяльності, вдосконалення системи управління ІВ і комерціалізації результатів наукової роботи. Особливою складовою цієї політики має бути створення системи стимулювання творчої діяльності.

На жаль, у нашій державі ще не склалося достатнього розуміння того, що в сфері охорони і захисту інтелектуальної власності особливої важливості набуває наявність розробленого, реально існуючого ефективного механізму реалізації права інтелектуальної власності. На сьогодні першорядне значення має впорядкування законодавства відповідно до вимог міжнародних стандартів. Цей процес здебільшого проходить успішно, але правореалізація значно відстає від нього, а право інтелектуальної власності у формальному вираженні існує лише «де юре», а процесуальні норми спеціального законодавства у сфері інтелектуальної власності потребують вдосконалення.

Корисність співвідношення понять «охорона» і «захист» виникає не лише через необхідність їхнього уточнення, але й має іншу, більш глибоку причину: від розуміння сутності цих понять залежить зміст діяльності державних органів із забезпечення реалізації особою права на інтелектуальну власність.

У найбільш загальному плані можна стверджувати, що захист здійснюється лише щодо порушених прав, у той час як охорона має перманентний характер, і її завданням, передусім, є створення умов для реалізації цих прав. Відповідно, підтримуємо позицію Д. М. Бахрах, який вважає, що захист є моментом охорони, однією з її форм [4, c.130—131]

Адміністративно-правовий захист є складовою частиною загальноправового механізму захисту прав інтелектуальної власності.

Підтримую думку, що адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності — це система активних адміністративних заходів, які застосовують компетентні органи державної влади, спрямована на поновлення порушеного права, усунення порушень права інтелектуальної власності, створення умов для покладання виконання обов’язку з відновлення порушеного права на порушника, також притягнення його до відповідальності.

Перспектив розвитку інституту захисту прав інтелектуальної власності необхідно розглядати в аспекті комплексного погляду на проблеми охорони, захисту та управління інтелектуальною власністю в Україні.

Як теорія права та управління, так і правозастосовна діяльність публічної адміністрації, у сфері управління, охорони і захисту інтелектуальної власності, потребує подальших пошуків, з метою забезпечення ефективної охорони об’єктів інтелектуальної власності засобами адміністративного права та державного впливу.

Отже, державне управління захистом інтелектуальної власності повинно розвиватися в таких двох основних напрямах :

1. Створення організаційно-правової бази захисту інтелектуальної власності, що передбачає створення та організаційну оптимізацію відповідної інфраструктури державних органів у сфері захисту інтелектуальної власності. Важливе значення в цьому аспекті має узгодження координаційних зв’язків між цими органами, розмежування повноважень між органами з метою уникнення їх дублювання.

2. Налагодження функціонування державних органів захисту інтелектуальної власності. Інфраструктура має відповідати існуючим відносинам інтелектуальної власності та давати суб’єктам інтелектуальної власності можливості для захисту своїх прав. Робота органів захисту інтелектуальної власності повинна, зокрема, передбачати зручність та доступність надання державних послуг для населення [5, c. 108].