6. Сутність та характеристика принципів менеджменту.

Загальні принципи закладають основу, без якої неможливо розглядати загальну теорію управління.

Приватні принципи визначають правила, за якими розвивається той чи інший напрямок (елемент) науки управління.

Загальні принципи повинні відповідати наступним вимогам:

- відображати загальні положення, які поширюються на організації різних типів і видів;

- відповідати законам менеджменту, розвитку природи і суспільства;

- об'єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління організацією;

- бути керівними началами, визнаними такими суспільством.

Загальні принципи менеджменту.

Принцип цілеспрямованості. У відповідності з цим принципом будь-яка діяльність в організації повинна спрямовуватися на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей та виконання поставлених завдань.

Принцип ієрархічності. Визначає правила побудови організації або окремих її елементів.

Принцип динамічної рівноваги. Передбачає безперервний розвиток організації та утримання загальної рівноваги на кожному етапі цього розвитку.

Принцип економічності - передбачає збалансованість витрат, підвищення ефективності та продуктивності праці, максимізації прибутку при мінімальних витратах.

Принцип урахування інтересів. Покликаний задовольняти потреби та інтереси працівників для досягнення цілей організації на основі використання мотивації.

Принцип єдиноначальності - передбачає наявність єдиного органу управління, який здійснює керівництво та управлінську діяльність з метою досягнення загальної мети організації.

Принцип системності - передбачає системний аналіз кожної управлінської дії, кожного рішення органів управління щодо діяльності організації як системи, яка складається із взаємодіючих та взаємопов'язаних підсистем елементів.

Принцип взаємозалежності - передбачає взаємозалежність внутрішніх змінних організації (структура, цілі, ресурси, технології, працівники).

7. Характеристика етапів розвитку менеджменту.

Менеджмент - це цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців з метою виконання поставлених завдань та досягнення визначених цілей.

Характеристика етапів розвитку менеджменту. Виділяють шість основних етапів розвитку менеджменту:

1 етап. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва.

2 етап. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків.

3 етап. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок.

4 етап. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення.

5 етап. Формування системних та ситуаційних підходів.

6 етап. Комп'ютеризація управлінських процесів.

8. Класичні школи менеджменту, їх зміст та особливості.

Школа наукового управління (1885—1920 pp.). Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор, сформулював у вигляді принципів "наукового управління":

• розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників;

• абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;

• підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;

• оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);

• використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;

• підтримка товариських відносин між працівниками і менеджерами.

Класична школа управління (1920—1950 pp.). "Батьком" класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрі Файоль (1841—1925 pp.), який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції.

Сутність цієї теорії складають поняття:

• чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;

• ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;

• наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;

• відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;

• організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;

• стратегія довгострокового найму співробітників;

• рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.

Школа людських стосунків (з 1930 p.). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо (1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м. Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.

Школа поведінкових наук зосереджувала свою увагу головним чином на дослідженні різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, комунікації в організації, організаційної структури тощо. Засади її дослідження становлять методи "Налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності за рахунок людських ресурсів, оптимального вирішення управлінських проблем. Засновниками поведінкового напрямку в менеджменті можна вважати учених Кріса Арджириса (1925 р. н.), Дугласа Мак-Грегора (1906-1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.), та ін. Представники цієї школи виходили з того, що правильне застосування науки про поведінку працівників на робочому місці завжди буде сприяти підвищенню ефективності праці як окремого працівника, так і трудового колективу в цілому.

Математична школа, вона ґрунтувалася на широкому застосуванні в менеджменті математичних методів, кібернетики, автоматичного оброблення інформації. В кількісному підході виділяють дослідження моделей (форм відображення реальності) і операцій/ Після створення моделі змінним величинам задаються кількісні значення. Появу цієї школи (середина XX ст.) пов'язують з іменами Ноберта Вінера, А. І. Берга, Л. В. Контаровича, Р. Кал мана, Д. Форстера, В. М. Глушкова та інші. На думку теоретиків цієї школи, головним завданням у галузі менеджменту є одержання, обробка й аналіз практичних даних та розробка й видача на цій основі рекомендацій для управляючих. Поштовхом для застосування кількісних методів в управлінні став розвиток електронно-обчислювальних машин, їх програмного забезпечення (комп'ютеризація управління).