kyiv_pechersk_patericon

согрішив я перед тобою». А до мерця звернувся: «Брате, встань і поступися братові, який ще не вмер, а сам ляж на нижчому місці». І враз за словом Преподобного й у присутності всіх, хто прийшов, мрець устав і сам переліг на нижче місце. І побачили чудо страшне й жахливе. Тоді той брат, котрий нарікав і ремствував на Блаженного за те покладання, впав Маркові в ноги зі словами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Благаю тебе, звели йому знову лягти на своє місце». А Блаженний відповів: «Господь усунув ворожнечу з-поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував [ти] повік, тримаючи злість на мене. Але й бездушне тіло явило любов до тебе, і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося б, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих - то є справа Божа, а я лише грішна людина. Але й цей мрець, остерігаючись, щоб ти не нарікав, а я твоїх докорів не терпів, полишив тобі половину того місця, яке було приготоване спільним для вас обидвох. Це ж лише Бог може підвести його, а я не можу сказати померлому: "Встань і знову ляж на вищому місці". Ти заборони йому це або накажи. Може, послухається тебе, як це вже нині сталося».

Велика скорбота опанувала Теофіла, коли почув він оті страшні Маркові слова, і гадав він, що ото упаде тут та й умре, й не знав, чи дійде до монастиря. І як прийшов він до своєї келії, охопив його плач безутішний. Тож роздав він усе, що мав, аж до самої сорочки. Собі ж залишив лише одну свиту та мантію та й очікував своєї смертної години. І ніхто не міг вгамувати його гіркого плачу, і ніколи й ніхто не міг змусити його скуштувати солодощів. Як наступав день, казав він собі: «Не знаю, чи доживу до вечора». Коли ж западала ніч, ридав: «Що чинитиму, як дотягну до ранку? Бо ж багато хто, прокинувшись, не доживали до вечора, а вклавшись на своїх ложах, з них уже не вставали. То що ж мені, якому звіщав Преподобний, що скоро помру?» І зі сльозами благав він Бога дарувати йому час на каяття. І творив так щоденно, голодуючи, молячись і плачучи, повсякчас очікуючи приходу дня і години смертної, сподіваючись розлуки з тілом. А плоть свою виснажив настільки, що можна було полічити всі його кості. Багато ж хто, бажаючи його розрадити, доводили лише ще до тяжчих ридань. І великим плачем занапастив він очі; так і перебував у великій здержливості всі дні свої, догоджуючи Богові тим, що провадив життя добре.

Коли ж преподобний Марко дізнався про час свого відходу до Господа, то прикликав Теофіла й мовив йому: «Брате Теофіле, прости мені, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відходжу

яз цього світу, тож молись за мене. Я ж про тебе не забуду й осмілюся прохати Господа, аби невдовзі сподобив нас Господь зустрітися і опинитися там, де отці Антоній та Теодосій перебувають». А Теофіл із плачем відповідав йому: «Отче Марку, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене зі собою, або даруй мені прозріння». Марко ж сказав йому: «Брате, не журися, бо ж заради Бога осліп ти очима тілесними, але духовними прозрів на Його розуміння. І це я, брате, став винуватцем твоєї незрячості: провістив тобі смерть, бо ж хотів учинити корисне для твоєї душі й привести твій високий розум до смирення, адже «серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс. 51 [50], 19). Відповів Теофіл: «Відаю, отче, що задля гріхів моїх мав

явпасти перед тобою і вмерти тоді, в печері, коли мерця підвів. Одначе Господь заради твоїх святих молитов дарував мені життя, очікуючи мого каяття. А нині того прошу в тебе, аби разом із тобою відійти до Господа, або ж даруй мені прозріння». Марко ж мовив: «Немає тобі потреби бачити цей короткотривалий світ отут. Проси в Господа, щоб побачив ти Його славу там. І смерті не бажай, бо прийде вона, якщо й не хотітимеш; але ось що стане знаменням твого відходу: за три дні до того, як матимеш упокоїтися, прозрієш і так відійдеш до Господа, щоби там побачити світ безконечний і славу несказанну». І мовивши це, блаженний Марко упокоївся в Господі. І поклали його в печері на тому місці, котре сам собі й викопав.

А Теофіл особливо тяжко ридав і носив у серці рану через розлуку з отцем [Марком]. І хоча проливав потоки сліз, вони все більше множилися. А мав він начиння, та коли приступав до молитви, находили на нього сльози, й ставив він те начиння, й над ним плакав.

І так за багато років наповнив його слізьми, бо ж повсякденно очікував він, що сповниться пророцтво Преподобного. Коли ж збагнув Теофіл, що надходить його відхід до Бога, то ревно

81

.

молився він до Бога, аби приємними Йому були ті сльози, і, здійнявши вгору руки, почав творити молитву такими словами.

Молитва. «Владико Господи, Чоловіколюбче Ісусе Христе, мій Пресвятий Царю! Не бажаючи грішникам смерті, але очікуючи їхнього навернення, відаєш неміч нашу, Утішителю благий, недужим оздоровлення, грішникам спасіння, знеможеним підкріплення, упалим піднесення! Молюся тобі, Господи, у час цей, яви мені, негідному, Твою милість, і пролий на мене невичерпне джерело Твого милосердя, І подай мені, аби під час митарств не піддався я на спокуси князів над духами, і не заволоділи вони мною заради молитов угодників Твоїх, великих отців наших Антонія і Теодосія, і всіх святих, які від віків угодили Тобі. Амінь».

І враз постав перед Теофілом хтось прекрасний і мовив йому: «Добре ти молився. Але пощо ж переймаєшся марнотою сліз?» І взяв начиння набагато більше від того, сповнене пахощами [такими приємними], наче духмяне миро: «Оце, - сказав, - із тих твоїх сліз, що в молитві до Бога пролив ти [з глибини] серця, які отер рукою, чи обрусом, чи ризами, або які впали із твоїх очей на землю. Усіх їх я зібрав у це начиння і - за велінням Творця нашого - зберіг. І нині мене послано звістити тобі радість і у веселощах відійдеш ти до Того, хто мовить: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися» (Лк. 6, 21). І, сказавши це, став невидимим його очам. А блаженний Теофіл прикликав ігумена й розповів йому про явлення ангела та слова його. І показав йому два начиння: одне - наповнене слізьми, а інше - ароматами кращими, ніж будь-які приємні пахощі. Звелів пролити їх на своє тіло. І третього дня відійшов до Господа. Його достойно поклали в печері поблизу Марка Печерника, намастивши з начиння, яке приніс ангел, так що вся печера сповнилася пахощами. І з начиння зі сльозами на нього пролили, бо той, «Хто сіє у сльозах, з радістю буде жати» (Пс. 126, 5). Адже мовиться, що ті, які кидали насіння своє в плачі, утішені будуть у Христі. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 33 Про святих преподобних отців Теодора і Василія

Мовиться, що матір'ю всякого блага є безкорисливість, так само як «корінь усього лиха - грошолюбство» (1 Тим. 6, 10). Як каже Ліствичник: «Хто любить збирати маєток, той задля голки трудиться аж до самої смерті, а хто не любить маєтків, той полюбив Господа й зберігає його заповіді; не може такий пильнувати статків, а роздає, як благий, усім, хто потребує милостині, бо Господь мовить у Євангелії: «...кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк. 14, 33). І Теодор пішов за радою цих слів, бо ж облишив усе мирське й роздав багатство убогим, а сам став ченцем і був справжнім подвижником на полі доброчесності. З веління ігумена оселився він у печері, званій Варязькою і довгі роки віддавався здержливості.

І навів на нього ворог тугу й немалий смуток за тим статком, який роздав він убогим, так що задумався над тими довгими роками й виснаженістю плоті, бо знемічнів він на монастирській їжі. Це ж бо ворог наслав на нього спокусу, а він того ані сам не розважив, ані не згадав Господа, який мовив: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим у що одягнутись. Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує!» (Мт. 6, 25-26). І часто вводив його ворог у сум'яття, бажаючи довести до відчаю згадкою про розтрачене багатство, що його роздав він убогим. І багато днів розмірковував він про це, бо ж затьмарював його ворог задля нестатків, і [врешті] одверто звірився друзям у своїй скорботі. Тоді один із досконаліших, Василій на ймення, ченець того ж монастиря, говорить йому: «Брате Теодоре, благаю тебе, не занапасти своєї винагороди. Якщо ти бажаєш статків, то все, що маю, віддам тобі, лише ти скажи перед Богом: «Нехай усе, що я роздав, буде Твоєю милостинею». А ти полиши журитися, прийми оте майно, але остерігайся, бо ж чи стерпить тобі Господь?» Коли вислухав це Теодор, то вельми злякався гніву Божого. Бо ж чув про те, що трапилося в Константинополі з одним, який розкаявся, що роздав золото своє на милостиню: як то впав він посеред церкви та й подвійної втрати сам собі завдав - разом із золотом і життя позбувся. Узявши це на гадку, Теодор побивався над своїм гріхом та хвалив

82

.

брата, який визволив його з такої недуги. Бо ж мовить про таких Господь: «Як говоритимеш гідно, щиро, станеш моїми устами...» (Єр. 15, 19). І відтоді велика любов зросла між ними.

Івелика ураза дияволові була від того, що цей Теодор робить чималий поступ у дотриманні Господніх заповідей та творенні угодних Йому справ, бо ж не міг звабити його багатством. А тому ще - більше озброївся супроти нього супостат і чинив інші підступи Теодорові на погибель. Отож як ігумен послав Василія у якихось справах, то прийшов час жнив для лихих замірів ворога. Прийняв він подобу брата Василія і ввійшов до Печерника, говорячи спершу корисне: «Теодоре, як тобі тепер ведеться? Чи ж відчепилася від тебе бісівська рать, чи ще роблять тобі прикрості майнолюбством, нагадуючи про роздане багатство?» А Теодор не зрозумів, що то був біс, та гадав, що то брат до нього говорить, отож і відповідав Блаженний: «Твоїми молитвами, отче, добре мені тепер поводиться: ти мене утвердив, і я вже не прислухаюся до бісівських навіювань. І нині, що звелиш, сповню це з радістю, і не вчиню тобі непослуху, бо ж велику користь для душі здобув я завдяки твоїм напученням». Тоді біс у подобі брата набрався відваги {бо ж не було пом'януто Господа Бога) і сказав: «Тож даю тобі другу раду, завдяки якій здобудеш спокій і невдовзі приймеш винагороду. Ти лише попроси [у Бога], і дасть тобі багато золота та срібла, лише не давай нікому заходити до себе й сам не виходь зі своєї печери». Печерник обіцявся [вчинити так]. Тоді й біс відійшов від нього. А це ж - пролазливий - непомітно підсував йому думки про скарби, щоби підбити ченця на молитву, аби випрохати в Бога золото, а якщо одержить, то роздати на милостиню. І бачив Теодор, І то багато разів, у сні біса, ясного й прекрасного, наче ангел, і показував [той], де в печері сховані скарби. Тож як минуло багато днів, прийшов він на вказане місце і як почав копати, то знайшов скарб - багато золота, й срібла, й дорогоцінного посуду.

Ітоді знову приходить біс у подобі брата й каже Печерникові: «Де отой даний тобі скарб? Це ж той, що тобі являвся, сказав мені, що багато золота та срібла було тобі дано за твоєю молитвою». А Теодор не хотів показати йому скарбу. Бо ж біс розмовляв з Печерником явно, а потайки навіював йому задум узяти золото й відійти до інших країв. Казав: «Брате Теодоре, чи ж не говорив я тобі, що невдовзі винагороду отримаєш за словами: «І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29). Оце ж уже багатство в твоїх руках, роби з ним, що хочеш». Печерник відповідав: «Просив я в Бога задля того, що, як дасть мені, все те роздам я на милостиню, того ради й дарував мені». А супостат: «Брате Теодоре, пильнуйся, щоби знову не навів на тебе ворог тугу за розданим, як то було раніше. Дав тобі замість тамтого, що роздав ти вбогим. Тож велю тобі взяти це, піти до інших країв і там набути поля та інше за потребою. Бо ж і там можеш спастися та позбутися бісівських підступів. Після свого відходу оте все на що хочеш запишеш, і того ради пам'ять по тобі зостанеться». А Теодор відказував: «А чи не буде це мені на поганьблення, якщо після того, як покинув світ і все, що в ньому, і дав обітницю Богові закінчити своє життя отут, в оцій печері, стану я втікачем і мирянином. Якщо ж буде тобі угодним, щоб залишився я в монастирі, то робитиму все, що накажеш». А біс у подобі брата відповідав: «Не вдасться тобі скарб утаїти - так чи інакше дізнаються та й одберуть. Ти ж пристань, як велю, на мою раду. Якби не було це угодно Богові, ані тобі не дарував би, ані мені не сповіщав». Тоді Печерник повірив йому, як братові, та й почав готуватися до виходу з печери, приготовляючи вози та скрині, щоб зібрати в них скарби. Отак-то було за бісівським повелінням, аби лихо учинити підступами, відлучивши від Бога й святого місця, і від оселі Пречистої та преподобних отців наших Антонія і Теодосія.

Та Бог, не бажаючи, щоб загинув ні один із цього святого місця, і цього [брата] врятував молитвами святих своїх. І в той час з ігуменового доручення повернувся Василій, котрий раніше врятував Печерника від злого задуму. Зайшов він до печери, щоб побачити брата, який жив у ній, і мовив: «Теодоре, брате, як тобі в Бозі нині ведеться?» Здивувало Теодора запитання, бо промовляв брат так, наче довго вони не бачилися, й відповідав: «Учора того дня завжди ти був зі мною та й повчав мене, а оце йду, як ти мені звелів». Василій же запитав: «Скажи мені, Теодоре, що ти таке говориш: «учора і того дня завжди ти був зі мною і повчав мене»? Чи ж то не є бісівське привиддя? Нехай не втаїться це від мене Бога ради». А йому мовив Теодор з гнівом: «Навіщо ти мене спокушаєш і бентежиш душу мою, кажучи щораз то інше, і якій мові маю я

83

.

вірити?» І прогнав від себе жорстокими словами. А Василій прийняв це спокійно й пішов до монастиря. І знову біс у подобі Василія прийшов до Теодора, говорячи: «Чи ти, брате, окаянний, розум втратив? Та не згадуватиму тієї прикрості, яку прийняв від тебе тієї ночі, а кажу - чимшвидше вибирайся цієї ж ночі, забравши знайдене». І сказавши це, відійшов. А коли настав день, ще раз прийшов до ченця Василій, привівши з собою декого зі старців, і звернувся до Печерника: «Я привів їх, щоби засвідчили, що оце три місяці минуло, відколи ми з тобою не бачилися, й лише третій день, як я знову перебуваю в монастирі, а ти кажеш «учора й того дня». Чи ж немає в тім якихось бісівських витівок? Отож із тим, хто приходить, не приставай на розмову доти, доки не сотворить він молитви. Тоді одразу ж і виявиться, що то - біс». І відмовив заборонну молитву та, прикликавши на допомогу святих і тим утвердивши Печерника, відійшов до своєї келії. Та після того біс уже не наважився явитися Печерникові, й зрозумілими стали диявольські підлещування для Теодора.

Івідтоді кожного, хто приходив до нього, змушував Печерник молитися, і лише після того з ним розмовляв. Відтоді ж укріпився він проти ворогів та отримав розуміння їх підступів. І Господь вибавив його від мисленних звірів і того, щоб попадати до них у неволю, як то трапляється з багатьма тими, хто перебуває в пустелях чи печерах, чи живе в затворах, осібно. Потрібна-бо велика твердість, аби не загинути від бісів, як ото й цього Теодора хотіли вони занапастити, але вибавив його Господь.

Івикопав Печерник глибоку яму, вкинув туди знайдений скарб і засипав, так що з тих днів і донині нікому невідомо, де його заховано. А сам завдав собі тяжку роботу, аби не сталося того, що від бездіяльності приступлять лінощі, а від того зродиться нехтування страхом [Божим], і це знову надасть відваги бісам. Поставив він у печері жорна й відтоді почав трудитися для святої братії: брав із засіків пшеницю й перемелював її своїми руками. І так усі ночі проводив без сну - трудився в праці й молитві, а зранку віддавав у засіки муку та знову брав звідтіля жито. І чинив він так упродовж багатьох років, трудячись для святої братії. І була від цього полегкість рабам, і не соромився він такої роботи, і неустанно благав Бога відняти в нього пам'ять грошолюбства. Й увільнив його Господь від отієї недуги, так що і не задумувався він над багатством золота, а срібло мав за болото. Багато часу проминуло йому в такій праці та стражданні від тяжких трудів.

Якось Келарій, знаючи про його працю, коли привезли з полів збіжжя, послав до його печери п'ять возів, аби не натужувався він щоразу, приходячи його набрати. А Печерник зсипав збіжжя в начиння й почав молоти, співаючи напам'ять псалми, та враз втомився й приліг, аби трохи відпочити. Аж зненацька вдарив грім і почали жорна молоти [самі]. І зрозумів Блаженний, що то є бісівське діло. Підвівся й почав ревно молитися Богові, вигукуючи: «Забороняє тобі Господь, вселукавий дияволе!» Та коли жорна не перестали молоти, Теодор додав: «В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, який скинув вас із небес і віддав на зневаження своїм угодникам, звелено тобі через мене, грішного, не припиняти роботи, поки не змелеш усе збіжжя, щоб і ти потрудився на святу братію». І, мовивши це, став до молитви. А біс не наважився його не послухатись і до світанку перемолов усе жито на п'ять возів муки. Дивувався келарій тому дивоглядному чуду, що за одну ніч було змелено п'ять возів збіжжя і вивезено з печери п'ять возів муки, а так само й ще п'ять возів муки прибуло. І дивовижним було те чудо й тоді, й для тих, хто чує про нього нині, бо ж збулося сказане в Євангелії, що «Господи, навіть і біси коряться нам з-за твого імені» (Лк. 10, 17). Сказано ж: «Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів, і на всю ворожу силу - й ніщо вам не пошкодить» (Лк. 10, 19). Отож хотіли біси полякати Блаженного, а знайшли собі таке рабське ярмо, що годилося б їм волати до нього: «Нас тут нема!» А Теодор і Василій уклали між собою таку богоугодну домовленість, щоб ніколи думок одне від

одного не таїти, а все розв'язувати й розсуджувати так, аби було по Божій волі. І пішов Василій до печери, а Теодор задля старості своєї з печери вийшов і хотів поставити собі келію на старому подвір'ї. Тоді ж трапилося, що монастир згорів і прибули плоти з матеріалом на побудову церкви й усіх келій.

Винайняли візників, щоб той матеріал на гору вивезти. А Теодор не бажав бути комусь тягарем і почав сам на собі носити дерево. Та як тільки витягав щось на зведення своєї келії, біси, роблячи йому шкоду, скидали те з гори - хотілося їм отак прогнати Блаженного. А Теодор мовив: «В Ім'я

84

.

Господа Бога нашого, який колись звелів вам увійти в свині, велить Він [тепер] вам через мене, раба свого, усе дерево, що лежить на березі, винести на гору, аби увільнити від праці Божих трудівників. І так зведуть вони молитовний дім Святої Владичиці нашої Богородиці, і келії для себе приготують. Припиніть же чинити їм шкоду і пізнайтеся, що Господь є на місці цьому». Тієї ночі безперестанку тягали біси дерево від Дніпра на гору, доки внизу не залишилося жодної деревини, привезеної на спорудження церкви і келій, покрівлю й поміст, і взагалі на потреби всього монастиря. А зранку попрокидалися візники й приїхали на берег, бо ж хотіли возити дерево. Та нічого не знайшли на березі - усе було на горі. І до того ж не було все скинуто на одному місці, а порізно, де з чим належало чому бути разом: покрівля, поміст, ломаччя на келії, що його так незручно було носити через довготу, - усе те в цілості опинилося на горі. І чудувалися з того всі, хто це бачив і про це чув, бо ж було воно над людські сили. Та неймовірним воно видавалося багатьом іновірцям, задля величі самого чуда. Свідки ж цього прославили Бога, який ради своїх угодників творить предивні чудеса. Мовить-бо Господь: «Одначе, не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі» (Лк. 10, 20). Учинив це Господь на славу свою ради молитов святих отців наших Антонія і Теодосія.

Та біси не могли стерпіти упокорення, бо ж деколи невірні складають їм шану й поклоніння, вважаючи їх за богів. А оце ж угодники Христові ними нехтують, і їх зневажають, і їх безчестять, і наче ті куплені раби трудяться вони й дерева носять на гору, і від людей, буває, відганяють їх, бо ж бояться вони погроз преподобних. Адже Василій та Теодор викривають їхні підступи. І побачив біс, що людина його упокорює, і заволав: «О лихі та люті мої супостати, не вгамуюся і не відпочину, а боротимусь з вами аж до смерті!» Не відав бо диявол, що тим сприятиме, аби отримали вони ще більші вінці. І підбурив він лихих людей на братів, аби погубити їх, і ті напнули лук свій - річ гірку, - але, як розповімо згодом, зброя їхня увійшла в їхні ж серця.

Отож наймити та візники збунтувалися проти Блаженного, вимагаючи собі заплати, кажучи: «Не знаємо, яким [лихим] лукавством звелів він цьому дереву опинитися нагорі». А неправедний суддя взяв у них підкуп і присудив одержати плату з Преподобного, говорячи: «Нехай біси допоможуть тобі розплатитися, якщо вони тобі служать». Не згадав про Божий присуд, що неправедний суддя сам зазнає осуду. І знову войовник-диявол здійняв бурю проти преподобних: знайшов з-поміж княжих радників одного, що був лютим та жорстоким, з неподобними звичаями й ділами й усією своєю злостивістю. Отож прийшов диявол до того боярина, прибравши подобу Василія, бо ж знав той Василія, і сказав бояринові: «Отой Теодор, який переді мною був у печері, знайшов скарб із золота, численного срібла та дорогоцінного посуду і хотів з отим усім утекти до інших країв. Я ж його затримав, так він тепер юродствує: велить бісам молоти та з берега деревину носити на гору. І так воно й стається. А скарб до часу приховує, бо ж хоче потайки від мене втекти, його прихопивши. А вам нічого не дістанеться». Як почув отаке боярин від біса, котрого вважав за Василія, то привів його до князя Мстислава Святополчина. А біс князеві оповів оте, та ще більше понад те і сказав: «Хутчій ухопіть його. Як тільки того [Теодора] вхопите, то й скарб до рук приберете. А як не віддаватиме, то притисніть його погрозами ран і мук, а якщо й тоді не віддасть він [скарб], то віддайте його на тяжкі тортури. Якщо ж і тоді не віддасть він (скарб), то прикличте мене, і я викрию його в присутності вас усіх і вкажу місце, де сховано скарб». І висловивши їм оту лиху свою раду, зійшов з-перед їхніх очей. А вранці князь вибрався разом із численними воями, наче на лови чи на могутнього войовника, і вхопив блаженного Теодора і привів до своїх хоромів. І спершу випитував його лагідно: «Отче, признайся мені, чи знайшов ти скарб? То розділю його з тобою і станеш ти батьком моєму батькові й мені». Тоді-бо перебував Святополк у Турові. «Так, знайшов я скарб, і нині він схований у печері», - відповідав Теодор. А князь розпитував: «А чи багато, отче, того золота й срібла, і посуду, й хто, за чутками, сховав його?» «У житії святого Антонія оповідається, що поклали то варяги, оскільки начиння те латинське, тому-то й печера Варязькою зоветься аж донині, - відказував Теодор. - А золота й срібла там так багато, що й не злічити». Князь і питається: «Так чому ж не віддаси його мені, синові твоєму? А собі бери скільки схочеш». «Мені з того нічого не потрібно, - відповідає Теодор, - Якби й велів мені щось узяти,

85

.

не було б воно мені на користь, бо я увільнений від того [бажання володіти майном]. Не пригадую я нічого, а так розповів би вам усе, бо ж це ви [перебуваєте в рабстві грошолюбства], а я від того незалежний». І тоді у гніві наказав князь слугам: «Оцього ченця, який відкинув мою милість, наказую скувати по руках і ногах і три дні не давати йому ні хліба, ні води». І ще питався: «Скажи, де скарб?» А Теодор відповідав: «Не відаю, де сховав його». Тоді князь звелів катувати його так тяжко, що й волосяниця омочилася кров'ю, а після того підчепити його в диму, прив'язати навзнак і нагнітати вогонь. Багатьох тоді здивувало терпіння того мужа: посеред полум'я пробував він, наче в росі, так що вогонь не торкнувся і його волосяниці. І дехто з присутніх говорив, що сотворив Теодор чудо. Жах охопив князя І казав він старцеві: «Навіщо занапащуєш ти себе і нам не віддаєш скарбу, як то належиться?» Відповідав Теодор: «Та ж істинно кажу тобі, що молитвою брата мого Василія отримав я спасіння тоді, коли знайшов [скарб], а нині Господь відняв у мене пам'ять грошолюбства, і не пригадую я, де той скарб сховав».

Тоді князь хутчій послав до печери по святого Василія. А що не хотів той прийти, то привели його з печери силою. І каже йому князь: «Усе, що ти велів мені учинити оцьому, лихому, зробив я, а тебе хочу мати за батька [як віддаси скарб]». «Що ж ти звелів учинити?» - питається Василій. «Це ж ти оповів мені про скарб, - князь до нього, - а цей не розповідає, то й віддав я його на муки». «Упізнаю я підступи лихого біса, - мовив Василій, - що тебе звабив, а мене оббрехав, та й на цього Преподобного звів наклеп, бо ж ніхто не бачив, щоби виходив я з печери своєї протягом п'ятнадцяти років». Але всі присутні говорили: «При нас оповідав ти це князеві».

АВасилій: «Усіх вас увів в оману біс, бо ж не бачив я ані князя, ані вас». І розгнівався князь і наказав бити його немилосердно. Не міг він стерпіти викриття, а що й у голові йому шуміло від випитого вина, то, розлютившись, вихопив стрілу та й поранив Василія. І коли влучив він у нього, Василій витягнув стрілу з утроби своєї й кинув її князеві зі словами: «Оця стріла вразить тебе самого». І [згодом] збулося за його віщуванням. А князь звелів ув'язнити ченців порізно і піддати їх тяжким тортурам. Тієї ж ночі вони й умерли в Господі.

Дізнавшись про це, прийшли брати, взяли їхні скатовані тіла і з честю поховали їх у Варязькій печері: у ній вони подвижництво творили, тут їх і поклали в закривавленій одежі та волосяниці, що збереглася й донині. Якщо вогонь їх посоромився [чіпати], то як же могла діткнути їх тлінь?

Аневдовзі сповнилося віщування Василія: на заборолі у Володимирі застрелено самого Мстислава, коли воював він із Давидом Ігоревичем. І впізнав він свою ж стрілу, якою поранив Василія, і сказав: «Се ж сьогодні вмираю задля преподобних Василія і Теодора». Отак збулося сказане Господом: «...всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт. 26, 52). Адже вчинивши беззаконне вбивство, був і сам він беззаконно убитий. А ці брати [Василій і Теодор] прийняли мученицькі вінці у Христі Ісусі, Господеві нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас.

РОЗПОВІДЬ 34 Про преподобного Спиридона Проскурника

та про Алімпія Іконописця

«Душа, що благо діє, розбагатіє; хто зрошує, той теж буде зрошений» (Прип. 11, 25). Така людина є праведною перед Богом і людьми, не може вона згрішити перед Богом, а тим більше - не хоче. Бо ж є вона Божим начинням і стає оселею Святого Духа. Освячується від того душа, і тіло, і розум, як мовить Господь: «Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме, і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6, 16). І апостол мовив: «Хіба не знаєте, що ви - храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває» (1 Кор. 3,16). Такі й на землі живуть по-ангельськи й на небесах із тими ж ангелами радіють у віках: бо

86

.

як у житті були вони нерозлучними, так і після смерті з ними веселяться, про що ще скажемо на закінчення розповіді.

Оцей-то преподобний Спиридон був невігласом щодо слова, але не розумом, бо ж і прийшов він у чернечий чин не з міста, а з якогось села. І прийняв він у серце своє страх Божий, та й почав научатися книг, і вивчив увесь Псалтир напам'ять. За велінням ігумена Пимена Посника він випікав проскури, а з ним і ще один брат, на ім'я Никодим. Були вони одних думок і одних звичаїв. Довгі роки добре служили вони в пекарні, бо здійснювали своє служіння в чистоті та непорочності. А блаженний Спиридон, відколи прийшов до пекарні, не одмінив свого подвига й духовних трудів, але всю роботу здійснював з усяким говінням і зі страхом Божим, приносячи Богові від своїх трудів жертву чисту. І була плодом уст його жива й словесна жертва, що приносив він її всемогутньому Богові за всіх і за все. Адже безпрестанно співав він Псалтир і щодня виспівував до кінця: як і дрова колов чи тісто місив, був він у нього на устах повсякчасно. І якось, коли він з усім говінням виконував звичну роботу, довелось йому - як завжди - запалити в печі, щоб випікати проскури. Та від полум'я зайнялася покрівля. А він узяв і закрив своєю мантією отвір печі, а рукави своєї свити зав'язав і, побігши до криниці, набрав у неї води, та, біжучи квапливо, скликав братію гасити піч та приміщення. Коли ж брати позбігалися, то побачили диво: не витекла вода зі свити й вистачило її, щоби згасити силу вогненну. І багато старань треба докласти, щоби згадати, і похвалити, і пошанувати всіх, хто упокоївся в Господі отут, у цьому блаженному монастирі Печерському. Можна сказати словами Давида: «Ликуйте, праведні, у Господі: правим хвала личить. Прославляйте Господа гуслами, співайте йому на десятиструнній гарфі» (Пс. 33[32], 1-2). Бо ж не об одинадцятій годині звернувся [той Спиридон] до Господа й творив Йому угодне, а з юності віддав себе Богові. І багато літ проживши, в добрій старості відійшов до Господа, і на жоден день чи годину не відступився від свого правила. Бо ті [зела], що насаджено їх в оселі Божої Матері, процвітуть у дворах Бога нашого та ще й значним буде їхній приріст у старості, як то було з [життям] цього Блаженного.

А преподобного Алімпія батьки віддали вчитися іконопису. Бо ж тоді волею Божою і Пречистої Його Матері привели примусом грецьких майстрів із Царгорода, аби розписали вони церкви Печерські. І було це за часів благовірного князя Всеволода Ярославовича, при преподобному ігуменові Никоні. Про них ідеться в Посланні Симона, коли оповідається, як то явився Бог і сотворив чудо в церкві своїй, чудо, котре трепет викликало.

Бо коли майстри викладали мозаїкою вівтар, образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії постав перед ними сам собою. Тоді ж Алімпій допомагав отим усім, що [внизу] всередині вівтаря викладали мозаїку, і вчився від них. ї побачили всі дивне й страшне чудо: коли вони дивилися на ікону, несподівано засяяв образ Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії ясніше сонця. І, неспроможні й дивитися, впали всі долілиць, бо жахнулись. А коли оговталися, захотіли бачити чудо, й оце з уст Пречистої Богоматері вилетів білий голуб і підлетів до образу Спаса й у ньому сховався. А всі дивилися, чи не вилетів він із церкви. Тут же на їхніх очах знову випурхнув він з уст Спаса, й полетів по всій церкві, й наближався до [зображень] кожного святого, сідаючи кому на руку, кому на голову. Спустившись униз, сів за чудесною Богородичною намісною іконою. Ті ж, що внизу стояли, хотіли впіймати голуба й навіть приставили драбину, та не знайшли його ані за іконою, ані за завісою. Скрізь роздивлялися, та ніде голуба не побачили. Де ж він причаївся? І [отак] стояли всі, дивлячись на Ікону, аж оце знову випурхнув з уст Богородиці голуб і здійнявся у височінь до образу Спаса. І вигукували до тих, хто стояв нагорі [на риштуванні]: «Ловіть!» Вони ж простягали руки, хотячи його вхопити, та голуб знову влетів у вуста Спаса, звідкіля раніше з'явився. І ще раз ясніше від сонця світло осяяло всіх, захоплюючи людський зір. І впали вони ниць, І поклонилися Господеві. А був при тім і цей блаженний Алімпій і бачив він діяння Святого Духа, перебуваючи в тій святій і чесній Печерській церкві. Коли ж закінчили її розписувати, тоді й прийняв Алімпій постриг при ігумені Никоні.

Добре навчився він майстерності іконопису і був вельми вмілим у писанні ікон. Та цією майстерністю хотів він оволодіти не задля багатства, а Бога ради творив, працюючи так, що вистачало всім: і для ігумена, і для всієї братії писав він ікони, нічого за це не беручи. А коли не

87

.

мав якогось доручення сей Преподобний, то прохав у борг золота й срібла, скільки потрібно було на написання ікони, і творив її для того, в кого позичав, і віддавав ікону за той борг. Часто благав він своїх друзів, щоб як побачать де в церкві які понищені ікони, приносили їх до нього. Він же обновляв їх і повертав на місце. Чинив же він так, аби не пробувати в бездіяльності, адже святі отці веліли, щоби ченці мали якесь рукоділля і вважали це великою справою перед Богом, про що й каже апостол Павло: «Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки» (Ді. 20, 34).

Так само і цей блаженний Алімпій розподіляв усе, що було з праці його рук, на троє: одну частку - на святі ікони, другу - на милостиню вбогим, а третю - на потреби свого тіла. І чинив так упродовж усіх літ. Жодного дня не давав собі спочинку: вночі віддавався співові й молитвам, а як наступав день, переходив до справ, і ніколи не бачили, щоби був він бездіяльним. Та й задля церковного зібрання ніколи не полишав праці. За великі чесноти й чисте життя ігумен висвятив його на священика, і вже в отому священицькому сані пробував він добре й богоугодно.

А якось один багатій із Києва, хворий на проказу, довго лікувався у волхвів і лікарів, та й у іновірних шукав допомоги, але не отримав її, а запав у ще тяжчий стан. Тоді хтось із друзів спонукав його вдатися до монастиря Печерського по молитви деяких з отців, щоб сотворили вони їх задля нього. Коли ж привели його до монастиря, звелів ігумен напоїти його з губки, вмоченої в криницю святого Теодосія, та помазав йому голову й обличчя. І враз він аж увесь скипівся гноєм - через його невірство - так, що аж усі втікали від нього через сморід. Тоді він повернувся додому, плачучи й нарікаючи, й багато днів не виходив звідтіля через отой сморід і казав своїм друзям: «Сором укрив лице моє, бо ж чужим був я для братів моїх і стороннім для синів матері моєї, адже не з вірою прийшов до святих Антонія і Теодосія». І всі ті дні очікував він [лише] смерті. Та згодом отямився, замислився над своїми гріхами, прийшов до Преподобного Алімпія та покаявся перед ним. А Блаженний мовив йому: «Дитино, добре вчинив ти, висповідавши гріхи свої переді мною, недостойним, бо ж і пророк Давид говорить: «Я висповідав тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: «Признаюсь Господеві в моїх провинах», і ти простив вину гріха мого». Та багато повчивши його про спасіння душі, взяв палітру й тими фарбами, що ними ікони писав, розмалював йому обличчя, замазав гнійні струпи й повернув йому попередню подобу та благовидність. Привів хворого до божественної церкви Печерської, дав йому причаститися Святих Тайн і звелів умитися водою, якою священики вмиваються. Тут одразу ж спали з нього струпи, і зцілився він. Погляньмо ж на розум Блаженного. Христу-бо він уподібнився: так, як Господь, зціливши прокаженого, звелів йому показатися священикам і скласти дари за очищення. Так і цей Святий уникав величання. Так як Христос, зціливши сліпого, звелів йому піти обмитися до Силоамської купелі, так і цей Блаженний спершу фарбами прикрасив образ що смердів через невірство, а потім честь віддав служителям Божим, аби й вони були спільниками з ним у чуді. Коли ж обмив того [киянина] водою, то очистив його від прокази не лише тілесної, але й душевної. А згодом правнук цього зціленого окував золотом кивот над святим престолом [в подяку] за його очищення. Всі ж дивувалися його скорому зціленню. І сказав їм преподобний Алімпій: «Браття! Зважте на сказане: «Ніхто не може двом панам служити» (Мт. 6, 24). Так було і з оцим: спершу через гріх чаклування віддався він до неволі ворожої, а згодом прийшов до Бога, переживши відчай, коли через його невірство в спасіння ще більше обкидала його проказа. Бо ж мовить Господь: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21, 22). Коли ж покаявся він перед Богом і мене поставив за свідка, то скорий на милість (Господь) уділив йому щедрот». І відійшов [той киянин] до дому свого зціленим, славлячи Бога й Пречисту Богородицю, і преподобних отців наших Антонія і Теодосія, і блаженного Алімпія. Сей бо нам - новий Єлисей, котрий зцілив від прокази Наамана-сирійця.

І ще один христолюбець із мешканців того міста Києва звів власну церкву й забажав, сотворити для її окраси великі ікони: п'ять де-ісусних і дві намісні. І дав цей христолюбець срібло двом ченцям монастиря Печерського, аби домовилися вони з Алімпієм про те, щоби взяв за ікони скільки забажає. Ті ж ченці Алімпієві нічого не сказали, а взяли від того мужа скільки схотіли. Та згодом послав той христолюбець до ченців, аби дізнатися, чи викінчені вже ікони. Вони ж

88

.

відповіли, що вимагається ще золота, і взявши в христолюбця ще, розтратили. До того ж: наговорили киянину на Святого, наче просить він ще стільки ж, скільки вже взяв. А той - христолюбець - дав із радістю. Невдовзі ж ченці сказали: «І ще Алімпій вимагає стільки ж». А христолюбець на те: «Якщо й десятикратно попросить, то дам, лише хочу його благословення, і молитви, і витвору рук його». Алімпій же нічого й не відав про те, що виробляли оті ченці.

Тож присилає той муж дізнатися, чи написані вже ікони. А ті чорноризці сповістили: «Узяв Алімпій золота й срібла з лихвою, та твоїх ікон писати не бажає». Тоді той христолюбець прибув до монастиря з великою дружиною та ввійшов до ігумена Никона, хотячи крамолу звести на преподобного Алімпія. Прикликав того ігумен: «Брате, що це за кривду чиниш ти синові нашому? Багато разів прохав ти дати, скільки хотів, хоча ж інколи пишеш ікони й задарма». «Отче чесний, - відповідає Блаженний, - знає твоя святість, що ніколи не мав я лінощів до цієї справи, нині ж не відаю, про що й говориш». «Та про те, що трикратно взяв ціну за сім ікон», - відказав ігумен. І звелів, аби викрити Алімпія, принести іконні дошки й прикликати ченців, котрі брали ціну, щоб [привселюдно] вивели його на істину. Та посланці побачили вельми майстерно написані ікони й принесли їх перед очі ігумена. Як побачили це, дуже всі здивувалися, та трепет охопив усіх, і припали ниць до землі й поклонилися нерукотворному образові Господа нашого Ісуса Христа і Пречистої Його Матері, і святих Його. І велика слава про це полинула по всьому граді Києві. Прийшли ж ті ченці, що наговорювали на Блаженного, і, нічого не знаючи про те, почали змагатися з Алімпієм, кажучи: «Потрійну ціну взяв ти, а ікон не пишеш», А всі на те: «І оце нині є ті ікони, Богом написані». Вони ж побачили і вжахнулися тим чудом. Були оті чорноризці, які окрадали обитель, викриті, всього позбавлені й вигнані з монастиря Печерського. Та й тоді не облишили своєї злостивості, а гудили Блаженного й розповідали всім: «Це ж ми написали ті ікони, а замовник їх не хотів дати нам заплату. Для того, щоб не розраховуватися з нами, і вигадав оту брехню про ікони, наче написані вони Богом, а не нами намальовані». І так вони наструнчували народ, який стікався, аби поглянути на ікони та їм поклонитися, та, оскільки це заборонялося (бо ж церква була отого киянина приватна), то повірили люди тим чорноризцям, які оббріхували блаженного Алімпія.

Але Бог прославляє своїх святих, як мовить Господь у Євангелії: «Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті» (Мт. 5,14-15). Так і не втаїлося доброчесне життя цього преподобного Алімпія. До князя Володимира дійшов поголос про чудо, яке сталося з іконами. Якось бо трапилося ось що. Із Божої волі вигорів від пожежі весь Поділ. І та церква згоріла, в якій були ті ікони. Та після пожежі віднайшлися всі сім ікон цих неушкодженими, хоча сам храм згорів до тла. І почувши про це, князь подався подивитися на те чудо з іконами, які були написані за одну ніч Божим порухом, і прославив Творця всіх, який молитвами своїх угодників Антонія і Теодосія чинить преславні чудеса. І взяв Володимир одну з ікон - образ Пресвятої Богородиці - і відіслав її до града Ростова у тамтешню церкву, яку він сам і спорудив і яка й донині стоїть, чого я є свідком. Та й таке трапилося при мені в Ростові: храм той завалився, а та ікона залишилася неушкодженою. Перенесли її до дерев'яної церкви, котра згодом згоріла в час пожежі, а та ікона знову виявилася без усякого пошкодження, навіть і знаку від вогню не було на ній.

Та перейдімо до Іншої оповіді про блаженного Алімпія. Якийсь христолюбець замовив цьому Блаженному намісну ікону. Та невдовзі занедужав блаженний Алімпій, так і не встигнувши написати ікону. А той боголюбець чинив тиск на Блаженного, тож він відказав йому: «Сину, не приходь до мене і не примушуй мене, а поклади на Господа свою журбу про Ікону. Він сотворить так, як забажає. І на свій празник опиниться та ікона на своєму місці». І втішився той чоловік, що ікону буде написано до свята, і повірив словам Блаженного, і відійшов у дім свій, радіючи. Та коли той боголюбець напередодні свята Успення прийшов, бажаючи забрати ікону, то побачив, що вона ще не написана, а блаженного Алімпія застав тяжко хворим і почав йому докоряти: «Чому ж не сповістив ти мені про свою неміч, то я б дав іншому написати ікону, аби видався празник світлим і чесним. А нині ти, притримавши ікону, зганьбив мене». Блаженний же відповідав йому лагідно: «О сину, чи ж через лінощі вчинив я таке? Чи ж не може Господь [одним] словом сотворити ікону Своєї Матері? Я ж бо відходжу з цього світу, як об'явив мені це

89

.

Господь. І після мого упокоєння всіляко утішить тебе Бог». Але той муж відійшов від нього в дім свій у зажурі.

Та як той віддалився, якийсь ясний юнак увійшов і, взявши палітру, почав писати ікону. Спершу гадалося Алімпієві, що розгніваний на нього замовник прислав іншого іконописця, бо ж спершу скидався він на людину, але швидкість, з якою він працював, виявила, що був то безплотний [ангел]. То золото накладав він на ікону, то фарби розтирав на камені й писав ними. Так за три години викінчив він ікону й запитав: «О монаше, може, десь бракує чогось, чи чимось я схибив?» А Преподобний відповідав: «Добре сотворив ти її. Бог допомагав тобі вельми майстерно написати цю ікону, і се тобою сотворив її Він». Як надійшов вечір, став той юнак невидимим разом з іконою.

А замовник тієї ікони всю ніч провів без сну від зажури, бо ж не було ікони на свято. Він називав себе негідним і надто грішним для такої благодаті. І підвівшись, пішов він до церкви, аби оплакати гріхи свої, та коли відчинив двері храму й побачив ікону, котра сяяла на своєму місці, то, злякавшись, упав, бо гадав, що то якесь привиддя явилося йому. А коли трохи отямився від страху і збагнув, що то є [дійсно] ікона, то охопив Його превеликий трепет і жах, бо ж згадав він слова Преподобного. І побіг, і розбудив своїх домашніх. Вони ж з радістю прибігли до церкви зі свічками й кадилами, та як побачили ікону, котра сяяла понад сонце, то впали долілиць, поклонилися іконі й цілували її з утіхою в душі. А той боголюбець прийшов до ігумена й почав розповідати про те, яке то чудо сталося з іконою, та всі разом подалися вони до преподобного Алімпія, але застали його, як уже відходив він зо світу сього. І спитав ігумен: «Отче, як і хто написав оту ікону?» А він відповів їм, що бачив, мовляв, ангела, який написав ікону й оце стоїть він при ньому [Алімпії], бажаючи забрати. І, сказавши це, віддав дух. Спорядивши, віднесли його до церкви, сотворили над ним належне відспівування і поклали його в печері з преподобними отцями, во Христі Ісусі, в Господі нашому. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом.

РОЗПОВІДЬ 35 Про преподобного і багатостраждального

отця Пимена і про тих хто , хто хоче перед смертю прийняти чернецтво

Розпочинаючи розповідь про Пимена, складімо свідоцтво його кріпості у стражданні, бо ж терпів він недуги з вдячністю та з доблестю. Адже цей блаженний Пимен народився недужим і таким зростав, і задля тієї недуги був чистим від усякої скверни й від материнського лона не пізнав гріха. І багато разів благав він своїх батьків, аби дозволили йому постригтися в черці. Вони ж, дітолюбці, не покидали надії й хотіли мати його за спадкоємця, тож і забороняли йому це. Та якось настільки тяжко він занедужав (що й надію вже втратили на покращення), що принесли його до монастиря Печерського, аби зцілився молитвами тих святих або ж із рук їхніх прийняв святий ангельський образ. Батьки ж, плекаючи до нього сердечну любов, не полишали своє дитя, а благали всіх молитися за сина їхнього, аби одужав він. Багато потрудилися преподобні ті отці, та ніщо не пішло йому на поправу, тому що його молитва здолала молитви всіх: бо ж прохав він не здоров'я, а продовження хвороби, щоб як виздоровіє, не забрали його батьки із монастиря і не віддалився він від здійснення свого задуму. А батько й мати доглядали за ним і не давали його постригти, тож упав у тугу Блаженний, і почав ревно благати Бога, аби сповнив його бажання.

І оце однієї ночі, коли всі довкола спали, увійшли туди, де лежав Пимен, якісь світлі постаті, наче ті, над ким стать уже не тяжіє: зі свічками в руках, несучи зі собою Євангеліє, і свиту, і мантію, і клобук, - все потрібне для постригу. І спиталися його: «Чи хочеш, щоб ми тебе постригли?» А він відгукнувся до них із радістю: «Господь послав вас, владики мої, сповнити прагнення мого серця». Вони ж тут одразу почали запитувати його: «Навіщо прийшов ти, брате, припадаючи до цього жертовника і до цієї святої дружини? Чи бажаєш сподобитися великого чернечого ангельського образу?» І все решта здійснили по чину - як воно й писано, так і постригли його в великий образ і зодягнули його в мантію, і в клобук, і все як належно відспівали, і спорядили, і влаштували, і цілували його, і нарекли Пименом. І запалили свічку, й

90

.