7. Асиміляція. Типи асиміляції. Дисиміляція

Асиміляція – уподібнення одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю. СУМ властива здебільшого регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення. За дзвінкістю може відбуватися в межах одного або на межі двох слів(дзвінкий шумний впливає на попередній глухий, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба, вокзал, отже). За глухістю : а)префікс або прийменник оглушується перед дальшим глухим приголосним; оглушення префікса з- перед глухими к, ф, п, т, х на письмі передається написанням с-: спитати, скажу, стиха. Прийменник з перед названими глухими вимовляється як с, на письмі не змінюється; б) кінцевий дзвінкий приголосний з у прийменниках і префіксах типу роз-, без- здебільшого оглушується перед дальшим глухим, особливо перед с; на письмі зміна не передається: розписка, безпечний, але розсада, безславно; в) дзвінкий приголосний г оглушується перед глухими к, т у словах нігті, кігті, легко, вогко. Асиміляція за способом і місцем творення частіше відбувається при швидкому темпі мовлення: з чого-[шчого], сердиться-[серддиц’а]. За м’якістю : передньоязикові д, т, з, с, ц, л, н, дз перед наступними м’якими пом’якшуються: український, пісня, кузня, повість. Напівпом’якшені приголосні (губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий) на інші приголосні не впливають, оскільки вони й самі не повністю м’які: двір, твір, збір. Перед пом’якшеними м’яку вимову можуть мати лише свистячі с, ц, з, дз.

Дисиміляція - фонетичне явище,при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким (розподібнення звуків). Виявляється у: 1)зміні кт на хт (хто); 2) при творенні вищого ступеня порівняння прикметників сш, зш на шч, жч: вишчий(орфогр.вищий), нижчий; 3) зміни чн на шн у деяких давніх словах: рушник, соняшник, сердешний.

Явища асиміляції та дисиміляції сприяють зручності у вимові, роблять її милозвучною, допомагають зрозуміти ті позиційні й історичні зміни, які становлять фонетичну особливість укр..мови.

11. Морфологічні способи словотвору сучасної української мови) іі.Морфологічний :

1) складання:

- основоскладання(поєдн кількох основ слів за доп інтерфіксів о, е або без них): двогодинний.

- словоскладання(поєднання кількох слів з їхньою незмінною формою): салон-перукарня.

- абревіація(для творення вик-ся осічені основи): філфак, медсестра, КПІ.

2) афіксальний: скорочення твірного слова – ходити-хід, починати-почин, зелений-зелень.

3) афіксальний:

- префіксальний (високий – зависокий); - суфіксальний (сонце – сонечко, розум – розумний); - префіксально-суфіксальний (свічка-підсвічник, тиша-затишок, час-сучасний); - постфіксальний/-ся, -сь, -но, -небудь/ (умивати-умиватися, хто-небудь).

8. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української вимови

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно). Глухі приголосні перед дзвінкими в сер. слова піддаються впливові дзвінких (молотьба, вокзал). Різну артикуляцію мають гортанний г і проривний задньоязиковий г’ звуки. Г’ властивий деяким власне українським та іншомовним словам (ґудзик, ґанок, ґедзь). Африкати дж, дз, дз’ вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікс й кореня буквосполучення дж, дз вимовляються роздільно, як два окремі звуки: підживити, відзначати. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж вимовляються твердо, пом’якшуються тільки перед і та коли подовжуються: очі, узбіччя, подорожжю, розкішшю. Твердо вимовляються губні приголосні б, п, в, м, ф у всіх позиціях, напівпом’якшено лише перед і, у словах іншомовного походження і перед йотованими.