Про те, як теологи нерозумно пояснюють святе письмо.

Але чому я чіпляюсь лише за один приклад? Адже небо, тобто святе письмо, дозволено вивертати, немов кожуха, усім теологам.

Якщо пильно придивитися, то навіть у божественного Павла трапляються слова, що суперечать святому письму. Та це тоді, коли вони стоять не на своєму місці. [94]

Якщо вірити п'ятимовному Ієронімові, апостол Павло, аби підтвердити християнську віру, спотворив ненароком побачений у Афінському храмі напис, навівши з нього лише два слова: «незнайомому богові»(1). В той час, як цілий напис мав такий вигляд: «Богам Азії, Європи й Африки, богам невідомим і чужоземним».

За його прикладом, мені здається, йдуть і наші «дітки теології». Насмикають з різних місць чотири або п'ять слівець (нерідко, спотворивши на свою користь!), а потім на них же й посилаються. При цьому зовсім не зважають на контекст, до якого ці слова можуть або зовсім не пасувати, або йому суперечити. В цей час теологи бувають такі щасливі у своїй безсоромності, що цьому можуть позаздрити навіть правознавці. Але їм все можна!

А чому б і ні, коли великий теолог (ледве я не вибовкала ім'я та вчасно схаменулася, злякавшись грецького прислів'я!)(2). Так-от цей теолог видавив зі слів Луки сентенцію, яка з ученням Христа в такій згоді, як вогонь з водою. Ось її суть. У тяжку хвилину всі добрі слуги збираються коло свого патрона, щоб одностайно всіма силами його захистити. В таку мить і Христос, прагнучи вигнати з душ своїх учнів усяку надію на допомогу, запитав їх: «Коли я вас послав проповідувати, босих, обідраних, навіть без торбини з хлібом, чи ви мали в чомусь потребу?» Коли апостоли заперечили, додав: «Але тепер, хто має мішок, хай візьме його, а також і торбу, а в кого нема, продай одяг і купи меч»(3)!

(1) «Діяння апостолів», XVII, 22-23.

(2) Йдеться, певно, про вже згадуваного (див. прим. 59) Миколу Ліра. В Еразма гра слів: «Ліра» - прізвище теолога і «ліра» - музичний інструмент; у контексті прислів'я думка: «осел з лірою».

(3) «Євангеліє від Луки», XXII, 36.

Оскільки все вчення Христа проповідує сумирність, терплячість, відречення від життя, кому не зрозуміло, що він хотів сказати цими словами? Христос закликав своїх посланців нехтувати взуттям, торбою, навіть одягом, щоб приступати до євангельських дарунків, не маючи при собі нічого, крім меча. Але якого? Не того, звичайно, яким користуються розбійники й убивці, але меча духовного, який проникає до найпотаємніших куточків людської душі і відсікає назавжди всі мирські [95] насолоди - і то так, що в душі не залишається нічого, окрім побожності.

Однак подивіться, будь ласка, куди хилить наш славетний теолог: «меч» він тлумачить як захист проти переслідування християн, а «торбу» - як достатній запас харчу. Невже він гадає, що Христос змінив свій вислів щодо цього на протилежний; що вирішив по-царському спорядити своїх проповідників і тому цілком змінив попереднє своє повчання; що забув, як оголошував блаженними тих, кого будуть неславити, ображати, мучити? Ні, не забув. Саме тому, забороняючи противитися злу, бо блаженні покірні, а не войовничі, він і ставив їм за приклад горобців та лілеї. Чому ж тепер, ніби забувши все це, Христос закликає своїх учнів придбати мечі, навіть якби для цього довелося продати весь свій одяг? Невже він вирішив, що краще бути голим, але озброєним?

Відповіді на це у нашого теолога немає. Замість цього він пояснює, що під словом «меч» слід розуміти те, що служить спротиву силі, а під словами про торбину - все необхідне для життя. Таким чином, цей тлумач божественної думки виводить апостолів на проповідь озброєних списами, пращами й бомбардами. Він споряджає їх кошиками, скринями, торбами, щоб не довелося їм вийти з корчми голодними. Цього теолога навіть не бентежить, що меча (якого за таку велику ціну велів купити!) невдовзі сам наказав сховати до піхов. До того ж ніхто й ніколи не чув, аби апостоли вдавались будь-коли до мечів та щитів з метою захисту від поган. А вони ж могли б ними скористатись, якби їм таке заповідав Христос!

Є ще й інший славетний теолог(1). Я не називаю його імені так само з поваги до нього. Так-от, слова пророка Авакума «задрижали шкури наметів Мадіамських» він витлумачив не менш не більш як «шкіра, зідрана зі святого мученика Варфоломія».

(1) Очевидно, августинець Іордан Саксонський (XIV ст.).

Нещодавно я, Глупота, брала участь в одному теологічному диспуті. (Я дуже охоче там буваю!) І ось один із слухачів запитав: «Як все ж таки обґрунтувати авторитетом святого письма те, що з єретиками слід боротися більше вогнем, аніж переконанням?» Підвівся [96] суворий з виду дідуган, в якому вже за його пихатістю можна було вгадати теолога, і з великим роздратуванням відповів, що цей закон започаткував апостол Павло, коли сказав: «Єретика, якщо за першим і другим разом не наставив на путь істини, вилучи!»(1). Коли ці слова були повторені з притиском декілька разів, багато хто з присутніх занепокоївся, чи не трапилося з людиною чогось лихого. Але теолог негайно пояснив, що слово «вилучи» треба розуміти як «вилучи єретика з життя». Дехто був пирснув зо сміху, але більшості його вигадка здалася цілком теологічною. Проте чулися й заперечення.

Тоді виступив інший теолог, ще маститіший і страшніший (який умів робити навіть з мухи слона!) і підтримав першого. «Послухайте, - сказав він, - у святому письмі сказано: «Не дозволяй жити злочинцеві»(2). А всякий єретик - злочинець. Отже...» І так далі. Це дотепне тлумачення викликало у всіх захоплення й схвалення. І нікому навіть на думку не спало, що закон той стосується лише ворожбитів, чаклунів і магів, яких євреї своєю мовою називають «мехашефім». Інакше треба було б карати на горло і за блуд, і за пиятику!

(1) «Євангеліє від Павла» (Послання до Тіта), НІ, 10.

(2) «Другозаконня», XIII, 5.