Фортуна сприяє дурням.

А хіба могло бути інакше, коли сама Рамнузія, доглядачка всіх людських справ, настільки зі мною одностайна, що так само, як і я, дуже вороже ставиться до мудреців і, навпаки, дурням приносить блага навіть уві сні. Пригадаймо хоча б афінського полководця Тімотея, прозваного Щасливим. Про нього навіть прислів'я склали: «Мисливець спить, а дичина сама до тенет скаче».

Про мудрих говорять навпаки, що вони «народилися, коли місяць був на ущербі» - тобто на них чекає тяжке життя; що «їздять на Сеяновім коні» - тобто, їм ні в чому нема удачі; що «мають тулузьке золото» - тобто їхнє щастя не міцне.

Але годі, припиняю вже користуватися прислів'ями, [88] бо, чого доброго, подумають, що я украла їх зі збірки мого друга Еразма!

Фортуна менше любить розсудливих, а більше - відважних, тих, що часто повторюють: «Або пан, або пропав»! А тому, куди не поглянь, мудрі все бідують, всюди терплять голод і злигодні, живуть, всіма зневажувані й у неславі. А все через мудрість, яка робить людей боязкими! Що ж до дурнів, то вони лопатою гроші гребуть, займають високі державні посади... - одне слово, розкошують на всю губу.

Якщо хтось вважає себе щасливим, коли подобається знатним мужам, коли має змогу крутитися серед натовпу повбираних і позолочених кумирів, то навіщо такому мудрість, яка в цих людей не в пошані?

А якщо говорити про накопичення багатств? Де в біса візьметься в купця прибуток, коли буде слухатися мудрості? Адже такий купець не допустить клятвопорушень; червонітиме, коли спіймають на брехні; надаватиме великого значення дурничкам, яких мудреці понавигадували стосовно крадіжок та лихварства.

Далі. Якщо когось ваблять церковні почесті та прибутки, то хай знає, що осел або буйвол досягне їх швидше, аніж мудрець. Якщо ти шукаєш утіх, то знай, що дівчата й молодиці, - про яких я вже багато говорила, - всім серцем віддані дурням, а від мудреця втікають і стороняться його, немов скорпіона.

Нарешті всі, хто вирішив провести час приємно й весело, виганяють зі свого гурту передовсім мудреця, а на його місце люб'язно приймають першого-ліпшого нікчему.

Коротше кажучи, куди не повернись: до первосвящеників, до державців, до суддів, до магістрату, до друзів, до ворогів, - менших чи більших, - всюди потрібні гроші. А оскільки мудрець їх зневажає, то й його також завжди всі уникають.

Хоч похвалам на мою адресу немає меж, але треба ж колись закінчувати промову. Тому перестаю говорити - ще тільки розкажу в кількох словах, як багато великих мужів прославили мене і в творах, і ділами своїми. Інакше можна, нівроку, подумати, що я, немов остання дурепа, сама себе лише вихваляю, а жалюгідні буквоїди-законники, чого доброго, ще й наклеп зведуть, що мені нема на кого послатися. Тож піду за їхнім прикладом і почну цитувати всіх, кого заманеться, без розбору. [89]

 

Похвала глупоті від письменників.

Почну з відомої всім істини, яка вкладена у прислів'я: «Коли чогось бракує, вдайся до вигадки». Більш дохідливо це висловлено у рядку, яким повчають дітей:

Хочеш бути мудрецем,

Дурника вдавай із себе.

Отож ви самі тепер, гадаю, зрозуміли, яке велике благо глупота, якщо навіть оманлива її тінь і просте наслідування заслужило такої похвали від учених мужів.

Але ще відвертішим виявилось вгодоване й випещене порося з череди Епікура, яке радить до серйозних справ підмішувати глупоту(1) (даремно тільки додаючи слово «ненадовго»!). Подібне знаходимо в цього філософа також в іншому місці: «Солодко часом пожити безтямно»(2). Ще далі говорить: «Краще здаватися шаленцем і бовдуром, аніж мудрецем буркотливим»(3). Або в Гомера. Як тільки поет не хвалить Телемаха! Разом з тим часто називає його «дитям нерозумним».

Цим самим прізвиськом, ніби приємною відзнакою, охоче нагороджують дітей та юнаків і трагіки. А чим, власне, є свята поема «Іліада», як не сваркою дурних царів і народів? Далі. Що може бути виразнішим за похвалу, яку мені висловив Ціцерон? «Весь світ наповнений дурнями»(4), - сказав він. І справді, хто може заперечити, що ширше розходиться те благо, яке цінніше?

(1) Див.: Горацій «Оди», IV, 12, 27.

(2) Горацій «Оди», IV, 12, 28.

(3) Горацій. «Послання», II, 2, 126-128.

(4) Ціцерон. «Листи до рідних», IX, XXII, 14.