Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

йінші такі аксесуари власне з української природи й поезії. По нещасливому повстанні 1831 року прибув ще один мотив для захоплення Україною, — це просто звичайна людська туга за рідним краєм, що охопила на еміграції багатьох поляків, цілим життям своїм із Україною зв'язаних, а тепер серед чужих людей та обставин чужого життя змушених перебувати. Всі ці умови й витворили отой гурток польських письменників, як Мальчевський („Маrуа”), Богдан Залєський, Гощинський („Zamek Kaniowski”), Олізаровський, Гроза, Грабовський, Чайковський і багато інших, які виключно або переважно обертають своє поетичне натхнення на українські мотиви й теми, користуючись „ruską nutę, polską mowę”. Один ще ступінь ближче до українських інтересів — і натурально вже було писати й мовою того народу, дії якого ці поети виспівували. І справді, ми бачимо, що дехто з поляків на Україні той логічний ступінь таки зробив, — так постали писання Падури, А. Шашкевича, Ценглєвича, пізніше і в іншому напрямі Осташевського, Свєнцицького й ін.

Але з усіма своїми українськими симпатіями польські письменники української школи дивились на Україну таки занадто польськими очима, крізь шляхетські окуляри й призму шляхетсько-державних інтересів. Як Україна була для них тільки польською провінцією, а народ український тільки місцевою одміною народу польського, то вони цілком заплющували очі на справжнє становище українського „хлопа”, на такі його дійсні болячки, як от панщина, на такі його насущні потреби, як потреба волі й освіти та власного розвитку національного. Брудна дійсність їх не цікавила і вони майже виключно обертались до минувшини, вибираючи з неї моменти й події або такі, що могли служити для слави стародавньої Польщі, або принаймні нейтральні. „Якось те все у нас здавалось натуральним, — писав про твори української школи один польський автор, — що ніхто й не завважав на кричущі суперечності, ніхто не Прирівняв Сірків, Нечаїв, Тарасів, Некрас, Наливайків, Небаб — до тих Грицьків, Іванів, Кузьм та Микол, що змивали нам тарілки на пекарні, рубали дрова й вивозили гній з обори. Навіть самі вони не знали про свою славу по книжках... і кінець-кінцем родимі внуки опоетизованих дідів брали тільки в шкуру” од тих, хто мальовничим їхніх дідів життям без міри захоплювавсь. Та і з минулого все, що кололо очі супротилежністю інтересів пана і хлопа, поляка й українця так пильно затиралося й заретушовувалось, що ледве чи можна було по тій операції пізнати справжню вдачу українця, дійсну, не вигадану, не споетизовану Україну. Таємничі руїни, могили, степ, спільні походи українців і поляків — ось звичайні теми письменників української школи. Козацтво, але не справжнє, козацтво з його завзятою боротьбою з тією ж Польщею за волю політичну, соціальну й національну, а козацтво з фантазії виколупане

йнебувалими фарбами розмальоване — стоїть на першому плані в їхніх поезіях. Було то справді панське письменство, крізь призму шляхетських поглядів та фантазій перепущене, по панських дворах та палацах вимріяне, в атмосфері історичних, однобічно схоплених традицій і споминів викохане. Це ми бачимо і у співця України шляхетської — Мальчевського, і у співця України козацької — Залєського, і у співця України гайдамацької — Гощинського, не кажучи вже про їхніх дрібніших наслідувачів. Те козацтво фантастичне конче перебуває в приязні, власне на службі у шляхетської Польщі, дбає тільки про її політичні вигоди й інтереси і так його автори поприбирали й причепурили, щоб і найделікатніші читачки могли потаємці зітхати за „славними

Електронна бібліотека української літератури

відома зустріч на чужині двох таких „українців по матері” — Залєського та Гоголя: один польський письменник, другий — російський, вони зійшлись проте на однакових почуваннях до однієї матері і... розмовляють та й листуються українською мовою, обидва вздріли один в одному „українця, щоб поговорити”. Залєський увесь і цілком жив романтичною ідеалізацією минувшини, — тієї минувшини, що здавалась йому „золотим віком” у стосунках між Польщею й Україною, коли вони ніби спільно йшли на одного ворога й разом за одну боролись державність. Правда, як згадано вже, золотого віку того, як навсправжки, то й не було ніколи, він існував тільки в фантазії поетовій, — це був „насъ возвышающій обмань”. Проте особиста вдача Залєського, м'яка й лагідна, та високий ідеалізм його творів зробили з них коштовний для польської поезії набуток, і не даремно такі письмен-ники-гуманісти, як Ожешкова та Конопницька, вважають Залєського безпосереднім своїм попередником. Він був перший у польському письменстві справжній народник і провідник братерства між польським та українським народами. І, може, тільки традиційно-історичні забобони не дали тому, кажучи пізнішим терміном, „українцеві польської культури”, перейнятись цілком і без усякої задньої думки українськими інтересами.

Не перейнявсь ними до краю й той письменник української школи, що навіть писав здебільшого українською мовою — Тимко Падура (1801 — 1872). „Душа запорозька”, як любив себе він звати, все-таки не зайняла у ньому перше місце; все-таки не поет вільний, а дворацький співець Ревухи-Золотої Бороди визирає з українських віршів Падури. Вдаючись до народної мови, духом своїм він був чужий народові, хоча поруч віршованого фантазування іноді можна здибати у нього й щире почуття; все ж таки він як був, так і лишився шляхтичем в українській одежі, дальшим, може, од українства, ніж був навіть Залєський. Падура, напр., пишався тим, що „козак з віків не знав пана”, але... тільки під паном і разом з ним —

З віка вільні і свавільні Не пускали шабель з рук;

Разом в радах, разом в звадах, Що ж урадили для внук (sic!)?

Його очі таки назад дивляться, в ті міфічні часи, коли у поляка и українця були

Одна мати, одні хати, Разом в полі ставав кіш;

З ляхом билось, з ляхом жилось,

В однім горшку прів куліш („Zaporożec”).

Такої небувалої ідилії повно в піснях та ніби історичних думках Падури, що за допомогою торбаніста Видорта підкладались під ноти і з двору „емира” Ржевуського розходились поміж шляхтою на Україні. Псевдоісторична фантастика засліпила Падурі очі й не пустила його на шлях щирої послуги тому народові, для якого він ніби працював; та й його талант невеличкий не міг його спровадити на правдиву стежку. Був час, коли

Електронна бібліотека української літератури

поезії Падури ставила критика досить високо, уважаючи їх за демократичний камертон у польському письменстві (В. Поль), а їх автора за „знакомитого поета” (І. Вагилевич), але правдивіше, мабуть, оцінив його Шевченко, згадавши в своєму щоденнику про „рукоделье мизернаго Падуры”. З своїм аби-яким хистом не міг Падура нічого дати польському письменству, та не зробився він і українським поетом, бо не народні думи одбивав він у своїх піснях, а тільки бажання вузьких дворацьких кругів, навіть ворожих до народу, незважаючи на їхній поверховий іноді демократизм. Співцем дворацьких кіл він і лишився

йпопулярність його поза межі їх і не виходила, хоч це й не зменшує для нас його інтересу просто вже як особи, своїм життям та змаганнями оригінальної й небуденної.

Українська школа в польській літературі не зникла без сліду в українсько-польських стосунках. Не раз і потім спольщені українці або й родимі поляки вдаються до українських сюжетів і навіть мови. Серед цих кіл можна три течії спостерегти. З одного боку стоїть так зване „балагульство” 40-х і 50-х років, тобто просто вуличне грубіянство, що українські форми приймало не з принципових основ, а тільки через те, що ексцентричним шляхтичам здавались вони зручнішими для всяких ультра-грубіянських витівок. Таким був знаменитий „король балагулів” Антін Шашкевич, що написав кілька пустеньких віршів українською мовою. З другого боку, од української школи пішло й те українофільське народовство в польському письменстві, заступниками якого були Крашевський та Л. Совинський; вони, зостаючись на польському ґрунті, все ж таки почували й деякі симпатії до українства. Нарешті з того ж джерела плине й „хлопоманство”, од якого вийшли ті діячі, що вже зовсім стали на українському ґрунті й працювали на йому, як українці: Антонович, Рильський, О. Юркевич та інші в громадському житті, Осташевський та Павлин Свєнцицький (Павло Свій) у письменстві. До цієї демократичної течії, що безоглядно злилася з українством, приточує свої традиції

ймолодий рух „українців польської культури”, яких органом був „Przegląd Krajowy” (1909 p.). І оскільки члени згаданих наостанку течій виявляли літературну діяльність, вона належить до історії українського письменства вже безпосередньо.

3.Аналогічним, тільки в другий бік, шляхом ідуть ті письменники російські, що використовували українські сюжети, часом і в такому напрямі, до якого припадає пізніший термін — українофільство. І тут романтизм дуже був прислужився знову, обернувши увагу російських письменників до України з її драматичною історією та багатою народною поезією. Вже Ол. С. Пушкін, обираючи, як сам признававсь, українські пісні та захоплюючись „Исторією Русовъ”, у розпалі свого романтичного мрійництва творить славну поему „Полтава”. В ній, наперекір навіть своїм централістично-державним поглядам, він зумів досить об'єктивно поставитись до автономістичних надій українського громадянства.

Украйна глухо волновалась. Давно въ ней искра разгоралась; Друзья кровавой старины Народной чаяли войны...

Теперь бы грянуть намъ войною На ненавистную Москву, —

Електронна бібліотека української літератури

нетерпеливиться у Пушкіна нездержлива молодь, нарікаючи на Мазепу за його обережливу лояльність.

Когда бы старый Дорошенко, Иль Самойловичъ молодой. Иль нашь Палѣй, иль Гордієнко Владели силой войсковой —

Тогда бъ въ снегахъ чужбины дальной Не погибали козаки И Малороссіи печальной

Освобождались ужъ полки...

Подать специфічному українофільству заплатив Пушкін і в своему „Гусарѣ”, з правдиво гусарською безцеремонністю змалювавши Україну таким краєм, де

Валятся сами въ роть галушки, Виномъ хоть пару поддавай, А молодицы — молодушки! — Ей-ей, не жаль отдать души

За взглядъ красотки чернобривой.

Певне, оцей поетичний жарт геніального поета дав почин отим підсолодженим до нудоти описам України, на зразок знаменитого — „ты знаешь край, гдѣ всѣ обильемъ дышеть”, в яких нема власне ні однієї реальної риси, зате багато солоденької вигадки, що зробилась банальною в розмовах про Україну. Вище од цього підсолодженого українофільства стоїть у своїх „Думах” декабрист К. Т. Рилєєв, що не спинився на звичайних аксесуарах українського пейзажу, як степ, могили й т. ін., а попробував був увійти у внутрішнє життя такого близького і разом такого мало відомого й далекого народу. Рилєєв шукає на Україні борців за волю рідного краю, користуючися з історичних переказів та тієї ж таки „Исторії Русовъ”. Його Наливайко свідомо йде за рідний край на страту:

Но гдѣ, скажи, когда была Безъ жертвъ искуплена свобода? Погибну я за край родной — Я это чувствую, я знаю, И радостно, отецъ святой,

Свой жребій я благословляю.

Так само й Войнаровський у Рилєєва, як справжній „Украины сынъ” и непохитний громадянин, „готовъ всѣ жертвы принести странѣ родной”, і на чужині далекій, серед снігів холодного Сибіру — „объ Украйнѣ незабвенной, какъ сынъ Украины, онъ мечталъ”.

Електронна бібліотека української літератури

Подібно Войнаровському змалював Рилєєв і його дружину, що мовчки, без сліз та жалів, несла важкий хрест заслання:

Ея тоски не зрелъ москаль; Она ни разу и случайно Врага страны своей родной Порадовать не захотела Ни тихимъ взоромъ, ни слезой. Она могла, она умела,

Гражданкой и супругой быть.

Слідом за Пушкіним та Рилєєвим іде в „Украинскихъ мелодіяхь” українець Микола Маркевич (1804 — 1860), що до впливу згаданих поетів міг додати ще й безпосереднє знайомство з Україною та народною українською поезією. Але найбільш до спопуляризування України й українських тем у російському письменстві спричинився, безперечно, Микола Гоголь (1809 — 1852).

Геніальний сатирик, творець так званого тоді натурального напряму або художнього реалізму в російському письменстві. Гоголь цим тільки прищепив на російському ґрунті ті принципи, що здавна, ще до першого виступу Котляревського, пробивалися в українському письменстві, а вже з „Енеїди” запанували в ньому неподільно. Тут виявилась не тільки індивідуальна вдача Гоголя, а й безпосередній вплив на нього українського письменства, що видно особливо на перших оповіданнях Гоголя, як „Сорочинская ярмарка” та інші, де навіть епіграфи подобирав він з творів Котляревського

йАртемовського та з комедій свого батька. Любов Гоголя до українських пісень, що доходила до звичайного у його гіперболізму в виразах („жизнь моя — пѣсни!”) усім відома. Живучи в Петербурзі, Гоголь марить про Україну, рветься душею до „древняго прекраснаго Кіева”, де „дѣялись дѣла старины нашей”, хапається за історію рідного краю

йзбирається працювати в цій сфері. Нічого, як знаємо, з цих заходів не вийшло, але вони характеризують те, як сам Гоголь ставився до українства. Аналізуючи вдачу свою, він сам не може визначити, „какова у меня душа — хохлацкая или русская”, і в усякому разі „никакъ бы не далъ преимущества... русскому предъ малороссіяниномъ”. Надзвичайно вражає з психологічного погляду згаданий уже епізод між Гоголем та Залєським. Українець російської й українець польської культури співзвучні між собою струни мали тільки в українстві і в розмовах не знаходять більш інтимної мови, як українська. В єдиному своєму українською мовою писанім листі до Залєського Гоголь навіть цілком ординарному змістові зумів надати якоїсь огрійливої теплоти внутрішнього чуття, тієї інтимної сердечності, що випливала, очевидно, з якоїсь глибшої потреби, як мова душі. Для Гоголя Залєський не просто знайомий, один з багатьох, з якими скороминущі зустрічі не кидають сліду в серці, — ні: це „дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі”. Вершечка свого ці симпатії до „нашей единственной бедной Украины” досягли у Гоголя в його заклику до Максимовича — покинути „кацапію” й вернутись у „гетьманщину”. „Дурни мы, право, какъ разсудить хорошенько! — міркує тут Гоголь, — для чего и кому мы жертвуемъ всѣмъ?” Та не дарма ж Гоголь і сам не знав, яка у нього

Електронна бібліотека української літератури

душа: трохи згодом нещасна жертва внутрішнього роздвоювання між своїми двома душами вже негативно ставиться до українського письменства й одвертається од Шевченка, бо демократична поезія геніального мужика для аристократичного носа Гоголевого занадто вульгарна: мовляв: „дьогтем тхне”. Все ж треба сказати, що своїми оповіданнями з українського життя, й особливо „Тарасом Бульбою”, Гоголь не тільки сприяв повороту декого з русифікованих українців до рідного народу, але й у російське письменство дужу пустив течію українську й витворив ту „моду на все малороссійское”, що прийшла на зміну „модному осмѣиванію малороссовъ”. І не раз потім у російському письменстві зачуваються теплі нотки в писаннях про Україну і у родимих великоросів, як Ол. Толстой, Герцен, Добролюбов, Пипін, і в українців з роду, як Данилевський, Мачтет, Короленко й інші. І характерно, що серед реального вже напряму в творах про Україну часто озиваються якісь романтичні риски: не тільки незнання реальних обставин українського життя було цьому причиною, а й та глибша психічна noтреба інтимної мови, що несвідомо дає себе почувати навіть найбільш одірваним од рідного кореня людям.

4. Як бачимо, починаючи з 20-х років XIX ст., Україна робиться одночасно ареною аж трьох де в чому паралельних, де в чому різно прокладених літературно-громадських напрямів. На неї та її духовне добро, немов на того героя Короленкових споминів, зазіхають одразу аж три національності. Кожен з тих напрямів у зародку голубив елементи місцевої культури, але український мовою й настроєм сам один тільки з місцевого ґрунту й не сходив, інші ж два стягали українців з рідного ґрунту: один — закликаючи на службу історичній шляхетській Польщі, другий — перетягаючи до централістичної державності російської. Обидві паралельні до української де в чому течії, впливаючи корисно на неї, націлені були власне на шкоду українству, як громадськокультурному рухові, бо силкувались до себе перетягти українські сили й тим безперечно знесилювали національний організм український. Навіть аргументація їх була в обох однакова. Польща на свою провінцію Україну принесла волю та культуру і боротьба проти Польщі — то бунт дикого гайдамацтва проти цивілізації; Україна або спольщиться або згине і полонізація для українців те саме, що й цивілізація, — таке чули ми з одного боку. Україна — частка російської („русской”) землі: обрусеніє її — тільки ступінь од варварства до культури; треба забути швидше свої одміни невеличкі й прилучитись до єдиної культурної сем'ї, якій нема діла до дрібних національних перегородок та меж, — такі, на жаль, і досі, підшепти чуємо з другого боку. І нікому з культур-трегерів, що з двох боків заходжувались коло України „для її ж користи”, і на думку не спадало дуже просте розв'язання заплутаної справи, яке самим фактом свого існування проказувало українське письменство: спасибі, сусідоньки любі, за впливи, за культуру, цивілізацію й такі інші гарні речі; я їх і візьму по спромозі, але хочу бути нарешті самим собою, а не вічною часткою, чи додатком, чи окрасою а чи й перлиною навіть для того або іншого сусіда. Таку, власне, відповідь давала та течія, що на українському лишалась ґрунті й виявлялась щиро українським письменством. І це була єдина за даних обставин натуральна відповідь, і раніше чи пізніш, а вона мусіла пролунати так само неминуче, як неминуче випростується людина, що своє людське достоїнство зрозуміла. Це прикро, це неприємно для дбайливих сусідів, — може, але що ж діяти: Україна й так занадто довго своїм слухнянством давала їм утіхи, щоб нарешті дозволити собі вже хоч на цю маленьку

Електронна бібліотека української літератури

прикрість...

Усі три згадані рухи, звичайно, перехрещуються між собою, впливаючи один на одного і в письменстві, і в життєвих стосунках. Про вплив української стихії на сусідів з обох боків була вже мова; тут я нагадаю ще декілька фактів громадської ваги, в яких виявлялось бажання дійти до якогось ширшого порозуміння між трьома претендентами на Україну. До нас дійшли перекази, що Падура в своїх агітаційних мандрівках по Україні перейшов був на лівий бік Дніпра й заходив до Котляревського з спеціальною місією — нахилити цього тоді найвизначнішого з українських письменників до польської орієнтації. Падурі в його заходах не пощастило, але сама вже думка про порозуміння між діячами польського й українського письменства досить характерна. З другого боку, пактуючи у Василькові з росіянами-декабристами, той же Падура звертав увагу їхню на те, що зійшлись вони на українській землі і через те не треба б забувати й національних потреб того самого українського мужика, якого хати стали їм за притулок. Сам Рилєєв з своїми українськими симпатіями безперечно був під деяким впливом польських письменників, — принаймні він володів польською мовою і з тим же Падурою знавсь особисто. В ті ж часи під враженням цих перехресних впливів робиться в Києві перша спроба практичного порозуміння між трьома народностями, яка вилилася в форму „Общества Соединенныхъ Славянъ” (р. 1823-го). Складене з українців, поляків та росіян, воно мало на меті, як каже історик Вас. Семевський, „установленіе дружественныхъ отношеній между этими тремя составными частями мѣстнаго населенія”. До тієї ж категорії фактів треба долучити й зв'язки тогочасного українства з масонством: до масонської ложі, як відомо, належав Котляревський, а другого українця-масона, Василя Лукашевича, обвинувачувано навіть у тому, що він начебто заснував якесь „малороссийское общество”, щоб домагатись незалежності України. Так перехрещувались і переплутувались ідейні течії на Україні, впливаючи одна на одну і разом, позитивно чи негативно, ведучи до одного — до національного відродження того народу, на землі якого все це відбувалось. Видимим знаком цього відродження й був той напрям, що цілком консеквентне ставився до місцевих національних потреб, що не цурався народної мови, приглядався зглибока до народного життя й виявився в українському письменстві. Зате ж і українці польської школи, і українці типу Гоголя по дві носили душі в грудях і хитаючись між тими двома душами, як Залєський та Гоголь, часто не знали, котрої слухатись, і ніяк не могли напевне вибрати, на яку їм ступити щодо України, її народу та його національного життя. Як українці, вони гинули через оте внутрішнє розполовинення, через оту фатальну дводушність; та часто гинули й просто як люди, не впоравшися з натурою, що таки свого домагалась.

Такий ото був той літературно-громадський фон, на якому довелось виступити українським письменникам після Котляревського. Як згадано вже, були вони мало не до одного всі лівобережці, тим-то польська справа стояла од них далеко й більш теоретично вони її знали та про неї міркували. Зате з стосунками в другий бік, до російського письменства й громадянства, їм так чи інак, а треба було покінчити зараз же. І от ми бачимо цілий ряд заяв, звичайно жартівливих формою, на зразок популярної в ті часи передмови „пасішника Рудого Панька”, але досить рішучих змістом, в яких українці бажають визначити свою позицію до російського письменства, якось розмежуватися з ним. Крізь езопівську мову й часто несерйозну мову цих заяв просвічує все ж певність у

Електронна бібліотека української літератури

тому, що своє письменство потрібне і що його не можна ніяким чужим, у даному разі російським, заступити. „Воно б то, бач, по-нашому Гарасько, а по-московськи, либонь, Горацій, — писав р. 1819-го Артемовський-Гулак у передмові до однієї з Горацієвих од.

— О, вже вони хоч що, а перековерсають по-своєму, — там-то вже предивенна йому мова!” І навівши прикладів скілька „предивенної” тії мови, Артемовський-Гулак додає: „ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм! У нас, бач, уся старшина московська; чи то далеко до пені?” („Дещо про того Гараська”). Трохи згодом і вже сміливіше на ту ж таки тему обізвався Квітка. „Не второпають, — писав він, як сам каже, — „на догад буряків” — та й ворчать на наші книжки: „Ета нєшто почухонскі. Зачим печатать, кагда ніхто не розуміє?” — Гай, гай! — відповідає на такі закиди Квітка, — хіба ж тільки й світа, що у вікні? Тривайте-бо, панове, не дуже сікайтесь! Є ще на світі православне християнство, що вміють і люблять по-нашому читати. Не усе ж для Москалів, може б, треба і для нас що-небудь, щоб і ми... знаєте, не усе, а так... дещо.... потроху... дечого знали, а то по-вашому так ми... так собі... де нам за вами?” („Супліка до пана іздателя”). Теж одкоша „врагові нетруженому”, що „нас же да нашим же добром почастував”, дав р. 1835-го Бодянський (Ісько Материнка), присвятивши свої казки „матері моїй рідненькій, ненці старенькій, коханій, любій Україні” („Наські українські казки”). Не обминув тієї справи про „нас” та про „їх” у „Ластівці” р. 1841-го й Є. Гребінка, мотивуючи свої коло українського збірника заходи потребою дати українському читачеві його мовою книжку. Видно вже тоді настигла потреба якось заявити право українців на літературне існування, зважаючи на ті ворожі проти українства голоси, що починають озиватись серед російського громадянства й навіть у пресі. Питання про українське письменство, про його обсяг, про наслідки літературного відродження України носилися вже в повітрі, настирливо ставали на чергу дня, і хоч як мало українське громадянство підготовлене було, щоб дати на них виразну відповідь, а мусіло її давати. І ми цю відповідь — коли не теорією, то фактами — маємо насамперед у літературній діяльності українських письменників.

Електронна бібліотека української літератури