Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

... мудрують.

Колотять, мов в кошарі вовк, Із брата нашого глузують, — Хіба б його лихий умовк Такую роблять злу годииу, Що чоловіка як скотину. Або ще гірше за собак За всяку всячину грунзюють,

Мов непотрібного ганьбують.- Ще не було ніколи так.

Цей і інші тогочасні твори обивательської музи показують, що література в своїй оновленій формі викликала зразу ж таки великий інтерес до себе серед громадянства й була, може, останньою інстанцією, куди воно оберталося з своїми жалямя й потребами. І це було цілком натурально, зважаючи на ті міцні зв'язки, що виявилися в перших же творах українських письменників між письменством та життям.

До тієї ж власне обивательської літератури належать іноді твори досить значної літературної вартості, але такі, що з'явились якось випадково: написав чоловік одну-другу річ та й кинув, не зробивши ніяких навіть заходів, щоб поширити їх друком, не кажучи вже про те, щоб до пуття свій хист літературний використати. Таким був земляк Котляревського, Костянтин Пузина (1790 — 1850), вихованець Петербурзької духовної академії, що згодом загинув десь марно в ченцях. Діяльність його, дуже коротка й маловідома сучасникам (твори його не були надруковані), дає тим часом цікаве свідчення, як ідеї Котляревського сприйнято серед громадянства. Пузина — автор кількох вітальних віршів та од, між якими літературну вартість має тільки одна: „Ода — малороссійскій крестьянинъ”; вона показує, що насіння реалізму та демократизму батька українського письменства на добру землю падало. Пузина гостро ставить низку питань, які свого часу були занадто сміливими. Він не може зрозуміти того „що всі нас нехтують і за посміття мають”, тоді як Бог однаково і пана й мужика шанує; для нього не варт нічого те,

Що ми белькочимо так сквапно по-французськи, Що по-московському ми цвенькаєм, по-руськи, —

тобто, що інтелігентне панство вивищується над простим народом поверховою освітою, коли не бачить у ньому брата. „За що ж це так, — питає він, — що брат глузує з брата”, —

Що той, хто дужчий з нас, у пику б'є цього, Що той, у кого не мальованая хата, Не має талану і лають всі його;

Що мне, небіжчик він, хліб із остюками яшний, Із здором коли є, їсть борщ позавчорашній; Що пан і по вискузаїде крестянина,

Електронна бібліотека української літератури

Як коней він його не вміє поганять, Або як нехотя налає паненят, — І певне — звідусіль лиха йому година?

Питання ці були для автора тільки формою, ніби facon de parler; він і не шукає на них відповіді, — його діло було поставити руба питання од кріпаків: „хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки?» — і вже самі питання ці виявляють протест проти поневолення, бо відповідь могла тільки одна й бути. Вже й те вельми характерно для Пузини, що кріпакові присвячує він оду, ту форму поезії, з якою плазували тоді перед вищими облесні та масні на язик панегіристи, довівши це до тієї міри, що чесному вухові не можна було й чути про оду. Кріпак і ода — це було сміливе поєднання думок. З другого боку, Пузина пише поукраїнському через те, що почуває себе українцем, або, як каже він у передмові до одного з своїх віршів, — „истиннымъ малороссомъ”, і хоче показати, що й на чужині українці не цураються свого рідного слова і „не только чувствують, но и пишуть по-малороссийски”. Самий тон віршів Пузини показує, як він поважно ставився до рідної мови, заведеної до літературного вжитку.

Так само поважний матеріал літературний лишивсь од Михайла Макаровського (1783

— 1846) — сучасника й земляка Пузининого, на жаль до письменства причетного тільки за останні вже роки свого життя. Він написав поему „Наталя або дві долі разом”, віршовану повість „Гарасько або талан і в неволі” (обидві опубліковані в 1848 р. в „Южномъ Русском Зборникѣ” А. Метлинського) та ще кілька віршів, надрукованих ще пізніше. Таким чином усенька літературна Макаровського спадщина була по-смертною і це вже одно показує, що був з нього випадковий гість, дилетант у письменстві, й не поспішався зайняти в ньому яке-небудь власне місце. Своїм вихованням, поглядами й літературною манерою Макаровський належить цілком поколінню Котляревського, і хоча писав півстоліття по тому, як з'явилася „Енеїда”, і хоча зазнав на собі й інших впливів (сюжет „Гараська” нагадує „Кавказскаго плѣнника” Пушкіна), але вся літературна манера його примушує вбачати в ньому учня найбільш таки Котляревського. Українська критика завжди ставила Макаровського досить високо: Метлинський, напр., бачив у ньому можливого „творца замѣчательной народной эпопеи”; Куліш згадує його зараз після Квітки й Шевченка, отже далеко вище ставить від Котляревського навіть, — оцінка безперечно надміру переборщена. З Макаровського не був поет, навіть версифікатор з нього абиякий; його сила — в знанні народного побуту, в умінні малювати картини простого трудящого життя українського селянства („Наталя”), дати образ ідилічних стосунків серед екзотичних навіть обставин („Гарасько”). З Макаровського міг би виробитись справді путящий повістяр, якби чари Котляревського не захопили були його так міцно й не примусили віршувати з шкодою для власних творів. Це, та ще дилетантизм Макаровського не дали розгорнутись тому досить цінному матеріалу на письменника, який у ньому був безперечно, але, не використаний, пропав марно.

Що під вплив автора „Енеїди” потрапляли люди, самі того не помічаючи й навіть полемізуючи з ним, показує літературна спадщина Остапа Рудиковського (1784 — 1851), автора кількох віршованих байок та казок, опублікованих теж, як історичний матеріал, за наших уже часів. Його твори так само носять на собі сліди впливу Котляревського, хоча

Електронна бібліотека української літератури

автор ставиться дуже критично до свого вчителя. Ось, напр., думки Рудиковського про „Наталку-Полтавку” :

Там нісенітниць тьма, там пісні все та пляски! Стара, дочка, Петро і Возний — всі ревуть, Один по одному — як ті джмелі гудуть; Та пісні ж всякому приточені до шмиги, Як ніби на вербі порозтикав хто фиги.

Але тим часом навіть полеміка проти Котляревського своїм тоном і манерою дуже нагадує — того ж Котляревського. Взагалі всі письменники, що силкувалися наслідувати автора „Енеїди”, найбільш переймали його зовнішню манеру й не дбали цілком про внутрішню вартість. Ще перші з них, Пузина та Макаровський, і найкраще засвоїли собі дух і думки свого навчителя; інші ж далі за форму не пішли й, копіюючи її по-рабському, скомпрометували були цілком „котляревщину” й довели незабаром українське письменство до такої вульгарності, що серйозно могло б постати питання про будуччину й навіть можливість його, як би ці письменники самі вже не були очевидним анахронізмом і не одійшли на задній план перед романтичним напрямом 20 — 30 років.

Не спиняючись детально на письменниках школи Котляревського, зазначу тільки деяких із них.

Типовий дилетант, Павло Білецький-Носенко (1774 — 1856), своїми численними творами, як „Горпинида”, „Приказки”, „Гостинець землякам” і т. ін., показав тільки, як зле зрозумів він „Енеїду”, що їй брався наслідувати. Спочатку (року 1804) він заявляв навіть, що ненавидить „духъ малоросіянизма”, та й потім, коли дух часу вже вигоїв його від тієї чудної ненависті, дивився на свої літературні праці тільки як на „забаву од безділля”. Олександер Корсун (1818 — 1891), видавець збірника „Сніп” (1841), замолоду дав кілька зразків віршованої прози, в яких виявив величезний роялізм та цілковите нерозуміння ні завдань поезії, ні вимог часу. Порфир Кореницький з його поемою „Вечерниці” й приказкою „Панько та верства”, Степан Писаревський (Стецько Шереперя, помер 1839 p.), автор популярних і досі пісеньок „За Немань іду” та „Де ти бродиш, моя доле”, і другий Писаревський, його син Петро, з віршованими поемами й байками, Степан Александров з незґрабним „Вовкулакою”, Костянтин Думитрашко (Копитько, 1814 — 1886) з своєю „Жабомишо-драківкою” та іншими віршами — нарешті відомий перекладач євангелії українською мовою Пилип Морачевський (народ. 1806 р.) з його патріотичною поемою „До чумака або війна Ягло-французсько-турецька” (1855) — всі ці письменники були занадто скороминущим, випадковим явищем у нашому письменстві, щоб варто було говорити про їхню діяльність докладніше. Зв'язки з Котляревським, та й з усім українським письменством, у них тільки формальні; не зрозумівши духу й напряму „Енеїди”, не маючи літературного хисту, а саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали тільки зовнішню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність. Своїми невдатними спробами ці письменники довели були до того, що витворився був на все українське письменство погляд, як на грубе варнякання, просторікувату забавку, пристановище „малоросійських жартів”, і справжні

Електронна бібліотека української літератури

письменники тоді ж таки не жартома мусіли доводити, що українська мова здатна й до серйозної творчості та поважних творів. Необачні наслідувачі кинули, нарешті, й на самого Котляревського темну пляму, хоч він найменше винуватий був за ту безглузду „котляревщину”, що пустили під його прапором непрохані та нетямущі ученики. Був час гострих нападів на Котляревського, психологічно цілком зрозумілих через ту пошесть „котляревщипи”, що прикинулась була до нашого письменства, і аж новішим уже часам у певній історичній перспективі — видно стало, що одно — Котляревський, а інше — „котляревщина”. Вона була тільки ненормальним збоченням і може подати дуже виразний приклад того, до якого занепаду можна всяку путящу й серйозну справу довести, не зрозумівши її допуття та не розвиваючи духу її, а в самій формі закисаючи.

Другим боком своєї діяльності Котляревський дав початок драматичному письменству на Україні. І тут доводиться зазначити насамперед декілька анонімних творів, напр., віршовану оперету “Любка”, яку вважала публіка навіть за твір самого Котляревського, хоч це тільки досить невдале наслідування „Наталки-Полтавки”. З драматичних письменників першої половини XIX ст. найвиразніше одбилась манера Котляревського на творах В. Гоголя, К. Тополі та та Якова Кухаренка. Од Василя Гоголя (помер 1825 p. ), батька геніального російського письменника, дійшла до нас цілою одним-одна одноактова комедія „Простак”. Змістом вона скидається на „МоскаляЧарівника”, хоч можливо, що ця схожість залежала тільки од спільного джерела, а не од наслідування самого сюжету, — не кажу про вплив манери Котляревського, бо ледве чи можна його одкинути. Комедія Гоголя, безпретензійний малюнок українського життя, показує, що в авторі загинув чималий художник, який міг би бути не тільки батьком геніального сина, а і власною особою зайняти визначне місце в письменстві. Далеко слабша теж єдина п'єса Кирила Тополі „Чари или нѣсколько сценъ изъ былей и разсказовъ украинскихъ” (Москва, 1837), хоч українська критика ставила колись її дуже високо за етнографічну правдивість. „Чари” дають побутові малюнки в суміші з фантастикою, взятою з народного повір'я. Яків Кухаренко (помер 1862), приятель Шевченка, лишив нам одну п'єсу „Чорноморський побит” (написана р. 1836) й кілька літературно-етнографічних нарисів, як „Пластуни” й „Вівці і чабани въ Чорноморії”, та переробку народної казки „Вороний кінь”. „Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками”, незважаючи на деяку наївність композиції, все ж дає ряд живо написаних сцен із життя чорноморського козацтва та кілька цікавих типів з того часу, коли на Кубані жили ще традиції давніх січовиків. Більше ця п'єса відома в переробці Старицького під заголовком „Чорноморці”, бо й досі її виставляють на нашій сцені.

Більшість згаданих тут письменників зв'язує з Котляревським не так духовна спорідненість, як спільність літературної манери, на якій позначились форми, що завів у нашому письменстві Котляревський. Ще драматурги, маючи перед очима поважну „Наталку-Полтавку”, зуміли вдержатися в межах літературної пристойності, а вже що віршописці, то зовсім пустились були берега, окарикатуривши по саме нікуди сатиричну сторону „Енеїди”. Писали вони здебільшого в 30-х та 40-х роках, коли в українському письменстві зачулися вже нові пісні, коли буйно розрісся романтизм і Квітка вже дав зразки художньої повісті, коли залунали вже навіть перші співи Шевченкової музи. З своїм наївним етнографізмом, узятим до того ж у грубій, карикатурній формі, наслідувачі

Електронна бібліотека української літератури

Котляревського навіть для свого часу були вже анахронізмом, і виявляють тільки живий образ того хитання, яке довелось одбути молодому письменству раніше, ніж вийти на биту дорогу невпинного розвитку. Першим ступенем його по Котляревському був романтичний напрям, що на українському ґрунті дає цікаве перехрестя самостійних, з народної основи взятих мотивів з чужими впливами. З цього перехрестя, перетворюваного на національній основі, й склався в 20 — 40 роках XIX ст. наш літературний набуток передшевченківської доби.

Електронна бібліотека української літератури

РОЗДІЛ VII

Перехресними стежками

Романтизм. — Харківська журналістика. — Полтавсько-харківський гурток письменників. — Українська школа в польському письменстві, Залєський. Падура. — Українофільство в російському письменстві. Гоголь. — Перехресні впливи на Україні й централістичні тенденції. — 3 двох боків. — Реакція на централізм.

1. Безпосереднім і найпершим стимулом для письменства народною мовою буває скрізь любов до рідного краю, — часто темна, напівзоологічна любов, не усвідомлена гаразд і не вияснена теоретично, але не менш од того потужна. Ця психічна потреба, що заставляє одиницю горнутись до якогось колективу і в ньому шукати задоволення своїм інтимним почуванням, чимало заважила й у відродженні українського письменства, зробивши народну мову найпершою ознакою його й найпотрібнішою складовою частиною. Любов до рідного краю була найпоказнішою стороною, головним, можна сказати, змістом духовної істоти у всіх отих, тепер невідомих, „любителей малороссийскаго слова”, яких існування фактично задокументовано й яких найбільш свідомим може заступником був творець „Енеїди”. Ця любов до рідного краю, навіть стихійна прихильність до нього, конкретно повинна була обернутися в любов до модної тоді народності — тобто до простого народу, що сам-один у ті часи нового поголовного серед вищих кругів „потурчення-побусурманення” боронив рідну стихію. Народ, таким чином, ставав центральним осередком духовних інтересів, і звичайно, що й письменство, як найдужчий показник тих інтересів, повинно було наблизити себе і принатурити до народу, прийнявши зрозумілу народові форму, тобто його мову, близький народові зміст

— звідси реальний погляд на життя, і перейнявшись народними інтересами, значить — тими демократичними змаганнями, що мають на меті добро широких мас. Зробивши перший ступінь, за наших обставин не можна було занехаяти дальших і це надто виразно одбилось на українському письменстві часів відродження. Природня любов до рідного краю з стихійною силою вела до народного мовою, реального змістом і демократичного напрямом письменства. Цей могутній стихійний процес на українському ґрунті стрівся до того ж із потужним, усій Європі на початку XIX ст. спільним рухом до відродження народних форм у письменстві, до оживлення націй померлих і, здавалось, назавжди похованих історичними умовами. Кінець XVIІІ-го й початок ХІХ-го ст. — це час, коли загального признання своєї вартості здобула не тільки особа людська, але й нація. Під впливом, з одного боку, ідей великої французької революції, головним чином знаменитої декларації прав людини та громадянина; під впливом, з другого, американської війни за визволення та низки європейських війн початку ХІХ-го ст., що не саму ворожнечу, а й знайомство між народами сіяли — викристалізовується потроху саме розуміння нації. Перед народами встало питання про власну долю, про свою майбутність не як державних тільки організмів, а саме як націй, як колективу людського, культурними, а не самими політичними ознаками об'єднаного. Постають національні організації з визвольними завданнями; народжується сама теорія й уґрунтування національності в філософії Фіхте

Електронна бібліотека української літератури

Старшого, відбувається серед поневолених до того часу націй потужний процес романтичного захоплення ідеєю народності й національного відродження. І заворушились надгробки, захитались хрести на могилах живцем похованих „не історичних”, мовляв, націй. Кладовище народів повне стало отих мерців воскреслих, примусом покладених колись на холодне ліжко національної смерті. Один по одному встає той чи інший Лазар серед народів і навіть з ознаками розкладу і тління — „уже-бо смердить”, казано про нього, — жваво, з поновленими береться силами до роботи національного відродження. Ціла низка націй оживає, власне, тільки одживає, на превелике диво сучасникам, що звикли придивлятись тільки до державних організацій, а не до народного життя; ентузіасти й ініціатори відродження пробують знайти нові форми національної творчості, виходячи з самої основи життя всіх націй — з народних мас.

Література й наука допомагають цьому процесові, розносячи й популяризуючи нові ідеї національності й романтизму, що постали на руїнах черствого класицизму та утопічного космополітизму, цієї спадщини од феодальних звичок та поглядів. У Європі величезний викликають ефект балади Персі, псевдо-Осіанові пісні Макферсона, Гердерові „ідеї”, праці братів Грімів; у зв'язку з загально-європейським романтичним інтересом до народності, особливо прокидається національний рух серед слов'янських народів, що всі тоді, опріч великоросів, належали до недержавних націй; та й серед самих великоросів починається реакція проти деспотизму захожого космополітизму в образі французьких мод і форм. На Україні нові ідеї романтичного письменства знаходять собі навіть теплішу й гостиннішу зустріч, ніж у Великоросії, бо й місцеві умови тутешнього життя сприяли цьому більше. Особливо припало до місцевого настрою на Україні відродження слов'ян, що торкало найчутливіші струни в серцях у самих же українців, — і, може, через те визвольні ідеї з Слов'янщини ніде в Росії не викликали, такого зацікавлення, симпатій і відгуку, як на Україні. Тут це також було живою справою, якої не могли притлумити ні століття національного поневіряння, ні зрадництво вищих класів. З подій слов'янського відродження молода українська інтелігенція черпає приклад і сили для праці на своєму національному ґрунті. Єдиний тоді на території України харківський університет робиться центром слов'янських симпатій і наукового інтересу до Слов'янщини, а Харків через те осередком українського літературного руху. І місцева преса, що теж виникла найперше в Харкові, коло того єдиного університету, живе, з одного боку, романтичними ідеями, з другого — слов'янськими симпатіями та інтересом до місцевого українського життя. Надто одбивала в собі зазначені нові впливи харківська журналістика першої половини XIX ст. і через те її не можна в історії українського письменства поминути.

Цензурний устав 1803 року одну мав симпатичну рису, якій могли б і пізніші часи позаздрити: він заводив такий лад, що „цензура всѣхъ печатаемыхъ въ губерній книгъ имѣетъ принадлежать единственно университетамъ; коль скоро они въ округахъ открыты будуть”. Фактично цензура перейшла до рук професорським колегіям, що як-не-як, а були тоді найінтелігентнішими корпораціями в Росії. Це й дало змогу розпочати в Харкові досить інтенсивну, як на той час, видавничу діяльність. Постає спочатку кілька журналів, як „Харьковскія Извѣстія” (з 1816 р.), „Украинскій Вѣстникъ” (1816 — 1819) проф. Філомафітського, „Харьковскій Демокрить” (1816) В. Масловича, „Украинскій Журналъ” (1824 — 1825) і т. ін. Всі вони, особливо другий, були органами місцевого життя й

Електронна бібліотека української літератури

українським справам присвячують чимало уваги, друкуючи іноді дещо навіть і мовою українською (твори Артемовського-Гулака та інших). В 30-х роках у Харкові зроблено вже заходи коло спеціальних українських видавництв, — так постав був ряд альманахів: „Украинскій альманахъ” (1831) Срезневського та Росковшенка, „Утренняя звѣзда” (1833) Петрова, „Запорожская Старина” (1833 — 1838) Срезневського, пізніше „Сніп” (1841) Корсуна й „Молодик” (1843 — 44) Бецького.

Характерною рисою харківських альманахів 30-х років було свідоме бажання надати їм цілком українського обличчя щодо змісту. Срезневський, що був осередком і душею тих альманашних заходів, усіх знайомих прохає постачати йому „все, касающееся Малороссіи”, як матеріал для збірників. Один з найпрацьовитіших співробітників Срезневського, Шпигоцький, знову ж таки літературну працю ставить немов за національну повинність для України. „Миновалось, — пише він, — ея козакованіе на поляхъ бранныхъ; не полагать уже козаку меча своего на въсы судебъ; закозакує же онъ теперь на поляхъ сладкаго пьснопѣнія”. Українські літературні інтереси захоплюють у Харкові навіть захожих людей, як, напр., Вадим Пассек, що надзвичайно зацікавивсь українським життям і зробився був запальним, як про нього казали, „українофілом”. У харківських виданнях і пролунали ото перші несміливі голоси нового напряму в українському письменстві.

Як бачимо, починає українське відродження лівобічна Україна, де старі українські традиції жили глибше, бо не були так приглушені національно-громадським гнітом, як на правобічні. Зосібна Слобожанщина, де на слободах кріпацтво не прибрало ще занадто тяжких форм і стосунки до народу були ніби кращі, робиться першим центром українського літературного й національного життя; перед веде Харків з його культурним огнищем — університетом. Мало не всі українські письменники першої половини XIX ст. або лівобережці з роду, найбільш із Слобожанщини, або чи інакше зв'язані в своїй діяльності з Харковом, і це дає підставу об'єднати їх в одному Полтавсько-харківському гурті, що має й свої типові ознаки. Лівобережці, опріч Ходаковського, були піонерами й на ниві української етнографії, того безпосереднього зацікавлення народним життям, що так позначилось у нас і на самій літературі. Разом з тим діячі цієї школи стоять досить близько і до російського літературного життя, беручи і в ньому іноді систематичну участь, і таким способом одбивають у своїй діяльності й деякі впливи з російського письменства, що саме тоді почало виринати з нетрів сентименталізму й творами Жуковського, першими поемами Пушкіна та інших закріпило романтичний напрям і стояло вже на дорозі до художнього реалізму Гоголя. Щодо правобічної України, з її сполонізованою вкрай інтелігенцією, то хоч вона й не подавала ще тоді ознак українського національного руху, прориваючись поки що самими політичними змаганнями, проте ж і там з'являються провісники неминучого національного відродження в так званій українській школі польського письменства. Це теж надзвичайно характерно, що складалася й вона переважно з вихованців теж єдиної на правобічній Україні вищої школи — Кременецького ліцею. Ці перехрещені на всі боки впливи разом з місцевою національною основою дають досить цікаву, хоч і поплутану вельми картину літературного руху 20 — 30 років на Україні, з романтичним в основі своїй напрямом, що викликав інтерес до народності і всього, що її характеризує — народної мови, старовини, поезії, звичаїв. На

Електронна бібліотека української літератури

романтизмі сходилися всі різноманітні впливи, під які підпала тоді була Україна, а романтизм живився тут місцевими соками й допомагав українському національному рухові. От через що в огляді українського письменства знову ж не годиться обминати й тих спроб літературної продукції, що мовою своєю не були ще цілком українськими: це — українська школа в польському письменстві та гурт російських письменників, що писали на українські сюжети. Між одними і другими є певного роду паралелізм у настроях і літературних засобах, та навіть і причини, що викликали їх до життя, багато мають дечого спільного. І ті, й другі — кожне з свого боку — впливали на суто українське письменство і з двох боків спихали його, і позитивними й негативними своїми рисами, на єдино можливий і правдивий шлях — більшої й глибшої уваги до рідного народу. Навіть своїми помилками вони викликали реакцію серед українських письменників і приневолювали їх глибше й дужче реагувати на події й вимоги життя та краще й повніше виявляти обличчя свого народу, на його насущні інтереси озиваючись. З другого боку, допомагають вони й тому наростанню національної самосвідомості, що почалося в середині самого ж українського громадянства, давши видимим знаком своїм початки українського письменства. Денаціоналізоване освічене громадянство українське тільки в такій чужій одежі могло приймати спочатку саму ідею національного українського відродження, і з цього погляду сам-один Гоголь скільки зробив своїми російськими оповіданнями на українські сюжети. Що ж діяти: ліків часто доводиться заживати не в чистій формі, а в легких для організму препаратах...

2. Серед польського громадянства і в минулому часто прокидався був інтерес до українського життя і до тих цікавих на погляд сторонньої людини форм, які їй видаються типовими. Так, у давні часи в очах шляхетного панства Січ Запорозька високо стояла, як оригінальна школа військової науки, і серед братчиків на Запоріжжі стрічаємо членів аристократичних родин, що вчились там козакувати. Це одбивалось почасти і в польському письменстві, де вже в XVI і XVII ст. знаходились письменники (Шимонович, Кльонович, Зіморовичі й ін.), що бралися до українських сюжетів. Особливо любили тоді виводити тип козака, гульвіси й очайдушника та різуна, що на довгий час зробився був трафареткою для польських авторів. В одному польському вірші р. 1620 так, напр., змальовано козака:

Tych ojczyzna — swiat wszystek, dom — wszelka kraina, Niz ojcem jest wlaściwym, matka Ukraina.

До вірша додано, звичаєм тих часів, і „герба козацького”: з кухлем у руці сидить козак на барилі. Пізніші козацькі повстання розбили, правда, серед польського загалу той ідилічний погляд на козацтво, зате для окремих людей боротьба України з Польщею глибше поставила питання про стосунки між двома народами і знаходились серед поляків люди, що ті питання розв'язували без націоналістичного засліплення, в злагоді з щиролюдськими поглядами. Таким був, напр., Данило Братковський, цей „хлопоман” XVIІІ ст., що головою наклав за свою приязнь до українського народу; таким був благородний мрійник XVIII ст. князь Яблоновський, — „князь Микола”, як його звали українські селяни, — що марив про відродження давньої слави козацької; були безперечно й інші, не такі, може, блискучі, серед польського громадянства постаті, яких тягло щось до України та її

Електронна бібліотека української літератури

народу. Цей неясний потяг, що склався був на свого рода традицію, з особливою силою прокидається вже в XIX ст., коли романтизм збудив загальний інтерес до народного життя: виходить на сцену в польській літературі цілий гурт письменників, відомих під назвою української школи.

Зародки української школи позначилися в польському письменстві в 20-х роках XIX ст. це була, писав проф. Третяк, „третя унія” по політичній та церковній, унія поетична, літературна — з такими ж, додамо невеличкими позитивними наслідками, як і тамтих дві. Вплив романтичної поезії з Заходу, заснування культурного центру вищої польської освіти на території України, в Кременці, ентузіастична діяльність таких людей, як Ходаковський, нарешті проживання на Україні й через те любов до неї, як до родимого краю — такі були ті причини, що витворили серед польського чи тільки спольщеного громадянства українофільський настрій. Романтизм кликав до народності, казав серед народу шукати скарбів поезії. Серед якого ж народу? — постало питання у поляків на Україні. Польський народ був далеко, до того ж у поляків народна поезія того часу вже ніяких скарбів не мала; особливо вражало ентузіастів народності те, що серед польських мас жодних не було споминів про минуле в формі історичної поезії, і вже перші романтики, як Бродзинський, поясняли це шляхетським гнітом та сваволею, що придушили в Польщі простий люд і вибили з його пам'яті згадки про славну старовину. Натомість тут же під боком, серед простого народу на Україні, розгортався невичерпний запас народної поезії, величезні скарби історичних пісень, переказів та традицій, величні навіть зразки національного епосу. Правда, той „хлопський” народ був ніби таки одмітний од польського; правда, й та поезія хлопська багато в собі містила прикрого для Польщі, як держави, і для поляків шляхетського стану, до якого належали наші романтики, — але трохи ретуші, трохи фантазії — і різницю можна було затерти. Поляки, що в мріях бачили тоді давню, історичну, блискучу, „od morza do morza” Польщу, взагалі звикали дивитись на Україну як на неподільну частку Речі Посполитої, на політичне відродження якої були тоді певні надії. Українське „хлопство” здавалось їм тільки варіацією польського; Подніпрянщину вважали вони за таку ж щиро-польську землю, як і країну над Віслою. І тут і там сиділи ж „поляне”, як писав Залєський. І от польські поети, що народились, виросли й виховались на Україні, поруч свого польського патріотизму, виховують ще й місцевий патріотизм, український; свою любов до України, як частини польської землі, свої українофільські в згаданому розумінні симпатії вводять вони в коло літературних польських інтересів і тем. Вже в романтичному катехізисі згаданого Бродзинського знаходимо надто цікавий припис для поета:

Na jakiej ziemi, z jakim ludem żyjesz razem, Takiego twoje pienia niech będą obrazem, —

і цей припис стрічав щирий одгомін у сучасних романтиків польських, що виростали на Україні. До того ж і багата народна поезія українська могла служити їм за невичерпну криницю мотивів та сюжетів, і в польському письменстві заходить на них велика мода. З'являються в польській поезії спогади про давню славу занедбаної „отчизни”, згадки про славні вчинки козацькі, — звичайно, з часу перед козацькими повстаннями проти Польщі; снуються мрії над поетичними руїнами, сумування над поважними мовчазними могилами

Електронна бібліотека української літератури