Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

протестанства. Симпатичніший був Данило Туптало (1651 — 1709), відомий більше, як св. Димитрій Ростовський. Ще в Україні написав він кілька творів (“Руно орошенное”, 1680) і розпочав знамениту працю „Четіи-Минеи”, величезну збірку житій святих, з якої потім у друкованих виданнях винищено всі ознаки української мови (...,,біша написані свойствениим зде Словеноросійським язиком”). На Московщині він увесь час тужив за рідним краєм і почував себе тяжко серед тієї партійної боротьби, свідком якої довелось йому бути (,,Діяріушъ”). У Ростові Димитрій заводить, звичаєм київських вихованців, шкільний театр, для якого сам написав кілька драматичних творів. Серед інших українців на Москві, як Теофілакт Лопатинський (1685 — 1741), Гавриіл Бужинський (помер р. 1731), Копієвський, Кохановський тощо, особливо відзначався Теофан Прокопович (1681

— 1736), знаменитий проповідник, письменник та співробітник царя Петра в його реформаційних заходах („Регламенть духовный” — його праця). Він був уже безпосереднім попередником тих письменників, як Кантемір та Ломоносов, з яких починають звичайно історію нової російської літератури. З творів Прокоповича, цікавих для українського письменства, варто зазначити його курси поетики та риторики, складені, як був він ще професором Київської академії, вірші, як „Епінікіонъ”, і особливо трагедокомедію „Владиміръ, славенороссійскихъ странъ князь и повелитель” (1705), — мова про них має бути пізніше.

Всі ці, як і раніше згадані, письменники київської школи знаменують собою великий занепад літературного смаку, виродження форми, панування фрази й тієї схоластичної штучності, за якою рішуче видихавсь усякий дух живого життя. Коли рівняти їх до літературних діячів попередньої доби, кінця XVI й початку XVII ст., то треба буде признати в письменстві очевидний регрес і щодо змісту, і особливо щодо мови в творах київської школи. Твори попередніх письменників, незважаючи на досить велику стихію, писано все ж таки українською мовою. Тепер справа стоїть інакше. З одного боку, Київська академія з її принциповою схильністю до мертвої латини викорінює почування живої мови; з другого, так само діє й підроблювання до Московщини та свідоме іноді бажання і там знаходити собі читачів, — і от ми бачимо, що з половини XVII ст. починає потроху вироблятись той тип літературної мови на Україні, що намагається порвати всякі зв'язки з живою мовою. Дедалі, то все більше мова офіціального письменства одбивається од народної й переходить на суто слов'янську основу. Поруч із цим процесом іде й схоластична мертвота в змісті, дедалі збільшується безодня між письменством та живим життям, заводиться якийсь свого роду псевдокласицизм на українському ґрунті, панування самих мертвих форм без жодного натяку на якусь сміливу думку. В житті інтереси релігійні, що заступали спочатку національну й соціальну сторони життя, одсовуються потроху назад і натомість усе дужче бринять і озиваються силоміць приглушені насущні потреби. А письменники, виховані в академії на схоластичній науці, по-старому не можуть ані на ступінь одійти од суто релігійних тем і по-старому ж провадять завзяту полеміку на богословському грунті. Вони не пішли за життям і життя обминуло їх, поставило всупереч з національними інтересами рідного народу. Пізніше, коли на півночі прокинулось, починаючи з Ломоносова, бажання заснувати літературну мову на мові народній великоруській, ця течія стрілася з готовим ґрунтом серед українських письменників того часу і вони знов же поступаються правами своєї мови,

Електронна бібліотека української літератури

РОЗДІЛ III

Письменство драматичне й віршове

Початки драми. — Шкільна драма: Димитрій Туптало і Семен Полоцький. — Трагедокомедія: Прокопович, — „Милость Божія”, Кониський та ін. — Інтермедії. Довгалевський. — Вертеп. — Віршове письменство. — Шкільні вірші. — Еволюція вірша на Україні. — Панегірики і занепад шкільного вірша. Климентій Зиновієв. — Оновлення вірша з народних джерел. — Духовні вірші. — Сатиричні й історичні вірші. — Побутові й ліричні вірші.

1. В початках своїх драма й театр скрізь тісно зв'язані бувають з одправами релігійного культу. Деяка їх частина потроху одривається од своїх релігійних підстав та й емансипується в самостійну парость людської творчості. Релігійний культ наших предківслов'ян не встиг розвинутись до того ступеня, щоб випустити з себе драму, як захопило його християнство; тому драма у нас виникла не з ґрунту, не з коріння, мовляв, виросла, а прищепилась як щось готовеньке вже через наслідування культурнішим народам Заходу. Отже драматичне письменство зайшло на Україну звичайним для культурного наслідування шляхом — з західної Європи через Польщу. На заході, де служба божа одправлялась латинською, незрозумілою простим людям мовою, постав був звичай, щоб важливіші події з св. історії, особливо з життя Христового, пояснити в дії, пантомімами, що спершу й одправлялись навіть духовенством і по церквах. Згодом до пантомім додано ще й діалог, спершу латинською мовою; потім з церкви ці діалоги перейшли на цвинтар, далі на вулицю і з них витворились релігійні сценічні вистави під різдво, Великдень та інші свята, — так звані містерії (лат. misterium — таємниця), що з латинської переходили потроху й на народні мови. З містерій виробилися вже й інші сценічні вистави: міраклі (miracleplays), коли темою такої містерії були чудеса якого-небудь популярного святого, і моралі (moralites), коли виступали в п'єсі алегоричні істоти, вживлені в особах моральні розуміння, як Правда, Милость, Віра, Надія і т. ін. Таким чином первісна драма виникла з церковної служби, зміст брала з церковних подій і довгий час навіть тоді, коли вже втратила свій виключно церковний характер, тримала зв'язок з церквою, ділячи сцену трьома ярусами на рай, землю та пекло. Розвиткові драми допомогло відродження класицизму, коли знов появилися на сцені забуті латинські п'єси й писані за їх зразком нові. Найчастіше вистави практиковано в школах, які взагалі тоді, дуже близько стояли до церкви, — звідси постає зв'язана вже умовними правилами так звана шкільна драма, яку складали і виставляли школярі під доглядом учителів. І реформація, й католицтво в боротьбі між собою скористалися з шкільної драми для релігійної полеміки; особливо пильно брались до вистав єзуїти в своїх школах: раз на те, щоб боротися з реформацією, друге — щоб принаджувати учнів до себе, вони уряджають усякі ефектні вистави, пишні процесії, одправи, пасії, свята. А як тодішні п'єси іноді були дуже великі — напр., Домінікальний діалог виставлявся в Краківському монастирі аж цілих три дні й мав

Електронна бібліотека української літератури

більше сотні дій,23 — то між діями, щоб розважити слухачів, почали актори вставляти коротенькі сценки комічного характеру, взяті просто з життя і з життєвою ж таки, буденною мовою. Так витворились інтермедії та інтерлюдії на побутові теми.

В таких готових формах європейський театр перейшов і на Україну, де взагалі дуже уважно додивлялись до того, що робилося в Польщі, і переймали чи то з звичайного зацікавлення, чи навіть на те, щоб на своєму ґрунті робити конкуренцію полонізації та покатоличенню, борячись із дужим ворогом його власною зброєю. Шкільна драма, викохана в єзуїтських школах, доступається і до шкіл православних і найвищого ступеню доходить звичайно, в огнищі тодішньої освіти на Україні — в Київській академії.

Одну з перших вказівок про те, що вистави у нас у школах досить широко практиковано вже при кінці XVI ст., маємо в Івана Вишенського, що не раз гірко нарікає на занепад православних звичаїв у школах, картаючи „латинських басней учениці, зовемії казнодії”, за те, що вони „трудитися в церкві не хочуть, тільки комедії строють і грають”. Непримиренному аскетові, прихильникові старосвітського православія, дуже не до душі був отой новий звичай, занесений до того ж із ворожого табору, але життя було дужче од моралістичної науки і таки брало своє. Особливо велику вагу для розвитку драматичного письменства мали у нас інтермедії та інтерлюдії — оті „междувброшенныя забавныя игралища”, тобто живі сценки між актами релігійної драми. Ці сценки подавали суто побутові малюнки з життя, та й сама мова їх була мовою живих людей, народною мовою,

— отже цілком натурально було на Україні матеріалу для інтермедій шукати серед українського народу й звернутись до його мови. Як це було справді натурально, бачимо з того, що перші відомі нам інтермедії належать католицькому священикові Якубові Гаватовичу (1598 — 1679), входячи часткою в його драму „Tragedia albo Wizerunek Smierci Przeświętego Jana Chrzciciela”, опубліковану й виставлену p. 1619 на ярмарку в Камінці (тепер Камінна Струмилова в Галичині), де автор був тоді вчителем. Зміст обох інтермедій Гаватовича взято з світових мандрованих переказів про штукарство, тільки переложених на українські обставини та звичаї. В першій інтермедії штукар, Клим на ім'я, штуками продає заможному господареві Стецькові кота в мішку замість лисиці, а потім ще й призводить до того, що одурений Стецько зганяє злість на власних горшках; у другій Денис з'їдає пиріг, на якого було аж три голодні претенденти, що змовились віддати пиріг тому з них, кому кращий присниться сон. Мова в цих інтермедіях західно-українська, трохи забарвлена польськими та слов'янськими словами.

Перші відомі нам з тих часів драми належать: одна — друкареві Андрієві Скульському і має назву „Вѣршѣ зъ Трагодіи Хрістосъ пасхонъ” (Львів, 1630), а друга — львівському ченцеві Іоаникієві Волковичу з назвою „Розмышляне о муцѣ Христа Спасителя нашого. При тымъ веселая радость з триумфалного єго Воскресенія” (Львів, 1631). Остання — це пасійна драма, написана віршем „грубо і неумѣєстне”, як з

23 Цікавий уламок такої середньовічної вистави в одному місці дожив аж до нашого часу. В містечку Обер-Аммергау (Горішня Баварія) кожні десять літ місцеві люди власними силами виставляють пасійну драму („Страстей Христових”) на спомин про чудовне вибавлення від чуми 1634 р. Драма має кілька десятків актів і вистава тягнеться цілий день, зранку до вечора. Живий цієї оригінальної вистави опис зробив відомий англійський письменник-гуморист Джером К. Джером („Щоденник паломника”).

Електронна бібліотека української літератури

авторської скромності, але зовсім справедливо признається сам Волкович; р. 1631 на великодні свята виставляли її у Львові школярі з братської школи. До тієї ж категорії пасійних драм належать: „Містерія страстей Христовыхъ” та „Слово о збуреню пекла”, засноване на апокрифічній євангелії Никодима. Надто цікава остання драма своїм віршованим складом, що нагадує подекуди думи козацькі, справжнім драматизмом деяких ситуацій та суто побутовими відносинами в пеклі, де відбувається дія. Драматизм у „Слові” наростає, досягаючи найвищої міри, коли приходить Христос визволяти грішні душі з пекла. Люципер пробує спершу кінчити справу добрим ладом:

Прошу тя, Христе, в добрий обичай Дав мні покій і більше мі не докучай, —

але тут Христос б'є своєю корогвою по брамі і вона розпадається; Христос вступає до пекла й „освіщає ясним своїм промінем і освящає всі місця пекельнії і кропить водою і Духом святим”. „Слово” кінчиться звичайним у апокрифах комічним епізодом з Соломоном, що лякає чортів другим приходом Христа вже спеціально за ним; чорти, щоб не мати нової напасті, самі вигонять мудрого царя з пекла.

Коли центром освіти на Україні став Київ з своєю академією — „россійскою Афиною”, як звисока любили величати свою alma mater її вихованці, то тут зосередилась драматична продукція, що лишила нам кілька зразків шкільної драми. Старим звичаєм, усякі „дѣйства” повинні були складати професори піїтики, а „спудеї” їх святочно виставляли перед цілою академією та запрошеними гостями. Звичай цей додержався аж до кінця XVIII ст., коли складені за старим шаблоном твори драматичні стали вже кричущим анахронізмом. З шкільних драм першою була виставлена в академії якась трагедія про Йосифа-прекрасного в 1630-х роках, але до нас вона не дійшла; з інших відомі: „Алексѣй человѣкъ Божій” (1673), „Дѣйствіє на страсти Христовы”, „Царство натурѣ людской” (1698), „Свобода оть вѣковъ вожделѣнная натурѣ людской” (1701) і „Мудрость предвѣчная”(1703). Схоластичний дух академії дуже позначився на них абстрактним, од життя одірваним змістом (і це саме тоді, коли на Україні, як у горшку, клекотіло!) та важкою формою; такі риси гарантували їм повну непопулярність серед ширших кіл громадянства. Коли вони й мали яке значення, то хіба тільки своїми інтермедіями та ще тим, що хоч в академічних сферах популяризували саму ідею драматичних вистав. З мурів академії спудеї несли цю ідею вже в ширші маси, користуючись для вистав не з тієї тяжкої академічної артилерії, а з творів більш доступних масам. З таких творів безперечно популярнішими були декламації та діалоги або “розмови” на всякі теми, ширшим колом ближчі й цікавіші („Розмова вкратцѣ о душь грѣшной”, „Банкеть духовный” і інші). Ці „розмови” й „діалоги” здебільшого мали на меті яку-небудь практичну справу, близьку і зрозумілу не тільки високого коліна слухачам, але й простій сільській громаді. Так, напр., „Банкеть духовный” в епілозі звертається до слухачів з такою наукою:

А свої діти до школи давайте, Би ся учили в школі шанувати

Родичів своїх, як теж і Бога знаття.

Електронна бібліотека української літератури

Како Діва безсмертна на небі царствует І како спасеніє нам ходатайствует.

Другу драму збудовано більше на психологічних підставах, бо звертає вона увагу вже на процес внутрішньої у самого грішника боротьби. „Рождественская драма” показує в дії обставини народження Христового, змальовані почасти на підставі євангельської оповіді, а більше в дусі тієї шкільної традиції, що згаданим подіям надала реальних рис української дійсності і незабаром розгорнулася в так званій вертепній драмі. Виставлена в Ростові (р. 1702-го), ця драма, звичайно, мусіла бути на великоруський штиб перероблена, та все ж не згубила і свого первісного колориту. Так, напр., пастухи навіть з великоруськими йменнями („Афоня” й інші), у великоруському вбранні, серед великоруських обставин і з великоруською вимовою — лишились проте типовими українськими чабанами. Драми св. Димитрія, маючи загальний вигляд київської шкільної драми, вже стають ближче до життя і, незважаючи на дуже вцерковлену мову, все ж пробують давати постаті живих людей, як от чабани різдвяної драми, зародки суто психологічного аналізу, як у боротьбі грішника, деякі натяки на становище рідного краю і т. ін. Симпатична, гуманна самого автора вдача одбилась на цих творах виразним елементом людяності й спочуття до людини, а також щирістю й безпосередністю релігійного настрою — всіма тими рисами, що індивідуальний твір вирізняють з гущі анонімної шкільної творчості.

Далі в розвитку драматичної форми пішов ієромонах, Семен Полоцький (1629 — 1680), білорус із роду, але вихованням, настроями й літературною манерою зв'язаний з київською академією. Од нього маємо дві „комедії” — “О Навуходоносорѣ, о тѣлѣ златѣ и о трієх отроцехъ въ пещи не сожженныхъ” та „Комедія притчи о блудном синѣ”, — обидві написані в Москві, куди автора взято вчителем до царського двору. Біблійними сюжетами, як бачимо, Полоцький ще обома ногами стоїть на ґрунті попереднього драматичного письменства, так само й формою, але в розробці тих сюжетів і в деталях форми він пробує вже намацати нові підпори. У Полоцького вже не стрінемо алегоричних постатей, що переобтяжували шкільну драму і всій будові її надавали якогось ірреального вигляду; дійових людей виведено на історично-реальному ґрунті й з уст їх чуються сентенції сучасного авторові віку, коли саме почала вже прокидатись навіть у Москві хіть до освіти, коли боротьба за науку починає робитись головним нервом духовного життя.

Познах бо нині юність дурність бити (бути), Аще кто хощет без науки жити,

мовив в останньому своєму монолозі, як мораль цілої комедії, блудний син. Та навіть і сама постать блудного сина могла бути навіяна авторові тими реальними подіями з московського тогочасного життя, коли серед московців прокинулося вже бажання звідати чужі землі, як реакцію проти давнішого відчуження.

Что стяжу в дому, чему ізучуся? Лучче в странствії умом збогащуся, —

Електронна бібліотека української літератури

відповідає син на всі умовляння старого батька послухатись його й зостатись дома.

Бог дал волю, і птиці літають,

Ізвірі в лісах вольно пребивають.

Іти мні, отче, ізвОЛЬ волю дати Розумну сущу ввесь мир посіщати.

Катастрофа в замірах синових пояснюється не мандрами по чужих землях, а єдино молодим розумом мандрівця та недосвідом. Драми Полоцького, звичайно, повинні були багато втратити на своїй безпосередності через те, що написано їх на чужині й для чужої московської публіки; та навіть і в такому знезкровленому вигляді вони становлять цікавий етап хоч у формальному розвитку української драми.

2. Дальшим ступенем у її розвитку була так звана трагедокомедія, що відповідає теперішній драмі в тіснішому розумінні, й даючи вже чергування „високих” подій з „низькими”, трагічного з комічним. Хоч трагедокомедія все ще дотримується знаменитого класичного „триєдинства, але вона хоч почасти наважилася спуститись з надхмарних високостей шкільної драми і хоч трохи наблизитись до життя, не цураючись побутових та буденних постатей. Тим-то в трагедокомедіях і рельєфніше вже виступають інтермедії, що потроху перше собі одвойовують місце й дають початок побутовій комедії. Взагалі драма, не зважаючи на весь тиск шкільних приписів і скам'янілих форм, пробує розірвати це тісне кільце та й вийти на широке й вільне плесо життя і реальних людей поставити в центрі своєї уваги. Допомагало цьому те, що все ж драма мусіла шукати публіки, оберталась до ширшої громади, „поспільства”, і через те саме не могла вже нехтувати того, чим тая публіка жила і цікавилась. Найпомітніше місце в цьому процесі займає Феофан Прокопович (1681 — 1736), що дав теорію трагедокомедії в своїй поетиці і найкращий зразок цієї категорії творів п'єсою ще з київських свого життя часів — „Владимірь славеноросійскихь странь князь і повелитель” (1705), присвяченою, як показує один з новознайдених списків, гетьманові Мазепі, як „добродію і ктитору” київської академії.

Все в тій трагедокомедії, писав проф. Архангельський, було як для свого часу новиною. Вже сам її сюжет, з рідної взятий старовини, ламав традицію, що приділяла поважним драматичним творам біблійні або хоч житійні теми. Правда, і тут бачимо героя з святих, а зміст — поширення христової віри в Києві, але не тільки і, можна сказати, не стільки це захоплює автора, як боротьба між старим і новим, між застоєм і поступом, між темнотою й освітою, між грубим матеріалізмом і вимогами духа — між поганськими жерцями та грецьким філософом. Це типова драма епохи, що просвіту поставила була за найперше завдання часу. В постатях жерців з характерними прізвищами — Жеривіл, Курояд, Піяр — бачимо вже безпосередню спробу ввести в драму сатирично-побутовий елемент, взятий просто з життя, а це, знову ж таки, робило зайвими спеціальні побутові додатка в формі інтермедій і надавало архітектониці драми доброго і на той час незвичайного вигляду. Вже-бо не в механічно притулених інтермедіях, а в самій п'єсі бачила громада тих обскурантних, темних людців, які тільки нарікати могли на новий дух,

Електронна бібліотека української літератури

що враз повіяв од розумного князя: Даде вчера єдиного козла тако худа, Тако престарілого, тако безтілесна, Тако ізнуренного, ізсохша, безчестна,

Тонка, лиха, немодна, безкровна, безплотна — Єіде ножа не пріях, а смерть самохотна Постиже його.

Новиною був і психологічний момент внутрішнього розвитку, зародки якого теж спостерігаємо на драмі Прокоповича. Володимир-князь не просто ухвалив перейти у нову віру: в душі у нього теж відбувається велика боротьба, що наочно показує наростання й розвиток дії. І тут автор стає щодо психології свого героя на новий шлях, даючи замість шаблонових алегорій та абстрактних формул правдиве внутрішнє життя Володимирове, виявлене монологом. Нарешті останній акт трагедокомедії — хор з апостола Андрія та ангелів, з пророкуванням про майбутню долю Києва — зв'язує староруські часи з сучасністю, аж до останнього моменту: „зді... виждеться дім ученій” (академія). „Трагедокомедія Феофана Прокоповича, — каже Тихонравов, — одійшла з багатьох поглядів од того типу шкільної драми, що виробився був і панував в єзуїтських школах у Західній Європі; смак, вихований на читанні класиків, та уважне студіювання Арістотелевої поетики одвели Теофана од схоластичних форм єзуїтської шкільної драми”. Ті ж таки обставини, та ще добре ознайомлення з сучасною європейською літературою, привели його до нового джерела літературної творчості. На Прокоповичу можна спостерегти й безпосередні впливи тогочасної європейської драми, що саме під пером Корнеля та Расі на досягала вже вершків свого розвитку: їх автор „Владиміра” безперечно знав, і це відбилось ие тільки на загальній конструкції трагедокомедії, а й деякими деталями. Цікаво, напр., що постаті Жеривола й інших жерців у Прокоповича нагадують ваалових жерців, Матала й Навала, з Расінової трагедії „Аталія” (інакше — „Гофолія”), Написана р. 1691-го, ця трагедія, мабуть, не лишилась поза увагою такої літературно освіченої людини, як Прокопович, і могла подіяти на творення його літературних образів, не кажучи вже про композицію його драми. Взагалі щодо композиції „Владиміра”, то наша стара література драматична не знає нічого, що б порівнялося з твором Прокоповича, і не диво, що найновіший дослідник, розглянувши „Владиміра” з усіх боків, доходить до висновку, що ця перша у нас і назвою трагедокомедія „творить епоху в розвитку української драми” (Я. Гординський).

Впливи класичного письменства, зразки якого з творів Арістотеля, Сенеки, Плавта, Теренція, Лукіана Самосатського й ін. вихваляє Прокопович у своїй поетиці, ще дужче одбилися на двох пізнішого часу, біля 1716 р. написаних, діалогах Прокоповича: „Разглагольствіє тектона, си єсть древодела съ купцеме” та „Разговоръ гражданина съ селяниномъ да съ певцемь или съ дьячкомъ церковнымъ”. Крамар та городянин обороняють науку й освіту, тектон і селянин обстоюють старовину („Отці наші не вміли письма, но хліб довольний їли, і хліб тогда лучче родил Бог, нежели нині, когда писменнії і латинники умножилися”); дяк церковний спершу вагається, але згодом пристає до городянина. Цими діалогами Прокопович заплатив ще більшу данину просвітним

Електронна бібліотека української літератури