Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva
.pdfСергій Єфремов. Історія українського письменства |
198 |
щоб до свіжих рук узяти предківське знаряддя. Віра в непропащу силу творчості себе виправдала. Народна творчість здобуває потужний собі посилок у письменстві, зливаючись у ньому і з ним в одне неподільне ціле.
Ми й переходимо тепер до перших зародків того руху, що зливає докупи колективну й індивідуальну творчість і синтезує народну поезію й книжну літературу в одному спільному письменстві. Потужною течією починається це з Котляревського.
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
199 |
РОЗДІЛ VI
Котляревський та його школа
Перед Котляревським. — Впливи на Котляревського і підстави до його діяльності. — Котляревський і попередники. — Ідея оновлення. — Зміст і мотиви творів Котляревського. — Свідомість Котляревського. — Сатиричні заміри. — Cтoсунки до народу. — Вага Котляревського в історії письменства. — Наслідування Котляревському віршем. — Пузина, Макаровський, Рудиковський і інші наслідувачі. — „Котляревщина”. — Наслідування в драматичному письменстві: Гоголь-батько, Тополя й Кухаренко.
1. Бувають в історії народів дати, які немовби розривають на двоє їхнє життя і кладуть межу високу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина осталась по той бік межі, майбутність стелиться по цей, і хоча генетичні зв'язки між ними очевидні для кожної людини, проте зразу ж видно, що історія тут круто звертає з свого попереднього шляху й починає якусь нову путь, дає початок новому напряму. Немов у фокусі збираються тут, на цьому повороті, тенденції довгих віків, потайна виявляється робота багатьох поколінь. Ті самі тенденції, що не зовсім ясно стояли навіть перед своїми творцями, та сама робота, яка йшла, здавалось, тільки по інерції — враз виступають у зовсім новому світлі від однієї якоїсь події, що за одним разом робить немов підрахунок попередньому й надає глибокої ваги тому, в чому сучасники бачили свою звичайну буденщину. Такі історичні дати вічно стоять живим „указующимъ перстомъ” на дорозі поступу, незломним нагадуванням про те, що назад до старого нема вороття, що народ мусить іти все вперед од критичної події і в той бік, у який вона показує.
Ми маємо таку історичну дату, — це пам'ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою пепередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої; закристалізувавши в художній формі минуле, вона разом із тим стала зерном для майбутнього, і з неї в українському письменстві починається той потужний дух свідомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але з цього часу зробився вже домінуючою нотою в нашому письменстві. То була „перелицьована” на українську мову „Енеїда” Івана Котляревського (1769 — 1838), перший твір нового письменства, що знайшов широкий відгук на Україні.
Цілу низку питань ставить перед нами цей факт, а насамперед — які матеріальні, моральні й психічні мотиви привели Котляревського до думки писати народною мовою, де коріняться причини його впливу на сучасне й пізніші покоління, яке його місце в історії українського письменства. Без відповіді на ці питання перед нами не зовсім ясно стануть ні заслуга й вага Котляревського в історії нашого письменства, ні його місце серед діячів українського відродження.
На літературну ниву Котляревський виступає в самому кінці XVIII століття — століття, як ми вже знаємо, може, найтяжчого в історії українського народу за все його ко-
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
200 |
лишнє життя. Попередні часи страшенного напруження усіх сил народних у національній боротьбі з Польщею, коштом величезних жертв давали — так здавалося — українському народові надію на добрий розвиток його матеріальної й духовної культури під одною державною стріхою з північним сусідом і родичем. З'єднавшись на основах цілковитої незалежності й автономності щодо своїх хатніх справ, українці неначебто забезпечували себе Переяславською згодою і з міжнародного погляду й могли вже безборонно дбати про свій розвиток, розробляючи далі зародки того ладу, що позначився був на Україні за Хмельницького. На жаль, сталося інакше. Під однією стріхою було неможливо вжитися двом сусідам з неоднаковою вдачею, хіба один із них мусів поступитися собою, найістотнішими свого національного буття потребами. Поступилась Україна. Дальша історія її після Хмельниччини виявила насамперед цілковите банкроцтво політичне „командующихъ классовъ”, а це було на руку централістичній політиці Москви. Починається вкорочування „старожитніх прав і вольностей”, що довело до таких трагічних подій, як Шведчина, скасування гетьманщини, зруйнування Січі, до розкладу соціально-громадських сил на Україні, до нового „исхода” вищих класів громадянства, що знову погналися за ласкою центрального уряду — за чинами, жалуванням, ланками та нивками, кріпацькими душами... На українському ґрунті знову самотою лишилось саме простолюддя.
Не було вже за ним, як знаємо, навіть тієі дрібноміщанської верстви, що після зради панства в XVI ст. стала була на сторожі національних інтересів: політично-громадські обставини давно вже знищили той клас, як зруйнували вони і козацтво. Не з народом було й духовенство, цей найбільш того часу освічений елемент, бо нові порядки не зачіпали самої основи його життя — православної віри, і погравшись недовго і мляво в опозицію, мало не все вище духовенство й собі начепило централістичні окуляри, крізь їх дивлячись на свою рідну сторону. Покинувши на всяких непоправних ідеалістів турботи про народне добро, українське панство й духовенство XVIII ст. затямили добре одно — що, мовляв, „наше солнце вокругь нась ходить”, і справді, неначе ті соняшники на городі, потяглись вони головами й серцями до того сонця, сподіваючись звідти „великія и богатыя милости” або „панства великого, лакомства нещасного”, по спинах свого рідного народу до нього доходячи.
З письменством на Україні сталося те ж саме. Як у громадському житті народ під рукою петербурзького уряду стрівся з добре організованим поліцейсько-державним механізмом, що цілком віддав його напоталу вищим класам, так і письменство місцеве підпало під державний догляд, який погіршив його становище й звів зрештою ні на що. Польша хотіла сполонізувати Україну, та на це сили не мала, — Росія не тільки хотіла обрусити, але й мала на це, здавалось, досить засобів; Польща проти власної волі все ж таки лишала деякий простір місцевій самодіяльності, принаймні кидала поле для боротьби, — Росія ж і цього не давала, здушивши до краю всяку самодіяльність і все на централістичному млинку перемелюючи. Не дарма ж народ одзначив це в своїй пісні:
Ой наступила чорна хмара, Та й стала вже синя:
Була Польща, була Польща,
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
201 |
Та й стала Росия.
Я вже подав факти того невблаганного перемелювання, якому підпало „особое нарѣчіе” українців, їх вимова, письменство, школа, друкарні, навіть стиль архітектурний. Утиски ці з одного боку, денаціоналізація освіченого громадянства на Україні з другого — погнали українську інтелігенцію до російського письменства; серед російських письменників другої половини XVIII ст. знаходимо цілу вже метку українців з роду, як Рубан, як Богданович, як Капніст, як Наріжний та інші. З притьмаренням своєї літературної традиції — традицією робиться участь у єдиному (офіціально) письменстві; під кінець XVIII ст. це стає звичайним явищем, а російська мова — літературною мовою й на Україні. Там, унизу, серед народу та близьких до нього кіл, снуються, як ми знаємо, й далі нитки літературного розвитку, але під тиском державного принципу — українською мовою „книгь никакихъ не печатать”, вони наверх не виходять і тон у письменстві задають ті, що свою воду погнали на чужий млин. Здавалося так, згори дивлячись, ніби українська мова живе тільки в устах народу та ще недовчених і малоосвічених кіл і то тільки через те, що інакше вони не вміють говорити; вона робиться через те синонімом неуцтва, епітет — „мужицька” щільно до неї приростає. Знаючи, як у ті часи на мужика дивились, ми зрозуміємо, на яку страшну пробу виставила була доля українську мову. „Доборолась Україна до самого краю” — можна б про ті часи справді сказати словами Шевченка і, здавалось, прудкою ходою йшла вона до загибелі, до останньої втрати свого національного обличчя. Принишкло й затихло все живе, поховавшись по своїх кутках, і тільки самі „ташкентці” голосно озивалися — ті, що на українських степах робили добрий інтерес для своєї кишені; національній справі не було звідки виглядати порятунку.
Коли раптом — „веселий зневажливий сміх серед мертвої тиші почувся”. То сміявсь Іван Котляревський і дошкульним бичем свого сміху гостро вдарив по совісті земляків. Совість заговорила...
Котляревський народився р. 1769-го. За п'ять років до того (1764) скасовано тінь гетьманського уряду на Україні й організовано перші на українській території губернії — Слобідську та Новоросійську. Як минуло Котляревському шість років, зруйновано Січ Запорозьку (1775); на тринадцятому році його життя (1782) „губернскими учрежденіями” заступлено на Україні стародавні козацькі порядки; за рік (1783) козацькі полки реорганізовано на загально-імперський зразок; ще за два роки (1785) з'явилась знаменита „жалованная грамота дворянству”, з якою благополучно з козацької старшини вилупилась жменя „благороднаго дворянства” й померли мільйони вільних людей, з цього часу зовсім у кріпацтво повернутих... Поруч цієї заливи реформ, безперечно, ще жили в пам'яті людській відгуки старих традицій, споминів і таких однодушних рухів, як домагання українського громадянства в наказах депутатам до так званої „Комиссіи о составлении проекта новаго уложенія” (1767), коли не тільки старшина, а й просте козацтво, духовенство та міщанство — всі подали голос за те, щоб Україні повернути давні права, на яких „гетмань Богданъ Хмельницкій со всѣмъ малороссийскимъ народомъ приступилъ подъ державу всероссійскую”. Як бачимо, вдумливому та допитливому розумові матеріалу для міркування було більше, ніж досить. Дитячий та парубочий вік Котляревського минав серед таких подій, що в пам'ятку бувають на ціле життя, а надто в
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
202 |
тих громадських, од панства до поспільства переступних сферах (дід поета — диякон, батько — маленький канцелярист в магістраті), в яких зростав Котляревський. Так само й наука (досить за тих часів звичайна — спочатку у дяка, потім у демократичній духом та складом семінарії) не могла його одірвати від інтересів тієї сфери. Одне слово, ті літа, коли з дитини формується людина, коли перші зародки свідомості прокидаються й озивається „первый младенческій крикъ въ человѣкѣ родившейся мысли” — у Котляревського минали за таких обставин, які руба ставили питання: за кого руку тягти — чи за свіжовипечене на Україні „благородное дворянство”, чи за свіжо-поневолений „подлый народъ”?
Котляревський рішуче пристає до останнього. Народ був тією матеріальною підвалиною, на якій заснував свою діяльність батько нового українського письменства; ґрунтом для неї була попередня література — чи то в формі напрочуд багатої народної поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів попереднього періоду, з їх несвідомим демократизмом; чи в віршах отих — імена їх же ти, Господи, назви — „мандрованих дяків”, цих невідомих співців, що юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, підновляючи традицію власного письменства; чи то, нарешті, в історичних творах, як от літопис Величка й інших, з їхньою любов'ю до рідної землі, та в етичній науці самостійного філософа Сковороди з його вже принциповим демократизмом та свідомою прихильністю до „чорного народу”. Надто ідейний вплив Сковороди позначився на творах Котляревського, всю літературну діяльність якого можна вважати практичним прикладом теоретичної тези Сковороди, що наука й письменство не повинні обмежувати свого впливу самими верхами нації, а мусять служити цілому народові, усім тим, „кто имѣеть право сказать: и я человѣкъ, і МНѣ, что человеческое, то не чуждо”. Народолюбний та українолюбний дух українського філософа витає над життям і творами першого письменника нових часів, і без великої труднації можна вишукати чимало паралельних думок з творів Сковороди й Котляревського. Наука філософа додала поетові ідейного оправдання й теоретичних підстав до невиразної, суто стихійної любові до рідного краю, яка жевріє у кожної людини, аж поки великим огнем спалахне від враження кривдою, батьківщині заподіяною. Філософічні абстракції Сковороди вилились у Котляревського в конкретну форму літературної діяльності мовою рідного народу.
Як бачимо, Котляревський не постав отак собі несподівано, як Венера з шумовиння морського, а міцним корінням держиться весь у минулому, замикаючи собою цілу фалангу попередніх літературних діячів, та разом і нову починаючи течію в нашому письменстві. Твори його попередників, цікаві з літературного боку як пам'ятки тодішньої творчості, тільки такими пам'ятками й зостаються в наших очах, бо автори їх не мали ще сили цілком порвати з традиційною формою й одверто і свідомо стати на службу народним масам. Котляревський же — волею чи неволею, свідомо чи несвідомо, це ми зараз побачимо — піднявся на висоти, кажучи словами Куліша, соціального реформаторства, ставши за той primus movens, що дає почин цілій течії в громадському житті й надовго визначає її напрям. Коли з'явився Котляревський, нива українського письменства була вже впорана й прочищена, та лежала вона поки що облогом, дожидаючи того, хто б прийшов до неї з добрим знаряддям, доклав рук своїх та праці, зорав цілину й зерном добірним засіяв її на користь рідному краєві. Ця остання робота була вже індивідуальною заслугою
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
203 |
Котляревського. Через те твори його не саму тільки літературну ціну мали й мають, а зробились фактором громадської ваги, стали тим зерном, з якого однаково росте і письменство українське, і громадський рух на Україні, як певний комплекс ідей, що кладуть свій знак на всій національній справі.
2.Котляревський і сам не відмежовував себе гостро від своїх попередників, навпаки
—зв'язував свою літературну діяльність з їхньою, кладучи таким способом нитку непорваного розвитку літератури. Цікаві з цього погляду свідчення знайдемо в самій „Енеїді”. Довівши свого героя до пекла, Котляревський ніби спиняється, роздумуючи:
Тепер же думаю, гадаю – Трохи не годі і писать: Ізроду пекла я не знаю, Нездатний, далебі, брехать. Хіба, читателі, пождіте, Вгамуйтесь трохи, не галіте, Піду я до людей старих. Щоб їх о пеклі розпитати, І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх (ІІІ, 41).
Щo під „людьми старини” не Вергілія тут розуміє автор, бачимо з дальших слів, що „не так тепер і в пеклі стало, як в старину колись бувало і як покійник описав”, і через те Котляревському інших доводиться шукати джерел. Вергілія, — каже він, —
Я може що-небудь прибавлю, Переміню і що оставлю, — Писну, як од старих чував (ІІІ, 42).
І читаючи у Котляревського про пекло, бенкет на Олімпі, пригоди Троянців і т. ін., мимоволі згадуєш оту літературу різдвяних та великодних віршів інтермедій та інтерлюдій, відгуки якої безперечно дійшли до нього: тон, манера, стиль, лад і спосіб віршування, навіть подробиці деякі — на все це мав автор першої української поеми гарні зразки в творах своїх попередників. Але разом з тим була безперечно у нього думка і про нові методи творчості, про новий зміст, — він-бо не йшов наосліп за попередниками. Згадуючи „старих муз”, яких до смутку знайдеться „у всякім городі, в повіті”, Котляревський додає:
Я музу кличу не такую; Веселу, гарну, молодую, —
Старих нехай брика Пегас (V, 118), —
і в словах цих можна, коли хочете, бачити ту ідею оновлення, з якою брався
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
204 |
Котляревський до своєї справи. На готову літературну ниву прийшов він з добрим знаряддям, засіяв її новими літературними формами, дав їй свіжий зміст і чисту народну мову, прищепив їй виразно народолюбний, глибоко-демократичний напрям і справив молодий паросток на ту дорогу, на якій він міг зродити багате й ідейно чисте письменство. Це власне й було тим новим словом, що сказав Котляревський, і воно справді таки скидається на соціальне реформаторство, бо самим літературним полем вплив його не обмежився, а глибоко зачепив, як далі побачимо, і сферу громадських стосунків на Україні. Читаючи талановиту пародію Котляревського, сучасники не тільки реготалися з автором із волоцюг-троян, з богів та півбогів, яких сміливою рукою постягав він з недосяжного Олімпу. Взявши богів тих на посміх, вони побачили заразом, що мова, якою в устах простого народу гордувало вельможне панство та всі ті, що до нього пнулися й тяглися, мов до сонця — що та мова в руках у справжнього майстра слова обертається в чарівне знаряддя краси та глибоких думок. Не до сміху, мабуть, було їм і тоді, коли враз після вибухів веселого реготу перегорталися сторінки і бриніли з них тихо, щирим смутком та жалем глибоким оповиті, спомини про вільну старовину, про незабутнє минуле. А їх по всій „Енеїді” чимало порозкидано, отих теплих згадок про твори народної поезії, про історичні події, про невмирущих осіб — про Сагайдачного, про Січ, про те,
Як в пікінери набирали, Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину, І неня як свою дитину 3 двора провадила в поход,
Як під Бендер'ю воювали, Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год (III, 3), —
про все, одне слово, як „вічной пам'яті бувало у нас в Гетьманщині колись”. І оці теплі згадки повинні були соромом пекти душі легкодухим забудькам і навівати симпатії до незахололої ще бувальщини рідного краю.
Та й не саме минуле ставив перед очі сучасному громадянству Котляревський. Пробував він показувати шляхи й у майбутнє, даючи підстави для нового світогляду, навчаючи, що
Тоді найбільш нам допікав. Коли зла доля однімає, Що нам всього миліше єсть. За милу все терять готові — Клейноти, животи, обнови;
Одна дорожче милой — честь (V, 39).
І що найважливіше — оту честь поет бачить у любові до рідного краю та в праці на користь загальну. Адже це з „Енеїди” діди наші вичитали, що
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
205 |
Любов к отчизні де героїть. Там сила вража не устоїть. Там грудь сильніша од гармат.
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицарь — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат (V, 94);
або ще —
Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку —
Лети повинність ісправлять (V, 97).
Ідивною новиною здавались такі речі серед сучасного поетові покоління, що „любов
котчизні” проміняло на „желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію”, що „общее добро” заступило одвертим гарбанням того добра у власну кишеню... І такі речі тим більше повинні були робити враження на сучасників, що веселий звичайно автор у таких місцях не сміється. О, ні — не сміється він: тугою, докором живим бринять його згадки про старовину та нагадування сучасникам про забуту повинність до рідного краю. І думку не одного, певне, з тодішніх „малоросіян” задержали на собі оці гіркого й тужливого почуття повні слова веселого автора. Цьому допомагав ще надзвичайний хист Котляревського конкретизувати свої думки, виразно означати свої ідейні заходи. Не тільки в абстрактних формах говорить він про повинність, не тільки абстрактну Людину, модну тоді Людину з великої літери, ставив він перед очі сучасникам — ні, не забував він і конкретної людини, людини з маленької літери, тієї людини, що саме тоді під панськими канчуками йшла панщину робити, — і сміливо кинув у вічі „благородному шляхетству”:
Панів за те там мордували І жарили зо всіх боків, Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів (ІІІ,70).
Цілком конкретне лихо, видиму кожному болячку — кріпацтво має тут на увазі автор. І характерно, що з панів-кріпосників починає він подорожування свого Енея” по пеклу: не мимохіть, видно, й не випадково зірвалась у нього ота колюча строфа про панів, а як результат того, що глибоко було на серці. Взагалі, опис пекла й раю — це, можна сказати, центральні місця в „Енеїді”, центральні з погляду громадських симпатій та антипатій автора і його світогляду — гуманного й широкого, що не спинявся перед гострим словом, щоб заплямувати огидну, на його погляд, кривду („і всякі тут були кати”) і мав теплі нотки в голосі для всіх „униженныхъ и оскорбленныхъ”. На Енеїв запит, хто до раю дістався? —
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
206 |
„Не думай, щоб були чиновні, — Сивілла цей дала одвіт, — Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт.
Не ті це, що в цвітних жупанах,
Вкармазинах, або в сап'янах, Не ті ж, що з книгами в руках; Не лицарі, не розбишаки, Не ті це, що кричать: „і паки”, Не ті, що в золотих шапках. Це бідні нищі, навіженні, Що дурнями счисляли їх; Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх; Це — що з порожніми сумками Жили голодні під тинами, Собак дражнили по дворах; Це ті, що „біг-дасть” получали, Це ті, яких випровожали
Впотилицю і по плечах”
(III, 122 — 123).
Буває, правда, в раю і з старшини дехто та з панів,
Но тільки трохи цього дива, Не кваплються на це вони, —
додає зараз же Сивілла. Як бачимо, соціальні симпатії та антипатії Котляревського так гостро окреслені, що не можуть ніякої викликати непевності, і коли ще першим деяку трафаретність можна б закинути, то для антипатій знайшов він таку потужну мову й такі фарби блискучі, які надають його образам ціну громадського документа. За ними чутно широкий розмах певних ідеалів, що керували поетом у житті й вели його шляхом соціально-громадського реформаторства. І цим найбільше, а не самими літературними прикметами, й можна пояснити величезну популярність „несравненной”, на погляд сучасників, „Енеїди”. Її сотні списків ходило по Україні ще до першого друкованого видання, а друковані примірники розбирали люди зараз же по виході в світ; її всюду стрівали „сь восторгомъ: всѣ сословія читали ее отъ грамотнаго крестьянина до богатаго пана”; про неї знають недобитки запорожців за Дунаєм; її Наполеон І вивіз, як варту уваги пам'ятку, із свого нещасливого походу в Росію... Така популярність добре показує, що не марно пролунав у повітрі голос Котляревського, а зачепив якісь-то струни в душах у сучасників.
В попередніх рядках почасти вже є, мені здається, відповідь і на друге питання щодо Котляревського — про психічні мотиви його діяльності, інакше кажучи, про його свідо-
Електронна бібліотека української літератури
Сергій Єфремов. Історія українського письменства |
207 |
мість. „Сам Котляревський не знав добре, що він творить”, — писав Куліш у „Хуторній поезії”, вже позбувшись своєї колишньої зневаги до автора „Енеїди”. „Він, — каже далі Куліш, — покорявсь недовідомому велінню народного духу, був тільки знаряддям українського світогляду”. Але ж, — одкажемо, — це ж психологічно неможливо: бути несвідомим знаряддям чужої свідомості, що в певному світогляді виявляється. Та й як чиєсь веління може бути недовідомим, якщо воно на новий скеровує шлях, ініціативу даючи й почин думці та ділу? Справа такої величезної громадської ваги несвідомо не робиться, а тим більше, коли людині йти доводиться першій, доводиться шлях прокладати по запущених нетрях, таку справу розпочинаючи, яка в корені суперечить звичайним і звичним поглядам. Несвідомо можна тільки протоптаною стежкою йти, а не топтати її іншим. З Котляревського був не якийсь волоцюга дяк-пиворіз, на зразок отих невідомих творців „компліментів блудних”, які просто не могли говорити інакше, як простою мовою, і які все ж на котурни пнулись і силкувались іноді з-письменна закидати, бо у письменного, мовляв, „особний політичний звичай” має бути. Між бідним пиворізом, що заробляв своїми „кунштами”, та блискучим офіцером дистанція таки чималенька. З другого боку, й освітою своєю, хоч і не дуже великою, Котляревський належав до тих перших кадрів української інтелігенції, перед якими стелилась широка дорога — в російське письменство, і тією дорогою таки й пішли його старші і молодші сучасники, як Богданович, Капніст, Наріжний, навіть приятель і мало не товариш шкільний Гнідич. Чому ж Котляревський, замість цієї добре вже протертої стежки, вибрав собі іншу — таку, на якій ще хто-зна що могло його спіткати? Знову кажу — без намислу, без свідомості, і свідомості зовсім не примітивної, до таких справ не беруться люди. Та й поминувши такий психологічний здогад, маємо й фактичне свідчення про те, що коло праці своєї заходивсь Котляревський „по долгомъ обдуманномъ приготовленій” і, отже, ставився до неї серйозно „По окончанін курса наукъ въ семинарии, — пише один з найперших біографів поета, — Котляревскій нѣсколько времени занимался въ частныхъ помѣщичьихъ домахъ обученіемъ и воспитаниемъ дѣтей; бывалъ онъ на сходбищахъ и играхъ народныхъ и самъ, переодѣтый, участвовалъ въ нихъ, прилежно вслушивался въ народный говоръ, записывали пѣсни и слова, изучалъ языкъ, нравы, обычаи, обряды, повѣрья, преданія украинцевъ, какъ бы подготовляя себя къ предстоящему труду”. Звичайно, оте „какъ бы” цілком не до речі, якщо справді Котляревський мав оту широку етнографічну програму, про яку говорить біограф, а що інакше й бути не могло, тому маємо найоб'єктивнішого свідка — самі твори Котляревського, повні таких побутових деталей і такого докладного знання й розуміння народного життя, яких з ґанку панської оселі або з віконця старомодної карети не добудеш. Одне слово, у Котляревського бачимо той самий серйозний і живий інтерес до української народності, який його молодшого сучасника Ходаковського послав „ходити в народі” й який опісля дав такі блискучі результати в працях українських етнографів, — а про їх же свідомість ніхто й мови не здіймає; та й сам метод його „хожденія въ народъ” був точнісінько такий, що й у якогонебудь Костомарова наприкінці 30-х років XIX ст. Не дарма ж Котляревського часто звуть першим українським етнографом: одно це вже показує, за яке серйозне етнографічне джерело має наука етнографічна його твори.
Але щоб дійти певного ладу в питанні про національну свідомість Котляревського,
Електронна бібліотека української літератури