Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

„Перекотиполі”, Квітка дає зразок того, як правда перемогла й подужала неправду, виявивши її через такого випадкового й німого свідка, як степове бадилля. Мотив це в світовій літературі досить звичайний, але Квітка надав йому свіжих барв і цілком самостійної обробки. Мені здається характерним для Квітки вже те, що він зацікавився таким сюжетом. Оцей потяг до правди, невтомне шукання її й повна віра, що правда переможе навіть там, де, здавалось би, жодних на те виглядів немає — це головний мотив Квітчиних творів і власне всі вони в тій або іншій формі, позитивну чи негативну дають ілюстрацію до питання, як жити по правді, або виставляючи просто ідеал правдивого життя, або показуючи, що робиться з людьми, коли вони одбігають од того найвищого мірила людських учинків. Правду Квітка розуміє широко, перед лицем її на цім світі всі рівні: всі тут, каже Квітка, „такі ж гості, як ти і усякий чоловік — чи цар, чи пан, чи архиєрей, солдат, чи личман” („Маруся”). За наших часів це трюїзм, але не забуваймо, що за Квітки інші думки панували, інший і погляд був на личмана, на кріпака, на трудящого взагалі чоловіка. І всіма своїми творами Квітка протестує проти поділу людей на вищих і нижчих, дарма що жодним не обізвався словом проти кріпацтва і не в ньому бачив сучасне лихо світове. Лихо для нього було найстрашніше в моральному занепаді людини, добро і правда — в моральній вищості людської природи. Звідси й виникає у Квітки нехтування соціальною стороною людського життя та моралізаторський тон його оповідань, їх дидактична тенденція, що скрізь проглядає од першого й до останнього оповідання. Подекуди й шкодить художній цілості оповідання ця тенденція і читач з досадою од неї одмахується; подекуди вона міцно злютована з самим змістом, випливає з образів і читач мимоволі вбирає її в себе разом з художніми образами. Але без науки, без моралізування не можна собі уявити Квітки, як не можна й одібрати в нього отого невпинного шукання життєвої правди. Правди шукає Наум Дрот („Маруся”) і знаходить її в покірливості перед тим, що вважає за вищу волю. В ім'я правди побивається Тихін Брус („Добре роби, добре й буде”), що принципом життя поставив широку формулу: „брат наш — усяк чоловік, хоч з нашого села, хоч з другого, хоч з города, хоч німець, хоч турок, — усе чоловік, усе боже создание”, і практично свою діяльність звів до того, що „треба тут заробляти, щоб там від нього (Бога) милость мати”. Через те ось і вражає таким дисонансом дивовижний кінець цього оповідання — з тією медаллю нещасною, бо він величну і вічну ідею цілого розмінює на дрібняки хвилинної суєти. Задля правди терпить знущання і правди добивається Ївга („Козир-дівка”), що не розуміє навіть, як можна спинитися на половині дороги, не дійшовши цілої правди. Ради правди зреклася власного щастя і світ собі зав'язала Галочка („Щира любов”), що мала право сказати: „я сполнила самий святіший закон його (Бога): душу мою положила за мого друга, щоб відвернути від нього горе! Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалася... не змогла... я чоловік”. Правду — знайшов Петро („Сердешна Оксана”), що мав досить сили в собі, щоб простити за зневажене кохання і своє розбите серце віддав таки любій людині. Правдою керуються герої повісті „Божі діти”, та й зміст інших оповідань, навіть жартівливих анекдотів, можна скрізь звести до примату правди в людському житті. Не кожного разу ви згодитеся з автором щодо вартості його правди. Іноді вона здається вам, а надто тепер, прописною правдою; іноді, як у згаданому медальному епізоді з Брусом, вона аж верне од себе, — але все-таки ви не можете в героях не бачити особи автора, що не з холодним серцем ставиться до

Електронна бібліотека української літератури

насущних, здавалось йому, питань. Ставлячи за найпершу повинність натури людської моральну чистоту, особисту правдивість та добрість, Квітка й шукав зразків цього в людях і найлюбіші йому постаті були ті, що „душу свою полагають за други своя” в якомусь чистому, ідеальному пориві. Ради цієї правди ідеальної він навіть правдою реальною, правдою життя ладен був поступитись, — ось звідки взялись у нього ті добрі справники та губернатори, що, немов класичний отой deus ex machina, з'являються на допомогу доброчинним героям, коли драговина життя от-от має їх засмоктати. Квітка дуже добре бачив увесь нелад сучасного життя і сам завдавав йому досить дошкульних ударів, малюючи здирство, кривосуддя, продажність („Конотопська відьма”, „Козир-дівка”, „Шельменко”, „От тобі і скарб” і т. ін.), але все це знов-таки брав він як особисті вади, як гріхи проти тієї правди самоствердження, яку над усе ставив він у житті. Він і в думках собі не покладав, що ці вади мають підвалину в соціальному ладу, — більше, соціальні кривди не існують для нашого письменника, хоч не раз до них він так щільно підходив, що треба було один тільки останній крок зробити, щоб зрозуміти, де корінь і сила усього лиха. І Квітка того ступеня останнього не зробить. Здається, трудно й уявити собі картину соціального розпаду страшнішу над ту, що змальовано в повісті „Козир-дівка”, коли Ївга ходила правди у всякого начальства шукати, і ці сторінки своїм живим реалізмом є, мабуть, чи не найкращим з усього, що написав Квітка. Типи отих „судящих”, од низу до самісінького верху, що „вони на те судящі, щоб підписувати, а на те секретарі, щоб писати, як їм хочеться”, змальовано так реально і з такою правдою художньою, що можуть бути найдужчим документом проти того загального ладу, який їх плодить і їм потурає. Що ж Квітка? Раз тільки не видержав і дав загальний, синтезуючий штрих: „вже начальники позбігалися, як тії мухи до меду, бо вже звісно, що кому припаде біда, кому лучиться лихо, а судящим то відсіля, то відтіля перепадуть хаптурки, попаде дещо і у кишеню: вони на те судящі”... Але це випадок, автор усе-таки кінець-кінцем обмежиться безсилим: „лиха година з такими судящими”, або вичитає їм нотацію: „коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав Бог день — і йди до свого діла та розглядай пильно, щоб усе по правді зробити, а опісля вже й гуляй”. І як найвищу інстанцію, згадає він їм хіба що на тому світі кару: „Нехай лишень ніс поткнуть от туди! Згадаються їм і бублички, і сахарець, і родзиночки, і усе-усе. Не минеться і те, що не знаючи діла, тільки підписували за секретарем; ніщо не минеться”. Мала це втіха для цьогосвітських Левків та Ївг і лиха знайшли б вони, а не правди за такого ладу. І щоб не дати їм пропасти, щоб таки правда зверху була, не зостається нічого іншого, як доброго губернатора вигадати, нанизуючи випадок на випадок наперекір усякій правді — і реальній, і художній.

І так у Квітки всюди. Без усмішки не можна тепер читати, напр., його „Листів до любезних земляків” з наївними порадами жити великими сім'ями, не ділячись, тікати од „проклятої горілочки”, працювати („сюди-туди мотнися, сокиркою порубай, ціпом помахай, скотинкою пороби”) та дбати про чорний день, кидаючи всі зайві гроші на схованку в забиту скриньку. В „Листах” довелося Квітці вперше говорити на цілком соціальні теми, довелося згадати й кріпацтво — питання, яке він систематично обминає в своїх повістях, — і от яка ідилія вихопилася з-під його пера: „як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, так над своїм підданним усяк поміщик убивається (!), подушне розприділя, порядок

Електронна бібліотека української літератури

дає і захищає їх від усяких обид чи по сусідству, чи від чого б то не було; некрут дає по своїй волі кого і скільки слідує, і усяке таке, як є у своєму господарстві. За те (!) вони повинні поміщику своєму робити, слухати його у всякім ділі і як отця і начальника почитувати; а через те облегчениє є начальству: вже їм нема хлопот прямо з мужиками” і т. ін. Що це — кріпосник завзятий пише? Ані трохи, — просто людина, для якої зверхні обставини життя дуже мало що важать, а через те заведений соціальний лад мусить бути недоторканим; ця добра собі людина навіть не журиться питанням, чи підкреслене у нас „за те” справді стоїть у якомусь логічному зв'язку з „клопотом” пайовим, бо для неї особиста мораль, а не громадські форми на першому стоять плані. Так само і з державним ладом. Заохочуючи, напр., платити податки прикладом Христа, що своє „кесареве кесареві” оддав грішми, з риби вийнятими, автор цілком забуває, що тепер таких чудодійних грошей не буває, і через те вся його наука б'є якось мимо мети, яку він собі націлив. Кінець-кінцем ось на яку вбогу, пісну мораль зводяться у Квітки неначе силоміць видушені міркування на громадські теми: „поперед усього вчіте їх (дітей) Богу молиться, до церкви божої ходити, начальників і батька й матір слухати, старших себе шанувати і против усякого, хоч против меншого себе, звичайним бути” („Листи до любезних земляків”). На більше не спромігся наш симпатичний автор, хоча дуже близько стояв був од зовсім іншої науки. І тим ближче, що картини його з панського побуту багато подають антитез до змальованої щойно ідилії в людських стосунках.

Он до яких мізерних результатів довело нехтування громадської сторони в житті людину, що вміла добре спостерігати життя й мистецьки його малювати. Оте нехтування викривило цим разом його художнє дзеркало, в якому поруч дійсного життя, що хотів автор показати (згадаймо — „почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадется на глаза?”) — часто одбивалась ніде в світі небувала й неможлива ідилія добрих начальників, гарного життя під панською рукою, чудових порядків там, де вся держава, мов червою, кривдниками кишіла й була „черна неправдой черной”, мовив один із Квітчиних сучасників. Те ж саме викривлене особистими поглядами дзеркало одбило в собі й надзвичайний роялізм Квітки, що іноді доходить до блюзнірських, як на релігійну людину, поривань, і цілковите нерозуміння таких політичних подій, як, напр., польське повстання. Квітка на все кругом дивиться очима непоправного романтика, що в своїй душі утворив собі якийсь ідеальний лад і міцно за нього держиться, хоч би яке каміння сипалось йому на голову, руйнуючи рису за рисою той лад і саму правду його розбиваючи на друзки. І скільки для нас може бути симпатичний отой особистий ідеалізм такого романтика з його невпинним шуканням правди та несвідомим демократизмом, стільки ж повинна бути антипатичною його громадська низькоокість, що не може звести в систему правду особисту з правдою громадською й зв'язати їх міцною ниткою синтезу. Симпатична й гарна особисто людина. Квітка був жертвою свого панського походження й становища, однобокого виховання й малої освіти, і це все заважало йому шукати не самої правди особистої, а далеко ширшої й міцнішої правди громадської, що вбирає в себе, як частину, і ту любу Квітці особисту правду. Згадуючи нашого письменника добрим словом, як батька української повісті й творця чудових типів, особливо жіночих, ми все ж повинні одкинути цілком мало не всю його моральну науку — вузеньку й дрібну та навіть і для свого вже часу негодящу.

Електронна бібліотека української літератури

3. Кругом Артемовського-Гулака й Квітки, цих двох центральних фігур в українському письменстві 20 — 30 років, стоїть чимало інших письменників, як Боровиков-ський, Гребінка, Бодянський, Максимович, Метлинський А., Костомаров, пізніше — Петренко, Забіла, Афанасьєв-Чужбинський тощо. З них такі, як Максимович та Бодянський, більш належать українській науці, ніж письменству в тіснішому розумінні; іншим маємо дати місце тут, як літературним працівникам, що в гурті творили той фон, який неодмінно повинен бути для більших письменників, і хоч почасти задовольняли потребу в українському художньому слові.

Боровиковський Лев (1811 — 1889) почав писати по-українському, теж бажаючи показати, що „мнѣніе ложно, якобы языкъ малороссийскій способенъ только для выражешя смѣшного и низкаго”. Як на ті часи, була це досить характерна у нас літературна постать. Почавши писати під впливом подій літературного відродження, Боровиковський шукає нових стежок для письменницької роботи в тих течіях, що рясно постачала світова література. У чужих письменників — у Жуковського, Пушкіна, у Міцкевича — в формі чи то перекладів чи переробок тільки й знаходить він задоволення своїм літературним змаганням. Самостійних поезій у нього не багато („Чорноморець”, „Волох”), коли не рахувати байок, теж на інтернаціональні здебільшого сюжети. Видані р. 1852-го „Байки і прибаютки” Боровиковського тепер мало відомі, хоч трапляються серед них досить дотепні варіації на популярні байкарські сюжети, та й оригінальних чимало, оброблених лаконічно, подекуди сильно і вдатно. Боровиковський дуже рано зійшов з літературного поля й замовк, наче й не було його на світі: після згаданих „Байок і прибаюток” його ім'я ми вже ні разу не стрінемо в літературі, хоч автор ще жив десятки років.

Проте з Боровиковським увійшло до нашого письменства дещо таке, з світової скарбниці, що поставило його ім'я в історії письменства досить твердо. Вже в Артемов- ського-Гулака ми стрілися були з відгуками на ту потужну течію в письменстві, що під титулом романтизму буяла тоді в усьому літературному світі, старих богів перекидаючи й нові втоптуючи стежки для думки людської, підіймаючи перші прапори народництва в літературі. Я вже згадував, як розвивався цей напрям у нашому письменстві, що разом з літературним несло і національне відродження, на гаслах народності засноване, — і симптом романтизму знайдено у всіх наших письменників початкової доби. Типоворомантичним, напр., твором був Артемовського-Гулака „Рибалка”, на позичений у Гете мотив, з усіма прикметами й аксесуарами цього літературного напряму: з фантастичним сюжетом, з народними персонажами, з перевагою почуття, з вільною манерою вислову, що вже сама була протестом проти класичної умовності. Але справжнім батьком романтизму в нашому письменстві був таки Боровиковський: у старших письменників було це тільки епізодично, його ж уся літературна діяльність минає під знаком романтизму. Од нього самого ми знаємо, що він мав написаних дванадцять балад, заснованих на українських народних переказах. На жаль, вони свого часу не дістались друку і, мабуть, до нас не дійшли. Надрукована тільки одна з них, але саме така, що виявляє найтісніші зв'язки нашого письменства з світовим, бо на українському ґрунті прищепила той сюжет, що обійшов був свого часу всі європейські літератури.

Року 1774-го з'явилась знаменита „Leonore” німецького романтика Бюргера, що

Електронна бібліотека української літератури

засвідчила виразний вплив англійських пісень Персі та перших творів Гете. Ця балада потягла за собою цілу низку наслідувань по всіх європейських літературах, між іншим — у слов'ян: по-російськи її переробляє Жуковський („Людмила” 1808 р. та „Свѣтлана” 1812 р., а потім і дослівно перекладає); по-польськи Міцкевич („Ucieczka”) і Зан („Neryna”) і т. ін. Через слов'янські переробки нарешті, р. 1829-го, цей популярний сюжет про мерцянареченого, (не чужий українському фольклору) заблукав і до нашого письменства у формі балади Боровиковського „Маруся”. Порівнюючи цю баладу з її різномовними сестричками, бачимо, що найближче вона стоїть до Жуковського „Свѣтланы”, але те ж таки порівнювання доводить, що український автор не йшов безоглядно за своїм зразком, а вільну мав руку, в основу своєї праці поклавши фольклорний матеріал., „Його Маруся,

— справедливо зауважив Франко, — то не костюмована Світлана, то українська сільська дівчина; її суджений — то не сентиментальний коханок у селянськім костюмі, але український парубок, що приїздить до своєї судженої „з щирою любов'ю”, але не говорить з нею про ту свою любов, тільки про те, що потрібно їм для того, аби „сповнити закон”, повінчатися відповідно до українських народних звичаїв:

Вибирайте старостів! Хай музика грає! Русу косу розплітай, Хусточки заготовляй!

Отже, „Марусю” Боровиковського треба поставити в ряду із тими творами, що прилучили наше письменство до однієї з загальноєвропейських літературних течій, а самого автора вважати осадчим на нашому ґрунті романтизму, який згодом яскраво одбився надто в творах Метлинського, у перших поезіях Шевченка, та озивався навіть і в декого з пізніших поетів (Яків Щоголів). Рано замовкнувши, Борови-

'•ковський проте тривкий залишив по собі слід у нашому письменстві.

Більшої з художнього боку ваги була літературна діяльність Євгена Гребінки (1812 — 1848), якому високо-вартні „приказки” забезпечили на довгий час ім'я в історії письменства. Ще на студентській лаві починає Гребінка Перекладати українською мовою Пушкінову „Полтаву” {1831 — 1835), потім пише згадані вже приказки (вийшли в Петербурзі 1834 р.) та інші свої вірші, які так припали були до вподоби тодішньому громадянству й забезпечили популярність молодому авторові. Ці українські твори написав Гребінка, спочиваючи по військовій службі на селі на Полтавщині. Але перебравшись до Петербургу, починав він працювати і в російському письменстві — й потроху рвуться у нього ті нитки, що прив'язували його до рідного краю, він усе далі одходить од українського письменства, йдучи слідом за геніальним земляком своїм Гоголем. Російською мовою понаписував Гребінка чимало повістей та оповідань, беручи для них теми переважно з українського життя та історії. На суд нащадків приходить Гребінка як російсько-український письменник, і суд той уже вирік нелукавий свій присуд.

Було в українських творах Гребінки щось справді своє, інтимне, ліричне, але все це тікало од його, коли він переходив на чужу ниву, де йому й доводилось по суті копіювати російського Гоголя; щоб кінець-кінцем зникнути в промінні його слави без сліду для

Електронна бібліотека української літератури

російського письменства. Як російський письменник, не здужав Гребінка створити щось таке, що хоч би на короткий час пережило свого автора, і його забуто зараз же по смерті. В історії російського письменства Гребінці немає місця. Справжній талант літературний, свіжість настрою, щирість та безпосередність художнього почуття виявляє Гребінка тільки в „Приказках” та деяких ліричних поезіях, писаних українською мовою. Легкий блискучий стиль, мистецька форма, цікавий зміст та справжній гумор його приказок з тихим відтінком мрійної сумовитості в ліричних поезіях — стали причиною того, що ім'я Гребінчине стоятиме раз-у-раз високо в історії українського письменства. Це справді для Гребінки „камінь, єгоже не брегоша зиздущії”, сам автор — найперше. Справедливе і правдиве слово про Гребінчині приказки сказав Куліш: „Коли рівняти їх і до сусідньої словесності, то навряд чи є в ній кращі приказки од Гребінчиних, а тільки що сусідські дзвони голосніші від наших”. Серед українських байкарів Гребінці назавжди забезпечено одно з найперших місць поруч із кращими заступниками українського байкарства. Вол. Лесевич, аналізуючи творчість Гребінки, дуже влучно порівняв його українські твори з російськими і довів, що тільки в перших автор був сам собою й давав щось правдиве своє; не вимучене й не вимушене, свіже і настроями, і думками, й формою. І коли що зберігає ймення Гребінчине од забуття, то якраз ота невеличка книжечка його українських творів, а не великі томи російської писанини.

М'якої лагідної вдачі людина. Гребінка неначе передчував, що життя закрутить його й одіб'є од рідної стихії, і цей настрій гарно вилив у поезії „Човен”.

Як човнові море, для мене світ білий І змалку здавався страшним; Та як заховаться? Не можна ж вік цілий Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою! Пускаюсь у море І може недоля і лютеє горе Пограються з човном моїм.

Гребінчині приказки дають гарний приклад того, як художня форма єднається з добірним змістом, і це робить їх свіжими й досі, незважаючи на їх поважний вік. З м’яким гумором спиняється Гребінка на громадських вадах свого часу — кривосудді, неробстві вищих класів, кріпацькому гніті і т. ін., роблячи іноді надзвичайно гарні ліричні вставки, як-от відомий початок „Рибалки”:

Хто знає Оржицю? а ну-те обзивайтесь! Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї! Вона в Сулу тече у нашій стороні, —

Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь...

У Гребінки в приказках багато стрічаємо дотепно схоплених побутових деталей, які однією-двома рисочками дуже влучно показують обставини того часу. Напр., повні колоски у нього хиляться —

Електронна бібліотека української літератури

Мов ми, неграмотні, перед великим паном, Мов перед судовим на стійці козаки („Ячмінь”);

або:

То, сказано, пани — щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли („Рожа та хміль”),

Кріпацька старовина — з неробством та пихою одних, з хилянням та роботою тяжкою других — встає перед нами, мов жива, з цих кількох рядків. Подекуди автор навіть стилю тогочасного дотримується, як цей-ось чудовий присуд судовий, створений у дусі старих приказних актів:

Понеже віл признався попеластий, Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласти, Так за такі гріхи його четвертувать І м'ясо розідрать суддям на рівні части,

Лисичці ж ратиці оддать („Ведмежий суд”).

Це, а надто з тим класичним „понеже” — зовсім-таки сценка з старого суду з усім його крутійством та неправдами. Проте автор не зневірився, дивлячись, на отакі кривди, все-таки переважає у нього щира віра в те, що темній силі не подужати ясної правди, яка повинна наверх вийти, як те сонце в гарній байці „Сонце та хмари”:

Хмарами півнеба замостило, На сонечко мов ніччю налягло, А сонце вище підпливло І хмари ті позолотило.

Знайшов у собі Гребінка громадянську сміливість і на те, щоб дати науку вищим класам про людяне ставлення до народу. Приказка „Злий кінь” показує, що, на думку автора, тільки людяний і справедливий, без кривди народові, лад громадський може забезпечити спокій у державі. Останній рядок цієї приказки: „Пани! Чи чули, як Деркач коня піймав?” — бринить пересторогою отим усім „судящим”, що ніколи не дбали про добру славу серед народу, а тільки про власну вигоду. Взагалі треба сказати, що такі приказки, як „Ячмінь”, „Ведмежий суд”, „Сонце та хмара”, „Будяк та коноплиночка”, „Могилині родини”, „Грішник”, „Мірошник”, „Рибалка”, „Вовк і огонь” тощо, надовго зостануться коштовними перлинами нашої поезії.

Опріч поезій, Гребінка в своїй літературній спадщині лишив і прозою гарний зразок, один із перших у нашому письменстві, в якому не тільки дав художній малюнок української природи, а й виявив ідейну прихильність до рідного краю, піклування про духовні потреби своїх земляків. Ще року 1838-го, порозумівшися з Квіткою та з іншими укра-

Електронна бібліотека української літератури

їнськими письменниками. Гребінка заходжується коло того, щоб до якогось російського журналу давати під своєю редакцією самостійні додатки українською мовою. Краєвський згодився був видавати такі додатки чотири рази на рік при своїх „Отечественныхъ Запискахъ”. Ці заходи чомусь не здійснились, і Гребінка заходився тоді сам коло українських збірників. „Що ж то роблять земляки оцими довгими темними зимовими вечорами? — загадався Гребінка, списавши зимовий вечір на селі. — Давай зіб'ю їм книжку. Позбирав, що було у мене писано по-нашому, і своє, і добрих людей, що — спасибі їм — наприсилали, одніс у друкарню — от вам і книжка” („Так собі до земляків”). То був збірник „Ластівка”, що вийшов р. 1841 у Петербурзі. На жаль, це була остання вже праця Гребінчина для українського письменства, його прощальне слово, хоч увесь збірник

ікінчався бадьорим та надійним „До зобачення”.

4.Амвросій Метлинський (1814 — 1870), опріч згаданого у нас на своєму місці етнографічного збірника „Народныя Южнорусскія пѣсни”, видав ще власного компонування „Думки і пісні та ще дещо Амвросія Могили” (1839) та з своїх і чужих творів „Южный Русскій Зборникъ” (1848). Метлинський, що до своїх поезій узяв епіграф із народної пісні — „Ой у полі могила з вітром говорила” і навіть псевдонім — Могила, мабуть чи не найближче з українських поетів підійшов до західної романтики і зосібна до польсько-української школи. Романтична вдача поета тягла його в минуле, розкривала очі на колишні події, яких свідками тепер зостались тільки високі могили по степах українських, і став Метлинський співцем минулого. З тих же романтичних джерел випливала й любов його до рідного краю. Згадуючи свою бабусю стареньку, що засіяла перше насіння любові до рідного в душі онука, поет каже:

Вона мене кохала: піснями пеленала Рідним словом кормила, рідній мові учила („Бабусенька”), —

і всі пісні бабусині були про ту давню старовину. Тугою й сумом овіяні, у Метлинського його поетичні згадки. Ось устає в думках поетових свідок колишнього, гетьман, і прислухається до того, що робиться в рідному краї:

На сторожі моє ухо!

Авсе тихо, а все глухо!...

Чи козак і кінь умер?

Чи орел без крил, без пер?

Вже врай втихомирився: чую — од моря до моря Не пахне вже ворога дух, Немає вже вражого трупу...

Як на гробовищах в ніч глупу. Де смерть все розсипала в пух,

Все, чую, тихо од моря до моря („Гетьман”).

Аколись не те було.

Електронна бібліотека української літератури

Колись, мій синку, ми тії могили Трупом та трупом начиняли; Колись, мій синку, ми в тії могили Злих ворогів було спати клали („Степ”).

І гине, забувається та давня старовина, що клекотіла колись живого життя клекотом, як те море, невпинним. Кращі твори свої, як „Козача смерть”, присвятив Метлинський отій незабутній старовині і найінтимніші свої почування виливає він у жалях над блискучим, як йому здавалося, минулим і темним сьогочасним життям. Та найдужчий жаль не за тим блиском пориває поета, —

Ні! крик — то ще не крик, який учує ухо І до якого мир привик.

Отто страшніший крик, як тихо, глухо, Замовк язик, бо в серці крик („Гулянка”).

Що ж то за крик серця? Звідки він і з чого? Метлинський дає вихід наболілим почуванням у розпачливому крикові „останнього бандуриста”:

Вже не гримітиме, вже не горітиме, як в хмарі, Пісня в народі, бо вже наша мова конає.

Та хоч і покликне так у тузі останній бандурист, проте живе таки в серці у нього надія на відродження рідної поезії:

Може і пісня з вітром ходитиме, Дійде до серця, серце палитиме; Може й бандуру ще хто учує.

Й серце заниє і затоскує...

І бандуру, і мене Козаченько спом'яне („Смерть бандуриста”).

Умер бандурист, замовкли струни, зітліла й бандура, але „пісня по миру літає”. Рідна пісня, рідне слово — єдине, що лишилося в скарбниці народній, і поетові воно стало чимось теплим, огрійливим, близьким:

Було щастя, були чвари, Все те геть собі пішло, І як сонце із-під хмари

Рідне слово ізійшло („До гостей”).

От через що так держиться Метлинський за рідну мову та звичаї й живе самою прихильністю до рідної землі. До чужих, до гостей — каже він — ми приязні, ми раді їх привітати, тільки ж, обертається він і до гостя, —

Тільки не внось свого, гостю, звичаю: Батько казав, що як свій оддамо —

Електронна бібліотека української літератури

Ми і дітки наші пропадемо („До гостей”).

З питанням про зраду рідному краєві найперше доводилося спіткатись українському письменникові, що загадався над долею рідної мови й звичаїв. Вже в попередніх словах Метлинського є відповідь на те, як дивиться на неї поет: зрада й національна смерть — одне для-нього. Тому страшнішого нема гріха на землі од зради й немає милості до зрадника поет.

Хто тебе, родино, рідний зневажає, Хай той на чужині серця не має. Та щоб до кого в горі притулитися,

Та щоб було з ким горем поділитися („Зрадник”).

Мов Каїн проклятий — хай не знайде собі ніде спокою той, хто край свій свідомо покине, хай муки його живим будуть прикладом: „отак, діти, не робіте”. І ці суворі прокльони, що так не пасують до мрійної вдачі Метлинського, тільки показують, яким страшним хронічним лихом на Україні було оте зрадництво, що й добродушних, толерантних людей могло до зненависті допроваджувати. Метлинський не замикається в якійсь націоналістичній виключності, — навпаки, не цурається він ні чужих впливів, ні чужої науки:

Дальше в світ — шукать науки! Годі мліть, зложивши руки! Чужий розум нам підмога, —

В світ дорогу, в світ дорогу! („Дорога”), —

кличе він, тільки разом зазначає й власні шляхи для діячів рідного слова. В ніби програмовій поезії „До вас” характерна рисочка, що з негативного погляду дуже добре становить ті завдання, які накидає Метлинський українському письменству:

Нам, братця, нам, братця, вже нам не ходити Та до панів, до панів тих великих у гості,

—

каже поет, найдужче протестуючи проти „місця теплого в панського порога”: по високих хатах та по хоромах панських не чувати предківської мови і йде без упину там глум із темного народу. Протест отут діло добре, — але які ж позитивні поклики поетові, куди шлях він проказує? І тут доводиться знову констатувати, як і в Артемовського та Квітки, брак певного ясного світогляду, що служив би за провідну зорю всім оцим письменникам. У демократичну концепцію Метлинського вривається раптом отой несподіваний роялізм, нічим власне й не зв'язаний з основним тоном його ідей, та ще який войовничий роялізм!

Нам, братця, нам, братця, під конем трощити

Електронна бібліотека української літератури