Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

Ворогів наших невірних проклятії (!) кості...

Або в морі На просторі

Цареві служити, Славоньки собі шукати, Ворога губити, Та щоб наших було знатні

Гей, братця, гей, братця то наша дорога („До вас”).

Що то за дорога і куди вона провадить і на віщо цей вибух суто зоологічного почуття якоїсь атавістичної зненависті — на це даремно б ви шукали відповіді у Метлинського. Але в результаті ви знайдете програму, безперечно і цілком вже збудовану на основі саме тоді оповіщеної офіціальної програми Миколаївських часів з їхньою троїстою панацеєю

— „православія, самодержавія и народности”.

Є в нас Віра. Царь і Мова, І чимало нас, Словен:

Все своє в нас, — ну чого вам Ще шукати в бусурмен? („Самотні співці”).

Одне слово — забуто вже, що „чужий розум нам підмога” і що нас далі в світ закликувано — „шукать науки”: „все своє в нас” та й годі!... А як ще, до того, й оте „нас” не вирізнено виразно з державного розуміння, то звідси зовсім недалечке вже й до одописного „Пожару Москви” з предивенною йому радістю, що

Царство Білого Царя широко розляглося, Од восходу до заходу сонця простяглося; Є там чимало місця для сили, Місця чимало і для могили.

Не зауважив тільки необачний співець, що якраз на найдорожчому для нього пункті народності — починається колізія між офіціальною народністю та українським патріотизмом і любов'ю до рідного народу, — та колізія, що незабаром і сліпому видна стане, коли Орлови та Дубельти почнуть катувати українське письменство... І коли ми ще можемо зрозуміти в устах російського письменника гордовитий виклик:

Такъ высылайте ж намъ, витіи, Своихъ озлобленныхъ сыновъ: Есть место имъ въ поляхъ Россіи Среди не чуждыхъ имъ гробовъ, —

то оте бліде і безбарвне „місце для могили” в устах українського письменника різнить занадто фальшивою нотою. Тим більше, що місце для могили „в царстві білого царя”

Електронна бібліотека української літератури

зготують незабаром Бенкендорфи та Валуєви з Юзефовичами в любій серцю Метлинського Україні...

В таку драговину невилазну завели Метлинського й деяких інших його типу українців слов'янолюбці ідеї без ясного розуміння і самих тих ідей, і загальної політичної ситуації. Українські слов'янолюбці стали вже були на тій фатальній межі, за якою починається оте огуджене „місце тепле”, коло панського порога: розвиток і доля московського слов'янофільства, що за ту межу переступило, надто це виразно показує... На щастя для нашого письменства, у нас межі тієї все ж не перейдено, і вже діяльністю Костомарова знайдено належне місце слов'янолюбним ідеям на українському ґрунті. Згодом доведеться нам докладніше спинитись на отій ідейній поворотці в громадських настроях на Україні, а зараз розглянемо ще діяльність Миколи Костомарова (1817 — 1885) як українського письменника, хоч і як історик, він теж найбільше своєї праці присвятив Україні.

Як поет, не займе Костомаров визначного місця в історії нашого письменства. Його поезії та дві драми й кілька драматичних уривків, опубліковані р. 1838 — 39 під псевдонімом Ієремії Галки, то гріхи, мовляв, молодості, до яких, він згодом більш і не вертався. Попереду згадано вже, що Костомарова спонукало писати українською мовою і як та непереможна „страсть ко всѣму малороссійскому” потягла його „йти в народ” і зробитись опісля істориком його життя. Спершу прихильність до народу виливається у Костомарова в художніх спробах народною мовою. Не маючи великої ціни художньої, ці твори нашого історика цікаві проте, як ознака того повороту, що від безкритичного напрямку перших українських романтиків, од гірких їхніх жалів за минулим та повної безпорадності в сучаснім приводить потроху до вогневої музи Шевченка з її наскрізь соціальною поезією, що все українське письменство спрямувала на новий шлях політичного протесту. Костомаров більше од своїх попередників уміє вже зміркувати і зважити старовину й сучасність і знаходить потроху нові мотиви для рідної бандури. Не до самої тільки Еллади, певне, прикладав він оці, напр., рядки:

Ти не спиняла дітей, вони гризлись з собою як звірі: Ти все шукала слободи — нікчемная грошей раба! Ти прославляла війну людоїдну і в Спарті проклятій Пан для потіхи пускав злих на Ілота собак.

Ти научала народи втікать до неволі од волі, Ти зопсувала найкращий неба восточного дар...

Пам'ять посмертна твоя засліпляла маною нам очі, — Ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе („Еллада”).

Миколаївська Росія з її „неправдой черной” виразно виглядає до вас із цих ущипливих слів... Але мана розпалась і люди таки побачили й пізнали себе; самосвідомість національна сяйнула вже на Україні, і Костомаров цю самосвідомість хоче використати для рідного краю. Характерні з цього погляду зізнання зриваються у молодого Костомарова. В демократичному образі молодиці сама Україна йому звеліла —

Співай, казала, для всього роду.

Електронна бібліотека української літератури

Співай, казала, для всії родини:

і поет складає присягу:

Співатиму, співатиму, поки гласу стане, Хоч і слухать не захочуть, я не перестану („Пісня моя”).

І хоч Костомаров перестав рідною мовою „співати”, та й взагалі потім багато на що інакше дивився, ніж замолоду, проте своєї присяги додержав: Україна до останніх днів його життя помітне мала місце не тільки в думках його, але і в праці. Тим більше замолоду: тепер ще не додумавсь він, як на схилі віку, до теорії „литературы для домашняго обихода” і силкувавсь на всі потреби часу озиватися рідним словом. У нього знайдемо тепер не тільки поезії на сюжети конкретного життя, а й філософсько-поетичні міркування на принципові, скажу так, теми, — як „На добраніч”, „Зорі” і т. ін. Він уміє знайти гостре слово і проти „розвінчаного правдою тирана”, й проти того лукавого, „що в гасло неволі обертає хрест всечесний, гасло правди й волі”, і проти панства, і проти вчених, „що од простих світло заховали”; він пробачає час, коли

Прокинуться всі народи, Завіт вічний приймуть, Ворогів тисячолітніх

Вороги обіймуть („На добраніч”).

Правда, це більше проповідь, аніж поезія. Художник у своїй історичній діяльності, Костомаров занадто багато домислу вводить до своїх поетичних творів на велику їм шкоду. Над безпосереднім чуттям у нього завжди панує тенденція, що призводить до однобічного погляду на стосунки людські: правда і воля, щастя і доля неподільно для Костомарова єднаються з християнством, і морально-індивідуальна сторона і в його ідеології переважає, хоча вже починають озиватися й соціальні моменти життя. Слов'янство вперше у нього забирає особливу увагу („Слов'янам”), до того ж не тільки в етнографічно-романтичному розумінні, але і в політично-соціальних своїх домаганнях вільне й рівне, як покаже незабаром програма Кирило-Мефодієвського братства. Інтереси народу потроху все дужче й голосніше починають бриніти у Костомарова, в якому і тоді вже озивався голосно історик, — та навіть у минулому він наперед ставить моменти національного й демократичного характеру, його Хмельницький вже цілком свідомий з національного погляду діяч і демократ, що за програму собі ставить — вибити „із лядської неволі народ руський”, не зрікаючись простого люду, бо „то права рука наша” („Українські сцени”). У своїх драмах, як „Сава Чалий” і „Переяславська ніч”, Костомаров пробує розв'язати питання соціологічної природи, вводячи в колізію особисті справи, як кохання, бажання слави, тощо, з громадськими мотивами, як любов до рідного краю і до народу. Ці контрасти особливо виразно поставлено, подекуди навіть гарно, в трагедії „Переяславська ніч”. Лисенко з його бажанням помститись за особисті й національні кривди та священик Анастасій з його лозунгом „не помста, а свобода” — це антиподи, що різними йдуть

Електронна бібліотека української літератури

шляхами та одне одного не розуміють; так само антиподами, з другого боку, виявили себе Марина з її перевагою громадського елементу над особистим та Герцик, що ввесь своєю приватною справою захоплений. Автор знаходить розв'язання колізії у християнському братерстві та людяності, бо навіть Лисенко, що горить увесь помстою, згадує в останній час, „що і вояк мусить бути чоловік і християнин”. Характерно, що не прилучається до загального замирення сам один тільки егоїст Герцик, так само, як тільки подвійний зрадник і провокатор Гнат ( „Сава Чалий” ) не має до себе милосердя: хоч би який не був великий злочинець, але зрадник гірший за всіх, бо, як каже, обертаючись до зрадника, Костомаров —

...шкода, що зробив ти, Не зрівняється із ними („Клятьба”).

Такі, загально кажучи, були погляди Костомарова тоді, як він виступав ще в українському письменстві. З громадського боку це вже був крок уперед і дуже шкода, що Костомаров опісля не бере безпосередньої участі в українському письменстві. З пізніших творів його треба згадати ще повість „Черниговку”, хоч у ній тільки розмови дійових осіб написано українською мовою, принаймні в тій редакції, що була надрукована. Це яскраво оброблена на підставі історичних документів картина обопільних стосунків між українцями та великоросами в перші після з'єднання України з Москвою часи. Повість справляє велике враження своїм цікавим змістом: національну колізію між заступниками „двох руських народностей” у побутових обставинах XVII ст. поставлено гостро, і нема мови, якій з них автор свої симпатії оддає.

Нам треба тут згадати ще кількох письменників з тієї ж початкової доби нового українського письменства.

Одним із найперших у нас романтиків був Василь Маслович, видавець „Харьковского Демокрита” (1816), в якому й містив свої, між іншим, і українські вірші. Н. Шрамченко, автор кількох у народному дусі поезій, написаних в 30-х роках, але виданих аж геть пізніше (1900 р.), наслідував народні пісні досить, як на свій час,

добре.

Типовою на той час постаттю був Віктор Забіла (1808 — 1869), безталанний „співець власного горя”; теж складом народної пісні виспівував він свої „пісні крізь сльози” — особисту нещасливу пригоду в коханні. Щирі ліричні тони бринять у тих тужливих піснях, неглибоких, але по-своєму зворушливих. Кращі Забілині пісні: „Не щебечи соловейку”, „Гуде вітер вельми в полі”, „До милої”, „Туга серця”. Гарним Забілі партнером був симпатичний, але так само неглибокий Михайло Петренко (народ. 1817 р.) з його невиразними пориваннями у якесь далеке, незнане небо („Дивлюся на небо”) і з такою ж невиразною тугою та смутком („Весна”, „Думи”, „Минулися мої ходи”). Елегійним настроєм перейняті „Думки на могилі” Петра Охоцького-Огієвського (народ. 1814 р.), автора кількох байок, пісень та етнографічного оповідання „Крути не верти, а треба вмерти”. Такий, як у цих поетів, настрій у глибоких та сильних натур то поезію демонізму зроджує, як у Байрона, то поезію безмежного смутку, як у Леопарді, — у середніх же він дав тільки поезію безсилого зітхання й, замість світових проблем, самі

Електронна бібліотека української літератури

„пісні крізь сльози” їм надихнув та поробив їх „співцями власного горя”, не більше. Олександр Афанасьєв-Чужбинський (1817 — 1875) був автором кількох популярних

романсів („Огнище”, „Скажи мені правду” й ін.), які й досі ще виспівують сентиментальні панночки. З банальним таки, нівроку, змістом цей віртуоз форми єднав неабияку віршовницьку вмілість, так що деякі його поезії ходили між людьми як Шевченкові (за такі прислано їх, напр., до „Основи” ), а одна так навіть потрапили була до збірника Шевченкових творів „Гарно твоя кобза грає” — у Празькому виданні „Кобзаря”).

Спиридон Осташевський (помер 1875 p.) видав у Вільні 1850 p. латинкою „Пів копи казок для веселого мира”, а згодом у Києві (1869 p.) „Півсотні казок для веселих людей”

—з того ніби матеріалу, „що казали старі люди і що цікавого або дивного за моїх літ сталося”. „Ми, українці, — пише в передмові до першої збірки автор, — знаймо, в що наші діди давно вірили, слухаймо казок, які старі люди розказували, учімося пісні Народа

—то нас до чогось доведе”. Осташевський не всюди гладеньким віршем переказує всякі народні легенди (про Зміїв вал, про могилу Сороку, про Потоцького Каньовського і т. ін.) і закінчує першу книжку передруком з Артемовського-Гу-лака балади „Пані Твардовська” (sic) з гумористичним листом до автора. Ліричні пісні Осташевського подекуди бринять патріотичною польською тенденцією.

До 40-х років належать і перші в нашій літературі виступи письменниць-жінок. Марта Писаревська (1799 — 1874?), з відомої літературної родини Писаревських (дружина Степана Писаревського, мати Петрова) надрукувала у Корсуна в „Снопі” (1841) „Петраркину пісню”, талановитий і цікавий одгук італійської поезії на нашому ґрунті, та по тому й замовкла навіки. Поруч неї можна поставити Олександру Псьол, якої поезію „Свячена вода” згадував з великою хвалою Шевченко. Здається, цій же таки авторці належать і ті „Три сльози дівочі” (датовані 1847-м роком), що їх опублікував аж згодом (у „Хаті”, 1860) Куліш.

Низку поетів того ж типу замикає Олександр Шишацький-Ілліч (1828 — 1859), хоча хронологічно він вступив до письменства вже пізніше. Про нього нам довелося вже на своєму місці згадати як про автора хвальшованих дум — літератури теж характерної саме для романтичних настроїв. Власний Шишацького-Ілліча набуток поетичний, виданий у Чернігові двома збірками — „Українська квітка” (1856 — 1857), складається з двох поем („Олеся” та „Юлиця”) й кількох десятків віршів патріотичного, з неодмінною пожежею Москви (нав'язла їм та пожежа!), та любовного змісту, досить проблематичної вартості.

Треба сказати, що всі згадані тут поети були якимись випадковими гостями в українському письменстві. Давши більш-менш помітний первоцвіт, що дозволяв сподіватися чогось більшого, на тому вони й спинилися і далі своїх перших спроб не пішли, хоча безперечно кожен з них мав хист до того. Як справедливо зауважив Ів. Франко, всі вони „якось так зав'яли на пні, закинули перо, або коли й писали дещо, то для себе, щоб дати вихід тим неясним поривам, які ворушилися в їх душах, але з тою сумною певністю, що те, що ворушиться в них, не зворушить нікого іншого”. Та й не диво: вже починалась блискуча поетична діяльність Шевченка, вже сяйнули широкі ідеали КирилоМефодієвських братчиків — і вузенького діапазону цих Шевченкових попередників не вистачало на могутній резонатор Шевченкової поезії; невиразні з громадського боку погляди здались занадто перестарілими перед широкою програмою братства. Піти за

Електронна бібліотека української літератури

віком, ударити в нові струни — не було сили, старі ж справді нікого зворушити вже не могли. Становище всіх поетів передшевченкової доби, тих епігонів чистого романтизму дуже добре означив Гребінка на закінченні своєї „Ластівки”: „Полюбіте ж, земляки, нашу „Ластівочку”, читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов'ї, — тоді хто стане слухати ластівку?!” („До зобачення”). Справді — вже розпочинав свою пісню на Україні велетень української поезії й незабаром одсунув у сутінок усіх своїх попередників. До того ж, мабуть, прибили ще їх і зовколишні причини — саме ота катастрофа з українським письменством 1847 р.: треба було або виявити справжню мужність громадян, або занишкнути, причаїтись. Поставлене на важкий іспит безсилля, натурально, вибрало оту другу дорогу.

5. Як бачимо, українське відродження, в зв'язку з західно-європейським романтизмом та національним рухом серед слов'янських народів, дало в літературі у нас цілу громадку визначних, як на свій час, письменників, які повинні були виконати початкову роботу національного відродження. Це та громадка, яку ми об'єднуємо під спільним іменем Полтавсько-харківської школи. Перше завдання, що стояло перед українським поколінням 20 — 30 років, було — закласти знов підвалини під літературні традиції на Україні і слідом за Котляревським привчити освічену публіку до рідної мови як самовиразу нації; довести, що мовою кріпаків можна, як і всякою людською мовою, висловити всі почування, всі потреби людські; показати під сірою свитою звичайне людське серце, а під сільською стріхою загальнолюдські горе та радощі, — одне слово, людину знайти і привселюдно виявити в тій робочій худобі, якою був тоді український плебс, і нагадати вищим класам, що у них, словами Куліша кажучи, „есть родной языкъ не для того только, чтобы выбранить неисправнаго мужика”. З цією початковою роботою українське письменство до 40-х років упоралось досить добре. Вже самим фактом своєї появи на історичній арені письменства мужик робив революцію в розуміннях, скидав традиційних кумирів з п'єдесталів, перевертав старі забобони про поділ людей на білу й чорну кістку, демократизував громадянство. Для емансипації людини на Україні оце мужицькою мовою писане письменство зробило свого часу без міри більше, ніж усякі абстрактні теорії та декларації рівноправності, бо воно практично говорило про горе та злидні цілком конкретних людей, — дарма, що не про все горе, не про всі злидні: доповнити і розробити картину глибше — то вже буде справою життя дальших поколінь. Може, через те, що наші письменники передшевченківської доби захоплені були цією початковою роботою елементарного визволення особи людської — може, через те, кажу, й не звертали вони уваги на громадські питання і з політичного боку, як ми бачили, виблискували своєю пересадною лояльністю. Факт в усякому разі перед очима, що вони то єднають українство з російським великодержавним патріотизмом, як Артемовський та Квітка, то вигадують теорію матері-України і царя-батька, як у Корсуна; то пробують навіть примостити свої українські симпатії до такого явноворожого українству й цілком непевного місця, як офіціальна народність, що бачимо у Метлинського, а вже щодо московської пожежі 1812 р., то, мабуть, і в російському письменстві не мала вона стільки бардів, як серед наших

Електронна бібліотека української літератури

періодичних українських додатків до „Отечественныхъ Записокъ” під редакцією Гребінки. Додатки ції з р. 1839-го вже мали виходити, але — не знаємо, чому — справа з ними до скутку не дійшла і знов українцям довелось задовольнятися сурогатами періодичної преси

вформі збірників. Наново оживає справа з виданням українського журналу вже р. 1846-го

вКиєві серед гуртка, що склав Кирило-Мефодієвське братство, і найпалкішим тієї думки прихильником був Шевченко, але... ми знаємо, чим скінчилися всі заходи братчиків. Після погрому 1847-го року про українське видання було вже й думати годі...

Ми бачимо, як потроху росте на силах українське письменство, одшукує свою стежку, поширює і поглиблює національну свідомість, дає все нових та й нових діячів рідного слова. З перших своїх початків, з творів Котляревського, Артемовського, Квітки й інших, принципіально стало воно на правдиву путь, бажаючи служити інтересам народу, розуміючи під цим словом широкі маси українського покріпаченого тоді поспільства. Гуманітарна течія зразу ж пройшла крізь нове українське письменство і зробила його здатним до дальшого розвитку. Не було поки ще тільки людини, талантом такої дужої, що б оцей широкий гуманітарний зміст і не зовсім ясні національні почування звела до одного кореня, сформулювала виразно, вложила б у принадну форму й вивела тим письменство з стадії „обласного провінціалізму” та перед очі всього цивілізованого світу поставила. Такій геніальній людині, ходом самого письменства, ґрунт підготовлено вже до 40-х років, усю попередню роботу зроблено, — і геній українського слова справді з'явився. То був Шевченко.

Електронна бібліотека української літератури

РОЗДІЛ IX

Шевченко

Оригінальність поетової постаті. — Впливи на Шевченка. — Кирило-Мефодієвське братство. Перші поезії Шевченка. — На шляху до свідомості. — Стосунки з Україною і народом. — Шевченко і кріпацтво. — Політичні й соціальні погляди Шевченка. — Етичний світогляд. — Вага Шевченка для України. — Наслідки Шевченкової діяльності. Шевченко та російське громадянство. — Шевченко й офіціальна Росія.

1. Геніальний поет, у промінні слави якого примеркло сяйво попередників — Тарас Шевченко (1814 — 1861) був продуктом зовсім іншої соціальної атмосфери і всіх взагалі громадських обставин, ніж ті письменники, що пройшли перед нами. Коли не рахувати 2

— 3 особи ,,разночинців”, то були все панського коліна люди, — він був кріпак, що вийшов із самого споду соціальної піраміди й знав народне життя не тільки з гори на нього поглядаючи, а й на власній шиї перетерпівши все, що доля одважувала у нас кріпакові. То були знову ж мало не одним лицем люди з лівобережної України, де національні стосунки не так тяжко загострились і поплутались, — він був з правого боку Дніпра, де соціальна безодня між паном та кріпаком ще глибше й ширше розсунулась через національну та релігійну різницю між паном-поляком-католиком і кріпаком- українцем-православним. Та сама неволя кріпацька тут давніше вкорінилась і тяжче на народних масах одбивалась, ніж на лівому боці. За дитячих літ Шевченка ще живі були в його рідному селі з околицями спомини про події останнього повстання на правобережній Україні — гайдамаччини і йому, малому, „не раз довелось за титаря плакать”, слухаючи з свого куточка оповідь про старі часи, старі неправди. Такі сльози дитячі не присихають без сліду, а засівають перші зерна не дитячих вже питань про світ і людей та стосунки між людьми. Шевченко й сам опісля згадує ці моменти, коли постали не дитячі запити в малій голівці.

Давно те минуло, як мала дитина, Сирота в ряднині — я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки, малими ногами Ходив я та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили („Гайдамаки”, епілог).

Людей у сироти не було — були кати: була люта мачуха, що знущалася з сироти; був дядько Павло — „великий катюга”; був дяк-учитель — перший деспот, що, як сам Шевченко в автобіографії пише, „поселилъ во мн% на всю жизнь отвращеніе и презр%ніе ко всякому насилію одного челов%ка надъ другимъ”; був другий учитель-маляр, що замість науки виварював тільки воду з хлопця тяжкою роботою; був ще один учитель-

Електронна бібліотека української літератури

хіромантик, що не вагався прогнати цікавого хлопця, бо на його долоні не догледів кебети „ні до шевства, ані до бондарства”; був пан, що держав майбутнього поета за козачка в своїх горницях, ставив йому в повинність „только молчаніе и неподвижность в углу передней”, караючи ляпасами й різками за всякий живий порух дитячої вдачі; був нарешті цеховий майстер Ширяєв, що в одній особі своїй зібрав до купи вдачу дяка-спартанця, диякона-маляра й дяка-хіромантика і вагою такого троїстого генія тим дужче гнітив безталанного хлопця... Легко зміркувати, що перетерпів він, шукаючи людей і натрапляючи на самі розкішні екземпляри двоногої звіроти, що засівали в його душі насіння огиди й протесту. Зате в душі у геніального хлопця разом з іскрою протесту була віра в людину і невиводне шукання правди і справжніх людей, і воно вивело кріпакахудожника на добру путь, звело його з людьми, од яких уперше почув він людський голос, вложило перо в руки й підказало йому натхненні пісні.

Питання про особисті й літературні впливи на Шевченка належать до найбільш темних і не розроблених, хоча не бракує тут і дотепних часом гіпотез, які проте гіпотезами тільки й лишаються. Відомо, що живучи в Петербурзі по визволенні з кріпацтва, Шевченко близько стояв до гуртка Гребінки і був одним з найулюблених учнів Брюлова, отже вплив старшого українського і тодішнього російського письменства на світогляд молодого поета не викликає непевності. Так само до підвалин того світогляду треба покласти св. письмо, яке Шевченко змалечку знав, твори Сковороди, які він списував „ще в школі таки в учителя-дяка” разом з творами напівнародної музи, і особливо голосний памфлет псевдо-Кониського, оту „Исторію Русовъ”, сліди якої знаходимо мало не в кожній історичній поемі молодого Шевченка. Разом ідуть і польські впливи, засновані на знайомстві молодого хлопця з польською мовою та на знайомствах, заведених під час перебування у Вільні й Варшаві. Через сучасну російську й особливо польську політичну, еміграційного часу, літературу доходили до Шевченка загально-європейські думки і змагання; товариство, в якому поет обертався, ті думки розгортало й витлумачувало; життя, що бачив він кругом себе, їх ставило на гранітний постамент життєвої правди незбитої. Весь цей різноманітний матеріал, що вбирала в себе спрагла без правди душа поетова, перетворював Шевченко в поривах творчого натхнення, часто лишаючи далеко позад себе те, що було йому за зразок, або ж викликало думки й образи. Це звичайний спосіб кожного генія, що невиразні натяки, уривок неясної думки, випадковий образ або порізнений факт із життя, все те, що носиться хаотично в повітрі, — виточує в справжні перли людської творчості, які стоять над первісними джерелами недосяжно.

Таку геніальну ходу виявив Шевченко відразу. Р. 1840 він був уже автором „Кобзаря”, р. 1841 з'явились „Гайдамаки”. На Україні заспівав соловейко, про якого пророкував Гребінка, тільки що у цього соловейка такий був широкий діапазон голосу й така сила геніального розмаху, що перші ж пісні його звернули на себе загальну увагу на Україні. Найкраще, може, висловив враження од дебюту Шевченкового старий Квітка, що в нього аж волосся на голові догори встало, коли почав читати „Кобзаря”: „я його притулив до серця, — писав ветеран українського письменства до новака, — бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу”. Коли Шевченко скінчив академію й р. 1845 поїхав на Україну, щоб оселитися в Києві та жити й працювати для рідного народу — він був уже першим і найбільш популярним серед українських поетів, великою надією всіх прихиль-

Електронна бібліотека української літератури