Історія українського письменства / Efremov Sergij. Istorija ykrajins1kogo pus`menstva

цими першими гастролерами протоптаною на московське меценатство стежкою потяглось з вищого українського духовенства багато до панської ласки охочих людей, без сліду пропадаючи для рідного краю.

Але притягаючи їх дарунками до себе на службу й використовуючи їх для держави, уряд московський не покинув без уваги своєї й того, що діялось між людьми, які лишалися на Україні. Книги з українських друкарень завжди викликали в Москві велику непевність і, передруковуючи їх, тут систематично виправляють мову та стиль. У передмові до московського видання „Бесѣдъ Іоанна Златоустаго” р. 1709 видавці зазначають, що вони додержували „орфографію, сирѣчь правописаніе и правовѣріе великороссійское, правильное по ученію грамматистовъ и любомудрецовъ, въ училищахъ издревле (!) и до нынѣ обдержимому”, — додаючи до цього: „а малороссийская примрачная рѣченія изъяснихомъ обыкновенными”. Такий переклад „примрачних реченій”, цілком натуральний і законний, поки справа йшла про книги для Великоросії призначені, незабаром набирає зовсім іншого значення, коли робиться обов'язковим для всіх книг, що виходили навіть на Україні та для українців і призначались. Офіційні підручники для українців „о произношеніи россійскихь букв и о исправномъ тѣхъ же употребленіи” були б ще досить невинним засобом обрусенія, якби користування ними полишено на волю охочих учитись російської мови, але можна й не згадувати, що їх силоміць запроваджувано в українських школах. Мало й того: р. 1720 видано наказ, щоб „вновь книгъ никакихъ, кроме церковныхъ прежнихъ изданій, не печатать; а и оныя церковныя старыя книги, — додає цей надзвичайний, але для нас ані трохи не дивний наказ, — сь такими же церковными книгами справливать, прежде печати, съ тими великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особаго нарѣчія въ нихъ не было”. Крапку над і поставлено... Зараз же ту крапку ще й розвезено. 21 липня р. 1721 звелено всі книги з українських друкарень присилати в синодальну контору „исправленія ради и согласія съ великороссійскими”. Для догляду за друкарнями настановлено од синоду особливого „протектора типографіи” (нашого ж таки земляка, звичайно, — Гаврила Бужинського), щоб він випускав тільки ті видання, які нічим не різняться од великоросійських, і з цього часу на українських виданнях завелась нова оздоба: „сія книга... въ конторѣ типографской изслѣдованна, и по изслѣдованіи обрѣтеся во всѣмъ съ великороссийскимъ сходна”. Одне слово — „дозволено цензурою”...

Як бачимо, для українських видань цензуру заведено раніше, ніж постало в Росії саме „цензурное вѣдомство”. Знаючи це, ми тепер і дивуватись не будемо, що кращі твори тодішнього письменства й не пробували потрапити під друкарський станок і дійшли до нас тільки як історичний матеріал, певна річ, вельми розгублюючись по дорозі. „Книгъ никакихъ не печатать” — ця фраза, наче з пізнішого акту 1876 р. взята, пояснить нам, чому занепадають і переводяться у нас друкарні, чому з того часу не маємо нічого друкованого, опріч панегіриків та церковних книг, чому Самовидець, Величко, автори всяких побутових віршів і т. ін. писали свої твори для „Кіевской Старины”, „Записок Наукового Товариства” та всяких „Чтеній”, чому взагалі українські письменники тогочасні так уперто „не хочуть” своїх творів друкувати, воліючи бути співробітниками майбутніх видань... Щодо розповсюдження творів письменства, то XVIII ст. рішуче повернуло назад, у часи до лихоліття татарського, коли „списаніє книжное” було таким

Електронна бібліотека української літератури

спасенним і Богу милим ділом. Але все ж таки це було XVIII ст., коли друкарська вмілість, хвала Богові, вже була відома на Україні, і конкурувати „списателям” величезної, скажемо, історії Величка з друкарським верстатом було трохи ніби важкенько. Не було й звички тієї, та й люди вже ті перевелись, що задля душі спасіння цілі роки могли пересиджувати над одним рукописом. А тим часом починається російська література, виходять прилюдно Кантемір, Ломоносов, Херасков, Державін, Сумароков, що значною мірою спираються на українські зразки, але приоздоблюючи їх у столичні шати придворного „плетенія словесъ”. Що ж дивного, що за ними на цю спокусу потяглися всі оті Рубани, Богдановичі, Капністи і т. ін., що цілком навіть забувають про свої рідні літературні традиції? Я не хочу, певна річ, цим сказати, що виключно для українських видань заведена цензура була на всій вині, — зараз ми побачимо багато ще інших причин

згромадського життя, але серед них не треба легковажити і ту коротеньку фразу: „книгъ никакихъ не печатать”. Вона чимало дечого пояснює в тому занепаді й зверхньому розриві

зстародавньою літературною традицією, що постали були в XVIII ст. на Україні...

Наказ 1720 р. не був порожньою фразою, цензура справді таки наложила важку свою руку на всі ознаки українського життя в письменстві. Кілька фактів з тогочасних літературних позвів дадуть нам незгіршу ілюстрацію до історії „обрусенія” України. Року 1724 накладено 1000 карбованців штрафу на архимандрита Печерської лаври за те, що з лаврської друкарні випущено Тріодь не „во всѣмъ съ великороссийськимъ сходную”, а чернігівську друкарню, опріч такого ж самого штрафу, звелено перевезти в Москву, бо чернігівці уперто не хотіли посилати книги на цензуру. Року 1726 дозвіл на видання акафиста св. Варварі, що написав Йоасаф Кроковський, дано тільки з умовою, щоб видання те зроблено „на великороссийськомъ нарѣчіи”. За митр. Рафаїла Заборовського звелено було поодбирати з усіх церков на Україні церковні книги старого друку й замість них позаводити московські видання; понищити українські видання звелено й митр. Тимофієві Щербацькому. Цензура, таким чином, не тільки за новими виданнями наглядала, а й старі нищила, і певне через це так мало й дійшло до нас зразків старого друку. Разом ставлено перешкоди й новим друкарням; так, при Софійському соборі в Києві дозволено завести друкарню, але тільки з умовою, щоб „противно печатаемыхъ въ московской типографіи книгъ несогласія отнюдь не было”. Такі накази з синоду сиплються, як з мішка, один по одному, і коли р. 1769 лаврська друкарня прохала з Києва дозволу хоч на букварі не московські, бо тих ніхто тут купувати не хоче, то й на це дозволу не дано. В кінці XVIII ст., за митрополитів Самуїла Миславського та Єрофея Малицького звелено „присвоить немедленно академій Кіевской образь ученія, для всѣхъ училищъ въ Имперіи Всероссійской узаконенный”, і насамперед, звичайно, завести російську мову. За Києвом те ж саме пішло й по всіх інших школах на Україні, до того ж заборонено й мандрованим дякам учити по школах, а по церквах звелено читати „голосомъ свойственнымъ россійскому нарѣчію”, тобто вимовляти не по-українському, а по-московському. Синод втручався навіть до таких дрібних справ, як друкування так званих „конклюзій”, тобто програм на учені диспути в Київській академії: їх звелено теж присилати на цензуру до синоду, „дабы въ такихъ конклюзіяхь благочестію нашему не было издано что противное”. Одне слово, регламентація — найшкідливіша, бо в справах духу — зробилась підвалиною всієї політики в тій сфері, що найдужче потребує волі та

Електронна бібліотека української літератури

самодіяльності й громадської ініціативи. Друкарська справа й освіта, певна річ, не могли встояти під таким безупинним піклуванням начальницького ока. Друкарні, які раніше всякий, хто хотів, мав право безборонне ставити, переводяться на Україні; школи зникають, особливо після того, як р. 1782 заборонено дякам-учителям мандрувати, „чтобы не воспослѣдовало ни въ учителяхъ, ни въ книгахъ какого разврата ко вреду общей пользы”, і тим позбавлено готового кадра вчителів ті народні школи, що позаводив був і власним коштом удержував сам народ. Казенна одномастність запанувала цілком, — певна річ, тільки в офіціальних паперах та звідомленнях, що, мовляв, „науки въ школахъ преподаются въ означенномъ краю Россіи въ одно и тоже время и на томъ единообразномъ основаній, на какомъ преподаются оныя и въ самой столицѣ”. Насправді вже ніяких наук і духу не було, бо разом з фантастичним „развратомъ” вигнано з України й освіту. Кілька безсторонніх цифр покажуть нам справу в справжньому світлі. Року 174048 на лівобічній Україні було 866 шкіл; минуло 60 років і вже на початку XIX ст. чернігівський архиєрей доводить до генерал-губернатора Малоросійського, кн. Куракіна, що „не находилъ при проѣздѣ моемъ нынѣ по губерній заведенныхъ училищъ”. Так само не було зовсім шкіл і на Полтавщині, як видно з рапорта тому ж кн. Куракіну од полтавського губернатора. Р. 1732 Слобожанщина рясно процвіла була школами, і тільки останніми часами просвітня діяльність Харківського земства наблизила народну освіту” до тієї міри, на якій вона стояла мало не два століття тому... Наслідком начальницького піклування, як бачимо, було те, що просвіта з України зникла цілком і народ, мало не поспіль письменний за Хмельнищини, робиться зразком безграмотності й темноти. Протягом XVIII ст., — того самого століття, що для Росії вважається століттям освіти, коли прорубано було, кажучи стилем панегіристів, офіціально-бюрократичне вікно в Європу — на Україні зачинено й забито навіть ту невеличку, але справді таки дуже просвіті й культурі потрібну кватирочку, що здавна завів був наш народ зносинами своїми з Заходом. Вже на порозі XIX ст., р. 1800, начальницьке око спинилось навіть на українських церквах з трьома банями й цар Павло І заборонив ставити церкви в українському стилі. „Єдинообразіе” по всіх усюдах святкувало свою перемогу...

Таким чином, протягом XVIII ст. бачимо систематичні заходи, щоб „Малую Россію къ рукамъ прибрать”, як казав ще один з прибічників Петрових, і викорінити з українців, як додавала до цього цариця Катерина, „развратное мнѣніе, по коему поставляють себя народомъ оть здѣшняго (великоросійського тобто) совсѣмъ отличнымъ”. Повсюдно на Україні розпочинається боротьба з українським „коварствомъ и своеволіемь”, з „фальшивыми и имъ несвойственными (!?) республиканскими мыслями”. Почавши з письменства, централізаційні заходи, як ми бачили, не минули навіть українського архітектурного стилю, не кажучи вже про друкарні та школи. Цілу програму „обрусенія”, од якої тхне дуже єзуїтською думкою, сформулювала вже цариця Катерина. „Малая Россія, Лифляндія и Финляндія, — писала цариця до кн. Вяземського, — суть провинціи, который правятся конфирмованными имъ привилегиями; нарушить оныя отрѣшеніемъ всѣхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однако жъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть большее, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію глупостію. Сій провинціи, — додає цариця, — также Смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ они обрусѣли и

Електронна бібліотека української літератури

перестали глядѣть, какъ волки въ лѣсу”. Зазначена в цих словах політика панувала в Росії аж до перших днів березня 1917 року, з одним хіба винятком, що не завжди в ній і тієї навіть пристойності дотримувано, яка навіть цариці Катерині обов'язковою здавалась...

Як же на Україні реагували на ці невпинні й систематичні заходи централізаційнообрусительної політики?

Звичайно, знаючи українське життя тогочасне, вже apriori можна сказати, що вони викликали тут незадоволення. Але незадоволення це ні глибоким не було, ні широко не розходилось поміж українським громадянством, не захоплювало самого ґрунту національного життя. Народ український, як відомо, напружував тоді всі сили свої, щоб вибитися з-під соціально-економічної залежності, аж поки опинивсь таки в кріпацьких лабетах. Обрусительна політика його найпекучіших інтересів безпосередньо не зачіпала

— от він нічим майже й не озивався на неї, опріч пасивного опору своєю безмежною терпеливістю. Старшині козацькій, потім „благородному дворянству малороссийскому” теж не до протестів було з приводу якогось там „нарічія” або книг: вони спершу тішили и голубили автономістичні змагання, аж поки всією масою пішли показаною вже перевертнями XVI ст. стежкою туди, де була сила й воля роздавати „панство велике та лакомство нещасне”. „Желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію”, як і сподівалась цариця Катерина, перемогло автономістичні мрії. Лишається міщанство й духовенство — ті стани, що колись, в XVI й XVII ст., виступили в першій лаві оборонців батьківщини та рідної національності. Але тепер міщанство втратило вже всяку вагу й само занепало серед нових громадських обставин, а духовенство не мало найпершого і найдужчого стимулу до боротьби — ворожих замахів на „давнє благочестіє”, тобто віру православну. Віра тепер, хоч із деякими непорозуміннями, вважалась за однакову, свідомості національної бракувало, вихована в Київській академії літературна мова хоч і була з деякими ознаками мови народної, але все ж досить далеко од неї стояла, маючи корінням ту саму церковщину, що й у Московщині. Не диво, що за таких обставин окремі, досить мляві протести, напр., декого з професорів Київської академії проти великоруської вимови, потонули в морі загальної байдужості, полохливості й прислужництва. В масі українське духовенство було безперечно проти централізаційних отих заходів, як і залежності української церкви од московського патріарха та синоду або секуляризації монастирських маєтків. Але, коли не лічити все-таки хоч енергійної постаті Арсенія Мацієвича, духовенство XVIІІ ст. зважувалось на протести тільки по своїх келіях та хіба ще на обережливі зітхання за старими, і то більш особистими, вольностями в приватних листах: „сіє по прочетѣ, — як писав колись новоявлений святий йоасаф Горленко, — прошу сожечъ, а я, разсуждая теперь пребѣдное отечества, состояніє, плачу и воздыхаю: Господи, помилуй”. Хто ж моторніший був, то ті навіть не плакали й не воздихали, а просто робили кар'єру, вгадуючи централістичні домагання уряду та підказуючи навіть нові для рідного краю обмеження. Таким був, напр., митрополит київський Самуїл Миславський, що в своєму обрусительному завзятті йшов попереду навіть домагань із центра. Нікому було стояти за інтереси культури й освіти рідного народу, зате занадто було багато таких, що „льстя себя, — як писав автор „Исторії Русовъ”, надеждою содѣлаться на счеть націй хорошими владѣльцами, оставили сію націю ожидать обѣетанія Отча свыше”. Здатись на цю останню інстанцію — означало вже навіки програти всю

Електронна бібліотека української літератури

справу.

Іздавалось, що Україна її безповоротно програла. Соціально-політичні реформи, що залили Україну, надто в другій половині XVIII ст., як скасування останків автономічного ладу, панщизняні порядки і т. ін. — повинні були докінчити справу. Освіта занепадає й переводиться цілком; безпросвітня темнота починає панувати в тому краєві, що перше через себе перепускав світло науки й культури і на Московщину. Тепер, коли з Петербурга було вже ніби прорубане вікно просто до Європи, минула, здавалось, потреба

втій кватирці, за яку досі служила Україна, а щоб не доходили крізь неї „развратный мысли”, то кватирку просто забито. Україна повільно спадає на становище пустині з культурного погляду; національне життя, що бриніло досі, завмирає і вже, здавалося, навіть надія не тліла, що воскресне колись воно в нових формах.

Іот саме під час найбільшого занепаду й безнадійності залунав нечуваний доти свіжий голос. То був голос нового українського письменства, що перейнявши кращі традиції своїх відомих і невідомих попередників — оту любов до рідної землі, виправило й помилки їхні, виразніше, на повний зріст, поставило ідею народності щодо змісту й щодо форми, літературних творів. Воно одкинуло непотрібні лахмани старої схоластики й, обернувшись просто лицем до народу, заговорило до нього — його ж таки живою мовою і про насущні його справи. Нові животворні сили вливаються до намученого національного організму.

Починається нова доба українського, вже щиронародного письменства.

Електронна бібліотека української літератури

РОЗДІЛ V

Народна поезія

Боротьба книжників із народною поезією. — Наслідки боротьби. — Місце народної поезії в історії письменства. — Перші етнографічні записи. — Ходаковський. — Спроби української етнографії. — Максимович. — Срезневський і Волинський. — Костомаров. — Куліш і „Основа”. — 60-ті роки і Чубинський. — Київські учені 70-х років. — Драгоманов.

— Потебня. — Етнографічні праці останніх часів. — Процес народної творчості. — Пісні народні. — Казки, приказки, загадки. — Про занепад народної поезії. — Причини занепаду. — Творчість народна колись і тепер. — Синтез колективної й індивідуальної творчості.

1. В курсах історії письменства народна поезія звичайно ставиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народну поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронологічно старшою од професійного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно постають на світанні людської думки. Од народної поезії справді дуже багато запозичає книжне письменство, великого зазнаючи впливу од того ґрунту, на якому проростає народна поезія й на якому сам народ свою виявляє творчість. За нормальних обставин найбільш натуральний для розвитку письменства шлях був би такий, що письменство цілком виходило б із народної поезії. Почавшись першими зародками творчості колективної, в якій справжній автор невідомий, а співробітником його буває кожен, у кого в устах живе даний твір, письменство далі і поруч провадилося б серед гурту книжників, письменних людей на основах тієї народної творчості, відповідно до її духу й форм, до всіх отих традицій, що виробилися в народі ще перед початками справжнього письменства. Так воно подекуди й бувало, — напр., грецьке античної доби письменство цілком виросло з народної поезії, розвиваючи її форми, роблячи глибшим та ширшим її зміст, доповнюючи й розробляючи особистою, індивідуальною творчістю те, що дала до того часу творчість колективна. Письменники античні тільки далі сукали ту нитку художньої творчості, що зачалася й зародилась серед мас, у недовідомих народного духу глибинах.

Та не так було у нас.

Як ми вже знаємо, старе наше письменство книжне почало якраз навпаки — з розриву з народною поетичною традицією, з запеклого ворогування проти народної творчості. Одібравши з Візантії разом з християнством і зразки письменства, обмеженого вузьким колом переважно церковно-релігійних та моралістичних інтересів, наші письменні люди, до того ж духовні здебільшого особи, зразу ж побачили у вільній народній поезії грішне і стидке діло, ознаку „діавольскаго наущенія” на спокусу людям, і через те одразу ж таки стали на ворожу щодо неї стопу. Старі письменники навіть слів досить не знаходять, щоб вилити своє обурення проти народних звичаїв і заплямувати оте „играніе, плясаніе и гудѣніе”, а то і просто „бѣсовское пѣніе” своєї неслухняної пастви. Бувши заступниками нової віри, вони бачили тут недобитків того поганського світогляду, віри та культу, з

Електронна бібліотека української літератури

якими боротьбу вважали за святу повинність усього свого життя. „Се бо не погански ли живемъ?» — запитує книжник XI ст. і зараз же подає цілу низку тих прикмет поганського життя, які бачив навкруги себе. Тут знайдемо і деякі забобони, як віру в пристріт або чхання, і захоплення ,, трубами и скоморохы, гусльми и русальи”, і збирання на „игрища утолочена”, — і за всі такі диявольські втіхи автор накликає суд божий та кару на винуватих („Слово о казнехъ божіихъ”). Правда, викорінюючи народну поезію, книжники дуже часто поза формальну християнську фразеологію й самі не виходять, стоячи не вище од того поганського світогляду, який так гостро картають. Ми вже згадували про „двовір’я”, що на нього грішні були не самі прості люди, а й письменні — „вѣжи, попы и книжники”, як гостро нарікає „нѣкій христолюбець” XII ст. — і це зовсім натуральна річ, коли стрічаються два світогляди й народна думка силкується звести їх в одне ціле. Проте нарікання на поганські звичаї та боротьба з народною поезією безупинно йдуть через усю нашу історію аж до останніх часів. У Вишенського, напр., маємо громові промови проти народних звичаїв, знову ж таки з вузькоклерикального погляду християнського аскета. Ось яку дає він картину народних „гріхів”, аргументуючи й свою проти них зневагу.

Коляди з міст і сіл ученієм виженіте: не хощеть бо Христос, да при Його рождестві диявольськії коляди місце мають, але нехай собі їх в пропасть свою занесеть.

Щедрий вечір із міст, із сіл в болота заженіте, — нехай з дияволом сидить, а не з християн ся ругає.

Волочельноє по Воскресенії, з міст і з сіл виволокши, утопіте. Не хоче бо Христос при своїм славнім Воскресенії того сміху і ругання диявольського іміти.

На Георгія-мученика праздник диявольський на поле ісшедших сатані офіру танцями і скоками чинити разоріте: гніває бо ся на землю вашу Георгій-мученик, що нема християнина православного, которий ругання тоє диявольськоє очистити і ізгнати міг.

Пироги і яйця надгробні; в Острозі і де би ся знаходило — упраздніте, да ся в християнстві той квас поганський не знаходить.

Купала на Крестителя утопіте і огненное скаканіє одсічіте: гніває бо ся Креститель на землю вашу, що ся на день пам’яти його попущаєте дияволу ругатися вами з вас же ся самих.

Петр і Павел молять вас, если хочете од них ласку міти, да потребіте і попаліте колиски і шибениці, на день їх чиненії по Волиню і Подолю, і де би ся тоє знаходити тіло: мерзко бо їм на землю з небеси смотріти на тоє диявольское позорище, християнським людім збіраючися.

Не допомогло палке слово афонського аскета, бо трохи згодом уже Галятовський так само обурюється проти весільних, купальських та різдвяних, як він каже; „розпусних” пісень. „Духовенство, — пише Галятовський, — силкується викорінити оті забобони своїм словом, та його не слухають; через те треба, щоб забороняли їх ще й світські власти». Галятовський тільки висловив цим потаємну думку духовенства, що не раз потім оберталось до влади з проханнями заборонити ті або інші народні звичаї. Маємо дуже цікавий, напр., наказ проти вечорниць од Київської консисторії, виданий р. 1719 на підставі гетьманського універсалу, „даби везде по городахъ, мѣстѣчкахъ і селахъ

Електронна бібліотека української літератури

малоросійскихъ поперестали богомерзскихъ молодихъ людей зборища навкулачки. Богу и человѣкомъ ненавистниє гулянія, прозиваємия вечурницы, на коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ, мужеска и женска полу, дѣти по ночамъ купами собираючися, неисповѣдимия безчинія и мерзския беззаконія творять, справуючи себѣ игри, танци и всякне пиятихи скверная и воздухъ оскверняючая пѣсней восклицанія и козлогласованія”. Вважаючи вечорниці причиною кари божої неврожаєм, посухою та страшними слабостями на людях і на скотині, гетьман і консисторія „на крѣпко пригрозили вишь спецѣфѣкованимъ богомерзскимъ зборомъ вечорничнимъ оть сего часу не собиратися». Відома „Суплика або замыслъ на попа» теж торкається цього болючого в народному житті пункту: селяни там жаліються на священика —

що не велів челяді колядувати, На улицю ходити і на Купайла через огонь скакати: Об клечінні заказав вінців робити

І тих вночі на воду до річки носити; Не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти, —

По чім же вони молодість свою будуть знати?

Не буде мабуть, помилки, коли сказати, що нікуди очевидно, не витратило стільки енергії всяке начальство, як на безупинну боротьбу з народними звичаями та на їх заборони, на зразок наведеної. Од перших книжників почавшись, війна проти народних звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли „богомерзскія збори” — колядників на різдво, ігрища на Купайла і т. ін. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію. На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам’ятками збіднила, а друге — живого духу й життєвої безпосередності позбавила...

Правда, ні викорінити до краю народну поезію оці вічні картання та заборони не здолали, ні навіть убезпечити саме письменство од впливу тієї поезії не могли. Нема більш безнадійної справи, ніж боротьба з побутом, як і нема, може, нічого більш сталого, як ті устояні форми життя, що змінюються тільки поволі і самі собою під впливом нових обставин, але ніколи під впливом самих заборон та наказів. Знов же й одгородитись казаннями од живого життя — річ неможлива, і вже сама неугавність отих чернечих нарікань як найкраще свідчить, що то була просто таки Сізіфова робота, ота безупинна війна з народом, і що народ задовольняв таки власними силами свої естетичні потреби, цураючись книжної моралістики, або по-своєму її переробляючи. Та й самі книжники, з другого боку, часто дивились на справи очима того ж таки народу й мимовільно брали до своїх писань дещо з тієї самої народної творчості, яку так кляли немилосердно з своїх кафедр та книг. Проте, як згадано, принципове ворогування між книжним письменством та усною творчістю дуже нещасливо одбилось на розвитку самого письменства й на долі народної поезії. Воно позбавило нас найдавніших витворів народних, бо щирий інтерес до них прокинувся аж геть-то пізно і не встиг захопити багато дечого, що під впливом часу й обставин позникало серед народу. Через те давня народна поезія дійшла до нас не в тих

Електронна бібліотека української літератури

формах і не в такому вигляді, як зародилася була серед народу, а в новіших варіантах, на яких часто знати напластування пізніших подій і взагалі руку „всесокрушающего времени». Таким чином, навіть одкинувши думку про навіки й безповоротно втрачені зразки народної поезії, те, що ми тепер маємо в наших записах і що взагалі знаємо про народну поезію, не відповідає тому, що колись було, в ті часи, як почало було витворюватись у нас письменство. От через що дуже необачно було б його з тих самих виводити джерел, з яких постала й народна поезія; тим-то й не можна з неї починати історію письменства, бо це йому надає зовсім не того вигляду, який воно справді мало. І кращі історики літератури, як от Пипін, покинули вже старий спосіб трактування письменства і приділяють народній поезії місце не на початку історії літератури, а деінде. Де ж саме?

Місце народній поезії належить там, де вона справді починає зливатися з письменством, викликаючи інтерес до себе у письменних людей, і в вищому синтезі входити справді таки складовою, органічною часткою національної творчості. Коли ми таке місце знайдемо, то не тільки хронологічно, а й ідейно зв’яжемо те, що в горні народного духу виковувалось — із тим, що постало як результат особистої творчості; установимо твердо пункти обопільного впливу і таким чином до письменства хоча б частину привернемо з того, що були одвернули од нього людська обмеженість, вузький аскетизм, неуцтво та чернеча виключність. У нашому письменстві оте справедливе місце для народної поезії може бути тільки на межі старого і нового письменства, і огляд народної творчості повинен стати немовби передмовою до історії нового письменства.

Саме це письменство з’явилось на світ, як результат цікавості до народного життя, що захоплювала його всіма сторонами і найперше звертала увагу якраз на усну народну поезію, бо нею народ найкраще і найповніше виявляв себе. Початки нового письменства у нас тісно сплітаються з першими етнографічними спробами, та й далі воно йшло в свою путь поруч з етнографією, що не тільки розгортала перед нами народне життя, але вже тим самим розсовувала й рямці письменства, давала йому підвалини добрі та матеріал добірний; народознавство й літературні інтереси неподільно зв’язані в літературній діяльності наших письменників нового періоду. Одні й ті самі люди у нас часто працювали разом і на літературному, й на етнографічному полі; літературні погляди й ідеї одбивалась на способах етнографічної роботи, а етнографічними здобутками й письменство багатіло. Батька нового українського письменства справедливо вважають і першим українським етнографом, — не тільки через те, що в своїх творах він подавав правдиві відомості про народне життя, а й через те, що таки безпосередньо докладав рук до етнографічного надбання. Знайомство з народною поезією всіма одбилась сторонами на українському письменстві: і впливом народної мови, і формами поезії і, нарешті, самим змістом, оброблюванням у літературних творах готових тем і сюжетів, узятих з народних уст. Все це ставить народну поезію в безпосередній зв’язок з літературними творами й визначає їй місце попереду цього нового, справді вже народного письменства. До огляду народної поезії ми й обернемось зараз, давши спочатку коротенький нарис історії української етнографії.

2. Як було зазначено, деякі зразки народної поезії можна зустріти вже в перших

Електронна бібліотека української літератури