Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
samostiyni_deontologiya.docx
Скачиваний:
13
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
60.81 Кб
Скачать

4.Підготувати реферативне повідомлення тему: «Совість – моральний регулятор поведінки вчителя».

Совість — це категорія стики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною поведінкою, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Досить цікава етимологія слова "совість": у давньоруській мові воно походить від совъдть, в якому корінь въд (ведать); пізніше дт трансформувалося в ст і перейшло у совъсть; совъдать — відати, знати про себе. С. У. Гончаренко визначає поняття "совість" як моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особою відповідності її дій діям прийнятим у суспільстві і перетвореним на внутрішні переконання нормам моральності; найважливіший особистісний моральний регулятор суспільної поведінки людини. Совість — продукт суспільного виховання, що формується разом з моральними почуттями (обов'язку, честі, добра, справедливості) та людськими соціальними прив'язаностями (сімейними, патріотичними, дружбою, любов'ю). У структурі світогляду совість — вищий морально-психологічний регулятор поведінки і дій особистості.

Справжнє виховання має ґрунтуватися на совісті. Недарма в народі утвердився афоризм: "Жити по совісті". У системі формування особистості є поняття "виховання" і "вишкіл". Останній спрямований на вивищення суб'єктивних людських претензій на істину, а не на саму істину як вищий критерій моральності. Вишкіл приглушує в індивіді совість. А лише совість є внутрішнім контролером власної діяльності людини, мірилом відповідальності за свої вчинки. Античний афоризм стверджує: "Совість — це глядач і суддя доброчинства". У давньогрецького філософа-енциклопедиста Арістотеля знаходимо: "Совість — це праведний суд доброї людини". Письменники-гуманісти, філософи всіх епох і народів підносили совість як вище мірило морально-духовних цінностей людини. Французький письменник Оноре де Бальзак писав із застереженням: "Наша совість — суддя непогрішний, поки ми не вбили її". Ці слова особливо актуальні в добу науково-технічного, інформаційно-технологічного буму, коли поняття "совість" частиною суспільства сприймається скептично, як щось зайве, як пережиток минулого. Можна лише шкодувати, що під впливом необмеженого матеріального прагматизму люди знищують у собі моральний закон як величезну цінність, про яку німецький філософ І. Кант писав: "Дві речі наповнюють душу завжди новим і сильнішим здивуванням і шанобливістю, що частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені". Не можна не погодитися і з думкою російського письменника Л.М. Толстого: "Совість є той вищий закон усього живого, який кожен усвідомлює в собі не лише визнанням прав цього живого, але і любов'ю до нього".

Український педагог В.О. Сухомлинський у складних соціально-економічних умовах розвитку суспільства намагався будь-що підносити у своїх вихованців морально-духовні цінності, поставивши на їх стороні совість, не віддавати її на поталу й розграбування прагматикам. "Совість, — писав він, — це емоційний страж переконань"1. Совість не є виявом психічної стихійності особистості. Вона керується передусім розумом. Як знову ж таки зауважував В.О. Сухомлинський: "Совість підкоряється свідомості, розумові — "цареві в голові", як говорить народна мудрість".

Педагог у роботі з вихованцями має на кожному кроці пробуджувати в них совість — внутрішнього суддю, контролера. Формування почуття совісті в роботі зі старшими підлітками і молоддю юнацького віку, які набувають соціальний досвід і здатність до об'єктивної самооцінки, є однією з найголовніших ділянок уваги вихователів.

Совість перебуває на одному рівні з почуттям "сумління", яке означає почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку перед собою і суспільством. У цьому ж ряду стоїть прийом звернення до почуття честі. Честь — це категорія етики, що характеризує особистість з позиції готовності відстояти, підтримати достоїнство, репутацію свою особисту чи соціальної групи, до якої вона належить. Це може бути честь сім'ї, дівчини, юнака, честь лікаря, вчителя, військового, громадянина. Поняття честі тісно пов'язане з поняттям "гідність". За СУ. Гончаренком гідність — це поняття моральної свідомості, в якому виражається уявлення про самоцінність людської особистості, її моральну рівність з усіма іншими. Це категорія етики, що відображає моральне ставлення індивіда до самого себе та суспільства до нього. Як форма вияву суспільної та моральної свободи поняття "гідність" включає право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов'язку і відповідальності перед суспільством.

У народі поняття честі виступає важливим критерієм моральної досконалості особистості. Тому молодим завжди нагадують: "Бережи одяг знову, а честь змолоду", "Безчестя гірше смерті", "З честю пройдеш цілий світ, без честі — й ні до сусід", "Кому честь, тому й слава", "Хто честі не має, ані сто кувачів йому не прикує". Глибоку думку висловив з цього приводу французький філософ Вольтер: "Честь — це діамант на руці у доброчинності". Виховані люди, підкреслюючи відповідальність за свої дії, відстоюючи свою гідність перед іншими людьми, говорять: "Честь маю". В етичному багажі наших предків є правило: життя — Вітчизні, душу — Богові, серце — жінці, честь — нікому. Шкода, але в нашу добу ці значущі слова втрачають свою сутність.

У системі використання методу переконування виділяється ще один прийом — застереження. Діти ще не володіють достатнім соціальним досвід, але беруть активну участь у різних видах діяльності і можуть припускатися мимовільних помилок, тому важливо своєчасно і кваліфіковано їх попередити, відвернути небажані дії,

В.О. Сухомлинський у книзі "Як виховати справжню людину" надавав великого значення формуванню у молоді свідомих поглядів на гідне і негідне. Він писав: "Я вважаю дуже важливим виховним завданням виробити в кожної людини (підкреслюю, гідність є сферою глибоко особистою) своєрідний світогляд, в якому виявлявся б погляд на гідне і негідне. Оскільки людська гідність є уміння тримати себе в руках, з малих літ у свідомості маленького громадянина треба утверджувати переконання про мерзотність негідного. Це переконання — найдорожчий моральний імунітет, що не дає людині принижуватися, втрачати благородство, совість, честь, моральну мужність. У практиці виховної роботи нашої школи за багато років виробилися моральні правила про Дев'ять негідних речей, що принижують людину. Ми утверджуємо в свідомості дітей думку про мерзотність, неприпустимість ряду вчинків. Тільки на основі думки, переконання міцніє почуття презирства до негідного. Злиття думки й почуття утверджує цінну моральну рису особистості — бридливість до негідного в своїй власній поведінці, активне прагнення до гідних вчинків, що підносять людину; готовність, незважаючи ні на що, діяти так, як підказують власні переконання про гідне і негідне".

Вдаючись до прийому застереження, важливо, по-перше, розкривати сутність негідних вчинків на рівні попередження, задовго до того, як людина може зіткнутися з ними в житті, а по-друге, час від часу наполегливо навіювати вихованцям небажаність і негативність негідних вчинків, можливі наслідки їх для них самих чи інших людей.

В.О. Сухомлинський окремо виділяв такі негідні речі:

• негідно добувати своє благополуччя, радощі, втіхи, спокій за рахунок утисків, невлаштованості, горя, хвилювання іншої людини;

• негідно залишати товариша в біді, небезпеці, проходити байдуже повз чуже горе, страждання;

• негідно користуватися результатами праці інших, ховатися за чужу спину. Бути трудівником — честь, бути дармоїдом — безчестя;

• негідно бути боязким, пасивним; ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузтво, зрадництво;

• негідно давати волю потребам і пристрастям, що ніби вийшли з-під контролю людського духу;

• негідно мовчати, коли твоє слово — це чесність, благородство і мужність, а мовчання — легкодухість і підлість;

• негідно справжній людині не тільки обманювати, лицемірити, плазувати, підладжуватися під чиюсь волю, але й не мати власного погляду, втратити своє обличчя;

• негідно легковажно кидатися словами, давати нездійсненні обіцянки;

• негідна надмірна жалісливість до самого себе, як і безжальне ставлення, байдужість до іншої людини;

• негідно бути спокійним і байдужим, коли поряд з тобою важко жінці;

• негідне пияцтво і обжерливість. Алкоголь затуманює свідомість і дає волю інстинкту, приводячи людину до тваринного стану.

Таким чином, перекопування — це найбільш складний, але і найцінніший інструмент виховного впливу педагога на особистість вихованця.

У системі формування особистості, зокрема її фізичного, психічного і соціального розвитку, важливу роль відіграє соціальне успадкування. Механізм його дії носить несвідомий, напівсвідомий характер. Діти, особливо дошкільного та молодшого шкільного віку, завжди копіюють когось, обирають взірцем для наслідування. Тому серед загальних методів виховання чільне місце посідає метод прикладу. Приклад — це метод виховання, який передбачає організацію взірця для наслідування і спрямування вихованців на переймання і засвоєння досвіду позитивної поведінки з метою оптимізації процесу соціального успадкування.

Українська народна педагогіка прикладу як методу виховання відводить значне місце. У прислів'ях знаходимо: "Добрий приклад кращий за сто слів", "Приклад кращий за правило", "Приклади корисніші за повчання", "Хороший приклад — найкраща проповідь", "Слова хвалять, приклади захоплюють".

Російський вчений-лікар і фізіолог В.М. Бехтерев (1857— 1927) зауважував: "Одним із дієвих факторів виховання є приклад, що спонукає до наслідування. Дитина все наслідує, а тому приклад у цьому віці означає все: оточіть дитину хорошими прикладами — вона їх перейме і буде хорошою дитиною; оточіть поганими прикладами — і вона буде поганою дитиною".

Суттєва роль педагога-вихователя у процесі виховання полягає в організації позитивного прикладу, своєрідного ідеалу, який зміг би захопити вихованця. Ідеал (грец. idea — уявлення, ідея) — поняття моральної свідомості та категорія етики, що містить високоморальні вимоги, можлива реалізація яких особистістю дала б їй змогу набути досконалості; образ найбільш цінного і величного в людині.

Негативні приклади несуть руйнівну силу щодо формування морально-духовних цінностей дитини. Як уже згадувалося вище, цей процес український письменик-гуморист Олександр Ковінька талановито відобразив у гуморесці "Хатнє виховання".

Прикладом можуть бути батьки, інші рідні та близькі дитини, які оточують її у щоденному житті; літературні персонажі; вчителі-вихователі; історичні національні герої; діячі науки та культури та ін.

Важлива місія професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає в тому, щоб особа, персонаж, які мають слугувати прикладом для вихованця, були справжніми носіями морально-духовних цінностей, а не кон'юнктурними витворами біографів під гаслом фальшивих ідей. Адже у суспільних стосунках завжди "все таємне стає очевидним". І коли під впливом обставин, виховного впливу в уяві та свідомості вихованця створюється ідеальний взірець для наслідування, а пізніше виявляється, що він фальшивий, позбавлений правди і реальності, — настає гірке розчарування, підозрілість і зневіра в тому, що праведні ідеали взагалі є.

Упродовж десятиліть за радянської влади покоління молодих людей виховувались на прикладі життя та діяльності партійних вождів, інших можновладців тієї епохи. І це певний час давало позитивні результати. Але з часом люди дізналися правду про аморальність, нікчемність і жорстокість цих правителів, радянська система не витримала випробування часом. І не могла витримати, оскільки була антигуманною і лицемірною за своєю суттю. Це свідчить, що фальшиві ідеали не можуть бути вічними і не можуть бути надійною основою виховання людини, нових поколінь.

Основним соціальним інститутом, який покликаний займатися вихованням дітей, є сім'я. Тому прикладом, ідеалом для дітей передовсім мають бути батьки, інші члени родини (бабусі, дідусі, старші брати й сестри). Батьки завжди мають пам'ятати, що їхня поведінка має бути взірцем для дітей. Як батьки спілкуватимуться між собою та зі старшими людьми, як вони відгукуються про інших людей — сусідів, співробітників, керівників, як ставляться до виконання службових обов'язків, ведення домашнього господарства, як одягаються, підтримують належну культуру у власному господарстві, у своїй оселі — все це є визначальним для соціального наслідування дітьми.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]