15 Крип'якевич і. П. Історія України. — Львів, 1990. — с. 163. 18 Там само. - с. 238.

Подальший крок у формуванні національної політичної еліти ще раз зробив гетьман І.Мазепа, який для реалізації своїх стратегічних планів спробував сформувати віддану йому козацьку старшину. Такі заходи гетьмана, на думку історика В.Антоновича, були помилкою, бо І.Мазепа «цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцний привілейований стан». Далі В.Антонович писав, що І.Мазепа поставив собі за мету утворити в Україні «численну заможну аристократію»19. Насамперед частина козацтва дістала назву «бунчукових товаришів». Крім них, були ще «зачні полкові товариші», яких приймали під «полковий стяг», значок; вони дістали назву «значкового товариства» й перейшли під юрисдикцію полковників. Проміжним між ними було «військове товариство», члени якого були підпорядковані військовій канцелярії20.

Усі вони виконували різні доручення, а за службу отримували землі з обов'язковою працею на них селян. Привілеєм знатного товариства була участь у реалізації влади у процесі старшинських з'їздів, рад, вони мали упривілейовану підсудність, право володіти населеними маєтностями, їх забезпечували різними посадами. В їх руках опинялися значні земельні маєтки, почасти через затвердження гетьманами давніх володінь, почасти через надання маєтків за різні послуги. Окрім того, старшина скуповувала і захоплювала в козаків та посполитих їхні землі. Внаслідок того формується нова українська еліта, насамперед землевласницька, серед якої вирізнялися своїми багатствами Кочу беї, Апостоли, Скоропадські. Дещо пізніше, у" 30-х роках XVIII ст., уже 52 % землі в Гетьманщині було в руках великих власників. Нова аристократія «набула вирішального впливу на владу — старшинська влада була її органом, а вся адміністрація і суддівство підлягали також їй. Нова шляхта охоче посилалася на традиції давньої шляхти і свої претензії спирала на давнє право, наприклад, Литовський Статут»21.

Обмеження і поступова ліквідація автономії України в рамках Російської імперії супроводжувалась перетворенням української старшини у «шляхетне російське дворянство». 1781 р. в Москві було прийнято рішення, що значкові товариші належать до шляхетного стану, через чотири роки Катерина II

19 Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 155.

20 Крип'якевич І. П. Історія України... С. 239.

21 Там само. С. 239.

поширила права російського дворянства на Україну, що було наслідком повного включення України до складу імперії. Однак претендентам на дворянство слід було обгрунтувати свої права. Це можна було зробити, доводячи своє походження або від справжньої шляхти польських часів, або від вихідців-дворян з інших країн, або слід було довести, що ще в Польщі за претендентом визнавали шляхетство, або виставити 12 свідків «благородного способу життя». Вирішувати мала остання важлива інстанція — департамент геральдики сенату22.

На цьому грунті виник цілий рух, що спирався на історичні традиції та історично-правові докази. Це викликало особливий інтерес до історії козацької України. Як зазначав історик українського дворянства Д.Міллер, «з-посеред дворянства висуваються постаті Чепи, Чарниша, В.Полетики, Милорадо-вича, Калинського, Марковича, які є добрі патріоти і завзяті оборонці дворянських інтересів. Усе це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збирали літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини»23.

Довголітня боротьба за визнання прав на дворянство завершилась орієнтовно в середині 30-х років, коли воно було надане бунчуковим та військовим товаришам, значковим же товаришам дворянські права не були надані. Однак це не врятувало українську шляхту від проведення у 40-х роках ревізії права на дворянство, під час якої було позбавлено дворянських прав близько 64 тис. осіб. Боротьба за визнання прав на дворянство значно пожвавила інтерес до української історії, піднесла рівень національної свідомості та привернула увагу до представників національної еліти.

Саме українське дворянство в першій чверті XIX ст. стає представником і носієм національного духовного відродження. Це пояснювалось тим, що народні маси були закріпачені, згідно з указом Катерини II державна служба стала привілеєм шляхти. Українська еліта, що пішла на службу до царя, значною мірою була налаштована опозиційно, вона була неза-доволена політикою невизнання її шляхетських прав, а також «порушенням прав України», великими податками, поганим суддівством тощо.

Поставимо тепер запитання: чи відображено в тогочасній суспільно-політичній думці процес формування і розвитку

22 Полонська-Василенко Наталія. Історія України... — Т. 2. — С. 268.

23 Цит. за: Дорошенко Дмитро. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 2. - С. 271.

української еліти, її місце й роль у політичному житті феодальної державності? Можемо твердити, що дуже слабо. Найвиразніше це проявилося у численних проповідях колишнього викладача Києво-Могилянської академії, митрополита та президента Священного Синоду С.Яворського. Окреслюючи своєрідну піраміду влади в тогочасному суспільстві, він створив образ суворо ієрархізованого суспільства, визначив функції та обов'язки кожної з чотирьох суспільних верств. Най-численнішу — четверту верству, що складалася з селян, міщан, торгових людей, С.Яворський закликав і навіть зобов'язував, «до смирення та послуху владі». їх обов'язок — терпляче працювати, зносити своє безправ'я та визиск і не ремствувати. Найбільш шляхетною, на його думку, була перша верства — аристократія, царські радники, що разом із другою верствою — генералітетом та вищим офіцерським корпусом «на спільну користь працюють». Не менш «достойним слави і почесті є чин військовий...»24. Ставши вищим церковно-адміністративним чином в імперії, С.Яворський виправдовував станову нерівність, розмежував суспільство на правлячу меншість та більшість, якою правлять, яка мусить терпляче зносити своє становище. Першу спробу теоретично обґрунтувати природне призначення людини до того чи іншого виду діяльності, а отже, і до певної суспільно-політичної нерівності, зробив також Г.Сковорода. Він висловив думку про природну нерівність людей, твердячи: «Що дурніше, ніж рівна рівність, яку дурні надаремно намагаються запровадити у світі?»25. Він сформулював концепцію «сродности» — ідею про залежність долі людини від відповідності її природним нахилам. «Хто колісцем, хто ключиком у годинни-, ку має бути, залежить від природи», — писав він. Черепасі «сродно плазувати», орлові — літати. Кожен є на своєму місці і виконує те, для чого створений. Як черепаху не навчиш літати, так і «наївного мужика — керувати державою». Можуть бути переходи з нижчих верств до вищих, вважав Г.Сковорода, але лише тоді, коли це робиться по «сродності». Тому суспільство, на його думку, — це «сто сродностей, сто звань». Кожен повинен пізнати свою натуру — чого ж вона шукає? Пізнати, а тоді йти за нею, інакше людині важко самореалізуватись, досягти повної досконалості26. Однак хто зна, чи можна погодитися з твердженням, що Сковорода висунув «теорію кастового устрою суспільства». Адже кастовий устрій передбачає перманентну

24 Цит. за: Захара Ігор. Стефан Яворський. — Львів, 1991. — С. 70-80.

25 Сковорода Григорій. Пізнай в собі людину. — Львів, 1995. — С. 324.

26 Там само. - С. 314.

спадковість у твердих рамках: син брахмана — брахман, його син — теж брахман і т. д. Син же політика не обов' язково мусить бути політиком, а тим паче його внук. Тому приписувати Г.Сковороді апологетизацію спадковості тих чи інших занять, на нашу думку, неправильно.

Він поділяв людей за природними даними — це так, але в нього немає думки про вибраний постійний прошарок людей, який покликаний панувати, владарювати. Кожен народжується з певними нахилами від природи, від Бога. Річ полягає у тому, щоб відчути оці нахили, оцю Божу іскру і спрямувати свою діяльність на їх реалізацію. Г.Сковорода слушно твердив, що в певних людей є задатки до панування і що вони можуть стати владарями. Однак це не означало, що такі люди мають творити суспільну верству, котра, як це свідчить історичний досвід, ставши кастою, набуває консервативного характеру і гальмує політичні процеси.

Криза феодальної системи в Росії, що закінчилася поразкою у Кримській війні, була водночас і кризою російського дворянства, яке здебільшого вірно служило й захищало царат. Українська політична еліта в образі шляхти значною мірою зросійщилась у XIX ст. і, за незначним винятком, перестала (або не змогла) служити національним інтересам, а тому поволі займала конформістські позиції й потроху вироджувалась. Дуже малий її прошарок брав участь у декабристському русі, у масонстві (В.Лукашевич із товариством «З'єднаних слов'ян»). Замість феодальної дворянської еліти в Україні почала формуватись культурно-освітня, яка підхопила прапори політичної національно-визвольної боротьби. У Кирило-Мефодієвському товаристві не було представників національної аристократії, його членами були письменники, учені, діти середніх або дрібних поміщиків, урядовці, тобто представники нової верстви суспільства — інтелігенції. Склад членів Товариства позначився і на його програмних цілях. Суспільство мало бути перебудоване на засадах християнства, мали бути ліквідовані кріпацтво, стани, і «не залишиться... ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога... ні пана, ні боярина, ні холопа...».

З ідеологією народництва в Україні і в Росії найпоширенішими стали ідеї егалітаризму, що відсунуло, принаймні на певний час, розв'язання проблеми елітаризму. Це не означало, що народники не відчували необхідності існування національного проводу, власної еліти, однак ці настрої не були панівними в суспільстві. Скасування кріпацтва завдало удару економічній основі дворянства, оскільки позбавило його дешевих робочих рук. Отримані гроші за викуп земель (понад 2 млрд. крб.) дворянство витратило

не зовсім раціонально. Однак варто врахувати іі моральний аспект цього акту, який ступив крок до загального егалітаризму. За переписом 1897 р. у Росії було 1млн. 221тис. спадкових дворян та 681 тис. особистих. Окрім дворянства, наприкінці XIX ст. до політичної еліти все активніше входить і російська буржуазія, яка, згідно з переписом, налічувала 1,5 мли. осіб. Порівняно з ним інтелектуальна еліта кількісно програвала — людей, що займалися розумовою працею, було всього 290 тис. (мали вищу й середню освіту).

Зрозуміло, що значну частину з них становили дворяни й буржуазія. Дворянсько-буржуазна еліта в тогочасній Росії становила дещо більше 2 відсоток населення імперії. Відомо, що 1905 р. в Україні було 32500 дворянських маєтків, з них 2835 великих (понад тисячу десятин), у т. ч. старих родовитих дворян — Браницьких, Бобринських, Кочубеїв, Ханенків. Поряд з ними були й нові землевласники — аристократи Терлецькі, Харитоненки, Семиренки та ін.27. Доречним у цьому зв'язку є відомий постулат Т.Карлейля: «Закон Природи... немає справжньої Аристократії, окрім Земельної»28.

Проблемами тогочасної дворянської еліти займалися О. Рома-нович-Славатинський та М. Яблочков29. їхні праці були історико-генеалогічними. В українській літературі ще у 1843 р. П.Куліш задекларував, що напише працю «Історія малоросійських фамілій», одначе так і не виконав своєї обіцянки. Пізніше, у 1867 p., з'явилася книга В.Антоновича «Актьі о происхождении шляхет-ских родов в Юго-Западной России», праці О.Лазаревського «Очерки старейших дворянских родов в Черниговской губер-нии», «Очеркмалоросійських фамілій» (1875—1888). Напередодні першої світової війни був опублікований чотиритомний «Малоросійський Родословник» В.Модзалевського та спільна книга його брата Б.Модзалевського з В.Луконським «Малоросійський гербівник» (1914). Кілька праць було присвячено окремим визначним аристократичним родам — М.Бикова, О.Пріцака, М.Тиш-кевича, О.Лашкевича, А.Прохазки та ін.м.

27 Полонська-Василенко Наталія. Історія України. — Т. 2. — С. 409.

28 Карлейль Томас. Теперь и прежде. - М, 1994. - С. 277.

29 Романович-Славатинский А. Дворянство в России от начала XVIII века до отменьї крепостного права. — СПб., 1870; Яблочков М. История дворянского сословия в России. — СП6., 1879.

30 Быков Н. Князья Острожские и Волинь. — Птрг., 1917; Пріцак О. Рід Скоропадських. — Львів, 1938; Тишкевич М. Василь Тишкевич — воєвода підляшський, маршалок господарський, гетьман дворний Вел. Княз. Литовського (1523-1571) //Записки НТШ. - Т. 129; Лашке-вич А. Род Вишневских //Киевская старина. 1887; Prochaska A. Wygowski tworca unii hadziackcj і jego rodzina //Przew. Nauk. — Liter. 1920.

Окремо слід згадати спробу М.Голубця створити генеалогічну книгу українського рицарства, що була видана накладом К.Голубець. Ця книга, як зазначалося у передмові, «в нашій літературі перша й, можна сподіватися, на довгі-довгі роки, а навіть десятиліття, одинока спроба!..»31. У книзі, перша частина якої давно стала бібліографічною рідкістю, мало бути понад 800 сторінок. На жаль, подальші частини, як видно, так і не побачили світу. Тому українська генеалогія поки що перебуває на етапі збирання емпіричного матеріалу, видання окремих спогадів. Добрий почин зробили згадувані вже Н.Яковенко і І.Волчко-Кульчицьким32.