Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
індз політологія.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
07.02.2016
Размер:
35.87 Кб
Скачать

Процес формування політичної еліти в Україні складний і дискусійний, він потребує окремого дослідження. Можна твердити, що кожна історична доба мала свою еліту, а тому важко, а може, й неможливо простежити історичну спадковість української еліти з давнини до наших днів. Тим паче, що через втрату державності спостерігається відсутність існування її упродовж значного часу.

Можна припустити, що вона розвивалася певними замкнутими циклами, які пов'язуються досить умовно з історичними етапами національної державності. Отже, першим можна означити період Київської і Галицько-Волинської держав. XVII — XVIII ст. - другий історичний етап існування національної еліти. З кінця XIX ст. розпочався третій етап, брутально перерваний «першою у світі державою робітників і селян»1.

Загалом елітотворчі процеси, з одного боку, відбувалися аналогічно до західноєвропейських зразків. Однак запізнення соціально-державницького процесу дещо гальмувало й еліто-творення. З іншого боку, процеси елітотворення певною мірою нероздільні. Перший цикл для еліти розтягнувся до XV — XVI ст., коли йшли асиміляція, розчинення еліти, її адаптація у межах Великого князівства Литовського та Польщі, і це не дає змоги чітко розмежувати ці цикли. Так, Київська держава протягом X —XIII ст. не знала абсолютної влади, навіть її ідеї, а запозичення з Візантії зводились не до сприймання доктрин як таких, а лише елементів православної концепції влади, що

1 Про це також див.: Скуратівський в. Історична ритміка українських еліт// Політична думка. — 1994. — к°3.

не суперечило місцевим умовам колективного владарювання2. Оскільки політична еліта творилася насамперед навколо одновладдя, то відсутність такого типу влади в Київській державі не сприяла швидкому елітотворенню. Навіть при повному запереченні варязької концепції походження правлячої еліти можна констатувати сповільнений розвиток родоплемінної влади, що спричинився до певного закостеніння влади, яка мала місцевий військово-общинний характер. Це ж, своєю чергою, підтримувало егалітаристський менталітет, що підсилювався існуванням специфічного військово-демократичного інституту — віча (яке віддалено нагадувало афінську агору). Це не стимулювало елітотворення, сповільнювало його3, стримувало появу яскравих особистостей, формування ініціативної меншості. Однак такі процеси відбувалися і в Східній Європі. Н. Полонська-Василенко зазначала, що «верхівку вільних людей складали члени княжої дружини — так звані «княжі мужі», еліта, що виступала як дорадники, співучасники всієї діяльности князя»4. З них обирали князя, воєвод, урядовців. У XI ст. «княжі мужі» об'єдналися з земською верхівкою боярства, і поступово навколо князя утворилися династії бояр. Так, наприклад, усталилася династія родини Свенельда-Добрині-Вишати, що мала сім поколінь. Саме слово «бояри» походило від давньо-тюркського - знатна людина.

На ті часи вищі верстви ще не були ізольовані, їх членами могли стати за певні заслуги навіть смерди (вільні селяни). У боярській Галичині, де боярські династії були більш-менш сталим явищем, допускався перехід «знизу» (від «племені смердів», «попівських онуків») «догори». Незважаючи на таку свободу, «княжі мужі» починають користатися певними пільгами. Документи тих часів свідчать, що за вбивство «княжого мужа» треба було вже платити подвійну «віру» - викуп за голову вбитого, порівнюючи з таким самим вчинком супроти земського боярина5. Незабаром привілейоване становище боярства було закріплене у праві. Так, вказувалось, що за відсутності синів боярин міг передавати майно дочкам, князь не брав собі виморочного майна після смерті бояр і боярських слуг, які

2 Толочко А. П. Князь в Древней Руси: вдасть, собственность, идеология. - К., 1992. - С. 75-76.

3 Докладніше див.: Коструба Теофіл. Нарис історії України. — Торонто, 1961. - С. 218-219.

4 Полонська-Василенко Наталія. Історія України: В 2-х т. - К., 1992. — Т. І. - С. 220.

5 Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. -С. 84.

не мали синів. Решта прав у земських бояр була в той час така сама, як і в урядових міщан і вільних селян6. Якихось особливих ідей, що виправдовували б тогочасний поділ суспільства в Київській державі на обрану меншість і маси, не було.

Падіння Київської, а відтак і Галицько-Волинської держав погіршило становище української еліти. У рамках Великого князівства Литовсько-Руського осередком української еліти були насамперед Волинь. Тут осіли відомі магнатські роди Острозьких, Заславських, Четвертинських, Корецьких та ін. Загалом політична, соціальна піраміда виглядала так: на вершині були великі князі — нащадки колишніх удільних династій — Рюриковичів і Гедиміновичів, нижче — пани (еквівалент лат. барони), ще нижче — бояри-опричники (поземельні васали князів), еквівалент тих, кого на Заході називали nobiles.

Давньоруських бояр у XV ст. сприймали у двох значеннях: традиційному руському як верхівку, що наближена до владаря, і як професійних воїнів. Наприкінці XV ст. утвердилося нове поняття для означення родовитого боярства — «бояри-шлях-та», що уточнювало і звужувало рамки еліти, доповнюючи професійне значення («боярин») предикатом «шляхта», яке засвідчувало т. зв. «уродженість». («Шляхта»— відповідник, пов'язаний з нім. Geschlecht — рід, покоління, походження, у пол. мові szlachtic, що означало людину відомого походження). Таке поняття «бояри-шляхта» або «рицарство-шляхта» (рицар — професійний воїн, тобто боярин) було зафіксоване в «руській» мові вже з кінця XIV — початку XV ст. і вживалося у Першому Литовському Статуті 1529 р.7. Водночас цей Статут (особливо третій розділ) забезпечив правовий захист тодішньої еліти, ЇЇ широких прав, визначив пільги, уперше впровадив поняття шляхетської честі, детально регламентував загальні принципи підсудності шляхти великокнязівським намісникам на місцях, порядок здійснення правосуддя над шляхтою, підніс шляхетську присягу як самодостатній юридичний доказ у судовому спорі тощо. Однак він зберіг різницю між магнатами і рядовою шляхтою — перші й далі служили у війську під власними прапорами й з власним військом, не підлягали юрисдикції місцевих судів, належали до Ради панів, що до 1569 р. залишалася панівною політичною й економічною інституцією. Другий Литовський Статут 1566 р. зрівняв шляхту з магнатами, підтвердив завойовані шляхтою права на виборні

6 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. С. 85.

7 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1994. — Т. 5. — С 55-58.

повітові сеймики, зрівняв її з магнатами перед судами, звільнив від сплати мита, закріпив права на землеволодіння, підтвердив залежність політичних прав шляхти від осілості, тобто землеволодіння, у межах конкретного повіту. Тому було впроваджено поняття «поштивого шляхетства», на противагу безземельній або неосілій шляхті, що називалася «голотою». Важливим було й те, що Статут гарантував не надавати «людем простим» пільг перед шляхтою, не надавати їм шляхетських прав, окрім як особливої ласки. Дещо пізніше, 1578 p., шляхетство могло бути надане лише за згодою сейму або за клопотанням гетьмана за мужність під час військових дій. Водночас у Статуті зазначено, що шляхтичі, які оселилися у містах і починали займатися торгівлею чи ремеслом — «локтем мерили» чи «руками робили», позбавлялись шляхетських прав. Водночас із Статуту (очевидно, свідомо) вилучали слово «боярин»8.

Дещо інше становище було в Галичині, де поряд з королівськими привілеями у 30-ті роки XV ст. галицьке боярство було урівняне з польською шляхтою. На становище боярства сприятливо вплинули Нешавський привілей 1454 p., що став вихідним пунктом відомої польської «шляхетської демократії», та ухвала Радомського сейму 1505 p., в якій були закладені основи політичного парламентаризму, висловлені у формулі «Nihil novi» (Нічого нового), за якою уряд не міг видати ніяких загальнодержавних постанов без згоди сейму8. Негативним аспектом цих актів стали асиміляційні процеси, які призвели до того, що вже в XVI ст. у Галичині не залишилося боярських родів, котрі б дотримувалися українських традицій, вони з того часу залишаються у дрібної шляхти.

Що ж до поповнення еліти, то було встановлено термін давності в користуванні шляхетними правами. Так, у першій половині XVI ст. таким порогом встановлювалося правління короля Казімежа (помер 1492 p.), пізніше військовий реєстр 1528 р. став доказом належності до військового стану. У середині XVI ст. внаслідок ревізії державних земель і прав на володіння землею було уточнено склад шляхти10. Що ж до символіки шляхетності, то, з одного боку, в українсько-білоруської шляхти були власні гербові традиції (печаткові знаки), з іншого, згідно з рішенням сейму 1563 p., було визнано необов'язковим мати герб кожному шляхтичеві. Загалом в останній третині XVI ст. українська шляхта домоглася легіти-

8 Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т. 5. — С. 59.

9 Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1993. - С. 52.

10 Грушевский М.С. Очерк истории... С. 127-128.

мізації свого існування, що забезпечувало їй не лише участь у політичному житті, а й особливе становище в тогочасному суспільстві. Шляхтич за своїм статутом був, безперечно, вищим, ніж міщанин чи селянин, бо його слово прирівнювалось до юридичного доказу, за завдану йому шкоду карали суворіше, порівняно з вчинками проти інших жителів держави, він користувався правом суду і необмеженого панування над своїми підданими та їхнім майном, сам при тому зберігав особисту незалежність, а його посілість не могла бути передана нікому в підпорядкування. Він підлягав лише юрисдикції шляхетських судів, мав власний герб або печатку, право брати участь у повітових сеймиках як депутат, бути обраним суддею і займати всяку державну посаду, мав податкові пільги, не міг бути ув'язненим або покараним без суду, не відповідав за злочини, скоєні родичами, мав право вільного виїзду і в'їзду до держави.

Люблінська та Брестська унії прискорили процеси асиміляції української шляхти, яка супроводжувалась великою концентрацією земель у великі маєткі, супроти яких навіть король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. Із середини XV ст. в Україні утверджується така структура панівної еліти: князі-пани (магнати) — зем'яни-шляхта — шляхта-голота — панцирні бояри".

Ця структура була панівною до середини XVII ст. і поширена на Волині та в Центральній Україні. Князі займали особливе становище вищої привілейованої касти, до якої не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі посади, бо князем треба було народитися. Дослідники налічують понад 50 князівських родів, що мали за період з кінця XIV до середини XVII ст. близько 560 осіб чоловічої статі. Дослідник Ю.Вольф налічував ще понад 250 руських і литовських шляхетських родин, які також намагалися довести своє князівство.

Князі займали особливе місце в ієрархії української еліти, бо вони ніколи не розчинялися у боярсько-шляхетській масі, оскільки були відділені від неї своїм походженням, що набрало ірраціонального характеру, і саме в них українські мислителі (З.Копистенський, І.Борецький, С.Косов та ін.) вбачали спадкоємців княжих родів Київської держави. Слід мати на увазі й те, що в середньовічній свідомості й політичній культурі політична влада, легітимне панування ототожнювалось не так з державою, як із політичним лідером. Такими лідерами були князі, які символізували ідею незалежності, національну ідею; їх суспільно-політичне, а навіть і приватне життя набувало

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]