11 Яковенко н.М. Українська шляхта... — с. 70 — 71.

вищого змісту, доцільності й призначення. Тому інститут князівства став дещо містичним. Водночас, незважаючи на те, що в той час князі були насамперед воїнами, державними мужами, низька мобільність серед цієї касти призвела до поступового згасання княжих родів. Як одну з важливих причин, Н.Яковенко називає комплекс наслідків перехресних шлюбів і родинні спадкові хвороби12. Після Люблінської унії князівські роди майже не брали великої участі в загальнодержавному політичному житті Речі Посполитої. Більшість своєї енергії вони спрямовували на утворення власних держав-уділів, де правили як незалежні суб'єкти влади. Збіднілі нащадки князівських родів усе більше переходили на становище князів-слуг, займаючи посади підстарост, підвоєвод, сотників у князів-магнатів Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і т.д.

Дальшим прошарком еліти були пани. Вперше в українській актовій мові цей титул зустрічається ще у грамотах галицького князя Льва І Даниловича (друга пол. XIII ст.). Етимологія слова «пан» сягає чеської практики, де цим титулом називали вищих світських і церковних феодалів. Пізніше він поширився на менших феодалів й на звертання пошани до всіх поважних людей, окрім простолюдинів. Поступово цей титул перейшов із Чехії до Галичини. (Поширена думка ж щодо польського походження менш ймовірна, оскільки в ті часи, до XVI ст., польська влада користувалась латинським титулуванням)12. Титул «пан» із середини XV ст. став широковживаним у Великому князівстві Литовському. Так титулували не лише найвизначніших феодалів, а й бояр-васалів та придворних: спочатку волинських князів, а потім і по всій Литві й Білорусі. І все ж, за військовим переписом 1528 р. і ревізії 1545 p., із* згаданих 217 волинських зем'янських родів цим титулом користувалося понад чверть. Серед боярства Київщини і Брацла-вщнни (ревізії 1545—1552 pp.) згадується 448 родин бояр-шляхти, серед них панський титул отримали 105 родин, тобто трохи менше чверті. На ті часи критерієм такого титулування були давність роду і отчинний характер землеволодіння, що випливав із цієї давності. Слушною є думка Н.Яковенко про те, що така кількість панів і бояр-шляхти на цих землях означала, J що майже до Хмельниччини тут не було переваги польської шляхти, а це розвіювало міф про т. зв. «здобич польського плуга». Визнаючи певний вплив тюркського елементу у складі феодалів київсько-брацлавських (оскільки Вітовт роздавав

12 Яковенко н.М. Українська шляхта... — с. 97. Там само. - с. 122-123.

землі вихідцям із Золотої Орди за умов виконання військової служби, особливо на Черкащині), ствердимо, що тюркський елемент ніколи не переважав, тому окремі російські історики не мали ніяких підстав називати українську шляхту виходцями із «племени шатающихся черкес». Цей елемент кількісно ніколи не сягав навіть третини загальної кількості шляхти. Напередодні Люблінської унії титул «пан» став приналежністю кожного шляхтича, а рішення унії (1569) та королівський привілей зрівняли шляхту Волині, Київщини і Східного Поділля з польською шляхтою «в справі рушення на війну» та звільнення від замкової, мостової та інших повинностей, замінивши їх податком грішми, який стосувався усієї польської шляхти. Характерним для українського панства було також те, що воно не мало багато великих панів, т. зв. панів радних і панів хоругових (лише 4 родини із понад 50 членів ради великого князя), що пояснювалося силою і впливом українських княжих родів, які просто економічно витісняли інших. Лише пізніше, з виродженням князів, ситуація змінилася.

Третім прошарком еліти були зем'яни-шляхта, найчисленніша елітна група. Поділялася вона на нижчу й вищу, критерієм поділу були юрисдикція, тобто судове й службове підпорядкування шляхтича, обсяг прав на землю. Тому вищу зем'янську шляхту називали господарською шляхтою. Вона мала повне й необмежене право розпоряджатися своїми маєтками, які були їх приватною власністю. Ця шляхта була абсолютною більшістю шляхетської еліти напередодні Хмельниччини. На Київщині вона становила понад 76 % від загальної кількості землевласників (правда, вони мали лише 11 % поземельного фонду), на Волині — відповідно 71 % (6 %) і на Брацлавщині — 64 % (лише З %)14. Це була дрібноземельна шляхта, яка поволі зубожіла, бо подорожчало озброєння, на яке треба було знаходити все нові кошти, тому земля йшла в заставу, на продаж, а також у зв'язку з природним приростом — кількісним збільшенням самої шляхти і роздрібненням маєтків. У тодішні часи виникає дрібна шляхта, яка через бідність змушена була сама обробляти свої невеликі наділи, тому й була прозвана ходачковою (від пол. — chodak). Саме ця шляхта активно поповнювалася завдяки припливу білорусів, татар, молдаван, угорців, німців, поляків. Критерієм шляхетності тут був не маєток, а показник особистої мужності й сили, бо на цю шляхту покладався обов'язок боротьби зі Степом. Причому якщо верхні верстви шляхти-панства поступово полонізувалися, то зем'яни-шляхта