Тема 3. Нормативно-правове забезпечення інклюзивної освіти

Основні поняття

Зміст

Загальна Декларація ООН про права людини

Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства» [1]. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини.

Безсумнівна значимість Декларації полягає в тому, що вона не тільки містила основні права і свободи, обумовивши необхідність державної влади для їхньої гарантії, але і сформувала принципи її організації, дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать:

а) верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17);

б) представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6);

с) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15).

Питання про необхідність розробки Декларації прав людини був піднятий США в ході роботи над Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1943-1945 р.

Чому саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала настільки актуальної, і наскільки правомірно було пов'язувати її зі створенням нової міжнародної організації?

Причини були згодом сформульовані в преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такому:

1. «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства».

2. «Прагненням людей» є створення такого світу (суспільства), де люди «матимуть свободу слова і свободу переконань і будуть вільні від страху і злиднів» (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен вель комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).

3. Права людини повинні мати надійний правовий захист («забезпечуватися законом»), щоб «людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення».

4. Статут ООН зобов'язує держави «сприяти в співробітництві з ООН загальній повазі і дотриманню прав і свобод людини». «Величезне значення для виконання цього обов'язку» має «загальне розуміння характеру цих прав і свобод», що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх «загального й ефективного визнання і здійснення» [11].

Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів:

а) основні принципи прав людини;

б) класифікація прав і свобод людини;

в) права людини і суспільство;

г) співвідношення прав особистості і держави.

А. Основоположні принципи прав людини.

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними «незалежно від» раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стана, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядуванням (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб'єктній, так і в територіальній сфері.

Б. Класификація прав і свобод людини.

Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації.

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов'язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

В. Права людини і суспільство.

Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх изольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством.

У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов'язок перед суспільством» (ст. 29, п. 1). Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

Співвідношенння прав особистості і держави.

Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в такому: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Аналіз змісту Загальної декларації прав людини свідчить про її історичне приємство із французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Однак Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах повоєнної перебудови світу, внесла до її складу новаціонні моменти як у концептуальному, так і в змістовному плані.

Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонив будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдивши на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

Конвенція ООН про права дитини

Конвенція ООН про права дитини прийнята одноголосно Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року (набула сили 2 вересня 1990 року). Слід зауважити, що вона прийнята лише через 10 років після Міжнародного року дитини (1979 р. – міжнародний рік захисту  дітей) та лише через 30 років після прийняття декларації прав дитини. Україна ратифікувала Конвенцію в перший же рік своєї незалежності (27.02.1991, набула чинності 27.09.1991)

Конвенцію ООН «Про права дитини» називають «Світовою конституцією прав дитини». З моменту ратифікації відповідною державою Конвенція стає складовою національного законодавства. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов’язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров’я, а також високий рівень життя. Це означає, що уряди зголошуються захищати дітей від дискримінації, сексуальної та комерційної експлуатації та насильства, і особливо піклуватися про дітей-сиріт та біженців.

Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини.Частина перша Конвенції  складається з  1-41 ст. По суті, це є основні статті які дають визначення поняттю дитини, визначають права дитини, зобов’язання держав-сторін які підписали дану Конвенцію. Згідно зі ст.1 Конвенції : “дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”. Перша частина Конвенції про права дитини містить загальні принципи які зобов’язують держав-учасниць забезпечувати рівні права дітей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я ;забезпечувати умовами для реалізації дітьми своїх інтересів;вживати всі необхідні заходи по попередженню дискримінації прав дітей.

Відповідно, розділи II та III Конвенції ООН про права дитини містять статті, що визначають  порядок діяльності Комітету з прав дитини, що створюється з метою розгляду прогресу, досягнутого державами-сторонами щодо виконання зобов'язань, взятих згідно з Конвенцією  про права дитини та формальні положення які регламентують порядок набуття чинності Конвенцією. Слід зазначити, що дуже важливим є закріплення у Конвенції положення про те, що Держави-сторони зобов'язані подавати Комітету через Генерального секретаря Організацій Об'єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав; держави-сторони зобов'язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей. Ці положення  констатують той факт, що метою Конвенції є не лише виявлення порушень прав дитини, а й поширення знань про права дитини є найкращим захистом проти їх порушень.

Згідно з традиційною класифікацією прав людини, права дитини, що задекларовані Конвенцією можна поділити на:

Громадянські права (право на ім’я та національність, право на життя, право на самобутність, принцип недискримінації ) ;

Політичні права (право на свободу думки, свобода вираження, свобода зібрань, свобода віросповідання, вільний доступ до інформації) ;

Соціальні права ( право на освіту, право на охорону здоров’я, право на соціальне забезпечення) ;

Культурні права ( право на відпочинок та дозвілля, право на залучення до гри та участь у культурному та мистецькому  житті);

Економічні права (держави мають забезпечити реалізацію економічних прав).

Як бачимо, права задекларовані Конвенцією співпадають з традиційною класифікацією прав людини.

Конвенція ООН про права дитини має вищу юридичну силу порівняно з іншими міжнародними та національними правовими актами. Держави – учасниці Конвенції зобов’язані запровадити Конвенцію на своїй території, привівши національне законодавство відповідно до положень даного документу.

 На сьогоднішній  день, Конвенцію ратифікували 192 держави які зобов’язались неухильно дотримуватись положень Конвенції щодо захисту прав дітей але й до тепер, в усьому світі, дитина залишається найменш захищеною ланкою суспільства чиї права дуже часто порушуються або не визнаються взагалі.

Конвенція ООН про права людей з інвалідністю

13 грудня 2006 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію ООН про права інвалідів.

Дата набрання чинності для України  06.03.2010 рік.

      Мета цієї Конвенції полягає у заохоченні, захисті та забезпечені повного і рівного користування всіма людьми з інвалідністю усіма правами людини та основоположними свободами, а також в заохочені поваги до властивої їм гідності.

Важливо, що Конвенція відносить до інвалідів осіб із стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їх повній і ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими.

Конвенція загалом налічує 50 статей, з них статті 1-33 за змістом присвячені різноманітним аспектам забезпечення рівних прав та можливостей для інвалідів у тих чи інших сферах суспільного життя, а також загальним цілям та принципам практичного забезпечення такого недискримінаційного підходу до потреб осіб з обмеженими можливостями.

У статтях 34 – 50 сформульовані певні зобов’язання держав - учасниць Конвенції щодо надання створеному при ООН Комітету з прав інвалідів відповідної інформації про  виконання положень Конвенції та юридичні засади і механізми їх імплементації у правове поле (законодавство) держав, що підписали та ратифікували цей документ.

Основними принципами цієї Конвенції є:

a) повага до властивої людині гідності, його особистої самостійності, включаючи свободу робити свій власний вибір, і незалежності;

b) недискримінація;

c) повне і ефективне залучення  і включення у суспільство;

d) повага до особливостей людей з інвалідністю та їх прийняття як компоненту людського різноманіття і частини людства;

e) рівність можливостей;

f) доступність;

g) рівність чоловіків і жінок;

h) повага до здібностей дітей-інвалідів, що розвиваються, і повага до права дітей-інвалідів зберігати свою індивідуальність.

Станом на початок 2013  року 129 країн підписали Конвенцію про права інвалідів:  71 країна підписала Факультативний протокол  25 країн ратифікували Конвенцію про права інвалідів  15 країн ратифікували Факультативний протокол.

Саламанська декларація

Саламанська декларація містить Заклик до урядів усіх країн затвердити на законодавчому рівні інклюзивну модель освітита приймати до загальноосвітніх шкіл усіх дітей, якщо немає виняткових випадків, які унеможливлюють це. Таким чином, було запропоновано, щоб інклюзія стала загальною формою освіти, а спецшколи або спецкласи існували для виняткових ситуацій. Положення Декларації спонукають уряди до розвитку інклюзивної освіти, а саме: до докладання більших зусиль для розвитку дошкільних стратегій та професійної освіти, забезпечення організації та реалізації програм підготовки педагогів і підвищення їхньої кваліфікації з огляду на принципи інклюзивної освіти.

Принципи інклюзивної освіти

Інклюзивна освіта базується на таких принципах

• цінність людини не залежить від її здібностей і досягнень;

• кожна людина здатна відчувати і думати;

• кожна людина має право на спілкування і на те, щоб бути почутою;

• адаптація системи до потреб дитини, а не навпаки;

• справжня освіта може здійснюватися тільки в контексті реальних взаємостосунків;

• всі люди потребують підтримки і дружби ровесників;

• задоволення індивідуальних освітніх потреб кожної дитини;

• визнання спроможності до навчання кожної дитини та, відповідно, необхідність створення суспільством відповідних для цього умов;

• залучення батьків до навчального процесу дітей як рівноправних партнерів та перших вчителів своїх дітей;

• командний підхід у навчанні та вихованні дітей, що передбачає залучення педагогів, батьків та спеціалістів;

• складність завдань повинна відповідати здібностям дитини;

• рівний доступ до навчання у загальноосвітніх закладах та отримання якісної освіти кожною дитиною;

• подолання потенційних бар'єрів в навчанні.

Законодавча освітня база України щодо організації і впровадження інклюзивної освіти

Закон України «Про освіту»

Закон Ураїни «Про загальну середню освіту»

Закон України «Про охорону дитинства»

Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»

Закон України від 05 серпня 2014 року № 1324 «Про внесення змін до деяких Законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання»;

– постанова Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 629 «Про затвердження Державної цільової соціальної програми розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року»;

– постанова Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2011 року № 872 «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загально­освітніх навчальних закладах»;

– наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 04 листопада 2010 року № 1055 «Про затвердження Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів»;

– наказ Міністерства освіти і науки України від 20 лютого 2002 року № 128 «Про затвердження нормативів наповнюваності груп дошкільних на­вчаль­них закладів (ясел-садків) компенсуючого типу, класів спеціальних за­галь­но­освітніх шкіл (шкіл-інтернатів), груп подовженого дня і виховних груп за­гальноосвітніх навчальних закладів усіх типів та порядку поділу класів на гру­пи при вивченні окремих предметів у загальноосвітніх навчальних закладах».