6. Уявлення про діагностику та діагностичні процедури в різних народів

Зважаючи на традиційні погляди щодо причин захворювання, стає зрозумілим, що діагностика їх була однією з найслабших ланок у системі народних медичних заходів. Фактично більшість діагностичних процедур, особливо у сфері психічних розладів, зводилася до різноманітних гадаль-них прийомів, метою яких було визначити: хто цілеспрямовано або мимо­волі зурочив хворого чи якимось іншим способом заподіяв йому хворобу; кого саме хворий перелякався; яка зла сила вселилася в нього; де загуби­лася душа хворого і як її можна повернути і т. ін.

Однією з найпоширеніших діагностичних процедур в Україні було «викачування яйцем». У деяких регіонах України (наприклад, на Терно­пільщині) яйцем «викачували» все тіло недужого, потім розбивали яйце, білок кидали в склянку і за ним визначали, чого чи кого злякався хво­рий. В інших місцевостях, «викачавши» всі частини тіла хворого яйцем, його розбивали, виливали на воду і за формою яйця давали також прог­ноз — «йдеться на живуще чи на вмируще».

Не менш поширеним засобом діагностики у слов'янських народів було «виливання воску або олова» (в інших народів, зокрема казахів, роль

олова виконував свинець). Процедура скрізь була схожою і відрізнялась лише окремими деталями: у будь-якій посудині чи на сковорідці знахар­ка розтоплювала віск чи олово і в розплавленому стані виливала його в миску чи ківш з водою, який тримала над хворим. За виглядом фігур, що утворювалися в процесі затвердіння розплавленої речовини, намагали­ся встановити причину, діагноз і спосіб лікування недуги.

Отже, схожим у різних народів був сам принцип гадання, як спосіб вста­новлення діагнозу, хоча набір гадальних прийомів і речовин, що для цьо­го використовувалися, міг бути досить специфічним. Так, у казахській народній медицині чільне місце займала така діагностична процедура, як «жаурин карау» (дослівний переклад — «дивитись на лопатку»). Сутність її полягала в тому, що на вогні розжарювали лопаткову кістку вівці і за тріщинами, що утворювалися в ній під час цього процесу, встановлювали причини хвороби та її можливе завершення. Шамани деяких етнічних груп північно-західного Калімантану — мананги — використовують для га­дання печінку свині, а найпоширенішим гадальним інструментом серед шаманів багатьох народів Малакського півострова є спеціальний крис­тал — кварц. Ретельно вдивляючись в нього, шаман встановлює, який дух викликав хворобу і де перебуває душа хворого, яку треба повернути для того, щоб хворий вилікувався (деякі шамани цього регіону пильно вдив­ляються в блискуче лезо кинджала).

У шаманській практиці інструментом діагностики часто буває також розмова з духами, предками та ін. Під час камлання шамани входять у стан трансу, екстазу або одержимості й розмовляють або якось інакше спілкуються з духами, намагаючись дізнатися від них про причину хво­роби. Ця процедура в різних регіонах земної кулі безумовно має певну специфіку, але її загальний смисл також скрізь однаковий.

7. ЕТНІЧНА СПЕЦИФІКА КЛІНІКИ ПСИХІЧНИХ ХВОРОБ

7.1. Неврози та неврозоподібні стани

Сучасні вчені вважають, що роль культури може розглядатися на рівні нозології, а також на рівні формо- та синдромотворення. При цьому заз­начається, що на нозологічному рівні особливості культури найбільшою мірою виявляються в структурі граничних станів, у генезі яких соціальні чинники відіграють особливу роль. Деякі форми граничних станів були

-45*

ЕТНОПСИХ1АТРІЯ

Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

356

357

описані дослідниками тільки як існуючі в певних культурах, як такі, що не спостерігаються більше в жодній країні світу. Сюди відносять амок лата-реакцію малазійців та ін. Сучасна динаміка етнічних процесів, пев­на культурна трансформація призвели до зменшення числа справді не­повторних нозологічних форм, тому вплив культури розглядається пе­реважно через специфіку формо- та синдром о творення. Тим цікавішими видаються ті рідкісні свідчення про своєрідність деяких нозологічних форм, дослідження яких проводилося в нашій та інших країнах.

МЕНЕРІК ТА ЕМІРЯЧЕННЯ В КОЛИМСЬКОМУ КРАЇ

В минулому сторіччі в Колимському краї вчені спостерігали своєрідні форми істерії, не схожі на звичні уявлення про цю хворобу, що й дало підставу вважати їх новими нозологічними формами. Найбільшу увагу приділив їм С.Міцкевич, який описав їх у своїй відомій праці «Менерік та емірячення. Форми істерії в Колимському краї» (1929). Учений вва+ жав, що сувора природа краю, постійне недоїдання, хвороби, низький рівень культури та певні народні вірування стали факторами, що сприяг ли утворенню неповторних форм істерії, дуже поширених серед місцево­го населення.

Учений спостерігав три форми істерії (переважно серед жінок-колим-чанок), які за ступенем важкості клінічної картини описував у такій пос­лідовності.

1. «Таримта». Перша форма істерії, яку місцеве населення називало «таримта» (припадок), характеризувалася тим, що дівчата 12-15 років починали скаржитися на серцебиття, болі в області серця, під ложечкою, блювання, невралгії в області січового міхура та клітора, порушення сну тощо. Таримту розглядали як обов'язковий атрибут кожної жінки пев» ного віку.

2. «Менерік» — друга за важкістю клінічної картини форма колимсь­ кої істерії. Починалася вона або після певної психотравми, або після кам­ лання шамана, або ж після того, як жінка побачить десь іншу хвору на менерік. Початок захворювання характеризується дратівливістю, почут­ тям туги, плаксивістю, безсонням, посиленням серцебиття, головними болями й запамороченням. Ця симптоматика спостерігається день-два і є провісницею більш серйозних розладів. Раптово свідомість стає плута­ ною, з'являються страхітливі галюцинації (хвора бачить чорта, якусь страшну людину та ін.), починає кричати, ритмічно співати, битися го­ ловою об стінку або хитати нею з боку в бік, рве на собі волосся. З'явля­ ються корчі, хвора вигинається дугою, в неї здувається живіт, при цьому нерідко вона прибирає «пристрасних поз» й роздягається. Тривалість такого припадку — від 1-2 годин до цілого дня чи ночі. Прояви то зага­ сають, то знов посилюються. Після припадку до хворої повертається

свідомість, але вона відчуває себе розбитою й приголомшеною. Як прави­ло, припадок повторюється того ж дня чи наступного і так триває кілька днів. Потім хвора повертається до свого звичайного стану й самовідчут­тя. Аналогічні приступи хвороби повторюються кілька разів на рік.

Населення приписує це «порчі», при цьому кажуть «біс мучить». Вва­жається, що в процес припадку не треба втручатися. Допомогти може тільки шаман або піп. Самі хворі також вважають себе одержимими, але такого зв'язку з православним культом, такої розробленої теорії порчі, як у «крикливиць» тут не спостерігається. На думку С.Міцкевича, ц_я патологія схожа на шаманство, її прояви іноді нагадують камлання щ_а-мана, але він, навіть у трансі, набагато краще контролює ситуацію, ніж це робить хвора па менерік. Під час припадків хворі на уколи не реагу­вали, зіниці були розширені. Можливий стан, що нагадує летаргію -_ заціпеніння, втрата свідомості, пульс 104-105, серцебиття ледь відчутне. Цікаво, то хворі на менерік соромилися своєї хвороби.

3. «Ірер», або божевілля. Якщо припадок тривав місяць, а то й більще, запаморочення ставало постійним, галюцинації більш виразними, з'яв­лялися маячні ідеї переслідування, стан туги й спроби самогубства, ц_е було ознаками початку третьої форми істерії — «ірер» або божевілля. Але цим словом позначалися також інші психічні розлади, зокрема деп­ресивна фаза маніакально-депресивного психозу (МДП).

Існувала ще одна форма психічних захворювань, характерна лище лля Колимського краю. її називали емірячення — симптомокомплекс який розвивався на ґрунті істеричної конституції. Описували його так: у жінки все починалося із сильного переляку, причому викликати його могло будь-що, нерідко такі подразники {наприклад, раптові оплески за спиною), на які звичайна людина зреагувала б щонайбільше здри­ганням. Переляк супроводжувався криком, жінка могла навіть шпур­нути що-небудь в того, хто її налякав. Через деякий час після переляку у жінки починалося запаморочення або вона ставала несамовитою, часто втрачала свідомість, спостерігалися сильні істеричні припадки, схожі на менерік. Надалі рефлекси при афекті переляку прискорювали­ся й виходили з під контролю свідомості. Хвора впадала в гіпноідний стан, під час якого наслідувала того, хто її налякав. У ньому стані хво­ра втрачала контроль над своїми діями: розказувала всі свої секрети, могла вилізти на дах і стрибнути звідти і т. ін. Під час гіпноїдного ста­ну у хворої спостерігалися пришвидшені дихання й пульс, тремор кінцівок. Припадок закінчувався непритомністю або менеріком. Жінка ще довго потім відчувала розбитість і нездужання. За свідченням С.Міцксвича, поширеність нього захворювання серед місцевих жителів була дуже високою — після 45 років ледь не кожна колимчанка бу_ла емірячкою.

358

Раіділ 2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ

ЕТНОПСИХІАТРІЯ

359

ШЕВА В КОМІ ТА ГИКАВКА В РОСІЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ БАСЕЙНІВ РІК ПІНЕГИ ТА МЕЗЕНІ

«Шева» — це порча, хвороба, злий дух, персоніфіковані у вигляді метелика, джмеля, жука, мухи, черв'яка, ниточки, вузлика. Гикавка в комі розглядалася як один із проявів шеви і була досить поширеною серед тубільного населення. Саме слово «икота» (гикавка) не російського по­ходження, воно прийшло до росіян від комі. Як у росіян, так і у комі, подібні захворювання приписувалися урокам і мали ідентичну клінічну картину.

Згідно з уявленнями комі та російських мезенців і пінсжан, злий дух — шева — влітає в організм хворого через рот і найчастіше мешкає в жи­воті. Його надсилає («саджає») в людину злий чаклун «чака». Жінка, а це переважно жіноча хвороба, в якийсь момент відчуває, що вона ніби­то щось проковтнула. Вона сприймає це, як ковтання гикавки. При цьо­му «гикавка» розглядається як самостійна духовна субстанція. Уявлен­ня про «шеву», що побутують серед комі, як і поняття «гикавка», означає водночас як хворобу, так і її причину, тобто певну самостійну духовну сутність. За народними віруваннями, під час припадку замість хворого говорить дух «шева», який вселився в нього. Хвора може навіть спілку­ватися з гикавкою, що її мучить, більше того, за уявленнями комі, в ній може мешкати навіть декілька гикавок і вони всі здатні розмовляти не тільки з хворою, а й між собою.

Для гикавки характерні сенестопатії, вегетативні розлади, підвище­на чутливість, дратівливість. Хворим властиві головні болі, втрата апе­титу, загальна слабкість і дуже специфічні приступи, які тривають від кількох хвилин до доби й більше. Саме ці своєрідні приступи і дали наз­ву даній хворобі. Причиною їх може бути будь-який емоційний подраз­ник — запах {у XIX сторіччі, як правило, запах ладану й тютюну), колір, звук, зустріч з незнайомцем. Спочатку хворі відчувають слабкість, за­терплість різних частин тіла, спазми шлунку, стравоходу, горла; пізніше частішають дихання, пульс, підвищується кров'яний тиск. Початок при­падку міг супроводжуватися невтримним позіханням, сльозотечІєЮ, зміною кольору обличчя (почервонінням або блідістю). Та головними ознаками були своєрідні гіперкінези респіраторного й фонаційного типу, безладна мова, що переходила в крик, а потім — в уривчасті глухі звукН-Крики й розмова мають нав'язливий та насильницький характер, хворі не можуть зупинити їх за власним бажанням. Після припадку хворі відчу­вають слабкість, розбитість, пригніченість І тривогу.

Залежно від специфіки мовленнєвої діяльності під час припадку роз­різняли кілька основних форм гикавки: «німуха» — німа гикавка, ПІД час якої припадки були особливо частими й хворобливими при тому,

що хворий міг вимовляти лише уривчасті глухі звуки; «крикливиця» або «ревуха» — коли припадки спостерігалися рідше й були не такі сильні, а хворі могли вимовити окремі слова й навіть уривчасті фрази; і, нарешті, «говоруха», коли хворі перебували в стані, схожому на екстаз, але збері­гали здатність підтримувати контакт з іншими людьми, відповідати на їхні запитання. Основна турбота хворої та її родичів — .не дати початися припадку, прагнення «умилостивити» гикавку, яка може висловлювати будь-які бажання, наприклад пива, вина, ласощів тощо. В розмові ото­чуючі, як правило, добре розрізняють голос хворої та голос її гикавки.

У XIX сторіччі на гикавку-шеву хворіла більшість жіночого населен­ня комі, однак відомо випадки захворювання й серед чоловіків. Цікаво, що гикавка сприймалася тут як стан, що забезпечував через припадок контакт хворого з духом. З цієї точки зору хвороба, припадок відіграва­ли специфічну соціальну роль. До духів, що мешкали у хворих на ікоту-шеву, як і на менерік чи емірячення, члени суспільства звертались як до оракулів, розпитували їх про майбутнє, просили про допомогу в розшу­куванні загублених речей і т.ін.

Остання з відомих великих епідемій «гикавки», яку було зафіксовано у 1970 році в Сурі, охопила майже все корінне жіноче населення. Вдало­ся з'ясувати, що спалах епідемії почався після того, як кілька хворих під час припадків назвали прізвища жінок, які ніби-то «саджають гикавку». Щодо цих осіб місцеві жителі розпочали репресивні дії (так, одну з них душили, кололи шилом, підпалили будинок, і врешті-решт, примусили виїхати). Почалася низка судових процесів. Судячи з літературних дже­рел, це не єдиний приклад збереження подібних хвороб на Півночі.