- •3.2. Народні засоби запобігання та розв'язання міжетнічних конфліктів
- •321 320 Роздя 2. Прикладна етнопсихологія
- •1. Історичні віхи етнопсихіатрії
- •333 332 Розділ 2. Прикладна етнопсихологія
- •2. Універсальне та культуроспецифічне при визначенні понять психічної норми та патології
- •3. Уявлення про причини захворювання в різних культурах
- •4. Типи лікарів у різних культурах. Знахар і шаман ж лікарі
- •6. Уявлення про діагностику та діагностичні процедури в різних народів
- •7.2. Вплив культури на формування психопатичної особистості
- •7.3. Транскультурні дослідження алклголізму та наркоманії
- •7.4. Регіональні відмінності в клініці шизофренії !' &
- •8.3. Західна і східна моделі психоаналізу
- •1. Порівняльні дослідження взаємозв'язку мови і психіки: основні факти та проблеми
- •Етнопсихологія
1. Історичні віхи етнопсихіатрії
Етнопсихіатрія — порівняно молода наука, але її коріння сягає середини минулого століття, коли почали з'являтися праці етнографів, лікарів і вчених іншого фаху, які першими намагалися описати специфіку психічної патології в різних суспільствах. Певний внесок зробили в цьому напрямку і вітчизняні вчені. Так, ще в першій половині 60-х років XIX сторіччя під час заслання в Архангельську губернію відомий харківський дослідник П.Єфименко вивчив, дослідив та описав специфічну форму психічної патології — «гикавку», досить поширену серед жіночого населення цього регіону. Вчений не зміг тоді відповісти на питання, чому саме в цьому регіоні трапляється така своєрідна форма захворювання, але він був впевнений в тому, що це один із різновидів істеричного припадку і його поява зумовлена «...тією увагою та лагідним поводженням, якими намагаються оточити хвору домашні та всі знайомі», тобто певною вигідністю цієї симптоматики для хворої.
Трохи пізніше цікаве порівняльне дослідження інших форм істеричної патології здійснив харківський дослідник, учень П.Ковалевського.
41
Етнопсихологія
322
Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ.'
Е.ТНОПСИХ1АТРІЯ
323
лікар і психолог М.Країнський. У 1900 ропі він опублікував працю, в! якій показав, як на єдиній основі — сомнамбулізмі —- у різних народів^ виникають і розвиваються різні захворювання: біснуватість і навіженість; в Росії, епідемії одержимості в Західній Європі (на думку автора, в Малоросії випадки аналогічної хвороби взагалі дуже рідкісні, а на півдні України фактично не відомі). У своїй праці автор доводив, що і клінічна; картина, і трактування цих захворювань серед населення, і ставлення до"' таких хворих цілком залежать від відмінностей у побуті, культурі та* світогляді різних народів.
На початку XX сторіччя цей цикл досліджень специфіки психічної патології в різних суспільствах, расах, культурах був продовжений у праці Е.Будула «До порівняльної расової психіатрії» (1914), де автор,. базуючись на статистичних матеріалах юр'ївської психіатричної лікарні, ■ досліджує поширені психічні захворювання в естонців, латишів, росіян та євреїв. Київський професор медицини І.Сікорський, дослідивши звіти психіатричного відділення київського військового шпиталю, робить доповідь на 12-му Міжнародному конгресі в Москві «Про вплив народності на захворюваність психозами», в якій дає порівняльну картину частоти захворюваності у росіян, поляків, магометан та євреїв. Тривають і дослідження клініки та терапії своєрідних психіатричних форм, що трапляються в чітко локалізованих куточках земного шару (праця С.Міцкевича «Менерік та емірячення. Форми істерії в Колимському краї»).
Численні праці, в яких безпосередньо розкривалася етн о психіатрична проблематика, на рубежі століть буди присвячені феномену шаманства та шаманської хвороби, які розглядалися на основі етнографічних досліджень якутів та деяких інших народів Сибіру (Н.Віташевський, 1890; С.Широкогоров, 1919; Г.Ксенофонтов, 1928, 1929, 1931 та ін.). У них, зокрема, розглядалися питання особистості шамана — є він психічно здоровою людиною чи ні; якщо він хворий, то якою формою патології страждає? Чи не є шаманство культурною формою компенсації певних психічних конфліктів? Яку функцію виконує шаман у суспільстві — чи не є його діяльність своєрідною формою психопрофілактичних або психотерапевтичних засобів і т.ін.?
У багатьох працях кінця минулого — початку нинішнього століття розглядалися деякі специфічні проблеми народної української лікувальної практики: народні уявлення щодо етнології, патогенезу та класифікації хвороб; проблеми знахарів та чаклунів; походження та сутність замовлянь, заклинань, оберегів тощо. Своєрідною узагальнюючою працею з них питань на рубежі століть стала монографія професора Харківського університету А.Вєтухова «Замовляння, заклинання, обереги та інші види народного лікування, що базуються на вірі в силу слова».
Поширення на початку сторіччя фрейдизму дало новий поштовх і відкрило нові перспективи у розвитку етнопсихіатричної тематики. Однією з перших праць у цьому напрямку стала «Тотем і табу» З.Фрейда (1913). її публікація, за висловом самого автора, стала першою спробою застосування психоаналітичної теорії та методів до проблем психології народів. Учений протиставляв її працям цюріхської школи (зокрема, працям К.Юнга), в яких матеріали з психології народів використовувалися для розв'язання проблем індивідуальної психології, та працям В.Вундта, який, навпаки, намагався перенести деякі положення з індивідуальної психології до етнопсихології (останнє характерно також для Фрейда), але не застосовував для цього апарат психоаналізу.
Одна з основних ідей цієї праці — ие спроба відповісти на питання про те, як виник, чому набув такого поширення і набрав саме таких форм тотемізм — певна релігійна й соціальна система, характерна для багатьох традиційних народів. Головні риси тотемізму Фрейд вбачає в двох основних його характеристиках: по-перше, в культі тотему (найчастіше якогось виду тварин), який вважається прабатьком усіх представників тотемістичної родини та її охоронцем, на честь якого влаштовуються розкішні свята й церемонії і якого, відповідно, найсуворіше забороняється знищувати, вбивати, використовувати в їжу і т.ін. Другою, не менш важливою, за Фрейдом, ознакою тотемістичної системи, є правило екзогамії — заборона членам одного тотему вступати в сексуальні чи шлюбні стосунки між собою.
Як же міг виникнути тотемізм з психоаналітичної точки зору? Відповідь на це запитання Фрейд шукає в психопатології. На думку вченого, можна провести певну паралель між психікою представників традиційних суспільств і хворими на невроз нав'язливих станів. І у «примітивів», і у хворих спостерігаються якісь загадкові, погано їм самим зрозумілі й слабо мотивовані, але жорсткі й беззаперечні заборони (в одному випадку — табу на тотем та сексуальні внутрішньототемні стосунки, в іншому — заборони більш широкого спектра, в основі яких лежать витіснені сексуальні прагнення). Головною та основною забороною в обох випадках г острах доторкання (фізичного чи подумки); для обох варіантів характерні захисні дії, перенесення на нові об'єкти і т.ін.
Оскільки Фрейд бачить певну тотожність між психопатологією неврозу і феноменологією тотемістичної системи, розглянемо їх докладніше. З погляду автора, історія хвороби на невроз нав'язливих станів має таку основну схему: для дитини характерним є відкриття насолоди від доторкання до геніталій. Іззовні, від батьків, надходить заборона робити не, яка й засвоюється дитиною, бо теплі стосунки з батьками для неї важливіші, ніж потяг до доторкання. Однак через недосконалу психічну конституцію дитини забороною не вдається знищити потяг, і він витіс-
41*
325
Розділ 2 ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
324
няється в підсвідоме. Отже, зберігаються й заборона, й потяг: останній через те, що був лише витіснений, а не знищений; що ж до заборони, то якби вона зникла, потяг знову повернувся б до свідомості й реалізовувався.
Отже, за Фрейдом, тут спостерігається одвічно незавершена ситуація, постійний конфлікт між забороною й потягами, що спричинює амбівалентне ставлення до об'єкта. Причому усвідомлюється лише заборона, потяг і потенційна насолода позасвідомі. Щоб отримати задоволення, потяг намагається замість забороненого об'єкта знайти йому заступника, сурогат, тому й заборона може змінювати свій об'єкт і переноситися на щось інше. На кожну нову спробу витісненого лібідо проникнути у свідомість заборона відповідає новим посиленням режиму. Вихід — певне зняття тиску й напруги — відбувається за рахунок нав'язливих дій.
Це класичне психоаналітичне трактування сутності неврозу нав'язливих станів Фрейд намагається перенести на розуміння тотемізму й табу. Так, табу розглядаються як прадавні заборони, колись ззовні накладені на покоління первісних людей, тобто насильницько нав'язані їм попереднім поколінням. Ці заборони стосувалися діяльностей, до яких був сильний потяг (бо інакше — навіщо ж забороняти?). Отож табу визначає не тільки те, що члени традиційних суспільств бояться зробити, а водночас і те, до чого вони підсвідомо прагнуть. З найважливіших заборон, що складають два основних закони тотемізму, — не вбивати тварину-тотема та уникати сексуальних стосунків з членами по тотему — Фрейд робить висновок про те, що саме вони є найдавнішими та найсильніши-ми потягами первісних людей.
Цей висновок дозволяє дослідникові зробити наступний логічний крок: Фрейд згадує про те, що у дітей-невротиків часто спостерігаються ьіемотивовані фобії тварин. Психоаналітичне трактування таких випадків полягає в тому, що страхи (у хлопчиків) насправді пов'язані с батьком і просто переносяться на тварин, тобто в цій симптоматиці проявляються характерні риси класичного «комплексу Едіпа» (амбівалентність ставлення до батька — ненависть і ніжність), перенесені на сурогат — тварину.
Аналогічний процес відбувався й при виникненні тотемізму. Для розуміння цього явища, за Фрейдом, у формулу тотемізму на місце тварини-тотема треба поставити чоловіка-батька. Психоаналіз тут, на думку вченого, не робить нічого нового, просто твердження традиційних народів про те, що тотем — пращур, прабатько, сприймається дослівно. Це, в свою чергу, означає, що обидві головних заборони тотемізму — не вбивати тотема і не вступати у сексуальні стосунки з жінкою, що належить до тотема, — за змістом збігаються з обома злочинами Едіпа, який, як відомо, вбив свого батька й узяв за дружину свою матір, а та-
ЕТНОПСИХІАТГІЯ
кож з обома первинними бажаннями дитини, які у разі їх недостатнього витіснення чи раптового пробудження спричинюють усі види психонев-розів.
Отже, головне припущення Фрейда полягає в тому, що тотемізм як система трунтується на «комплексі Едіпа». Використовуючи гіпотезу Дарвіна щодо існування первісної орди (ніби-то люди в стародавні часи жили невеликими групами, в межах яких ревнощі старшого й найсиль-пішого, головуючого, не допускали статевих стосунків у інших), Фрейд припускає, що «одного чудового дня... брати об'єдналися, вбили й з'їли батька, поклавши таким чином кінець батьківській орді». Брати довго поодинці заздрили батькові й боялися його, але гуртом насмілилися на вбивство. Цей сюжет, за Фрейдом, і зараз час од часу відтворюється в символічній формі у святкових ритуалах, жертвоприношеннях і трапезах у всіх народів, які досягли певного рівня розвитку. Цей вчинок не дав, за Фрейдом, очікуваних результатів, бо викликав у братів почуття провини й каяття. Через них вони не змогли скористатися наслідками заподіяного й заборонили собі те, що раніше забороняв батько, — створили два основних табу тотемізму.
Викладений погляд З.Фрейда на процес виникнення культури критикували з багатьох позицій. З точки зору етнопсихіатрії найцікавішим моментом є порівняння психіки представників традиційних суспільств і психопатології неврозу. Фрейд вбачав у цих феноменах не лише певну аналогію, але й усіляко підкреслював, що невротики — це по суті ті, хто народився з архаїчною конституцією.
Цим поглядам наприкінці 40-х років була протиставлена протилежна точка зору, згідно з якою не невротик відтворює примітива, як у Фрейда, а навпаки — примітивний колектив характеризується експансією та культом невротичних механізмів. Цю точку зору висловив відомий невропатолог С.Давиденков у своїй праці «Еволюційно-генетичні проблеми в невропатології».
Насамперед зазначимо, що ці міркування вчений висловив під час розгляду такого питання: чому в процесі еволюції в усіх людей не виробився найпрогресивніший тип вищої нервової діяльності — сильний, рухливий, врівноважений? Шукаючи відповідь на це питання, Давиденков висловив таке припущення: розмаїття форм і сполучень типів вишої нервової діяльності зумовлене двома причинами: молодістю деяких функцій і функціональних систем та припиненням дії природного добору.
Розглядаючи першу із причин, дослідник зазначає, що найбільш молодим надбанням нервової системи є її надрухливість (на думку автора, це необов'язково супроводжується підвищенням зовнішньої активності людини, скоріше навпаки: дещо втрачаючи у швидкості рухів порівняно
■326
Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
ЕТНОПСИХ1АТРІЯ
327
зі своїми найближчими попередниками, людина надолужує ці втрати в підвищенні рухливості розумових процесів) та розвиток другої сигнальної системи.
Але «однією тільки філогенетичною молодістю не можна пояснити ті несприятливі варіації вищої нервової діяльності, які спостерігаються так часто». Тому основну причину автор вбачає в припиненні дії природного добору. Не маючи змоги досліджувати справжні первісні племена, які існували в прадавні часи, Давиденков, із певними застереженнями, звертає увагу на представників традиційних суспільств і, використовуючи етнографічну літературу, робить висновки, які потім поширює і на людей первіснобщинного ладу.
Що ж привертає увагу дослідника? Насамперед, ті стрижньові риси, які є в описі будь-якого традиційного суспільства: наявність анімістичного світогляду та магії в ньому. Автор підтримує точку зору, за якою магія передує анімізмові, бо є приклади суспільств (до яких і звертається дослідник), де при розробленій та розгалуженій системі ритуалів ще немає їх належного світоглядного супроводження. Давиденков доходить висновку, що «...принцип ритуальних обмежень поведінки та ритуальних дій є універсальним, зміст же цих обмежень і дій різний». Універсальність магічних ритуальних дій автор пояснює функціями, які вони виконували, з саме зняттям тривоги й страху перед зовнішнім світом. За автором, зміст ритуалу може бути зовсім безглуздим, але це не заважає досягненню тієї мети, задля якої він проводився, — зменшенню негативних почуттів.
Фізіологічний механізм цього Давиденков змальовує так:
«...людина створює в корі свого мозку новий пункт концентрації подразнювального процесу (все рівно який, якби тільки віч був умовно й іноді цілком випадково пов 'язаний з основним гіперподразнєним пунктом і йому було властиве достатнє афективне забарвлення, щоб стати для першого пункту джерелом зовнішнього гальмування) та використовує негативну індукцію з цього другого осередку, щоб заспокоїти решту кори мозку».
З погляду дослідника, страхи, яких так багато у первісної людини, які настільки інтенсивні й так мало зрозумілі, це не звичайні страхи, а фобії. Причину їх автор вбачає не тільки в безсиллі дикуна перед природою, а й у тій експансії найменш пристосованих, зокрема інертних, яка € наслідком припинення дії природного добору. Страх примітива був перебільшений, застійний, але народжувався він не з патологічних чи уявних, а з цілком реальних небезпек. Проте він набував тривалої застійної форми завдяки поширенню інертності.
Різномаїття описуваних прийомів, з погляду автора, утворилося так: окремі магічні прийоми формувалися в конкретних індивідів на базі на-
явних випадкових індивідуальних умовних рефлексів, а потім поширювалися на більші чи менші соціальні групи. При цьому «будь-який прийом допомагав, оскільки річ не в конкретному змісті ритуалу, а в загальних принципах застійності та негативної індукції, які в усіх цих випадках не змінюються». За Давиденковим, магія започаткувала анімізм не тому, що людина переконалася в марності магічних прийомів і почала шукати інших пояснень (так думав Фрезер), а навпаки, саме тому, що вона побачила їхню дієвість, яку не могла пояснити інакше, ніж припустивши оду-шевлення природи, а пізніше й існування світу невидимих духів-ворогів і духів-помічників.
Отже, одним із наслідків припинення природного добору, на думку дослідника, був негативний вплив на найбільш молоді новоутворення, зокрема на рухливість нервової системи. Цей вплив полягав у тому, що з припиненням добору дещо збільшилась інертність нервових процесів, що й спричинило, зрештою, появу магії та анімізму.
Негативний вплив на інше молоде новоутворення — другу сигнальну систему — полягав у розладі взаємодії першої та другої сигнальних систем. За Давиденковим, їхня неврівноваженість — слабкість другої сигнальної системи на тлі виразного превалювання першої — є однією з найхарактерніших ознак істеричної особистості. Зростання кількості істеричних осіб під час гальмування природного добору стало, в свою чергу, тим підґрунтям, на базі якого тільки й могло розвинутись таке культурне явище, як шаманство.
Отже^ як вважає автор, первісний етап в історії людства можна розглядати через призму припинення дії природного добору. Наслідки цього процесу вплинули передусім на наймолодші (і тому найвразливіші) новоутворення вищої нервової діяльності. Феноменологічно це проявилося у зростанні числа менш пристосованих осіб — інертних (психасте-ників) і людей з неврівноваженими сигнальними системами (істериків), що, в свою чергу, стало передумовою формування й розвитку певних культурних явищ — магії, анімізму та шаманства.
Повернімося до етнопснхіатричної проблематики, що розроблялася на початку XX століття в Україні. У 1928 році широко обговорювалася ідея створення при кафедрі історії української культури Харківського державного університету першого в Україні наукового об'єднання лікарів-етнографів. Ініціатором буй харківський лікар Г.Махулько-Гор-бацевич. Він вважав, що медична етнографія — це «ціла система народної мудрості... ключ до розуміння психології народної». Учений розробив і опублікував програму збирання матеріалів з медичної етнографії, в якій деякі розділи були тісно пов'язані з проблемами ет-нопсихіатрії.
329
Рогші 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
328
З 1923 року дві лабораторії — антропологічний кабінет Українського психоневрологічного інституту та педометричний кабінет Українського інституту охорони материнства та дитинства — досліджували особливості розвитку українців. У 20-х роках вони видали кілька збірників статей під загальною назвою «Матеріали з антропології України». І хоч здебільшого коло питань, якими займались дослідники, обмежувалось фізичним розвитком українців (іноді порівняно з представниками інших націй і народностей), вчені не могли обминути деякі питання, пов'язані з етнопсихологією. Характерний приклад такої праці — стаття К.Іванова «Розміри голови і зріст студентів залежно від їхнього соціального походження в зв'язку з питанням про кореляцію розмірів мозкового відділу та інтелектуальних здібностей».
Низка етнопсихіатричних проблем обговорювалась на сторінках етнографічної періодики, в першу чергу «Етнографічного вісника». Проте багато праць, написаних ще в 30-х роках, побачили світ значно пізніше. Яскравим прикладом останніх може слугувати праця керівника етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук, головного редактора «Етнографічного вісника» В.Петрова «Заговори».
В той час як у СРСР етн о психіатричні проблеми піднімалися лише в деяких поодиноких виданнях, за кордоном, і насамперед у Сполучених Штатах Америки, ці питання інтенсивно розроблялися. Так, у 1934 році була опублікована праця К.Вепесіікі «Антропологія та аномальне», однією з провідних ідей якої була думка про те, що кожен народ є носієм специфічної психопатології.
У 1937 році була видана праця І.РІапЕ «Особистість і культурні пат-терни» — перша спроба використання особистісних і культурологічних теорій для обговорення превентивної психіатрічної практики.
Тоді ж психоаналітик А.Кагсііпег став ініціатором проведення семінарів у Колумбійському університеті і почав співробітничати з антропологом Ьіпїоп. їхнє співробітництво створило засади для заснування школи «Культура і особистість», яка в майбутньому неодноразово займалася етнопсихіатричною проблематикою.
До цього ж періоду належать праці ще одного незалежного дослідника СШеуегеих. Його польові дослідження (1933-1935) у психіатричному шпиталі сприяли створенню оригінальної етнопсихіатричної концепції і дозволили по-новому поглянути на деякі старі проблеми. Розглянемо їх дещо докладніше.
Так, перш за все дослідник у своїх працях виклав нестандартний підхід до поняття психічної норми. Він заперечував досить поширений погляд на нормальність як на пристосованість, розрізняючи внутрішню пристосованість, внутрішню гармонію і зовнішню — між особистістю та сус-
ЕТНОПСИХІАТРІЯ
пільством. У його розумінні зовнішня пристосованість до певних норм та ідеалів суспільства не може бути гарантією психічної нормальності особи, бо суспільство може бути настільки хворим (скажімо, нацистська Германія чи Спарта), що тільки ненормальні люди зможуть добре вписатися в його життя. У здоровому суспільстві особистість інтеріоризува-тиме здорові норми та ідеали, у хворому ж це може призвести до психічної патології. Дослідник детально розглядав також інші можливі варіанти: при зовнішній пристосованості та відсутності справжньої інтеріоризації, протилежний варіант тощо.
О.Ое¥Єгеих був прихильником психоаналітичної концепції, тому в своїх працях він продовжив розробку деяких її базових понять, зокрема поняття підсвідомого. З погляду дослідника, в підсвідомому треба розрізняти, з одного боку, те, що ніколи не усвідомлювалося, а з іншого — те, шо було колись у свідомості, але потім було витіснено. Цей останній матеріал учений в свою чергу також ділить на два блоки: індивідуальне підсвідоме та етнічне підсвідоме. Етнічне підсвідоме, на відміну від трактування цього поняття К.Юнгом, це суто психокультурне утворення — це те, шо витісняється всіма членами даного етносу, і те, шо кожне покоління вчить витісняти кожне наступне, тому всі члени певного етносу мають спільні неусвідомлені проблеми.
Таке розуміння підсвідомого дає змогу дослідникові запропонувати свій варіант відповіді на деякі дискусійні питання. Зокрема, щодо шаманської хвороби. На думку автора, шаман — це невротик в ремісії. Автор погоджується з тими дослідниками, хто вважає шамана істериком, але водночас задає питання: чому один істерик стає в певній культурі шаманом, а інший — ні. Відповідь, яку дає ^еVегеиx, така: конфлікти першого містяться в етнічному підсвідомому, а конфлікти другого — в індивідуальному. Тому шаманові не потрібно й «вигадувати» свої симптоми (як пе роблять звичайні невротики), він використовує ритуалізо-вані, тобто ті, які культура виробила для тих, чиї конфлікти традиційні. Порівняно з іншими членами того самого суспільства конфлікти шамана, що містяться в етнічному підсвідомому, більш інтенсивні. Його співвітчизники, що мають такі самі, тільки слабші, внутрішні конфлікти, заспокоюються, коли бачать його камлання — набір захисних ритуалів, — бо тим самим він забезпечує їх етнопсихологічно придатними й культурно санкціонованими захистами проти їхніх проблем. Сутність його лікування, як вважає автор, це переключення з індивідуальних конфліктів, що продукують невротичну симптоматику (скажімо, тики) на ритуалізовані (наприклад, персональні табу).
Ще один ключовий етнопсихіатричний термін, з погляду С. ^еVе^еиx, це поняття психотравми. Для вченого травма — це культурно нетипове переживання, для якого культура не створила належних психічних за-
42 Етнопіихімопа
331
Розділ 2. ПРИКЛАДНА ЕТНОПСИХОЛОГІЯ
330
хіістів. Не стільки сила стресу, скільки відсутність захисту викликає переживання травми. (Так, бути кинутим у воду не є травмою для полінезійців, які плавають з раннього дитинства). Дослідник уводить поняття «передчасної травми», тобто такої, якої зазнають до того, як дитина здатна скористатися захистами, або до того, як вона дістала доступ до відповідних культурних захистів. (Так, для маленької дитини смерть батьків — передчасна травма, адже культура забезпечує її зовнішніми захистами (притулком), але не внутрішніми. Однак у тих культурах, де вірогідність подібних травм досить висока, формуються також специфічні культурні форми захисту — така система родинності, яка забезпечує кожній дитині кількох функціонально еквівалентних батьків). За допомогою цього підходу дослідник намагається пояснити сутність справжніх психозів: їх спричинює передчасна травма, як правило в немовлячому віці, і хворий, не володіючи культурно сформованими формами психічного захисту, змушений виробляти власні (що й становить психотичну симптоматику).
Розглянемо ще одне важливе для етнопсихіатрії поняття, розроблене С.Веуегеих, — «етнічні психози». У кожному суспільстві існує комплекс уявлень про те, як мають поводитися божевільні. Так, у західних культурах від них очікують гримас, бурмотіння, у американських індійців — вимовляння імен померлих і т.п. Непрофесійні уявлення про те, як поводяться психотики, нерідко базуються на симптомах, що превалювали в психозах колись (отож популярною є думка, що існує ще багато психо-тиків, які вважають себе Наполеонами). Так от, з погляду автора, справжня психотична симптоматика не тільки вступає у протиріччя з культурними сподіваннями, але нерідко є викликом їм (у чому, зокрема, й проявляється «соціальний негативізм»).
Але ті особи, чиє етнічне підсвідоме не настільки дезорганізоване, щоб спонукати їх до масового протесту проти всіх соціальних норм (включаючи паттерни психотичної поведінки), запозичують з культури форми для реалізації своїх внутрішніх розладів. Останнє уможливлює розвиток у них спеціальних етнічних психозів типу аток, Іаіак. юіпсіщо та ін., які спостерігаються тільки в певних, «своїх», культурах. Поведінка етнічних психо-тиків повністю відповідає сподіванням і уявленням про божевілля у їхній власній культурі. В етнічних психозах відображається тип культурних конфліктів і культурні захисти. Причому зовнішні фактори відіграють другорядну роль — усі, хто біжить у стані аток, схожі, незалежно від того, чим це спричинено. Як вважає дослідник, кожна культура має свої етнічні психози, для західної культури це, зокрема, шизофренія.
Друга світова війна поставила нові завдання перед психологами, етнологами та психіатрами. На основі етнопсихіатрії представники цих
ЕТНОПСИХІАТРІЯ
галузей науки намагалися розв'язати проблему прогнозування та інтерпретації поведінки під час війни представників різних національних груп. Для етнологів це був початок відходу від вивчення традиційних або ізольованих від євро-америкапської культур та перші спроби дослідження більш територіально та культурно близьких етнічних груп, насамперед тих, хто брав найактивнішу участь у війні (німців, японців, росіян та ін.), для психіатрів — перехід від традиційного вивчення індивідуальної поведінки до вивчення групової серед полонених, розвідників, армійських службовців.
Цікаві результати було отримано задопомогою широкого опитування або аналізу фільмів і друкованої продукції в межах подальшого розвитку теорії «культура та особистість». Особливий наголос при цьому робився на дослідженні традиційної техніки вирощування та виховання дітей та її наслідків у формуванні етноспецифічної особистості (праці Бенедикт та Горера про японців, Адорно та Еріксона — про німців, Бе-недикт — про румунів, Горера та Мід — про американців та ін.). Пізніше цей цикл досліджень дістав назву «Мисііез о/ сиііиге аі а йїзіапсе» («вивчення культури на відстані»).
Дослідження в межах теорії «культура та особистість» частково стикалися з етнопсихіатричною проблематикою, однак головні їхні інтереси не були безпосередньо сфокусовані на специфічних характеристиках психопатології. Та починаючи з 50-х років ведуться більш інтенсивні етнопсихіатричні дослідження, які особливо інтенсифікувалися в пост-колоніальну епоху (зокрема, в країнах африканського континенту). При цьому вчені часто зверталися в своїх працях як до нових етнопсихіат-ричних закономірностей, так і до найтиповіших прикладів «етнічних» захворювань, відкритих і описаних їхніми попередниками, намагаючись дати своє сучасне трактування цих видів патології. Розглянемо це на прикладі праці, присвяченої одному з найвідоміших видів таких хвороб —«амоку».
Амок, загальновідомий (завдяки однойменній новелі С.Цвейга) патологічний стан, трактується як одне зі специфічних, зумовлених культурою психічних захворювань, характерних для певного регіону земної кулі (спочатку його спостерігали лише серед малайців). Упродовж останніх століть його описували як раптове божевілля, що несподівано виникало, здавалося б, у зовсім здорової людини і супроводжувалося нав'язливим потягом до вбивства: людина хапалася за перший предмет, який міг стати зброєю, і бігла світ за очі, намагаючись вбити усіх, кого зустрічала на своєму шляху. Значне поширення цієї патології зумовило виникнення спеціальних соціальних інститутів для боротьби з цим станом: виділялися люди і була сформована певна тактика пошуку й знешкодження хворих у стані амоку. Деякі дослідники причиною цієї хворо-