Философия

21

мисленої операції піфагорійці приходять до ідеалістичного розуміння дійсності.

2. Виникнення протилежності діалектики та метафізики. Геракліт.

Другим після Милету осередком давньогрецької філософії було місто Ефес, батьківщина філософа Геракліта. Вихідним пунктом свого вчення Геракліт зробив уявлення про мінливий характер усього існуючого. Він вважав, що все існуюче створено із конкретної речовини, якою він назвав вогонь. У розумінні Геракліта вогонь є і подібним праматерії представників милетської школи, і першоосновою світу (архе), і основним елементом (стойхерон).

Першоречовина природи – вогонь: світ виникає із вогню і знов згорає у конкретні періоди згідно долі. Вибір вогню у якості першоречовини у Геракліта не випадковий, він обумовлений поглядом Геракліта на характер життя природи. Світ залишається в основі вогнем, не дивлячись на його перетворювання. З іншого боку, це поняття, за Гераклітом, постає у якості конкретного методологічного принципу. Вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, постійних змін. За Гераклітом, світ або природа знаходиться у постійному процесі змін, а з всіх природних речовин найбільш здібним до змін, найбільш рухливим є вогонь.

У розумінні розвитку як єдності та боротьби протилежностей Геракліт зайшов найбільш далеко. Тому філософа вважають одним із засновників стихійної діалектики. У Геракліта ми знаходимо низку спостережень, які є відгадкою основних рис діалектики. До них відносяться, наприклад: універсальність розвитку з центральним принципом “усе тече”, “в одну й ту саму ріку не можна увійти двічі”. Постійні зміни Геракліт пояснює різними засобами: “одне і теж є молодим і старим, живим і мертвим, бо це, змінившись, стає іншим, а інше, змінившись, стає цим”. Філософ стверджує, що процес змін якостей речей відбувається не яким-небудь чином, а перетворенням у свою протилежність. У боротьбі протилежностей виявляється їх внутрішня тотожність. Стихійна діалектика Геракліта щільно пов’язана з його стихійним матеріалізмом.

Геракліт один із перших звертає увагу на характер людського пізнання. Пізнання намагається осягти сутність, тобто логос (закон). Логос є вічним, як і нестворений ніким світ. Людська свідомість –

22

душа – підкорена логосу. Тому діалектика Геракліта є об’єктивною діалектикою. Це діалектика розвитку об’єктивно існуючого світу.

3. Боротьба матеріалізму та ідеалізму: вчення Сократа, Демокрита, Платона, Аристотеля.

Мислителі 5 ст. до н.е. не тільки володіли мистецтвом судового й політичного красномовства, навчали політичним знанням, праву, але і пов’язували їх із загальними питаннями філософії й світогляду. Їх стали називати софістами (Протагор, Горгій, Гиппій, Продик).

Протагор був матеріалістом і визнавав відносність усіх уявлень, що виразив наступним принципом: “Людина є мірою усіх речей: існуючих – у тому, що вони існують, і не існуючих – у тому, що вони не існують”.

Учнем софістів, а потім їх супротивником став філософ Сократ. Він був першим видатним мислителем, який сприяв виникненню вчень об’єктивного ідеалізму. З Сократа починається класичний період в розвитку античної філософії. У центрі уваги філософів класичного періоду, на відміну від ранньої грецької філософії, стала людина, свідомість, проблеми моралі, права, війни і миру, доброчинності, політики взагалі, які стосувались більшості афінських громадян.

Філософія у розумінні Сократа не повинна займатися вивченням природи, вона має бути вченням про те, як треба жити. Істинне знання людина може мати тільки про душу. Головна задача пізнання – самопізнання: “пізнай самого себе”. Знання є знаходження загального для цілого ряду речей. Таким чином, знання є поняття про предмет і досягається за допомогою визначення поняття. У своїй етиці Сократ ототожнює доброчинність зі знанням. Поведінка людини визначається її уявленням про доблесть, благо: немає людини, котра, знаючи, що є добро, зробила б зло. Таким чином, Сократ зводив усякі дурні дії до простого незнання або помилки, а мудрість – до досконалого знання.

Сократ розповсюджував свої погляди у розмовах та дискусіях. З них сформувався філософський метод Сократа. Його метою було досягнення істини шляхом знаходження протиріч у твердженнях слухачів. В цьому і полягає сутність так званої сократівської “іронії”. З “іронією” (сумнівом) тісно пов’язана “маєвтика”, тобто Сократ допомагав своїм слухачам досягти нове пізнання як основу істинної моралі, доброчинності, поведінки людини.

23

У5 ст. до н.е. виникає нова форма матеріалізму – атомістичний матеріалізм, найбільш видатним представником якого був Демокрит, засновником Левкіпп. Основне положення атомістичної системи Демокрита – теза про існування порожнечі та атомів, які утворюють своїми нескінченно різноманітними об’єднаннями усі складні речі. Атоми не можна бачити, їх можна тільки мислити. Філософ розпізнає світ атомів як істинний і пізнавальний та світ чуттєвих речей, які складаються з атомів. Атоми за Демокритом, нескінченні за формою, кількістю, розмірами, вони відрізняються за формою, порядком та положенням. З цього формується уявлення про нестворюваність та неспотворенність матерії. Ставиться питання про єдність руху та матерії: атомам властивостей рух; вони рухаються у порожнечі; рух не має початку, тобто він вічний, рух є засобом існування матерії і він є головним джерелом розвитку. У Демокрита мова йде про рух механічний. Таким чином, мислитель запропонував варіант механістичного пояснення світу. Атомізм відкидає положення про нерухомість буття, оскільки це положення не дає можливості пояснити рух і зміни, які відбуваються в чуттєвому світі. Атомістичний світогляд Демокрита поширюється на вчення про життя

ідушу: душа складається з вогненних атомів і є їх тимчасовим поєднанням, тому мислитель відхиляє ідею безсмертя душі. Матеріалістичному вченню Демокрита про буття відповідає матеріалістичне вчення про пізнання. Почуття є необхідним джерелом пізнання але недостатнім. Існують предмети та якості, які недосяжні почуттям. Такі якості речей осягаються тільки розумом. Так, людина не бачить, не чує, не відчуває порожнечі та атомів, з яких складаються речі. Але вона впевнена в їх достовірному існуванні за допомогою розуму.

Філософія Демокрита становить найбільш досконалий матеріалістичний спосіб мислення у Стародавній Греції. Матеріалістичну лінію в грецькій філософії звуть “лінією Демокрита”.

Уфілософії Платона грецький ідеалізм виступає у формі світогляду, який протистоїть матеріалізму. З цього часу матеріалізм та ідеалізм існують як оформлені протилежності двох основних напрямків у розвитку давньогрецької філософії й усієї наступної. “Лінія Платона” – це лінія ідеалізму в історії філософії. Філософське вчення Платона обіймає велике коло питань про буття, про світ та

24

його походження, про душу і пізнання, про суспільство, мистецтво, виховання.

За вченням Платона світ чуттєвих речей не є світом істинно існуючим: чуттєві речі постійно виникають та гинуть, змінюються та рухаються. Справжня сутність чуттєвих речей, їх причини – безтілесні, духовні, неподільні, вічні форми назвав “ідеями”, видами (“ейдосами”). По відношенню до чуттєвих речей “ідеї” (“види”) є одночасно і їх причинами, і зразками, за якими були створені ці речі, і цілі, до яких прагнуть істоти чуттєвого світу, і поняття – про загальну основу речей. Однак, за Платоном, одного лише існування “ідей” або “видів” недостатньо для появи речей чуттєвого світу. Оскільки ці речі мінливі, то вони повинні бути обумовлені не тільки буттям, але і “небуттям”. Це “небуття” Платон ототожнює з “матерією”, яка є областю руху, що не припиняється, виникнення та змін. Матерія об’єднується з “видами” (“ідеями”) і перетворює кожну ідею в чуттєві речі. Платон відриває від реальних предметів духовні, нематеріальні “ідеї”, які існують самостійно поза світом. Вчення Платона є об’єктивним ідеалізмом, тому що матеріальне розглядається як утворене від нематеріальних, вічних, незмінних “ідей” або “видів”, існуючих незалежно і поза свідомістю людини.

Ідеалістична позиція Платона простежується і в теорії пізнання. Мислитель відокремлює чуттєве пізнання від раціонального: чуттєве пізнання дає знання про матеріальний вторинний світ, тому і цей вид пізнання є вторинним. Істинне пізнання – це пізнання ідей розумом. Ядром теорії пізнання Платона є теорія пригадування душі людини того знання, яке вона придбала у світі “ідей”. Сприймання матеріальних об’єктів нагадує душі позабуті нею знання, “ідеї”.

Серед учнів Платона був Аристотель. Він переробив і завершив розвиток усієї попередньої античної філософії. До кола інтересів Аристотеля входять питання логіки, історії філософії, психології, теорії пізнання, вчення про буття, космології, фізики, зоології, політичної економії, політики, етики, естетики, риторики.

Вчення Аристотеля – об’єктивний ідеалізм, який містить в собі низку матеріалістичних положень. Це вчення склалось в результаті критики вчення Платона про ідеї. Аристотель відкидає вчення про самостійне існування ідей. Але сам Аристотель у процесі критики Платона не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин чуттєвих речей.

25

Основою всякого буття Аристотель вважав так звану першоматерію, яка не визначена ніякими поняттями: вона є лише потенційною можливістю існування, вона пасивна і хоча є основою усякого буття, її не можна ототожнювати з буттям. Чотири елементи – вогонь, вода, повітря, земля – займають проміжну ступінь між матерією, що чуттєво не сприймається, та реально існуючим світом. Матеріальні речі, за Аристотелем, є поєднанням матерії та форми. Форма активна. Вона, за Аристотелем, утворює з першоматерії та чотирьох елементів реальне буття.

Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю, яка приходить у матерію. Піднімаючись по драбині “форм”, людина, стверджує Аристотель, підходить до найвищої “форми”, яку уже не можна розглядати як “матерію” або “можливість” більш віщої форми. Така крайня “форма” є першопричиною або богом поза світом. Вчення Аристотеля про “форми” являє собою об’єктивний ідеалізм. Якщо Платон стверджував, що чуттєві речі не можуть бути предметом пізнання, то для Аристотеля зовнішній світ – це і є те, що пізнається, розвивається та завдяки чому досягається пізнання загального.

Аристотель – перший античний філософ, який систематизував трактати з питань логіки. Логіку Аристотель розуміє – як науку про докази, а також про форми мислення, необхідні для пізнання. Зв’язки думок, за Аристотелем, відображають об’єктивно існуючі зв’язки. У Аристотеля всюди об’єктивна логіка змішується з суб’єктивною.

Усвоїх дослідженнях суспільно-політичного життя Аристотель розумів людину як соціальну істоту. Життя у державі є сутністю людини. Державу розуміє як розвинуту єдність общин, а общину як розвинену сім’ю, тому форму організації сім’ї переносить на державу. Аристотель рабовласництво вважав природним станом суспільства. Мислитель заперечує ідеальну державу Платона. Суспільство вільних людей, за Аристотелем, повинно складатись з трьох класів громадян: а) багатих; б) дуже бідних; в) середній прошарок – опора для держави. Серед форм державної влади Аристотель розрізняє три хороші та три погані форми управління державою: монархія, аристократія, політес – тиранія, олігархія, демократія.

4. Філософія доби еллінізму: епікуреїзм та стоїцизм.

Укінці 4 ст. до н.е. посилюється криза грецької рабовласницької демократії, що викликає значні зміни у духовному житті давньогрецького суспільства та посилює споглядальний характер

26

філософії. У той час виникають три основні течії елліністичної філософії: скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

Головною метою філософії Епікур вважав створення етики – вчення про поведінку, яка призводить до щастя. Має бути визначеним місце, яке людина-частка природи займає у природі. Етика Епікура спрямована проти релігійного марновірства, яке, на його думку, принижує людину. Крім того, Епікур відстоює та розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Усе, що ми відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють. Помилки виникають внаслідок неправильної оцінки того, про що свідчать органи почуттів: самі ж органи почуттів не судять і тому не можуть помилятись. У логічному мисленні головна – індукція, узагальнення, висновки.

Для Епікура критерій щастя – це почуття задоволення. Благом є усе те, що породжує задоволення, зло – те, що породжує страждання. Епікур доводить необґрунтованість таких страхів як страх перед втручанням бога у людське життя, страх перед смертю. Визволення від страхів відкриває шлях до щастя. Мудра людина розрізняє три види задоволень: 1) природні та необхідні для життя; 2) природні, але для життя не необхідні; 3) не необхідні для життя та не природні. Мета мудреця – досягти тільки перших та утримуватись від інших. Результатом такого утримання є повна безтурботність – вище благо: блаженство, насолода (гедоне). Воно полягає у задоволенні природних потреб і в досягненні природного душевного спокою душі (атараксія), і тим самим щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги він вважав природними, бо вони обумовлені людською сутністю.

Наприкінці 4 ст. до н.е. в Греції формується стоїцизм, засновник Зенон з Кіт еону. Ця філософська школа вела боротьбу проти вчення Епікура. Як і епікурейці, стоїки головною метою філософії вважали формування етики, яка спирається на фізику та вчення про пізнання, яке вони називали логікою. Фізика стоїків виникла як синтез фізики Аристотеля, особливо вчення про форму та матерію з деякими елементами вчення Геракліта. У стоїків світ є єдине тіло – живе та одухотворене його тілесним подихом (пієвмой). Це вчення носить еклектичний характер.

Вчення про жорстку необхідність, яка існує в світі, поєднується з вченням про досконалість світу, у якому усі частини тіла та істоти залежать від цілого, обумовлені цілим та його досконалістю. Стоїки характеризували філософію як “вправи у мудрості”. Основною

27

частиною філософії вважали логіку. Вона вчить утворювати висновки, судження, без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, яка є центральною частиною філософії стоїків.

В етиці протилежність між стоїцизмом та епікуреїзмом виявилась у питанні про розуміння свободи і найвищого визначення людського життя. Уся фізика і етика епікурейців спрямована на те, щоб вирвати людину із пут необхідності. Для стоїків необхідність (“доля”, “рок”) непоборна. Дії людей відрізняються не по тому, вільні вини чи ні – усі вчинки здійснюються тільки по необхідності. Раз людина є істотою соціальною, а разом з тим часткою світу, то її поведінкою керує природний потяг до самовдосконалення. На думку стоїків, філософ підіймається до турботи про благо держави та до розуміння своїх обов’язків по відношенню до світового цілого. Тому мудрець вище особистого блага ставить благо держави і при необхідності принесе їй у жертву своє життя.

Мораль стоїків була повною протилежністю моралі епікурейців. Поняття доброчинності, яка є благом уявляє протилежність епікурейському поняттю “насолода”. Ідеалом стоїків є спокій (атараксія) або байдуже терпіння (анатея). Ідеал людини-мудреця відрізняється терпимістю та стриманістю. Цей стоїчний ідеал відображає скепсис окремих прошарків того суспільства, які розуміли той факт, що людина не в змозі змінити об’єктивний хід подій. Етика стоїків відвертає увагу від зовнішнього світу, від суспільства на внутрішній світ людини: лише у собі людина може знайти головну та єдину опору.

ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

1. Віра в Бога – не гіпотеза, а постулат.

Середньовічна (СВ) культура, якщо на неї подивитись очима сучасної людини, буде мати вигляд доволі дивної та незвичайної. Чи не є дивним з сучасної точки зору, наприклад, те, що: слово та ідея в системі СВ–свідомості мають однакову міру реальності з предметним світом; що плагіат не переслідується, тоді як оригінальна думка оголошується за єресь; що обвинуваченими у злочині називали не тільки людей, але і тварин, і навіть неживі предмети; що людський колектив розумівся як спільнота живих та мертвих; що прославлялась вченість, але найвірнішим шляхом, який веде до спасіння душі, оголошувалась нерозумність, злиденність духу, а то й взагалі

28

божевілля; що у потойбічному світі, де, як слід було би чекати, панує вічність, за свідченням осіб, які відвідали пекло, тече земний час? Але усе це – не просто довільне сплетіння обставин. Це – результат сприйняття людьми Середніх віків свого світу та його категорій.

По-перше, для СВ віра в Бога – це не гіпотеза, а постулат (тобто аксіома, абсолютна істина). СВ–мислення оперує абсолютними істинами. Істина може бути або абсолютною, або вона не буде істиною. Абсолютною істиною володіє Бог, і через Одкровення Він повідомляє її людям. Жодних “зон невизначеності” у СВ немає, – а є лише величезний простір світу, який через божественне Одкровення може бути опанований людиною.

Саме тому СВ–світ є якби “подвоєним”: СВ-буття поєднує світ земний (мирський) та світ надчуттєвий (сакральний, священний).Земні параметри буття не сприймаються як справжні. Абсолютну цінність мають сакральні характеристики та смисли. Церков уособлювали собою присутність божественної (надчуттєвої) сутності у елементах земного світу. СВ–церкви мирно оволодівали простором. Саме тому у церков були фасади, звернені на усі чотири боки світу.

2. Основні філософські характеристики середньовічного буття: символізм, канонічність, принцип несловесного вираження основних духовних змістів у формах культу тощо.

Зпринциповою “подвійністю” сприйняття світу та його категорій людиною СВ були пов’язані і інші особливості СВ–картини світу – символізм, канонічність, підпорядкованість формам обряду (культу) тощо.

Сукупний порядок буття СВ відтворюється в культі. Культ – це накладання на земний світ (і, відповідно, на життя людини) певних сакральних форм, завдяки яким кожного моменту мов би заново здійснюється у символічній формі усі одвічно значущі події священної історії. Тобто життя людини (народження, одруження, праця, відпочинок і т. ін.) та життя Ісуса Христа й інших святих (які із року в рік відтворюються у літургії кожного храму) пов’язуються у єдине невичерпне ціле – і людина фактичне не мислить себе поза священною історією, самостійною від божественного тлумачення навколишнього світу.

Зцим пов’язана суттєва риса СВ–картини світу – символізм. «Буття, яке більше самого себе», – таким є визначення символу. Між СВ–людиною та реальністю (світом) розташовано велике поле

29

надчуттєвих символів. Символ – це ланка між земним та божественним світом, те, що дозволяє бачити та розуміти той і інший світи у цілісності. Символ указує уверх, до Бога. Вірніше, він походить з надчуттєвої області. Він не тільки позначає щось інше, але і сам є реальним носієм цього іншого, «живим взаємопроникненням двох буттів». Він не просто позначає, але і реально являє собою те, що позначає.

Людина» у СВ – картині світу займала певне, незмінне та беззаперечне місце від народження до смерті (і фізично і духовно) – це т.зв. обмеженість буття людини становими рамками, становою приналежністю (станові елементи вважались природними, притаманними людині відвічно). Особа людини ототожнювалась з її роллю у суспільстві. Індивідуалізація вважалась нещастям людини, «хворобою душі». Для СВ–людини «знати саму себе» означало, перш за все, «знати своє місце».

3. Філософія Середніх віків: перша модель ортодоксії (Блаженний Августин) – схоластика – друга модель ортодоксії (Фома Аквінський).

У витоків СВ–християнської філософії стоїть Блаженний Августин (Аврелій Августин), IV-V ст. н.е. Він є найвидатнішим мислителем першого етапу СВ–філософії, коли молоде християнське віровчення зіштовхувалось та перетиналося з філософськими системами періоду розпаду Античності. Захисник християнської доктрини від «язичників» та античної філософії. Творчість Августина

– зв’язуюча ланка між Платоном та СВ. Його тексти (в основному) у формі молитви, де він розповідає про своє життя, яке відрізнялось неспокоєм, постійним пошуком та помилками, поки він не набув внутрішній спокій у християнстві.

Філософія Августина – теоцентрична: 1) «Бог первинний»: вищість душі над тілом, почуттів над розумом; світ не має самостійного існування; 2) Бог – найвища сутність; Бог – причина існування та будь-яких змін усякого сущого; 3) пізнання Бога і божественної любові – єдина сповнена смислу цінність людського духу (це вносить світло у людський дух); 4) спрямованість до Бога для людини є природною, і тільки через поєднання з Ним людина може досягти щастя; 5) основний принцип Августина – «вірю, щоб зрозуміти» («credo, ut intelligam»). Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; він є вічним та завершеним Буттям; він творить світ із

30

нічого, бо його могутність необмежена, а можливості невичерпні; Бог від світу не залежить, а світ перебуває у повній залежності від Бога; Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Августинівська традиція є першим варіантом ортодоксальної філософії. У ХШ ст. Фома Аквінський створює нову, другу, модель ортодоксії. Але спочатку у СВ–філософії з’являється феномен схоластики (початок її припадає на ІХ ст., розвиток продовжується до кінця ХУ ст.). Мова йшла про те, щоб істину, яка дана в Одкровенні, викласти та довести засобами розуму, тобто філософії: 1) справжня релігія є і справжньою філософією, та навпаки (теза усієї схоластики); 2) між Одкровенням і розумом немає протиріччя; 3) визнання спроможності людського розуму раціональними шляхами підтверджувати божественне Одкровення; 4) формула «віра шукає розум», прагнення обґрунтувати віру раціональними засобами.

Схоластичне філософське мислення зосередилось, зокрема, на т.зв. суперечці про універсалії (суперечка реалізму та номіналізму): існують чи ні – реально – універсалії («універсалії» – загальні поняття)? Реалізм – вчення, яке стверджувало, що справжню реальність мають тільки загальні поняття (або універсалії), а не одиничні предмети, що існують у емпіричному світі. Загальне існує до та незалежно від одиничного. Універсалії існують до речей та поза них, представляючи собою думки, ідеї у божественному розумі. (Тільки завдяки відвічному існуванню божественних понять людський розум в змозі пізнавати сутність тих чи інших речей.) Номіналізм – вчення, згідно з яким загальні поняття – тільки "імена", що даються одиничним предметам людським розумом. Загальне є "ім’ям", і нічим більше. Універсалії не мають самостійного існування. Вони існують не до, а після речей. У 1121 р. номіналізм був засуджений.

СВ–католицький філософ Фома (Томас) Аквінський – систематизатор ортодоксальної схоластики, створювач другої моделі СВ–ортодоксії, засновник томізму. Завданням філософії вважав пошук раціональних шляхів доведення істинності усього того, що проголошує віра. Не знаходження істини, а викладення уже даної у Одкровенні істини за допомогою розуму. У 1231 р. була створена спеціальна комісія з перевірки праць Аристотеля щодо їх можливого пристосування до католицького віровчення. За дорученням римської курії цим займався і Фома Аквінський. Його вчення – христианізований аристотелізм – отримало назву томізму.