M00788(философия)

71

тний раціоналізм), “шлях мурахи” (однобічний емпіризм, нагромадження голих фактів) та “шлях бджоли” (перетворення емпіричних фактів за допомогою раціональних методів у наукову істину).

Ще одним представником матеріалістичного емпіризму Нового часу є Томас Гоббс. Теорія пізнання Т.Гоббса (1588-1679) відображена

утворі “Основи філософії” і складається з таких частин: 1) вирішення питання про джерело пізнання ; 2) вчення про природу і пізнавальні можливості чуттєвого образу ; 3) вчення про походження і роль мови

умисленні ; 4) проблема істини і методу.

Джерелом пізнання Т.Гоббс вважає діяння зовнішніх тіл на органи відчуттів людини, в яких виникає рух часток, що сприймається мозком як образ зовнішньої речі. Засобом відбору потрібних людині образів, фіксування їх, сполучання тощо є мова. Т.Гоббс виказав положення, що істина є властивістю не речей, а висловлювань про них. Три операції – визначення, умовивід (силогізм) і доведення – складають особливу форму буття мислення в науці і є елементами аналітичного та синтетичного методів пізнання, на підставі яких встановлюються необхідні зв’язки між образами. З аналітичного методу починається науковий збагненний доказ любої частини дійсності , а синтетичним воно завершується, даючи математично точну теорію, яка тільки і може перетворити знання у силу.

Поглибив і конкретизував емпіричну матеріалістичну методологію Джон Локк (1632-1704) в роботі “Досвід про людське розуміння”. Він критикував теорію вроджених ідей Р.Декарта і розробив сенсуалістичну теорію пізнання, згідно якої джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”. Дж.Локк ретельно розробляє поняття “досвід”. Досвід, за Локком , складається з двох джерел : зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній досвід – це матеріал, який дають нам органи відчуттів під впливом зовнішніх предметів. Внутрішній досвід формується із спостережень за діями нашого розуму. Локк назвав його рефлексією. Таким чином, весь досвід, за Локком, складається з відчуттів і рефлексії. Рефлексія з’являється тільки після досвіду відчуттів.

Дж.Локк виділяє три рівня пізнання: сенситивне, демонстративне і інтуїтивне. Сенситивне знання саме недосконале, бо показує лише існування і вигляд окремих зовнішніх предметів. Але без сенситивного знання не можуть ні виникнути, ні застосовуватися демонстративне

72

і інтуїтивне знання. Інтуїтивне знання – саме досконале. Воно є результатом здатності розуму убачати відношення між ідеями (тотожності, схожості, різниці тощо). Коли характер відношень між двома ідеями не видно, починає діяти демонстративне пізнання. Воно відшукує проміжні ідеї (вони містяться між двох вихідних), поки не з’ясується характер їх відношення. Важливим в теорії пізнання Дж.Локк вважав поняття істини. Вона складається у правильному з’єднанні знаків. Існують два види знаків: 1) ідеї-знаки речей і їх сил у нашому розумі; 2) слова-знаки наших ідей. Тому істина буває двох видів : номінальна і реальна. Номінальна істина – це зв’язок слів. Реальна істина - це зв’язок ідей, що відповідають зв’язку речей . Пізнання має цінність, якщо призводить до реальної істини, бо заради пізнання речей люди і шукають істину.

У емпіризмі матеріалістичні ідеї зустріли рішучу протидію з боку ідеалізму 17-18 ст. Основні представники ідеалістичного емпіризму цього періоду – Джордж Берклі і Девід Юм.

Дж.Берклі (1685-1753) виклав свої погляди у таких працях: ”Трактат про засади людського знання”, ”Дослід нової теорії зору”, ”Про рух або про принципи природи руху”. Він стверджував, що: а) реальність – це наші відчуття; б) речі існують остільки, оскільки вони сприймаються, відчуваються; в) весь світ – це комплекс відчуттів, які вкладає в нас Бог; г) світ – це моя свідомість, а моя свідомість – це світ; д) матерії як такої не існує; ж) дух – духовна субстанція – є реальною дійсністю.

Дж.Берклі мислив, як представник емпіризму у його крайньому сенсуалістичному трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання. За Берклі, світ існує тому, що людина його сприймає. Якщо ви не сприймаєте березу (її запах, її стовбур на дотик), її сприяють інші живі істоти (птахи, наприклад), якщо не вони – тоді Бог. Бог

– вічний суб’єкт сприйняття .

Заслуга Берклі у тому, що він заглянув туди, де ні для кого не було проблем, де все для всіх було очевидним. Берклі першим проголошує здогад, що тіла – це фантоми (примари), сконструйовані людською свідомістю, звичкою мислити відчуття як те , що існує поза свідомістю. Виходячи з того, що існують тільки відчуття, Берклі аргументовано спростував поняття абсолютного простору і часу, поняття сили в механіці І. Ньютона. Якщо їх ніхто не сприймав за допомогою органів почуттів, то вони й не існують. У цьому Берклі передує авст-

73

рійському фізику, філософу Ернсту Маху, який подібною критикою відкрив шлях теорії А.Ейнштейна.

Граничну позицію у розвитку ідеалістичного емпіризму займав Д.Юм (1711-1776). Свої філософські ідеї він розробляв у таких творах: ”Трактат про людську природу”, “Дослідження про людське пізнання”, “Дослідження про принципи моралі”. Д.Юм заперечує можливість істинного існування зовнішнього світу, природи, вважає, що ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ чи ні, неможливо. Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, – це зміст наших відчуттів. Д.Юм піддав критиці емпірико-сенсуалістичну методологію, а саме : основне кредо емпіризму, що “у змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді”. Сам досвід, за Юмом, – це потік неусвідомлених вражень, все нових і нових. Критерій істини, на думку Юма, знаходиться не в досвіді, а в вірі Пізнати світ практично неможливо. Отже, філософія Д. Юма – це філософія агностицизму, суб’єктивного ідеалізму і скептицизму.

Розвиток філософської думки 17 – 18 ст. відбувався через боротьбу поглядів не тільки представників матеріалізму та ідеалізму, а і боротьбу емпіриків і раціоналістів.

Раціоналізм – це напрямок в теорії пізнання, який наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Засновником цього напрямку був Рене Декарт (15961650). Основні твори: “Міркування про метод”, “Роздуми про першу філософію”, “Засади філософії”. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює визначальну роль науки і розвитку прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише, як передумову пізнання, що має підпорядкуватися раціона- льно-математичному мисленню. Суть свого методу Декарт сформулював у чотирьох правилах: 1) вихідним пунктом наукового пізнання є визнання принципів або начал; істинними є ті, що не викликають жодного сумніву і не потребують доведення, їх істинність для розуму самоочевидна; 2) піддавати усе сумніву; це правило вимагає аналітичного вивчення явищ; кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, доки не прийдемо до очевидності і ясності речей; 3) дотримуватися певного порядку, логіки мислення; сходження у пі-

74

знанні має відбуватися від простого до складного; це є процес опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію; 4) досягнення повноти знання , детального огляду усіх ланок.

З'єднавши підсумки самовивчення себе із досвідом своєї філософії, Р.Декарт створив свою концепцію пошуку істини, суть якої зводиться до наступних положень: 1) у відшуканні істини треба керуватися лише розумом; не можна довіряти ні авторитету, ні звичаям, ні книгам, ні почуттям, бо вони часто обдурюють нас; 2) тому треба відкинути усі колишні знання і погляди, а на їх місце поставити або новоздобуті, або старі, але перевірені розумом; 3) відшукати істину можна, тільки правильно застосовуючи розум, тобто володіючи правильним методом.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжував розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) у працях "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословсько-політичний трактат", "Етика". Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини – удосконалювати цю природжену здатність. Важливу роль тут відіграє науковий метод. Способів надбання знань чотири: 1) пізнання з чуток (він непридатний в науці, Спіноза згадує про нього, щоб лише порівняти його з усіма можливими шляхами пізнання); 2) пізнання, що ґрунтується на невпорядкованому досвіді (цей шлях не розкриває сутності речей і дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання); 3) пізнання, при якому робляться висновки про сутність речі за іншою річчю, але не адекватно (це знання потребує доведення, і хоч воно і є науковим, проте не є достовірним); 4) пізнання, при якому річ сприймається цілісною через ії сутність, або через пізнання її найближчої причини (це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо за допомогою інтелектуальної інтуїції ; речі тут сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними і не потребують ні доведення, ні перевірки).

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646-1716) у своїй теорії пізнання прагнув своєрідним засобом з'єднати досягнення раціоналізму і емпіризму. Особливо чітко це проявляється в обґрунтуванні ним необхідності поважати факти, довіряти відчуттям, направляти пізнавальні зусилля на

75

зрозуміння самих речей, давати усьому природне пояснення. Проте у тлумаченні джерела знань і принципів пізнавальної діяльності Лейбніц не відступив від позиції раціоналізму і навіть підсилив її.

Основні положення теорії пізнання Лейбніца розкриті у творі "Нові досліди про людське розуміння". Він стверджує, що джерелом необхідних істин, що складають дійсно довершене знання, може бути тільки розум людини, в якому знаходяться "зародки" знань, або вроджені ідеї, у вигляді настільки "малих перцепцій", що людина їх не усвідомлює. Лише завдяки наполегливій праці вчений може збагнути їх. А відчуття вагомі у пізнанні, але не як джерело знань, а як стимул до того, щоб розум почав шукати істину в собі самому. Ідеї, які людина усвідомлює, є інтегралами (сумами, об'єднаннями) "малих перцепцій". Їх Лейбніц поділяє на темні, ясні, чіткі, адекватні та інтуїтивні. Лише два останніх він вважає вищими видами знання. Критеріями їх істинності є логічні закони тотожності й несуперечності.

Підводячи підсумок, можна сказати, що матеріалісти даної доби розглядали матерію метафізично, механістично. Природу вони вважали незмінною, а рух матерії – лише як просте переміщення тіл у просторі й часі. Ідеалістичний напрям цього часу зробив значний внесок у теорію пізнання, зокрема у співвідношення чуттєвого і раціонального, формування суперечностей емпірико–сенсуалістичної методології пізнання тощо. Мета науки в Новий час – це панування над природою. Вона проголошується і як об’єкт інтенсивного перетворювання, і як комора, із якої людина може черпати без міри і без рахування. Домінує ідея випробування природи, зведення її якісної різноманітності до невеликого числа суворих кількісних законів. Лише у другій половині 20 століття люди збагнуть у небезпечності необмеженого, безконтрольного і непродуманого відношення до природи.

7.3. Перелік літератури

Асмус В.Ф. Декарт. – М., 1956.

Бэкон Ф. Сочинения: В 2 т. – М., 1971-1972. Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978 .

Гусев В.И. История западноевропейской философии XV - XVII вв. –

К., 1994.

Декарт Р. Сочинения: В 2 т. – М., 1989. Лейбниц Г. Сочинения: В 4 т. – М., 1982-1989. Локк Дж. Сочинения: В З т. – М., 1985-1988.

76

Спиноза Б. Избр. произведения: В 2 т. – М., 1957. Соколов В.В. Спиноза. – М., 1973.

Субботин А.Л. Фрэнсис Бэкон. – М., 1974.

Толанд Дж. Письма к Серене. // В кн..: Английские материалисты

XVIII в.: В 3 т. – М., 19б7. – Т. 1.

Философия эпохи ранних буржуазных революций. – М., 1983. Юм Д. Сочинения: В 2 т. – М., 1966.

7.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Що таке емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм? Назвіть основних їх представників.

2.Що таке “ ідоли” в теорії пізнання Ф.Бекона?

3.На які аспекти Ф. Бекон поділив філософське знання?

4.Розкрити зміст вчення Дж.Локка про первинні і вторинні якості. У чому суть декартового вчення про вроджені ідеї?

5.Що є істиною, за Т.Гоббсом?

6.Т.Гоббс про аналітичний і синтетичний методи пізнання.

7.Розкрийте постулат Дж.Берклі про те, що світ існує тому, що людина його відчуває.

8.Що таке “досвід”, за Д.Юмом?

9.Б.Спіноза про чотири способи придбання знань.

10.Г.В.Лейбніц про ідеї “малих перцепцій”.

7.5Теми рефератів

1.Порівняльна характеристика розробки і обґрунтування проблем гносеології у творчості Дж.Берклі та Д.Юма.

2.Пантеїстичний характер монізму Б.Спінози.

3.Вчення Г.В.Лейбніца про індивідуальну монаду як концентрований світ, як дзеркало єдиного і безкінечного Всесвіту.

4.Поняття “субстанція” у філософії Р.Декарта.

5.Поняття семіотики у Т.Гоббса як загальної теорії знаків і їх ролі у пізнанні.

6.Матеріалістичний монізм Б.Спінози, деїзм Р.Декарта та ідеалізм Г.В.Лейбніца у вченні про субстанцію.

77

ТЕМА 8. ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

1.Соціально-історичні передумови виникнення політичної філософії Нового часу.

2.Політичні погляди: а) Монтеск’є; б) Дж.Локка; в) Т.Гоббса; г) Ж-Ж.Руссо.

3.Теорії суспільного договору та розподілу влади, їх значення.

8.1. Основні поняття та категорії політична організація суспільства – система політичних та правових

закладів, партій, суспільних та релігійних організацій, здійснюючих правління державою згідно конкретної соціально-економічної та ідеологічної програми, а також взаємовідносини між суб’єктами політичної діяльності; держава – система організації верховної (вищої), законодавчої, виконавчої та судової влади в суспільстві, яка поширюється на всю державу; форма існування всіх громадян суспільства, виразник їх прав, обов’язків, свобод; історичний тип держави – конкретноісторична система правління, яка обумовлена економічною структурою суспільства, потребами та інтересами класів, соціальних груп та верств, які володіють політичною владою; типи: рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична; форма державного правління – організація влади, яка характеризує її формальним джерелом; за монархічною системою правління формальним джерелом державної влади є монарх; при республіці – за законом джерелом влади є народ; ознаки держави: територія, апарат влади та її ідеологічна програма, правова система, податки; природне право – комплекс принципів, цінностей, продиктованих природою людини, які гарантують всім громадянам суспільства рівність соціальних прав та свобод; право – сукупність суспільних норм та правил поведінки, санкціонованих державною владою. Правові норми являються силою державного закону; правова держава – правова форма організації та діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з членами суспільства, яка виражає та захищає прогресивні потреби та інтереси суспільства; ознаками правової держави є: верховенство правового закону, правовий захист усіх суб’єктів права, реальність прав та свобод громадян в тому числі соціальної справедливості, суверенність держави та принцип розподілу влади, демократична форма правління.

78

8.2. Короткий виклад запитань плану

8.2.1.Становлення політичної філософії нового часу (17 ст. – сер. 18 ст.) пов’язано з виникненням епохи буржуазних революцій капіталістичного виробництва та боротьбою буржуазії з феодалізмом. Теорія суспільного договору направлена проти абсолютизму королівських монархій, феодальних інститутів та ідеологій. Прогресивна політична ідеологія нового класу буржуазії спростовує божественне походження влади, проголошує принцип свободи, рівності усіх громадян, незалежно від соціального походження.

Теорія суспільного договору пояснює виникнення державної влади погодженням між народом та правителем. Держава, яка утворена незалежними та вільними людьми шляхом договору, зобов’язується в особі органів державної влади дотримувати їх природні та соціальні права.

В історії філософії склалась різна інтерпретація теорії суспільного договору. Вперше сформулювали конкретну теорію античні автори: стародавньогрецький філософ Енікур та стародавньоримський філософ Лукрецій Кар.

Першопочатківцем теорії суспільного договору в епоху Нового часу являється Г.Гроций. Його послідовники Монтеск’є, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо розвинули конкретну теорію стосовно до умов буржуазного суспільства.

8.2.2.Шарль Монтеск’є (1689-1755) – французький філософпросвітник. В історичній теорії Монтеск’є виступає проти геологічного розуміння історії: історія людства, незалежний від Бога закономірний процес. Під законами Монтеск’є розумів необхідні відносини, існуючі правила поведінки. В той же час в позиції філософа спостерігаються протиріччя: закон є проявом людського розуму, який управляє народами. Як основоположник географічного направлення в соціології, Монтеск’є, вважав що клімат – вирішальна причина розбіжностей форм державної влади та законодавства. Спираючись на принципи природного права та суспільного договору, Монтеск’є прийшов к висновку, що люди свідомо відмовились від “природного стану” та прийшли до держави та приватної власності.

Філософ зіграв прогресивну роль як критик королівського деспотизму, якому он протиставляв конституційну монархію та формальні буржуазні свободи.

79

Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ. Згідно з його теорією до виникнення держави люди жили в природному стані, не дотримує моральні норми та права по відношенню один до одного. В такому суспільстві боротьба за джерела існування закінчувалась “війною всіх проти всіх”. Прагнення к миру підказало необхідність передати частину прав зборам авторитетних лиць та наділити їх владою. Так виникає держава, влада якого по відношенню до підданих абсолютна, а покора громадян безумовна.

В залежності від того кому люди передають свої права, виділяються три форми правління: монархія, республіка, аристократія. В питаннях о формах держави симпатії Т.Гоббса були на боці монархії. Відстоював необхідність підзвітності церкви державі, він вважав зберегти моральний вплив церкви на народ.

Соціально-політична концепція Т.Гоббса виражена в трактаті “Левіафан, або матерія, форма та влада держави церковної та гражданської”.

Джон Локк, англійський філософ. Неминучість інституту державної влади доказує з позицій теорії природного права та суспільного договору. “Два трактати о державнім правлінні”. На відмінність від абсолютистської теорії держави Т.Гоббса, по Дж.Локку, уряду передається тільки деяка частина “природних прав” заради ефективного захисту усіх інших – свободи слова, віри та власності. Щоб запобігти зловживанню, законодавча влада повинна бути відділена від виконавчої (включаючи судову) та “федеративної” (зовнішніх відносин). Народ залишається безумовним сувереном та має право не підтримувати та навіть скинути безвідповідальне уряд. Договір має за ціль забезпечення та захист “природних прав” людини в формі конституційної монархії.

Вчення Дж.Локка про виникнення держави та розподілу влади відіграло видатну роль в процесі формування буржуазних держав в Європі.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) – французький філософ-просвітник. В трактаті “Мислення о початку та основані нерівності між людьми” стверджує, що основою нерівності явилась приватна власність, причому майнова нерівність породила політичну, яке закріплено виникненням держави.

По мірі розвитку цивілізації нерівність між людьми заглиблювалося та досягло найвищої межі за деспотичної форми правління. Рус-

80

со обґрунтовує право народу на повстання.

Втрактаті “о суспільнім договорі” Руссо вважає, що в суспільстві суверенною свободою володіє не особа, а держава, яке виникло на основі добровільної згоди. Теорія суспільного договору у Руссо набуває радикально-демократичний характер. Умовою свободи являється рівність, як політична, так і майнова, її зобов’язана охороняти держава, не допускаючи поляризації багатства та злидарства. Малу власність, яка основана на власнім труді, Руссо вважає основою суспільства, не менш священною ніж свобода; відстоює ідею народного суверенітету, народовладддя та принцип прямої демократії. Теоретичні погляди Руссо стали ідеологією якобінців в період Великої французької революції.

8.2.3. Теорія розподілу влади – політично-правова доктрина, згідно з якої влада представляє собою сукупність різноманітних функцій

–законодавчої, виконавчої, судової, які виконуються незалежними друг від друга державними органами. Ідея “розподілу влади”, яка висловлювалась ще античними та середньовічними вченими (Аристотель, М.Падуанський), була сформульована як самостійне вчення в сер. 18 ст. Ш.Монтеск’є. Вчення о “розподілі влади”, яке пов’язано з теорією “природного права”, історично зіграло прогресивну роль в боротьбі буржуазією з абсолютизмом королівської влади. Зі ствердженням капіталізму конкретний принцип був прийнятий як один з основних принципів буржуазного конституціоналізму, що була вперше відображено в конституційних актах Великої французької революції. Принцип “розподілу влади” був використаний при складанні діючої конституції США 1787 р.

Втеперішню епоху “розподіл влади” (не завжди послідовно) в правових демократичних державних та являється невіддільним атрибутом державної влади у цивілізованих країнах, але його практичне здійснення страждає відступами: у президентських республіках система “стримувань та противаг” глави держави у відношенні до парламенту та судових органів досить сильна, що викликає протистояння між законодавчою та виконавчою владою.

Політична філософія Нового часу заложила основи державноправового управління буржуазно-демократичного суспільства, що знайшло відображення в конституціях та правових законах теперішніх цивілізацій.

Головні установки теорії суспільного договору та розподілу влади