M00788(философия)

21

думів і досліджень. «Чому взагалі є сутнє, а не навпаки – ніщо?» – це запитання М.Хайдеггер вважав дуже серйозним. Розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття з ХУШ ст. отримав назву “онтологія” (від давньогрецького "онтос" – буття, сутнє). Проблема буття – це проблема сутності усього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Цю проблему можна окреслити двома запитаннями: «яким та як є буття?» і «чому та що є буття?».

Буття – це філософська категорія для позначення реальності як такої, що існує сама по собі, поза та незалежно від свідомості емпірично конкретної окремої людини.

Буття як поняття було уведено до філософії давньогрецьким філософом Парменідом – коли він сформулював фразу, яка, на перший погляд, звучить парадоксом: «Буття є, а небуття немає». Ця думка, яка видається на перший погляд беззмістовною тавтологією або наївним логічним фокусом, наполегливо відтворювалась в історії філософії та часто ставала силою, яка творила ту або іншу концепцію.

До Парменіда предметом розмірковування були сущі речі, а не сущє само по собі, не сущє як таке.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Буття – це найширше філософське поняття, воно постає як граничний, стратегічний, універсальний людський орієнтир. Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також певні ознаки його, за якими людина могла б відрізняти буття від небуття. Поняття буття є і чинником сенсоутворення у людській свідомості. Що означає для людини бути та утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимось особливим щодо цих процесів? Чи може вона уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є вічними та фундаментальними.

Отже, проблема буття проявляється у наступному: 1) ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності; 2) від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики; 3) постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософствування, проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей; 4) проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження у світі та розуміння людської життєдіяльності.

22

Історія категоріальних визначень буття була спрямована на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його усе більш точним змістом; на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою; а також на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на умову само здійснення свідомості та мислення – бо людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття.

Із змінюванням елементарної одиниці мислення змінюється і характер елементарної одиниці буття. Перша філософська концепція буття, висунута епохою Античності, зводила буття до матеріального, такого що неможливо зруйнувати та досконалого космосу. З того часу у філософію увійшла проблема матеріального та ідеального.

Проблема матеріального та ідеального.

“Матеріальне” – у перекладі з латини “речовинне”; тобто те, що є незалежним джерелом та причиною ідеальних процесів у світі, явищ людської свідомості.

В рамках цієї філософської проблеми співвідношення матеріального та ідеального, як форма постановки самої цієї проблеми було сформульоване т.зв. основне питання філософії (О.П.Ф.) – «Що є первинним: матерія або свідомість? Чи доступний для пізнання світ?» І, як наслідок, філософи умовно розподілились на три основні філософські напрямки: матеріалісти, ідеалісти, агностики.

Матеріалізм – вирішує О.П.Ф. на користь первинності матерії, природи, фізичного, об'єктивного і розглядає свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне як похідне від матеріального, як його властивість. Ідеалізм – за первинне визнає свідомість, дух, ідею, мислення, психічне, суб'єктивне. Агностицизм – згідно з ним, не може бути остаточно вирішеним питання про первинність матеріального або ідеального (і матерія і дух визнаються першоджерелами світу в однаковій мірі).

Слід відмітити, що: 1) категорія "матеріальне", "матерія", яка фігурує у О.П.Ф., в історії людської думки постійно змінювала свій зміст (перші давньогрецькі філософи–досократики ототожнювали матерію безпосередньо із стихіями–першопоняттями своїх вчень – водою, повітрям, вогнем; останній в історії філософії варіант інтерпретації матерії – це розуміння її епохою Нового часу, коли матерія була представлена філософською категорією для позначення об'єктивної реальності, що дана людині у відчуттях, але існуюча незалежно від

23

них); епоха Новітнього часу (ХХ ст.), яка є епохою суб’єктивістської філософії, усунула поняття "матерія" із свого філософського лексикону; 2) формулювання О.П.Ф. у формі «Що є первинним?…» властиво переважно марксистській філософії, – історія західної філософії знає і інші варіанти формулювання О.П.Ф.: для Ф.Бекона О.П.Ф. – це проблема оволодіння стихійними силами природи, для А.Камю О.П.Ф. – це питання про те, чи є сенс жити.

“Класичне” формулювання О.П.Ф. має і т.зв. "другий бік" – «Чи доступний для пізнання світ?» Це – т.зв. проблема пізнаваності світу.

Проблема пізнаваності світу.

Як співвідносяться людські думки про оточуючий людину світ з самим цим світом? Чи здатне людське мислення пізнавати світ? Чи може людина у своїх уявленнях та поняттях створювати правильний образ світу, правильне розуміння світу?

У своєму класичному розумінні питання "Чи доступний для пізнання світ?" (другий бік О.П.Ф.) означає наступне: чи співпадають об'єктивна структура світу та об'єктивна структура людського розуму? Якщо "так", то накладення мислення на оточуючий світ принципово дає істину; якщо "ні", то отримання істини принципово неможливе.

Галілей дивиться у телескоп на зірки, і раптом бачить там деякі універсальні якості світу, які до Галілея ніхто не бачив, а після Галілея побачили усі. Цих нових "органів зору", нових якостей світу немає окремо ні в Галілеї як емпіричному індивіді, ні у телескопі, – але вони є в історії пізнання, як її черговий етап. Іншими словами, об'єктивна структура світу та об'єктивна структура людського розуму тотожні. Людське мислення здатне (завдяки своїй внутрішній суті) адекватно відображати для себе світ.

Людина включається у процес пізнання як реальну взаємодію свідомості та дійсності. Пізнання – це: 1) процес здобування знань, створення образів, моделей, теорій реальності (це інформативний аспект пізнання); 2) прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це вольовий аспект пізнання); 3) бажання досягти суттєвого для людини стану досконалості зі світом (це смисловий аспект пізнання).

2.3. Перелік літератури

Бабушкин В.У. О природе философского знания. – М., 1978. Гурьев Д.В. Загадки происхождения сознания. – М., 1986.

24

Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. – М., 1986.

Дубровский В.И. Проблема идеального. – М., 1983. Загадка человеческого понимания. – М., 1991.

Кузнецов В.Г. и др. Философия: учение о бытии, познании и ценностях человеческого существования. – М., 2001.

Кутирєв В.О. Людина і світ: три парадигми взаємодії. // Філос. і соці-

ол. науки. – 1991. – № 7.

Махаров Е.М. Проблема человека в истории философской мысли. –

М., 1986.

Михайлов Ф.Т. Сознание и самосознание. / Филос. науки. – 1990. – № 6. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.

Проблема человека в истории науки и философии. – Л., 1990. Проблема человека в западной философии. / Сост. Гуревич П.С. – М., 1989.

Проблемы познания социальной реальности. – М., 1990. Урманцев Ю.А. О постижении бытия. // Вопр. филос. – 1993. – № 4. Человек как философская проблема. – М., 1991.

Ярошевець В.І. Людина в системі пізнання. – К., 1996.

2.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.В чому полягає специфіка філософського знання?

2.Що є філософською проблемою? Які Ви можете назвати “вічні” філософські проблеми?

3.Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.

4.У чому полягає відмінність категорій філософії від понять наук?

5.Розкрийте зміст проблеми людини в філософії.

6.Розкрийте філософський контекст розуміння світу.

7.В чому філософський зміст проблеми буття? Розкрийте зміст та функції поняття буття у філософії.

8.Розкрийте зміст поняття «буття людини». В чому полягає проблематичність людського буття? Буття, життя та існування людини –

учому різниця?

9.Розкрийте зміст філософської проблеми буття та небуття стосовно світу, стосовно людини.

25

10.Особливості сучасної філософії щодо основного запитання філософії.

11.Розкрийте питання походження та сутності свідомості як філософську проблему. Поясність ідеальний статус буття свідомості.

12.Як розуміти вислів «свідомість так само первинна, як і матерія»?

13.У чому полягає проблема реальності свідомості? Назвіть суттєві ознаки свідомості.

14.Поясніть ті функції свідомості, які Ви вважаєте найважливішими.

15.В чому полягає проблема тотожності мислення та буття в філософській теорії пізнання?

16.Дайте порівняльний аналіз проблеми істини в філософії та в науці.

2.5.Теми рефератів

1.Значення проблеми буття для філософії: буття світу та буття людини.

2.Людське буття і його форми (людські виміри проблеми буття).

3.Проблема ідеального в історії філософії.

4.Порівняльний аналіз основних концепцій походження свідомості.

5.Проблема пізнання у філософії.

6.Пізнання як культурно-історичне відношення людини до світу.

7.Пізнання як вид духовної діяльності та як культурний феномен.

8.Людина і пізнання: чи приречена людина на пізнання?

9.Основні принципи та категорії теорії пізнання.

10.Наукове пізнання: сутність, особливості, форми.

11.Наука та її роль у суспільстві.

12.Проблема свідомості в історії філософії.

13.Суспільна природа свідомості людини: духовність та бездуховність.

14.Визначальна роль соціальності у виникненні свідомості.

15.Практика як специфічно людський спосіб освоєння дійсності.

16.Теорія людської діяльності (праксеологія) в системі філософського знання:

17.Смерть, безсмертя та проблема смислу життя.

26

ТЕМА 3. ФІЛОСОФІЯ ДАВНЬОГО СХОДУ

1.Філософія Давньої Індії.

1.1Вєди та Упанішади. Основні сюжети та поняття вєдійської міфо-релігійно-філософської системи.

1.2Головні принципи та поняття в джайнізмі, буддизмі й індуїзмі.

1.3Філософія давньоіндійських матеріалістів.

2.Філософія Давнього Китаю.

2.1Основні літературно-філософські джерела та напрямки.

2.2Філософія конфуціанства.

2.3Філософія даосизму.

2.4Школи: імен, моїстів та законників.

3.1. Основні поняття та категорії

світ страждань сансара, світ блаженства нірвана, закон відплати за поведінку у попередньому житті карма, теорія реінкарнації, інь, ян, дао, дхарма, медитація, йога, недіяння, атман, брахман, хінаяна, махаяна.

3.2. Короткий виклад запитань плану

3.2.1. Розвиток теоретичного мислення та становлення філософії представляють тривалий процес, передумови якого можна знайти вже на ранніх ступінях людського суспільства. Умови прогресу теоретичного мислення, а в його рамках і перші прояви філософського мислення складалися нерівномірно. Розрізнялися між собою окремі регіони з різними соціально-економічними умовами. Як, яким чином виникли передумови теоретичного осмислення світу і якими шляхами розвивалася філософія у Давній Індії?

Першим джерелом інформації про життя (разом з археологічними знахідками) давньоіндійського суспільства є так звана ведійська література. Ці тексти індуської культури виникли близько 2500-1700 рр. до н. е. і ще повністю не розшифровані. Мова йде про великий набір текстів, що складалися протягом приблизно 19 сторіч (1500-600 рр. до н. е.).

Ведійські тексти – це література переважно релігійного змісту й у той же час важливе джерело інформації про духовний розвиток класового та соціального суспільства, про ступінь пізнання навколишнього світу. Ведійська література формувалася протягом тривалого істо-

27

ричного періоду, який починається з приходом індоєвропейських аріїв в Індію і завершується виникненням перших державних утворень із класовою структурою.

Традиційна ведійська література розподіляється на кілька груп текстів. Насамперед це чотири Веди, найстарша і найважливіша з них – Рігведа (збірка гімнів), що остаточно склалася у 12 ст. до н. е. Трохи пізнішими є брахмани (з 10 ст. до н. е.) – тексти ведійського ритуалу, з яких найважливіший – Шатанат-абрахмана (брахман ста шляхів). Кінець ведійського періоду представлений дуже важливими для пізнання давньоіндійського релігійно-філософського мислення упанішадами.

Ведійська релігія є політеїстичною (тобто релігією багатобожжя), для неї характерний антропоморфізм. У Рігведі головну роль грає Індра – бог грози і воїн, що знищує ворогів аріїв. Значне місце займає Агні – бог вогню, за допомогою якого ті, хто сповідує Веди, приносить жертви й звертається до інших богів. Такі божества як Вішну, Шива чи Брахма пробиваються в перші ряди божеств тільки в більш пізніх ведійських текстах.

У деяких ведійських гімнах можна зустріти прагнення знайти загальний принцип, який міг би пояснити окремі явища й процеси навколишнього світу. Цим принципом є універсальний космічний порядок (ріта), що панує над богами та людьми. Цей принцип керує плином людського життя, народженням та смертю, щастям та нещастям. І хоча ріта – безособовий принцип, іноді його носієм і охоронцем виступає бог Варуна, що «помістив сонце на небо».

Основою ведійського культу є жертва, за допомогою якої послідовники Вед спілкуються з богами для виконання своїх бажань. Жертва всемогутня, і якщо вона правильно принесена, то позитивний результат забезпечений, тому що у ведійському ритуалі працює принцип «дао», “щоб ти дав”. Серед безлічі гімнів Рігведы, звернених до різних богів і відтворюваних при ритуалах, є перші проблиски сумніву в необхідності жертви, у силі богів, сумніву піддається і саме їхнє існування.

Деструкція традиційної міфології та ведійського ритуалізму виявляється, зокрема, у космологічному гімні, називаному Насадія, що належить до більш пізніх частин Рігведи. Відповідно до цього гімну, спочатку не було ні сущого (сат), ні несущого (асат), не було повітряного простору і неба, не було смерті і безсмертя, дня і ночі. Було тільки те Єдине, що розуміється як щось аморфне, нерозчленоване і по-

28

збавлене конкретного змісту, що саме по собі дихало. Гімн не є цілісним викладом генезису світу, він лише позначає і регулює питання, на які не відповідає.

І в більш пізніх ведійських текстах – брахманах – зустрічається висловлення про походження та виникнення світу. У деяких місцях розвиваються положення про воду як першосубстанцію, на основі якої виникають окремі стихії, боги й увесь світ. Процес генезису часто супроводжується розповіддю про вплив бога Праджапаті, що розуміється як абстрактна творча сила, що стимулює процес виникнення світу.

Брахмани – насамперед практичні посібники ведійського ритуалу, культової практики та пов'язаних з нею міфологічних викладів. У брахманах немає цілісної релігійно-філософської системи, хоча в них формуються деякі поняття, що стають центральною темою упанішад. З міфологією брахманізму у багато в чому пов'язаний пізніший індуїзм.

Упанішади («сидіти біля») утворюють завершення ведійської літератури. На сьогодні відомі біля трьохсот різних упанішад.

Вупанішадах увесь комплекс ведійської ідеології: зокрема абсолютизація жертвоприношення та його усепроникаючої сили піддається ревізії. Пануюче місце в упанішадах займає насамперед нове тлумачення явищ світу, відповідно до якого як першооснова буття виступає універсальний принцип – безособове сущє (брахман), що ототожнюється також з духовною сутністю кожного індивіда (атман).Концепція брахмана походить від давніх водійських спроб знайти основу того, що надає жертвоприношенню всемогутню силу.

Вупанішадах брахман є абстрактним принципом, призначеним для збагнення вічної, багатоликої сутності світу.

Невіддільною частиною цього вчення є концепція круговороту життя (сансара). Вчення про круговорот життя, у якому людське життя розуміється як визначена форма нескінченного ланцюга перероджень, має свій початок в анімістичних уявленнях мешканців Давньої Індії. У цьому вченні представлена своєрідна спроба пояснити майнові і соціальні розходження в суспільстві як наслідок етичного результату діяльності кожного індивіда у минулих життях. Особистість не існує, утім як не існує і людина, обмежена простором і часом. Атман, коли залишає тіло, спалене на багатті, під впливом карми змушений постійно повертатися у цей кругообіг, знаходити наступні втілення, “йти шляхом батьків” (пітрьяна).

29

Пізнання – одна з центральних тем упанішад. Воно полягає у повному усвідомленні тотожності атмана та брахмана, і лише той, хто цю єдність усвідомлює, звільняється з нескінченного ланцюгу перероджень: його індивідуальна душа повертається до брахмана, де і залишається навічно, вийшовши з-під впливу карми. Це і є шлях богів (деваяна).

Упанішади в основному є ідеалістичним вченням, однак вони не цілком, тому що в них зустрічаються погляди, близькі до матеріалізму. Упанішади є видатною спробою похитнути монопольне положення брахманів у духовному житті суспільства. Упанішади мали великий вплив на розвиток подальшого мислення в Індії, зокрема вчення про сансару й карму стає вихідним положенням для усіх релігійних та філософських систем, за виключенням матеріалістичних.

Вчення джайнізму. Із середини І ст. до н. е. у давньоіндійському суспільстві відбуваються великі зміни: поглиблюється майнова нерівність між членами варн і каст, посилює свою владу монархія, виникають великі державні утворення Ведійський ритуалізм й стара міфологія не відповідають новим умовам. Йде пошук і у філолофськорелігійній сфері, з'являються нові філософські школи й напрямки, найважливішими серед який були джайнізм та буддизм.

Засновником джайністського вчення був Махавіра Вардхамана (VI ст. д. н.е.). У віці 28 років він залишає рідний будинок щоб після 12 років аскези й міркувань прийти до нового філософського вчення. Незабаром його вчення поширилося усією Індією. Вардахаману називають також Джина – переможець над кругообігом перероджень та кармою.

Джанійстське вчення, у якому (як і в інших індійських системах) релігійні уявлення змішуються з філософськими, стоїть на позиціях дуалізму. Він виявляється у тому, що сутність особистості людини двояка – матеріальна (аджива) та духовна (джива). Єднальною ланкою між ними є карма, що розуміється як тонка матерія, яка утворює тіло карми і дає можливість душі з'єднатися з грубою матерією. З'єднання неживої матерії з душею узами карми приводить до виникнення індивіда, а карма постійно супроводжує душу у нескінченному ланцюзі перероджень.

Джайнізм докладно розробив концепцію карми і розрізнює 8 видів карм, що мають в основі дві фундаментальних якості. Злі карми негативно впливають на головні властивості душі. Добрі карми утри-

30

мують душу в круговороті перероджень. І лише коли людина поступово позбудеться від добрих і злих карм, відбудеться її звільнення від пут сансари. Джайністи вірять, що людина за допомогою своєї духовної суті може контролювати матеріальну суть та керувати нею. Вона сама вирішує, що є добро і зло. Бог – це усього лише душа, що жила в матеріальному світі і звільнилася з ланцюга перероджень.

Звільнення душі з під впливи карми і сансари можливо лише за допомогою аскези. Тому джайнізм приділяє велику увагу розробці етики.

З падінням впливу джайнізму в Індії з'являється нове навчання – буддизм.

Буддизм формувався в нових соціальних умовах. Його розквіт у І тис. до н. е. збігся з розвитком індуїзму. У VI ст. до н. е. на території Індії руйнувалися родоплеменні відносини і зароджувалися рабовласницькі держави. Виникнувши як опозиція кастовому ладу, нове вчення апелювало до всіх прошарків населення, проголошуючи рівність усіх людей у стражданнях та рятуванні від них. Але це не був заклик до соціальної рівності. Буддійська рівність – це рівність у можливості досягати спасіння. Спростувавши уявлення про божественне походження людини, буддизм висунув нову ідею, відповідно до якої тільки моральне поводження відрізняє людей один від одного. Виникнувши як ідеологія рабовласницького ладу, буддизм втрачає свій вплив із установленням феодальних відносин у 12 ст. н. е.

Усе у світі є наслідком нескінченного руху дхарм, які представляються у вигляді духовних нематеріальних часток. Розпад визначеної комбінації дхарм приводить до смерті. Однак дхарми не зникають, а поєднуються в нові комплекси, в результаті чого відбуваються переродження. Форма нового переродження визначається кармою, або законом, відповідно до якого усі вчинки людини мають наслідки для її “майбутнього життя” після смерті. Тому людина несе відповідальність (карму) за свої попередні переродження.

Одне з головних положень буддизму – догмат про страждання. Він сформульований у 4-х «великих істинах», що нібито відкрилися Будді Гаутамі (засновнику буддизму) під деревом бодхі.

Перша істина: життя є страждання, суцільний ланцюг страждань. Друга істина пояснює причини страждань людини. Такими вважаються задоволення, бажання щастя, прагнення жити. Третя істина вказує шлях спасіння від страждань. Для цього необхідно знищити в