XIV (1643—1715 рр.) французький абсолютизм досяг найвищого розвитку. Щодо значення абсолютизму для розвитку країни, слід відзначити, що з XVI по пе-

ршу половину XVII ст. абсолютна монархія відігравала відносно прогресивну роль.

Вона вела боротьбу проти розколу країни, створюючи тим найсприятливіші умови для

її наступного соціально-економічного розвитку. Приблизно із другої половини XVII ст. капіталізм досяг такого рівню, коли його по-

дальший сприятливий розвиток у надрах феодалізму став неможливим. Абсолютна мо-

нархія, захищаючи феодальний лад, втрачала свої обмежено-прогресивні риси, які їй

були притаманні раніше. Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до припи-

нення діяльності Генеральних штатів. Значно обмежувались права парламентів і, на-

самперед, Паризького парламенту.Едикт 1641 р. зобов’язав його безперешкодно реєструвати

всі ордонанси й інші нормативні акти, що виходили від короля.Зміцнення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу

бюрократичного апарату, якому були властиві деякі особливості.Центральні органи державного управління являли собою об’єднання різноманіт-

них установ, створених у різні періоди. До складу Державної ради входили представ-

ники вищої придворної аристократії і «дворянства мантії». Вона фактично перетворю-

валася у вищий дорадчий орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада

фінансів, рада депеш (повідомлення з місць) тощо.Функціонувала і низка інших органів: таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема,

касаційний перегляд деякої категорії справ, апарат канцлера — почесного представни-

ка короля, що головував у його відсутність у радах.Органи, створені в часи абсолютизму, очолювалися Генеральним контролером фі-

нансів і чотирма державними секретарями з військових, іноземних, морських справ і

справ королівського двору.

Компетенція Генерального контролера фінансів була найбільш широкою. Він здійс-

нював управління збором і розподілом грошових й інших матеріальних ресурсів коро-

лівства, перевіряв діяльність посадових осіб на місцях.

Абсолютна монархія встановилася в Англії, як і в інших країнах, у період спаду фе-

одалізму й розвитку буржуазних виробничих відносин. Водночас англійський абсолю-

тизм мав свої особливості, завдяки чому одержав у літературі назву «незавершеного».Основна особливість англійської абсолютної монархії полягала у тому, що поряд із

сильною королівською владою в Англії продовжував існувати парламент.це було на континенті.

Центральними органами влади й управління в період абсолютної монархії в Англії

були король, Таємна рада і парламент. Реальна влада зосередилася в цей період цілком

у руках короля.

Таємна рада короля, що остаточно сформувалася в період абсолютизму, складалася

з вищих посадових осіб держави, представників феодальної знаті, джентрі й буржуа-

зії.Серед знов створених установ слід перш за все назвати Зоряну палату, яка була

відділенням Таємної ради. Зоряна палата засновувалося для боротьби із супротивника-

ми королівської влади, була свого роду політичним трибуналом.Наприкінці XIV ст. була заснована посада королівського секретаря, яка набула ве-

ликого значення в XVI ст. У цей час секретарів стає два і через їх руки проходять най-

більш важливі державні справи.

У XVI—XVIII ст., у Німеччині, коли після релігійних війн кількість самостійних

державних утворень ще більше зросла, затверджується так званий княжий абсолютизм.Прусський абсолютизм. Бранденбурзько-Прусська держава була створена на поча-

тку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність й

ідеологія якого поклали початок великопрусському мілітаризму в Німеччині.Глава держави — король Прусії — входив в імперську колегію курфюрстів. Вищим

органом державного управління була Таємна рада при королі. Йому підпорядковували-

ся спочатку три директорії: фінансова, військових справ і королівських доменів.Значна частина пов-

новажень Таємної ради перейшла до генерального військового комісаріату. Відбуваєть-

ся злиття всіх директорій у єдиний військово-фінансовий орган на чолі із президентом-

королем. На місцях земські радники — ландрати, що призначалися королем за рекоме-

ндацією дворянських зборів, підпадали під жорсткий контроль центральної влади й на-

ділялися широкими військово-поліцейськими повноваженнями. Ліквідувалося міське

самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, що призначалися ко-

ролем. На весь державний апарат поширювалися військові звання, військова суборди-

нація й дисципліна.Австрійський абсолютизм. Австрія, на відміну від Пруссії, не являла собою

централізованої держави. Вона була багатонаціональною країною, де панувало католи-

цьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали німецькими імператорами й Авст-

рія вважалася їхнім доменіальним володінням.

Система центральних органів Австрії не була повністю упорядкованою і постійно

перебудовувалася. Вищим органом влади і управління разом із монархом була Таємна

рада. Надалі її було замінено конференцією, що стала постійною установою (із початку

XVIII ст.). Військовими справами відала придворна Військова рада. У 1760 р. з метою

об’єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада.У другій половині XVIII ст. у Прусії й Австрії проводилася політика так званого

освіченого абсолютизму.На останній стадії свого розвитку середньовічна держава виступила у формі аб-

солютної монархії.

38

Найбільш простою судова організація була в Німеччині. На ранній стадії розвитку

феодалізму джерелом правосуддя й верховним суддею вважався імператор. Але з роз-

витком феодальних відносин судове верховенство короля було обмежено, особливо у

володіннях князів.Відповідно щаблям феодальної ієрархії юрисдикція феодалів розподілялася на вищу

й нижчу. Існував церковний суд, якому були підсудні і справи, що не мали ніякого

зв’язку з релігією. Мали свою юрисдикцію і міста.

У Німеччині широкого розвитку здобули самосуд і «кулачне право», тобто право

сильного.У 1495 р. було засновано імперський суд, який мав вирішувати усі справи на підста-

ві римського права й лише в другу чергу брати до уваги «добре німецьке право», на яке

посилалися сторони.

У Франції до середини XIII ст. суд здійснювався, головним чином, на рівні васалів.

Вищою інстанцією був королівський двір, проте, для того, щоб отримати право захища-

ти там свою справу, треба було належати до вищих васалів корони, або одержати на це

особливий привілей.Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалося з реформ Людови-

ка IX у середині XIII ст., коли було створено парламент.Проте, згодом, до XV ст., пар-

ламент перетворився в самостійний судовий орган.

За своєю внутрішньою організацією парламент поділявся на декілька палат:

1) Велика, де розбиралися тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів;

2) Слідча, де розслідувалися й вирішувалися особливо важливі справи королівської

юрисдикції (слідчих палат могло бути і декілька — до 5);

3) Касаційна, де переглядалися рішення нижчих королівських судів;

4) У 1453 р. остаточно оформилася ще одна, особлива, Палата башточки (Tournelle).Паризький парламент виступав як основний суд королівства.

В Англії королівська судова система складалася протягом другої половини XI—

XII ст. багато в чому завдяки судовій реформі Генріха ІІ (1154—1189 рр.). Цен-

тралізація суду була досягнута:

• по-перше, можливістю розгляду справи на вибір позивача, не тільки земськими,

але й королівськими роз’їзними суддями,

• по-друге, заснуванням центральних офіційних судів під владою короля

Роз’їзні судді з’явилися ще до реформи (із 1130-х рр. відомі роз’їзні судові коміса-

ри). Але лише з 1166 р. інститут таких судів став постійним.Постійним судовим відомством став королівський суд у Вестмінстері.Відповідно до Вестмінстерського статуту, прийнятого в інтересах станів у період

кризи XIII ст., було встановлено, щоб королівські судді з’являлися для слухання справ

безпосередньо в графства. Там вони розглядали справи за участю місцевих присяжних.

Суд присяжних також одержав офіційне визнання з реформами Генріха II.Протягом XIII—XIV ст. з королівського суду відокремилися декілька особливих

установ із своєю компетенцією. Одним із перших оформився Суд королівської лави.З кінця XIII ст. відокремився Суд загальних позовів.Особливою інстанцією був Суд казначейства. В ньому розбиралися справи про фі-

нансові суперечки головним чином між підданими і короноюЗ кінця XII — поч. XIV ст. суди, що одержали назву ассизів, стали про-

водити регулярні, 3—4 рази на рік, сесії-об’їзди судових округів, кожний з яких скла-

дався з декількох графств. Проте ассизи з’ясовували тільки питання факту. Остаточні

рішення виносились у Вестмінстері, куди направлялися спеціальні змагальницькі доку-

менти і протокол про рішення присяжних. Згодом, коли суддями ассизів могли стати

тільки юристи й коли їх стали супроводжувати адвокати, рішення по справах могло

бути винесене цілком і на місці.

39

У Франції нараховувалося багато сотень

звичаїв, що мали назву «кутюмів». Поряд із загальними кутюмами, що застосовували-

ся на території провінцій, існували місцеві звичаї окремих районів, міст, селищ і навіть

частин деяких міст.

Особливості виразу правових норм в окремих частинах країни знайшли відобра-

ження в тому, що Франція умовно була розподілена на дві частини — Південь і Пів-

ніч, які чітко визначилися до XIII ст. Південь Франції, що входив колись до складу

Римської імперії, називався країною писаного права. Там продовжувало діяти римське

право, що регулювало більш розвинуті економічні відносини. Багаточисельні місцеві

кутюми на півдні використовувалися як додаткове джерело до чинного римського

права.

На півночі Франції, навпаки, протягом декількох століть ніяких загальних юридич-

них пам’яток не існувало. Панування звичаїв у даному регіоні не перешкоджало засто-

суванню, у випадку їх неповноти або протиріччя, римського права, проте будь-якої са-

мостійної ролі воно не відігравало.Схоже положення було й у Німеччині. У XI—XV ст. німецьке право характеризу-

валося утворенням багаточисельних і різнорідних правових укладів окремих територій

або визначеного кола осіб. Відсутність єдиної судової системи призводила до того, що

в різних судах застосовувалися різні правові норми.

Суперечки з приводу відносин між сюзереном і його васалами і суперечки васалів

між собою вирішувалися в ленному суді феодала за нормами звичаєвого «ленного пра-

ва». Над кріпосними суд чинили при дворі пана за місцевим «дворським» правом (над

слугами — «служивим»).

У тих німецьких землях, де була сформована центральна влада, укази і розпоря-

дження правителів доповнювали старе звичаєве право німецьких племен, що колись

жили в межах області і утворювали так зване «земське» право — «ландрехт».

У ландрехт входили як постанови про земський мир і привілеї, так і загальні для всього

населення даної землі норми, за якими воно позивалося в судах графств і сотеньПроте розвиток феодальних відносин, початок централізації держав обумовили не-

обхідність в писаних джерелах права. Починаючи з XI ст., мали місце спроби викладузвичаїв у вигляді збірників. Серед перших такого роду кодифікацій слід назвати «Зви-

чаї Барселони» (1068 р.), роботу міланського вченого Умберто де Орто під назвою

«Звичаї феодів», у якій автор по суті вперше зробив спробу систематичного викладу

звичаєвого феодального права.

40

Міське право. З розвитком міст тут з’явилися власне міські суди, що спочатку роз-

глядали ринкові суперечки, але поступово починали охоплювати своєю юрисдикцією все населення міста і тим самим обмежували застосування ленного і двірського права в

містах. Практика міських судів виробила особливе «міське» право, що існувало вже в

XII ст. Найбільшу популярність у Європі одержали системи Любекського і Магдебур-

зького права.

Любекське право почало формуватись з часів відокремлення Любека (на узбереж-

жі Балтійського моря) як вільного імперського міста (1226 р.), коли для потреб міської

юстиції вищий орган міського управління почав реєструвати правові постанови, а потім

і систематизувати їх. Перша така систематизація (у 90 статей) приходиться на період

до 1263 року. Протягом наступних століть звід любекського права значно збільшився:

зібрання 1586 р. включало вже 418 статей (у тому числі запозичення з права Гамбургу).

Невід’ємною частиною любекського права став Ганзейський статут, присвячений

морському праву і торгівлі. Видане друком зібрання (1608 р.) систематизувало міське

право за шістьма розділами: загальні правила, спадкове, договірне і зобов’язальне, кар-

не, судове право, регулювання корабельних справ.

Любекське право мало велике розповсюдження в Північній Європі. Понад 100 міст

балтійського узбережжя прийняли від м. Любек привілей на використання його норм і

правил. Серед них була більшість членів торгово-політичного Ганзейського союзу: Ро-

сток, Висмар, Кьонігзберг, Ревель, Рига й ін. З цим прийняттям визнавалася і вища

юрисдикція любекського суду для цих міст. Тільки наприкінці XV ст. голштинський

герцог (у землях якого був Любек) передав апеляційну юрисдикцію іншим земським

судам.

Магдебурзьке право набуло більшого поширення у Центральній і Східній Німеч-

чині, Чехії, Австрії, Польщі, в Україні. Свій початок воно вело від єпископської «кон-

ституції» 1188 р., що визнала самостійність м. Магдебург. Походження його відрізня-

лося від любекського. Магдебурзьке право було пристосуванням до потреб міського

суду земського німецького права — головним чином «Саксонського Дзерцала». Фор-

мувалося воно не шляхом статутів або систематизації, а записом рішень міського

шеффенського суду. Приватні кодификації цих записів з’явилися в XIII столітті. До