29

.

На початкових етапах діють ще доволі численні звичаєві норми, але їх поступово витісняють закони.

У країнах Західної Європи проходить процес переходу від “варварських” звичаїв до правових феодальних звичаїв, а територіальний – на все населення. Правові звичаї інтегрувалися у феодальні відносини. Перш за все звичаї регулювали особистісні і поземельні відносини між самими феодалами.

З часом правові звичаї записувались і включались у хартії, імунітетні грамоти та інші правові акти. Так, у ХІ ст. з’являються “Звичаї Барселони”, “Кутюми Бовезі” (Франція), “Саксонське зерцало” (Німеччина, ХІІІ ст.) і ін.

Джерелом права у той час були й королівські закони, законодавство феодалів, канонічне право.

Спочатку канонічне право виникло як право християнської церкви в цілому. Потім, склались дві самостійні галузі канонічного права.

У Західній і Центральній Європі діяло католицьке право, яке перетворилось у самостійну і ефективно діючу систему середньовічного права.

Східна галузь канонічного права, яка сформувалась у рамках греко-православної церкви, діяла у Візантії і країнах Південно-Східної і Південної Європи.

Велика значимість норм канонічного права на Заході пояснюється рядом факторів. Перш за все, канонічне право розроблялось і підтримувалось могутньою римо-католицькою церквою і папством. Канонічне право відзначалось універсальністю і екстериторіальністю. Воно не знало державних кордонів. Канонічне право відзначалось також широтою регульованих ним суспільних відносин. Накінець, велику вагу канонічному праву надавала його традиційність, оскільки воно своїми коренями походило ще з античних часів, базувалося на грецькій філософії та високорозвиненій римській правовій культурі.

Джерела канонічного права – “старого”, римського права – jus antiquum romanae – відносяться ще до ранньохристиянської літератури (Святе писання, Діяння Святих Апостолів, Послання до римлян і ін.).

Після едикту імператора Костянтина про вільне сповідування християнства (313 р.) норми церковного права закріплювались в імператорських законах, у писаннях отців церкви (Святого Августина і ін.), постановах регіональних і вселенських соборів, у папських буллах і інших нормативних актах (декреталіях).

В ХІ-ХІІ ст. складається нове канонічне право (jus novum). Власне тоді закінчується процес формування канонічного права у якості самостійної правової системи західноєвропейського суспільства

Що стосується джерел права у період станово-представницької монархії, то у праві теж спостерігається тенденція до уніфікації. Зникає як джерело права у більшості країн звичай, зникає законодавство феодальних магнатів. Щораз більшого значення набувають нормативні акти королів, з’являється законодавство парламентів та спільні, конституційного значення закони парламентів і королів. Продовжує діяти і канонічне право, з’являються його нові збірники.

Важливим джерелом права у Європі стає римське право. Відбувається одне з найзначиміших і найунікальніших явищ в правовому житті Європи – рецепція римського права (рецепція – лат. receptio – прийняття). Тобто його вивчення, засвоєння, сприйняття і практичне використання.

Основною причиною рецепції римського права було зародження в надрах феодальної системи буржуазних виробничих відносин і буржуазної власності. А це, у свою чергу, було результатом росту міст, ремесел, торгівлі, товарного виробництва.

Римське право, нагадаємо, було найбільш досконалою формою права, яка базувалася на засадах приватної власності, містило в собі готові юридичні формули, добре обґрунтовані, прості і справедливі, які чітко врегульовували відносини торговельного обігу, вирішення спірних питань.

Процес рецепції проходив у країнах Західної Європи різними шляхами і не в однаковій мірі. Він був започаткований у Італії, її містах-республіках, де швидко розвивалася Середземноморська торгівля.

Отож, рецепцію римського права активно підтримували міщани, буржуазія. Але й королі, які добивались централізації, юридизації всього суспільного життя. До того ж, римське імператорське право проголошувало і обґрунтовувало необмежену владу правителя – імператора, що теж було вигідним монархам.

Підтримувала рецепцію і церква.

Не були проти нього й феодали.

Одначе рецепція римського права була викликана не тільки економічними факторами, але й соціальними і духовними запитами суспільства, яке відчувало гостру потребу у правовому порядку, правовій стабільності, а, отже, у поширенні єдиних юридичних знань, освіти і мислення.

Римське право, як і інші економічні і політичні фактори епохи Середньовіччя, сприяло централізації держави, та з іншого боку, переборенні державної обмеженості і закритості, тобто територіальних кордонів, створенню єдиного стержня європейської правової культури, юридичної науки і освіти.

Що стосується джерел права, то в період “чистої” абсолютної монархії основним і майже єдиним джерелом права стають королівські закони. Проходить процес систематизації і уніфікації нормативних актів. Продовжується рецепція римського права. Створюється система національного права. Хоч право ще носить класовий характер, захищає в основному інтереси феодалів, але є й у ньому прогресивні тенденції – впорядковується судочинство, з’являються “спеціалізовані” кодифікації і нормативні акти – морські, торговельні та інші, закріплюються перші, хоч і дуже обмежені, права і свободи вільних людей.

30

Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксо-ваний перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвя-чені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбача-ла суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження. Одне з головних її завдань – захист приватної власності, яка прийшла на зміну колективній власності.За виключенням землі, всі інші речі могли бути предметом купівлі-продажу, обміну, дарування. Факт укладання таких угод досить часто фіксувався в документах. Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді. Едикт короля Хільперика (561 – 584 рр.) встановив, що за відсутності у померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає, то брат чи сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше. З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут аффатомії, через який можна було внес-ти зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія поля-гала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі. Рухоме майно у франків безперешкодно відчужувалося, передавалися у спадщину одному з членів сім”ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Більшість приписів Салічної Правди присвячено охороні права власності на різні рухомі речі. У них з усіма подробицями розглядуються випадки крадіжки крупної рогатої худоби, а також овець, кіз, собак та ін.Виникнувши при родовому ладі, штрафи в умовах переходу від колективної власності до приватної стають ефективним засобом захисту приватної власності й особи імущих людей, знаті, яка феодалізувалася.

31

Салічна правда, як більшість інших варварських правд, була

зводом кримінальних покарань. Покарання за варварським правом переслі-

дувало двояку ціль:

• спокутувати провину злочинця з метою задовольнити родичів потерпілого (щоб

запобігти нескінченої кровної помсти або саморозправи);

• оберігати дотримання «королівського миру», тобто встановленого і визнаного

владою суспільного порядку.

Тому головним видом покарання був викуп.Особливий зміст полягав у призначенні вику-

пу за вбивство — він носив специфічну назву вергельд.До виплати вергельду міг бути засуджений

тільки повноправний вільний франк.Найбільш тяжким зі злочи-

нів вважався розбійний напад банди на будинок, в результаті якого спричинено вбивст-

во, — він карався найбільшим, який був відомий Салічній правді, штрафом у 1800 зо-

лотих солідів.Другим на східці штрафів злочином стояло вбивство.До числа злочинів, в яких об’єктом злочинного зазіхання була особистість ві-

льного франка, відносилися членоушкодження, побиття, образа — усі вони залеж-

но від наслідків спричиняли сплату штрафу.Серед майнових злочинів основне місце займала крадіжка.Грабіж вдома дорівнювався за

штрафом до вбивства. Нарівні з пограбуванням переслідувався і підпал, на тому ж рівні

стояло й конокрадство.Злочином вважалося і незаконне вторгнення в чуже «огороджене місце» або будинок,

знаходження на чужому лузі або полі, замах на крадіжку там.Салічна правда передбачала одночасно й цивільно-майнову, й кримі-

нальну відповідальність. Особливій кваліфікації піддавалася крадіжка чужих рабів і на-

віть просте їхнє переманювання.Своєрідною рисою Салічної правди була присутність покарань за злочини проти

моральності (хоча вплив церкви був ще слабкий).Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на

основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед

королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на жит-

тя. У цьому ж ряду стояло й підборкування до злочинів, підкуп інших для вчинення ни-

ми лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям.

32

Судові збори франків були двох типів:

1) окружні, під головуванням особливого старійшини — тунгіна, а пізніше — ко-

ролівського графа;

2) сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.суддями були не

члени зборів, а особливі традиційні знавці права — рахінбурги.Окружні збори скликалися періодично — раз у шість тижнів, сотенні — за спеці-

альним скликанням.Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних —

найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов’язані із смертю, проти королівської

влади або королівських людей і т. д.); у сотенних — про рухоме майно, про борги, про

штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а ос-

новними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі ска-

бинів — частини общинників.Судді — рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов’язання дотри-

муватись доказів і «проголошувати право»Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було

приватною ініціативою общинника.Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували

звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами

підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не пере-

минаючи ноги».Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були

безумовні докази, що не підлягали запереченню.Були також і умовно-об’єктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво).Одним із найпоширеніших доказів був божий суд — головним чином у вигляді

ордалій.Салічні франки, як втім і всі германці, застосовува-

ли ордалії декількох видів:1) «казанок».2) «вогнем».3) «холодною водою».4) «хрестом».5) «хлібом і сиром».

Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на

випадкових (тобто судових — свідків злочину або порушення) і свідків факту.Виконання судового рішення було справою позивача.Важливою особливістю англосаксонських законів було те, що в них майже не регу-

лювалося судочинство. Суди (сотні і графства) керувалися здебільшого традиціями і

звичаєвим правом, а також загальним рішенням зборів танів (феодалів), що й вершили

суд. До королівського суду можна було звертатися тільки у виняткових випадках.

33

Сеньйоріальна монархія у Франції У ІХ-ХІІ ст.ст. в умовах політичної децентралізації призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє минуле значення. Король розглядався як "перший серед рівних". Фактично влада короля поширювалася лише на територію його домену, але й там йому доводилось вести завзяту боротьбу з непокірливими васалами. Поза межами королівського домену влада належала значним землевласникам . Політична влада в ній, фактично розділена між королем і феодалами різного рівня, і набула приватноправового характеру.

Становлення сеньйоральної монархії у Франції (ІХ-ХІ ст.ст.) означало спад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного положення. У ІХ-Х ст.ст. у Франції, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів. При перших Капетингах виборність короля зберігалася, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирався ще за життя останнього.

У XII ст. затвердився порядок передачи трону в спадщину. Спочатку функції королівської влади були вкрай обмеженими. Він вважався главою французького війська, законодавцем, здійснював суд. Але при перших Капетингах королівське законодавство фактично припинилося. На короля покладалися обов'язки "захисту королівства й церкви", а також "підтримки миру" у країні, але він не мав реальної влади для їхнього здійснення.

Судову владу король мав тільки в межах свого домену."Виконавча" влада зберегла палацево-вотчинні риси періоду Франкської монархи. Палацові управителі були одночасно й міністеріалами. Вони призначалися королем і були відповідальні тільки перед ним.

Єдиним загальнодержавним органом була Велика рада або Королівська курія.Коли в ХІІ-ХІІІ ст.ст. почали визрівати нові економічні потреби, політична децентралізація поступово долалася, поступаючись місцем протилежній тенденції - неухильному посиленню королівської влади.

У XIII ст., особливо після ряду реформ, проведених Людовиком IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово перемістився до короля.

Ленна монархія у Німеччині. Німеччина як самостійна феодальна держава, утворилося на землях східних франків після розпаду Франкської держави.

Становлення тут сеньйоральної монархії відбулося дещо пізніше ніж у Франції. Після періоду відносної єдності й існування в X-ХІІ ст.ст. в Німеччині періоду ранньофеодальної монархії почався закономірний процес феодальної роздробленості. Проте на відміну від Франції він набув тут незворотного характеру. Об’єднання німецьких герцогств, слов'янських земель і Північної Італії в одну державу за своєю суттю було штучним і перешкоджало процесу його консолідації.

Німецькі імператори успадкували не тільки титул "короля франків", але й коронувалися в Римі як "імператори римлян". Дещо пізніше, в XV ст., германська держава отримала офіційну назву - "Священна Римська імперія германської нації".

З XIII ст. вони поступово перетворювалися в самостійні держави, лише формально пов'язані між собою імператорською владою. Аж до XIX в. Німеччина не представляла собою єдиної держави і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії.

Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., виданою за часів правління імператора Карла IV.

У XV ст. незалежність окремих земель встановилася настільки міцно, що вони вже не боялися передачі імператорської корони в руки однієї династії. Цe була династія Габсбургів, .

Сеньйоріальна монархія в Англії. Нагадаємо, що Англія як ранньофеодальна держава виникла в IX ст. у результаті об'єднання семи англосаксонських королівств під верховенством Уесекса. Нормандське завоювання в 1066 р. і проголошення герцога Вільгельма англійським королем мало сильний вплив на подальшу історію англійської держави.

Вона розвивалася за тими ж законами, що й середньовічні континентальні держави, але в той же час мала свої особливості:

ранню централізацію;

майже відсутню феодальну роздробленість;

швидкий розвиток публічних начал королівської влади.

Ранній централізації сприяла політика Вільгельма Завойовника. Зокрема, король проголосив себе верховним власником землі й зажадав від усіх вільних землевласників присягання йому на вірність. Така присяга зробила феодалів усіх рангів васалами короля, зобов'язаними йому насамперед військовою службою.

Заходи нормандських королів сприяли державній централізації й збереженню державної єдності, незважаючи на феодалізацію суспільства, що поглиблювалися. Проте до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоріальних, приватних прав англо-нормандських королів і залежала від їхньої спроможності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи й місцевої церкви.

Судові й фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише правами вищого сеньйора стосовно своїх васалів і ґрунтувалися на присязі вірності.

З моменту нормандського завоювання і протягом усього XII ст. королі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вільностям англосаксів, а баронам і церкві дарувати "хартії вільностей". Ці хартії містили положення про мир, про викорінювання "дурних" і підтримку стародавніх, "справедливих" звичаїв, про зобов'язання корони дотримуватися привілеїв і вільностей феодалів, церкви й міст.

До другої половини XII ст. в Англії не було професійних адміністративно-судових органів. Центр управління - королівський двір (курія) - постійно переміщувався й досить довгий час був взагалі відсутнім в Англії. У своєму розширеному складі королівська курія представляла собою збори безпосередніх васалів і наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний юстициарій . Його помічником був канцлер. Центральну владу на місцях представляли "роз'їзні посланці й шерифи з місцевих магнатів.

Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація й професіоналізація державного апарату дозволили зробити централізацію в Англії незворотною, пов'язано в основному із заходами Генріха II (1154-1189 рр.). Реформи Генріха II можна умовно звести до трьох головних напрямків:

приведення в систему й надання більш чіткої структури королівській юстиції;

реформування армії на основі поєднання принципів ополченської системи і намісництва;

установлення нових видів податкового обкладення населення.

Реформи підвищили авторитет і розширили юрисдикцію королівських судів; дозволили різко збільшити чисельність відданих королю військ і підірвати вплив найбільш крупних феодалів на них; дістати кошти на утримання професійного чиновництва.

Таким чином, на цьому етапі розвитку феодальної держави в Західній Європі ми маємо справу з декількома різновидами сеньйоріальної монархії. З огляду на вищенаведені для кожної держави характерні риси, умовно розподілимо їх на класичну - у Франції, децентралізовану - в Німеччині і централізовану - в Англії.

34

Процес оформлення станово-представницької монархії у Франції був складним і

суперечливим. Він почався з посилення королівської влади, що було нерозривно

пов’язане з подоланням феодальної роздробленості. Усе це стало можливим у силу ці-

лої низки причин:

1) ще більшого зміцнення соціально-економічних основ союзу королівської влади й

міст. Зростання міської промисловості і торгівлі дозволило містам надавати монархії

значно більшої допомоги, ніж це було можливим раніше;2) навколо королівської влади згуртувалися основні групи середнього і дрібного

дворянства, тобто переважна частина панівного класу. В умовах піднесення антифеода-

льного руху селянства дворяни вже були не в змозі захистити свої інтереси силами ло-

кальних лицарських ополчень. У сильній королівській армії вони бачили єдину опору

збереження свого привілейованого положення. Монархія могла дати їм нові джерела

прибутку, надавши службу в армії й державному апараті;

3) Сильна королівська влада потрібна була також для боротьби із зовнішнім воро-

гом. У цей період Франція зазнала іноземної навали, що ставила її часом на межу наці-

ональної катастрофи.Почали скликатися збори представників від станів. Королі одержали можливість звертатися за підтримкою до станів, минаючи правителів найбільших сеньйорій.Станово-представницькі збори у Франції складалися із представників трьох станів:1) духовенства,2) дворянства,3) представників так званого третього стануПерші збори станового представництва — штати (від франц. «etat» — стани) виникли ще в XIII ст. в окремих провінціях.У 1302 р. уперше були скликані загальнофранцузькі збори станів. Їх стали називатиГенеральними штатами.Перша палата складалася з вищого

духовенства. У другу обиралися виборні від дворянства.Третій стан обирав своїх

депутатів.У березні 1357 р., коли країна переживала одну з найбільш глибоких у

своїй історії політичних криз (Столітня війна — 1337—1453 рр.; паризьке повстання

1356—1358 Рр.), було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як «Великий бе-

резневий ордонанс 1357 р.».Починаючи з XV ст.,

Генеральні штати перестають скликатися.Таке становище Генеральних штатів було результатом низки обставин, що обумов-

лювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:

• протиріччями між інтересами двох привілейованих станів і третього стану;

• тим, що депутати генеральних штатів ще не могли піднятися не тільки до розу-

міння загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння інтересів свого стану в ма-

сштабі всієї країни.

Замість них уряд почав інколи, на свій розсуд, скликати збори нотаблів.Таким чином, станово-представницька монархія у Франції затвердилася на певному

етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодаль-

них сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі за-

гальнонаціональні завдання і приймаючи на себе ряд нових державних функцій, коро-

лівська влада поступово руйнувала політичну структуру, характерну для сеньйорі-

альної монархії.Початок становлення станово-представницької монархії у Німеччині припадає на XIV століття. Але цей процес відрізнявся воєю специфікою, суть якої полягала в тім, що така форма правління складалася ніби на двох рівнях. На першому, загально імперському, поряд із достатньо слабкою владою імператора існував своєрідний станово-представницький орган — рейхстаг Він складався з трьох колегій:

• колегії курфюрстів

• колегії князів, графів

• колегії представників імперських міст

Крім них існувало ще два види міст: вільні міста, що не сплачували податки і кори-

стувалися повним самоврядуванням, і княжі міста. Статус останніх визначався князем,

у володіннях якого ці міста знаходилися. Населення міст було неоднаковим. Верхні

прошарки міського населення утворювали патриціат,На середньому щаблі стояли ремісники, а в са-

мому низу — плебейські маси.

Більш чітко риси нової форми правління проявилися на другому, місцевому рівні.

В XIV ст. окремі князівства-держави трансформувалися в станово-представницькі мо-

нархії.

У більшості держав сформувалося три за-

мкнуті курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських чинів безпосеред-

ньо в князівствах називалися ландтагами.

В Англії об’єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держа-

ви — монархії зі становим представництвом — почали складатися на початку XIII ст.

Проте, королівська влада, що зміцнила свої позиції, не виявляла готовності залучати до

рішення питань державного життя представників пануючих станів.Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних

конфліктів XIII ст. У порівнянні з баронськими заколотами XI—XII ст. не випадково ці

виступи супроводжувалися прийняттям документів, що набули великого історичного

значення.

Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям

Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258—1267 рр., які призвели до виник-

нення станово-представницької монархії в Англії.За часів Іоанна Безземельного (1199—