Тема 8. Проблема людини в філософії План.
1. Розуміння людини в історії філософської думки.
2. Людина: індивід, особа, особистість. Духовність.
3. Проблема життя і смерті.
4. Концепції сенсу життя людини.
Проблема людини належить до "одвічних" проблем філософії. З різного роду тлумаченнями сутності людини ми зустрічаємось практично в усіх значних філософських творах. Це є переконливим свідченням того, що питання розуміння і вивчення себе і собі подібних з давніх часів були предметом постійної уваги людини. Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, все нові сфери об'єктивної дійсності ставали ареною цієї діяльності, все повніше оволодівала вона законами дійсності, вчилась використовувати їх у своїй практиці. І разом з цим перед людиною постійно поставали питання про сутність її буття, про сенс життя, про цілі існування в цьому світі, про систему життєвих цінностей та багато інших, які вимагали і не знаходили переконливих, беззаперечних відповідей. Але людина наполегливо не припиняла своїх пошуків.
1. Розуміння людини в історії філософської думки
Один стародавній мудрець сказав: "Для людини немає більш цікавого об'єкта, ніж сама людина". Що ж таке людина? На перший погляд, це питання здається до смішного простим - хто не знає, що таке людина! Така думка є глибоко помилковою. Адже людина є складним творінням природи, суспільства і самої себе. Це і розум, і воля, і характер, і емоції, і праця, і спілкування. Ось чому її вивчають такі науки, як генетика, фізіологія, медицина, психологія, соціологія, антропологія та багато інших. Сьогодні ці науки об'єднуються в систему комплексного людинознавства. Важливе місце в цій системі посідає і філософія. Сформувалась навіть спеціальна дисципліна - філософська антропологія, тобто філософське вчення про людину.
У комплексному людинознавстві філософія виконує: по-перше, світоглядну функцію, тобто обґрунтовує суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості; по-друге, методологічну функцію, тобто створює оптимальну стратегію вивчення і вдосконалення людини.
Історія пізнання людини свідчить про складність та суперечливість даної проблеми. Кожна філософська концепція (попри певні недоліки та історичну обмеженість) додавала їй нових рис, відкривала нові грані в пізнанні людини.
У філософії Давньої Греції панував космологізм у розумінні людини. Філософи мілетської школи твердили: людина містить усі основні елементи стихії, космосу. Демокріт підкреслював: якою мірою Всесвіт є макрокосмосом, такою ж мірою і людина є мікрокосмосом. У другій половині V ст. до н. е. у Греції з'являються софісти. Вони зберегли успадкований від давньої філософії цілісний погляд на людину і бачення її як частини природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття. Устами Протагора вони проголошують тезу: "Людина - міра всіх речей..." Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ. її він поставив у центр своєї філософії.
Учень Сократа Платон розрізняв у людині безсмертну душу (виявлення світу вічного та ідеального) і тіло (виявлення всього тимчасового та суєтного).
Інакше розумів природу людини Аристотель. Людину він розглядає як "політичну тварину", вершину світової ієрархії. Вона, з одного боку, внутрішньо пов'язана з природою, а з другого - протистоїть їй, оскільки у неї є душа - причина і початок людського тіла.
Європейська середньовічна філософія, опираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла проблему співвідношення між Богом і людиною. Що ж головне у цьому співвідношенні? Найважливішим для людини є спасіння, котре християнство розуміє як сходження недосконалої особи до найдосконалішої - Бога. Поняття особи було введено Августином Блаженним. Він підкреслював, що Бог є сама особа, персона (від лат. persona). Тому і людина, яку створено за образом і подобою Творця, теж є особою. Щоправда, внаслідок гріхопадіння вона втратила досконалість і цілісність. Суттєвими складовими або іпостассю особи є воля, інтелект і пам'ять. Через них проходять шляхи вдосконалення людської душі і єднання її з Богом.
Оригінальність духу Відродження полягає у відкиданні будь-яких принципів обмежень земного розвитку людини. Бог зміщується на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. На місце Бога вона ставить "людинобога" (Федір Достоєвський). Набуваючи статусу дійсно богоподібної істоти, людина робилася головним предметом духовних пошуків. Вона шукає опори передусім у собі, у своїй душі і у своєму тілі. Вище за все вона ставить своєрідність та унікальність індивідуума. Оригінальність і відмінність від інших стають найважливішими проявами особистості. Отже, смисловим стрижнем Ренесансу є сповнена пафосу ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Ренесанс - це разом узяті теорія і практика гуманізму.
Філософія Нового часу вважала істинно людським у людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII ст. особливого значення надавала розуму як специфічній особливості людини. Наприклад, Рене Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". Раціоналістичний підхід до людини об'єднувався в Декарта з натуралістичним: він розглядав людину як реальний зв'язок бездушного і мертвого тілесного механізму з розумною душею, яка має волю і мислить. Багато уваги проблемі людини приділяли і такі філософи Нового часу, як Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Дені Дідро, Клод Гельвецій, Жюльєн Ламетрі.
Вчення про людину, що стало ключовим у філософії Нового і Новітнього часу, пронизане характерним протиріччям. З одного боку, воно розглядає людське тіло як одне з тіл природи у фізичному і біологічному (фізіологічному, антропологічному) аспектах, так що людина постає тут як частина природи, підпорядкована її законам. З іншого боку, у філософії Нового часу було розроблено специфічне вчення про людську сутність, або людську природу (Спіноза, Гоббс, Локк, французькі просвітителі) : міць природи розуміється і як міць всіх індивідів, разом узятих; затверджується «природне» право індивіда, окремої людини на самозбереження і задоволення фундаментально-необхідних потреб; постулюються як цінності вроджена рівність людей, «природна свобода людини», право приватної власності, «суспільна сутність людини» (Д. Юм). При цьому рівність розуміється не як майнова або станова, не як рівність задатків і здібностей, а як рівне право індивідів на захист життя, власності, на опір насильству і придушенню, найважливішою ознакою людської сутності вважається розумність, що розуміється широко (від розуму як здатності судження, доказу, аргументації до розуму як мисленню, інтелекту, науковому пізнанню). Людина наділена не тільки почуттями і розумом, а й пристрастями, афектами, звідки виникає проблема протиборства розуму і пристрастей і можливостей їх приборкання за допомогою розуму.
Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як суб'єкта духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму. Іммануїл Кант наголошував на моральному характері природи людини, Йоганн Фіхте - на ролі діяльності в житті людини, Георг Гегель - на духовності, Людвіг Фейєрбах - на любові до ближнього. Фейєрбах розглядає людину як природну істоту, як вищий щабель природного саморозвитку. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як про щось незмінне, абсолютне, а не як про конкретну історичну людину.
Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукт та суб'єкт суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Карл Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. Марксизм обґрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, "незапрограмованість" раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне.
На початку XX ст. у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини стає невід'ємною частиною досліджень практично всіх філософських напрямів, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З'явилося безліч концепцій людини. Залежно від того, що слід вважати суто людським у людині (природне, соціальне, духовне), їх умовно об'єднують у три групи.
Перша група - біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.
Біологічний детермінізм
Домінуючим напрямом у західній соціальній філософії ХIХ - початку сучасності був біологізм. Представники цього напряму прагнули пізнати закони функціонування та розвитку суспільства через встановлення аналогій з біологічним організмом чи біологічної еволюцією загалом. У біолого-еволюційних школах соціальну еволюцію (розвиток) розглядали як продовження чи складову частину біологической еволюції.
Висування на перший план тих чи інших природних чинників служить основою класифікації натуралістичних шкіл. Так,
- біоорганічна школа особливе значення приписувала структурі соціального цілого,
- расово-антропологічна – впливу біологічної природи людини, його расових рис і генотипу,
- соціальний дарвінізм – боротьбі за існування і природному добору,
- географічна школа – географічному середовищу і місцю. проживання людей.
Видатний представник натуралізму в соціології Р. Спенсер представляв еволюцію як універсальний процес, що пояснює зміни у природі соціальних і особистісних вчинків. Він уявляв суспільство біологічним організмом.
Соціальний дарвінізм – намагалася звести закони розвитку суспільства до біологічних закономірностей природного відбору, виживання найбільш пристосованих, до настанов теорій інстинкту, спадкоємності та т.п. Центральної ідеєю соціал-дарвінізму була спроба пояснити все соціальні явища і дії інстинктами і потребами людини. «Боротьба за виживання» і природний відбір ставали універсальними поясненнями соціальної еволюції і соціальних змін.
Проте представники соціал-дарвінізму часто належали до різних і навіть протилежних ідеологій. У тому числі були консерватори (Т. Мальтус), пропонували заходи задля збереження соціальної ієрархії, і ліберали (Р. Спенсер), які уподібнювали економічну конкуренцію природному добору, вважали її джерелом індивідуалізму чи стихійною конкуренцєю у суспільстві. Найбільш реакційні варіанти соціал-дарвінізму пов'язані з расизмом, евгеническими теоріями, які стверджували взаємозв'язок расового і класового нерівності, поділ суспільства до повноцінних і неповноцінних членів, і з концепціями, які стверджували первинну роль ірраціональних чинників у колективній поведінці.
Расово-антропологическая школа – різновид біолого-натуралістичного напряму соціології кінця ХIХ - початку сучасності, визнає, що:
1) соціальна життя й культура залежить від расово-антропологических чинників;
2) раси є основними суб'єктами історичних процесів;
3) раси є нерівні між собою у інтелектуальних, творчих та інших характеристиках;
4) расові змішання шкідливо діють на соціальний і культурний людський розвиток;
5) соціальна поведінка людини цілком або здебільшого детермінована біологічної спадковістю.
Погляди цієї школи поділяли Ж.А.Гобіно, Х. Чемберлен, деЛапуж, Л.Вольтман.
Французький соціальний філософ Жозеф Артур Гобіно (1816 - 1882) – активний прибічник ідей «чистоти раси». Єдиною цивілізованої вважав білу расу, що визначала основний хід історії. Інші, «кольорові раси» стоять значно нижчі від білої по раціональності, самоконтролю і героїчного духу. Біла раса спочатку за своєю природою володіла монополією на красу, розум і сила. У білої раси він виділяє три варіації: «хаміти», «семіти» і «яфетиди». З яфетидів Гобино звеличує «арійців», як природжену «расу владик». Свої висновки Гобино робив на довільному тлумаченні історії.
Аммон (Німеччина) і деЛапуж (Франція) обгрунтовували пряму залежність класовою належністю від антропологічних параметрів індивідів, розробили принципи антропометрії, яка згодом активно застосовувалася в фашистської Німеччини для «очищення» арійської раси.
Л.Вольтман (Німеччина) був одним із ранніх ідеологів націонал-соціалізму і приписував все досягнення світової культури впливу «німецької раси».
Спотворення історичних фактів виводить расово-антропологічну школу із системи наукових знань, виявляють її політичну заангажованість, як наукоподібну основу ідеології націонал-соціалізму.
Соціологічний психологізм.
Соціологічний психологізм сформувався наприкінці ХIХ століття під впливом експериментальної психології, поширював на суспільство закони психології чи доводив психологічну детермінованість соціальної поведінки людей. Соціологи вивчали психологічні механізми соціального поведінки, їх мотивацію. До психологічному напрямку соціальної філософії відносяться:
- «психологія народів»;
- психологічний еволюціонізм;
- інстинктивізм;
- групова психологія тощо.
Вільгельм Вундт – засновник школи «психології народів», яка склалася Німеччині у середині ХIХ століття. У його поняття «національного характеру» і «народний дух» використовувалися до пояснень «психології народів», зрозумілою їм, як надіндивідуальну реальність народної душі. Вундт представляв народну свідомість як творчий синтез індивідуальних свідомостей, у результаті якого постає нова надіндивідуальна реальність,що містить продукти надособистісної діяльності – мові, міфи і мораль. Він пропонував вивчати реальні прояви групової, масової поведінки, психологічних і соціальних механізмів, що забезпечують передачу соціальних норм і вірувань та адаптації індивідів одне до одного.
Наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. популярними були роботи французького публіциста, лікаря Гюстава Лебона (1841 - 1931) – «Психологія натовпу» (1895), «Психологічні закони еволюції народів» (1894). Він вважає, що європейське суспільство перейшло лише у період свого розвитку – в «еру натовпу», коли розумний критичний початок, втілений в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. «Натовп» чи «маса» – це група людей, присутніх в одному місці, охоплених спільними почуттями і здатних слідувати за своїм лідером. Підкорити стихію масової свідомості неспроможна раціональна сила, позаяк у натовпі думки окремої людини направляються загальним настроєм. І чим довше людина перебуває у натовпі, тим менше в неї почуття реальності й тим більше вона піддається впливу лідера. Деякі лідери - мають різко виражені психічні відхилення, але мають здібності «заражати» натовп.
Лебон різко засуджував революційні руху, і виступав проти соціальної рівності і стабільності демократії, доводив, що цивілізації – результат діяльності еліти. Погляди Лебона критикувалися за абстрактно ідеалізоване розуміння «натовпу», безсистемність і довільність доказів, некритичне перенесення властивостей злочинної групи, нижчих форм масових станів на вищі.
Французький соціолог Габріель де Тард (1841 - 1904) звів вивчення суспільства до «інтерментальної психології», тобто. соціальної (колективної) психології, яка має вивчати взаємодію індивідуальних свідомостей . Багато ідей Тарда сформувалися у полеміці з Е. Дюркгеймом. Обидва мислителі виступали проти біоорганічних теорій і вірили у необхідність вивчення соціальних норм. Але Дюркгейм первинним називав суспільство, продуктом якого є індивід, а Тард вважав суспільство продуктом взаємодії індивідів.
Громадські процеси Тард пояснював дією психологічного механізму наслідування, у якому будуються людські стосунки. Тард зосередився на вивченні різних форм масової комунікації і міжособистісного спілкування. Він вивчав громадську думку і «психологію натовпу», але на протилежність Лебону вважав, що ХХ століття є століттям «публіки» – духовної інтелектуальної спільноти і простежує історію її становлення («Думка і натовп», 1901).
Психоаналіитиний напрям.
Психоаналітичне орієнтування у соціальної філософії включає в себе соціально-філософські і соціологічні ідеї З.Фрейда та його послідовників. Деякі теорії, мають фрейдистські компоненти, і навіть конкретні дослідження, побудовані за принципами психоаналізу (А.Адлер, Е.Фромм ,К.Хорні, Г.Райх, Г.Маркузе та інших). Починаючи з 20-х рр. психоаналіз посів помітне місце серед конкретних соціологічних досліджень, особливо у соціології сім'ї, девіантної поведінки, культури, расових відносин, війни, лідерства, суспільної думки, масових комунікацій, соціалізації індивідів, політичних типів і характерів, тоталітарних диктатур та інших.
Основна проблема психоаналізу – конфлікт особи й суспільства. На думку більшості прибічників психоаналізу, цивілізація, соціальні й моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль і репресивність спотворюють, придушують, витісняють вихідні потяги чи людській потребі, ведуть до прогресуючого відчуження, незадоволення, деформації характерів, розвитку неврозів тощо. У цьому соціальні норми й інститути вважаються необхідною умовою виживання людства.
Більш радикальні течії, навпаки, заперечують психоаналітичну терапію і закликають до повного винищення існуючих соціальних, моральних, політичних інститутів, вивільнення первинних людських потягів і трансформації характерів у вигляді двоєдиної – сексуальної та соціальної – революції чи у вигляді комунітарного руху і психоаналітичної техніки.
Друга група - соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз.
Третя група сучасних концепцій людини - спіритуалізм (від лат. spiritualis-духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості), і проголошує первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать такі течії:
- суб'єктивний антропологізм,
- антропологічний матеріалізм,
- релігійний антропологізм,
- спіритуалістичний дуалізм.
Такі три основні групи сучасних концепцій людини. Вони містять як позитивні, так і негативні моменти.
До позитивних слід віднести:
а) конкретно-наукове спрямування дослідження людини;
б) об'єктивність наукових досліджень;
в) доведення принципового значення основних чинників існування людини.
До негативних моментів належать, передусім,
- однобічність біологізаторського, соціологізаторського та спіритуалістичного підходів, які розривають цілісність вивчення людини, що веде до абсолютизації однієї зі сторін, складових частин людського єства.
Відомо, що людину не можна пізнати, якщо підходити до неї як до автономної складної істоти, яка існує незалежно від природи та суспільства. Вона є і природною, і соціальною, бо є водночас продуктом і природи, і суспільства, їх головною дійовою особою. Завдання полягає в тому, щоб синтезувати позитивний філософський досвід дослідження людини.
Філософська антропологія.
Філософська антропологія в широкому значенні – філософське вчення про сутність людини; у вузькому значенні – течія західноєвропейської, переважно німецької, філософії першої половини XX ст. Основні представники цієї течії: М. Шелер (1874–1928), Г. Плеснер (1892–1985), А. Гелен (1904–1976), Е. Ротхаккер (1888–1965), X.Хенгстенберг (нар. 1904) та ін.
Безпосереднім джерелом філософської антропології були "філософія життя" (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Передумовою виникнення цієї течії була криза традиційних уявлень про людину. На думку М.Шелера, спеціальні науки про людину не дають чіткого уявлення про природу, сутність людини. Звідси, філософська антропологія має стати фундаментальною наукою про людину, її походження, її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить в рух. Це спроба відтворення цілісного уявлення про людину шляхом переробки і роз'яснення тих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками – біологією, психологією, етнологією, соціологією та ін. Філософська антропологія прагне до власне теоретичного аналізу специфічних особливостей людської сфери буття.
Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера "Становище людини в космосі" (1928) і Г. Плеснера "Ступені органічного світу і людина" (1928). Тут розглядаються деякі суттєві аспекти відношення людини до тваринного і рослинного світу. Зокрема, аналізуються суттєві відмінності в способі існування людини і тварини.
Цю відмінність М. Шелер вбачає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона – не стільки біологічна, скільки, в основному, духовна істота, яка здатна до "чистого споглядання речей".
У Г. Плеснера підкреслюється така риса природи людини, як "ексцентричність", завдяки якій людина втратила свою велич і тому "засуджена" до вічного пошуку і самовдосконалення.
На думку А. Гелена, людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. Він вважає, що відмінність людини від тварини проявляється вже на стадії елементарних специфічно людських комбінацій сприйняття і руху (сенсомоторних процесів). Тобто визначальним у розумінні людини є її діяльність.
У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя, або "об'єктивного духу" культури.
Як бачимо, представники філософської антропології вибирають будь-яку окрему рису і вважають її визначальною ознакою природи людини. При цьому, інші, не менш важливі риси, ігноруються. Внаслідок цього, в цілому, методологічні принципи філософської антропології і конкретні теоретичні побудови, що витікають з них, страждають суттєвими вадами. Таким чином, залишилися нездійсненими її претензії на основоположну філософську дисципліну, що дає наукове знання про сутність людини, про її цілісний образ.
У 60–70-х роках XX ст. філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки, що претендують на теоретичне осмислення і тлумачення сучасного знання про людину, досягнення нового розуміння сутності людини – екзистенціалізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм та ін.