1.7 Міжнародна фінансова політика

Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі аналізі попередньої практики та вимог поточного і стратегічного соціально-економічного розвитку як окремої країни, так і всього світу.

«Політика» є словом грецького походження і означає мистец­тво управління державою. Міжнародна фінансова політика пред­ставлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридичне вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної полі­тики. Вони взаємопов'язані.

Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки — прорахунки у міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики є:

— належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впрова­джують їх у життя;

— оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і виконання фінансової політики;

— стабільний та сприятливий характер міжнародних економі­чних відносин;

— стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародна фінансова політика за характером заходів і реко­мендацій, а також їх наслідків може бути поділена на довгостро­кову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжна­родного фінансового механізму. Тобто суттєві зміни у: системі міжнародних розрахунків; режимі валютних паритетів і курсів; ролі золота в міжнародних відносинах; наборі резервних (ринкових) валют; міжнародних розрахункових і платіжних засобах; завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій; ме­тодах сальдування та вирівнювання платіжних балансів; перегля­ді пріоритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика — це щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної ін­вестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримки рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем. Складовими поточної міжнарод­ної фінансової політики є:

• валютна політика, яка включає дисконтну та девізну політи­ку; девальвацію та ревальвацію національної валюти, політику валютних обмежень, диверсифікації валютних резервів тощо;

• податкова політика;

• кредитна політика.

Економіка є надзвичайно складним "живим організмом". Прий­няття того чи іншого рішення, зокрема з питань міжнародної фінансової політики, має базуватися на розумінні складності та гли­бокої взаємозалежності економічних процесів. Напрями та гли­бина економічних змін внаслідок реалізації фінансової політики значною мірою залежать від тривалості реалізації фінансової по­літики, характеру фінансової політики та узгодженості фінансо­вої політики з іншими сферами економіки.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати вели­чину грошової маси в обігу шляхом підвищення (пониження) ці­ни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції бу­ли виконані у XIX ст., у 20—30-х роках XX ст. вони набули ши­рокого розвитку. Девізи (фр. devises) — це платіжні засоби в іно­земній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків. Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іно­земної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Ва­лютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних ре­зервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів по міжбанківських угодах «своп» (англ. swap — обмін).

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та держа­вні органи продають іноземну валюту, для зниження курсу — скуповують її в обмін на національну.

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше — золота. Ре­вальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Рівень девальвації (D) і ревальвації (R) валют визначається за формулами

Д = (К_с – К_н)/К_с х 100%;

R = (К_н – К_с)/К_с х 100%;

де К_с — старий курс валюти, рівень девальвації або ревальвації якої обчислюється;

К_н — новий курс валюти, рівень девальвації або ревальвації якої обчислюється.

Політику валютних обмежень вперше було введено під час першої світової війни Австро-Угорщиною, Німеччиною та іншими країнами. Валютні обмеження — це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу середньострокового та довгостро­кового капіталу, репатріації прибутків, вивозу валютних ціннос­тей, купівлі-продажу іноземної валюти тощо.

При валютних обмеженнях валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно пов'язана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає мож­ливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валю­ти з проміжним режимом конвертованості називаються частково оборотними. У цьому випадку оборотність поширюється на певних держателів даної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов'язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямо­вана на регулювання структури валютних резервів шляхом вклю­чення до їх складу різних іноземних валют

Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її роз­витку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та піль­говий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на дода­ну вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться в краї­ну; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отрима­них за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження над­ходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків.

Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

Кредитна політика держави може бути пов'язана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; з наданням кредитів іноземним позичальникам; з одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерція них банків; з наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.