Здійснення мовленнєвого акту забезпечують три ос­новні операції (Дж. Остін):

1) локуція (лат. — мовний зворот) (локутивний акт) — побудова фонетично і граматично правиль­ного висловлювання певної мови з певним смислом і ре­ференцією;

2) ілокуція (ілокутивний акт) — надання висловлюванню певної комунікативної спрямованості;

3) перлокуція (перлокутивний акт) — викликання бажаного результату через мовленнєвий вплив на адресата.

Відмінності між цими компонентами мовленнєвого акту проілюстрував Дж. Остін: локуція — «Він сказав мені: "Застрель її!"», маючи на увазі під «застрель» саме дію «застрелити» та співвідносячи «її» саме з «нею»; ілокуція — «Він наполягав (або порадив, наказав), щоб я застрелив її»; перлокуція — «Він умовив (змусив) мене, щоб я застрелив її».

Недоліками концепції Дж. Остіна вважають нерозробленість перлокутивного складника мовленнєвого акту, ототожнення ілокутивного та мовленнєвого актів, орієнтацію лише на ілокуцію, асоціювання перлокуції тільки з позитивним результатом (досягненням мети мовцем), що часто не відповідає реальності.

Англійський філософ Пітер Стросон (1919—2006) у праці «Наміри й конвенція в мовленнєвих актах» (1964) протиставив положенню Дж. Остіна про конвенційність ілокутивного акту загальну конвенцію будь-якого мовленнєвого акту. Намір він розглядав як склад­не явище, виокремивши намір, спрямований на впі­знання реципієнта, та намір мовця викликати в адресата певну реакцію. Він вважав поняття «реакція» точні­шим за поняття «перлокутивний ефект» Дж. Остіна, який обмежував результат мовленнєвого акту лише від­повідністю наміру мовця.

Положення П. Стросона стало основою розмежову­вання в сучасній теорії мовленнєвих актів двох тлума­чень перлокутивного ефекту: 1) очікуваний мовцем ре­зультат здійснення власного наміру; 2) досягнення будь-якого результату мовленнєвого акту. Це зумовило новий рівень усвідомлення мовленнєвого акту не лише як спрямованого передавання інформації пасивному ад­ресату, а і як засобу управління діяльністю співрозмов­ника. Отже, перлокуцію можна тлумачити як будь-яку реакцію на висловлювання адресанта (позитивну чи не­гативну), що зумовлює комунікативне співробітництво або конфлікт. Змістове наповнення перлокуції розгля­дають як зміну психічного стану адресата або зміну в його свідомості й поведінці.

Деякі ідеї Дж. Остіна та П. Стросона уточнив і розви­нув американський філософ Джон Сьорль, який зосере­див увагу на вивченні ілокутивних актів у структурі мо­вленнєвого акту.

Розглядаючи мовленнєві акти з функціональних по­зицій, Дж. Сьорль виокремив у них субакти, які відпо­відають операціям, визначеним Дж. Остіном:

— акт вимовляння висловлювання;

— пропозиційний акт, що здійснює референцію та предикацію;

— ілокутивний акт, що реалізує комунікативну на­станову мовця.

Отже, вимовляючи фразу «Джон вийде з кімнати?», мовець співвідносить ім'я «Джон» з конкретною особою (акт референції) та приписує їй дію «вихід із кімнати» (акт предикації). При цьому здійснюється ілокутивний акт — запитання.

Сутність ілокутивного акту виявляється в мовленнє­вому акті як його ілокутивна функція. Функції мовлен­нєвих актів називають ілокутивними силами, а відпо­відні дієслова, що описують характер мовленнєвого акту, — ілокутивними дієсловами (наприклад, «запи­тувати», «питати», «просити», «забороняти», «схвалю­вати», «вибачатися» тощо).

Ілокутивна сила — явище комплексне. Крім ілокутивної мети, воно охоплює спосіб досягнення мети, її ін­тенсивність, особливості залежної пропозиції та інші умови вживання конкретних мовленнєвих актів. Ком­поненти, що утворюють ілокутивну силу, систематизовані у вигляді програм опису значення ілокутивних дієслів.

Ілокутивний акт є центральним поняттям теорії мо­вленнєвих актів. Тому терміни «мовленнєвий акт» та «ілокутивний акт» часто вживають як синоніми.