Механізми та процеси мовленнєвої діяльності

Людська комунікація здійснюється переважно за допомогою мовних засобів, які актуалізуються у зву­ковій або писемно-друкованій формі мовленнєвої діяльності. Це передбачає здатність людини мислити і говорити (або писати), а також наявність бажання реа­лізувати свою думку, передати її іншим.

Мовленнєву діяльність забезпечують різні механізми (нейрофізіологічні, психологічні, опрацювання інфор­мації, формування картини світу, пам'яті, сприйняття, мислення та ін.).

Механізми мовлення — структурно-функціональна організація свідомості, що зумовлює взаємні переходи між сенсорним, перцептивним і мовленнєво-мисленнєвим рівнями та опосередковує продукування, сприйняття і розуміння мовлення.

Мовленнєва діяльність складається з процесів, які уможливлюють здійснення акту мовлення. Одним з основних процесів мовленнєвої діяльності вважають породження мовлення.

Породження (продукування) мовлення — складний інтенційно, інтерактивно й ситуаційно зумовлений процес формування висло­влювання на підставі мовленнєвої здатності людини, її комуніка­тивної компетенції.

У психолінгвістиці та психології породження мовлен­ня тлумачать як сукупність процесів переходу від мовленнєвого наміру (мовленнєвої інтенції) до звукового (або писемного) тексту, доступного для сприйняття (іден­тифікації та розуміння).

Існують різні моделі породження мовлення. Однією з найпоширеніших є модель Л. Виготського, який на­зивав говоріння мовленнєво-мисленнєвим процесом «переливання думки у слово» і тлумачив процес поро­дження мовлення як фазово-ступеневу діяльність: від мотиву до формування думки та її перетворення на вну­трішнє слово, далі через певні етапи вербалізації та семантизації — на зовнішнє слово.

На основі концепції Л. Виготського послідовники та представники Московської психолінгвістичної школи

0. Лурія, О. Леонтьєв, М. Жинкін, Т. Ахутіна (Рябова),

1. Зимня розробили власні моделі породження мовлення.

Продукування мовлення зазвичай пов'язують з його діяльнісним характером. Це означає, що породження мовлення:

1) передбачає декілька послідовних фаз, співвідне­сених із фазами (етапами) будь-якої діяльності, зокрема орієнтування, планування, реалізації плану та зіста­влення плану з результатом (контроль);

2) здійснюється як ієрархічна система процесів, що охоплює рівень акту діяльності, рівень дій та рівень операцій;

3) характеризується вмотивованістю й цілеспрямо­ваністю;

4) має евристичний характер, тобто мовець, поста­вивши мету, може довільно (свідомо або підсвідомо) обирати оптимальний спосіб її досягнення (в аспекті стратегій і тактик породження мовлення).

Фазова структура породження мовлення охоплює такі основні послідовні етапи: мотив, інтенція, вну­трішнє програмування та реалізація.

Вихідним моментом у породженні висловлювання є мовленнєва ситуація — обставини, що спонукають людину до мовленнєвої дії. Найважливішими ознаками мовленнєвих ситуацій вважають залучення до взаємодії принаймні однієї людини; передбачення деякої дії, руху, розвитку; елементарні можливості мовленнєвого спілкування. Прикладом мовленнєвих ситуацій можуть слугувати необхідність відповісти на запитання, зроби­ти доповідь про результати роботи, написати листа, поспілкуватися з приятелем тощо.

Життєвий контекст мовленнєвих дій моделюють у формі фреймів (англ. — каркас, рамка) — струк­тур, що репрезентують стереотипні ситуації у свідомо­сті людини і призначені для ідентифікації нових ситуа­цій, які ґрунтуються на ситуативному шаблоні.

Мовленнєва ситуація породжує мотив висловлюван­ня, що в окремих випадках переростає в потребу здій­снити дію. Усвідомлення потреб, інтересів, настанов зумовлює мету, тобто усвідомлення мотивів дії. Увесь процес переходу від життєвої ситуації до мети дії нази­вають мотивацією. Саме мотивація визначає мовленнє­ву активність людини.

Мотив утілюється в інтенцїї — комунікативному намірі адресанта. На цьому етапі суб'єкт максимально наближається до мовного вираження задуму; він обирає декілька вихідних позицій на рівні внутрішньої підготов­ки до мовлення. Мовленнєва дія зазвичай скеровується системою мотивів, серед яких можна виокремити домі­нуючу мотивацію. До факторів, що визначають мовлен­нєву інтенцію, належать також орієнтація в ситуації, попередній досвід, прогнозування результатів висловлю­вання, завдання мовленнєвої дії тощо.

Нове висловлювання завжди опирається на аналогії до подібних ситуацій у минулому. Вміння передбачати, прог­нозувати результати дій здебільшого залежить від життє­вого досвіду, рівня освіченості, природної кмітливості.

На цьому етапі також формується зміст мовлення, визначаються обсяги висловлювання, його план, компо­зиція, обираються факти, аргументи тощо. Зміст висло­влювання має бути впорядкованим і підготовленим до вираження мовним кодом. Завершується ця підготовка створенням внутрішнього (мисленнєвого) плану (вну­трішнього програмування) висловлювання, що може мати різний ступінь узагальнення або конкретності.

Наступним кроком формування висловлювання є його семантико-граматичне структурування. Здійснюються добір слів, розташування їх у потрібній послідовності і граматичне оформлення. Ці операції не вивчені, оскільки незрозумілі їх механізми. Дослідники стверджують, що в оперативній мовленнєвій пам'яті діє механізм оцінюван­ня слів. Слова в пам'яті людини зберігаються не розрізне­но, а систематизовано, наприклад у вигляді тематичних блоків, що прискорює і полегшує вибір нового слова. При цьому у мовця простежується тенденція повторного вжи­вання слів. У доборі слів особливу роль також відіграють мовні асоціації, що утворюються на основі попереднього досвіду і зберігаються в пам'яті.

Після завершення внутрішнього програмування висловлювання відбувається його матеріалізація — перехід від внутрішнього мовлення до зовнішнього. Здій­снюється звукове або графічне оформлення висловлю­вання. Цей етап найвідповідальніший, оскільки визна­чає позитивний чи негативний результат висловлюван­ня. Так, у разі деяких порушень при переході до зовніш­нього мовлення адресат може неправильно зрозуміти висловлювання адресанта або зовсім його не зрозуміти.

У людини як суб'єкта мовлення є три коди (М. Жинкін):

1) звуковий, точніше фонемний, — людина усвідом­лює акустичний склад слова не лише в потоці мовлення, а й поза ним;

2) графічний — створений людьми свідомо і тому має безліч варіантів;

3) мовленнєво-руховий, який не людина усвідомлює за звичайних умов.

Оскільки фонемний код і звукова реалізація не зав­жди збігаються, дослідники кодових переходів із вну­трішнього мовлення на зовнішнє (усне або писемне), а також зворотного процесу при слуханні й читанні спи­раються не на звук, що має безліч варіантів, а на фоне­му, яка є універсальною.

Крім фонеми, передавання смислу також забезпечують:

— складоутворення, оскільки склад слова є одини­цею, яку вимовляють;

— акцентування (наголос на одному зі складів слова);

— паузи між словами, сполученнями слів, речення­ми, компонентами тексту;

— смислові інтонації;

— логічний, фразовий наголос;

— емоційні, оцінні інтонації;

— конативні засоби;

— ритмо-мелодійні засоби, тембр голосу, темп, гуч­ність;

— міміка, постава, жести тощо;

— розділові знаки, шрифти, підкреслення тощо у писемному мовленні.

Письмо як кодовий перехід із мисленнєвого коду вну­трішнього мовлення до графічного коду є значно повіль­нішим за перехід до акустичного коду. Це дає змогу збільшити обсяг випереджального синтезу, що сприяє точнішим вибору слів, побудові речень, редагуванню тек­сту. Перехід до писемного коду ускладнюється громізд­кою системою орфографічних і графічних правил.

Процеси породження мовлення не замикаються в межах окремого висловлювання, а передбачають про­грамування та реалізацію всього тексту або окремих його змістових блоків. Мовленнєвий акт не можна вважати цілком завершеним, якщо висловлювання не сприйня­те адресатом.

Сприйняття мовлення — психічний процес упізнання інформації, що передається, звірення її з наявними у свідомості знаками, подальше опрацювання й розуміння.

Оскільки внутрішнє підготовлене висловлювання може бути реалізоване як в акустичному, так і в графіч­ному кодах, його сприйняття також має два варіанти: сприйняття усного мовлення (на слух) і сприйняття писемного, друкованого мовлення (при читанні).

Зважаючи на відмінності слухового і зорового сприйняття, обидва варіанти сприйняття мовлення під­порядковуються спільним законам опрацювання інфор­мації, отримуваної через різні сенсорні канали. Так, усі сучасні теорії сприйняття мовлення виходять з актив­ності реципієнта мовлення, залучення сприйняття до системи діяльності як звірення сприйнятого з його відображенням, що зберігається в пам'яті індивіда, а також із цілеспрямованості сприйняття, його зумовле­ності попереднім досвідом, організацією пам'яті тощо.

Сприйняття мовлення є багатоаспектним, складним явищем, що має свою специфіку та механізми розгор­тання. У процесі сприйняття мовлення виокремлюють кілька етапів, більшість із яких збігається в часі:

— перехід з акустичного або графічного коду до коду внутрішнього мовлення;

— розшифрування синтаксичних структур, грама­тичних форм;

— розуміння загального плану висловлювання;

— розуміння задумів і мотивів висловлювання;

— оцінювання отриманої інформації (змісту висло­влювання, його ідеї, позиції мовця тощо);

— розуміння вибору форми та мовних засобів. Складовою процесу сприйняття є розуміння мовлення.

Розуміння мовлення — когнітивна операція осмислення та засвоєння інформаційного масиву або тексту на підставі сприй­няття семантичного змісту висловлювань, їх мисленнєвого опра­цювання із залученням імпліцитного плану тексту, процедур пам'яті, тобто власного тезауруса (словника) та знань норм кому­нікації, притаманних певній культурі.

Воно реалізується у взаємодії усвідомленого й неусвідомленого, вербалізованого і того, що не підлягає вербалізації. Розуміння має два рівні — мовний та змі­стовий, які неможливі один без одного. Це не просто відтворення задуму адресанта і змісту його повідомлен­ня, а творчий процес.

Повного розуміння досягти важко. Якість розумін­ня (інтерпретації) повідомлення залежить від контек­сту — сукупності умов, за яких здійснюється комуні­кація. Загальний контекст мовленнєвого спілкування складається з експліцитного та імпліцитного. Експліцитний (явний) контекст — це те, що підлягає безпо­середньому спостереженню. Він буває вербальним і невербальним. Імпліцитний (прихований) контекст охоплює те, що не піддається безпосередньому спостере­женню: мотиви, цілі, наміри та настанови комунікантів, їхні особистісні характеристики (рівень освіти, соціаль­ний статус, характер тощо). Залежно від контексту висловлювання може привести до різних результатів.

Найважливішим елементом контролю мовленнєвої дії, що дає змогу оцінити її результат, є зворотний зв'я­зок. Він може бути миттєвим або віддаленим і постава­ти як:

— нове висловлювання (репліка у відповідь при усному спілкуванні; лист у відповідь; рецензія, надру­кована в журналі, тощо);

— немовленнєва дія (негайне виконання прохання або розпорядження, купівля товару після його реклами на телебаченні; активна протидія пораді адресанта тощо);

— мисленнєва дія (внутрішні переживання, роздуми, міркування, спричинені висловлюванням адресанта).

У деяких випадках зворотний зв'язок відсутній, що також є результатом комунікативного акту.

Отже, механізми та процеси мовленнєвої діяльності мають складну природу. Найважливіша роль належить процесам породження і сприйняття мовлення, які є основою людської комунікації. Результатом процесу породження мовлення адресантом є текст (усний, писем­ний або друкований), а результатом сприйняття мовлен­ня — інтерпретація його адресатом.

Запитання. Завдання

1. Чому мову, мовлення та мовленнєву діяльність вважають аспектами одного феномену? Як співвідносяться ці поняття?

2. Поясніть, чому людську комунікацію розглядають переважно як мовленнєву діяльність. Які визначення мовленнєвої діяльності пропонують дослідники?

3. Охарактеризуйте внутрішнє мовлення. Який вид внутрішнього мовлення співвідносять зі спілкуванням?

4. Чим відрізняється зовнішнє мовлення від внутрішнього? Які існують види зовнішнього мовлення?

5. Розкрийте сутність концепції породження мовлення Л. Виготсь­кого.

6. У чому виявляється діяльнісний характер породження мовлення?

7. Який етап у процесі породження мовлення вважають найвідпо­відальнішим? Відповідь обґрунтуйте.

8. Чому процеси породження та сприйняття мовлення зумовлю­ють один одного? Що є результатом цих процесів?

9. Як співвідносяться поняття «сприйняття мовлення» і «розуміння мовлення»?

10. Опишіть роль зворотного зв'язку в мовленнєвій діяльності людини. Яким він може бути?