Комунікація як мовленнєва діяльність

Комунікація є системою цілеспрямованих і вмоти­вованих процесів, які забезпечують взаємодію людей у колективній діяльності, реалізують суспільні та особистісні стосунки, використовують специфічні засоби, насамперед людську природну мову. Це дає змогу розгля­дати комунікацію як мовленнєву діяльність, основу якої становлять поетапні лінгвокогнітивні процеси породження, сприйняття і розуміння вербальних пові­домлень. При цьому мовлення є не просто маніфеста­цією мови, а має свою структурну і функціональну специфіку. Мовленнєва діяльність зумовлена насамперед психофізіологічною організацією людини. Мовленнєві механізми складні та різноманітні і потребують ретельного вивчення.

Сутність мови, мовлення, мовленнєвої діяльності

Найважливішім засобом людської комунікації є мова. Проте лише реалізуючись у мовленні, мова виконує своє комунікативне призначення. Мовлення вводить мову в контекст уживання. Саме в мовленні реалізується багатство мови, всі її виражальні можли­вості. Водночас мова збагачується через мовлення.

Отже, мова і мовлення тісно пов'язані між собою. Це зумовлює часте вживання термінів «мова» і «мовлен­ня» та похідних від них прикметників «мовний» і «мовленнєвий» як взаємозамінних (мовний/мовленнє­вий акт, мовна/мовленнєва діяльність, мовна/мовленнєва комунікація), що не зовсім виправдано.

У сучасному мовознавстві мову і мовлення розгляда­ють як діалектичну єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. З одного боку, мова і мовлення є двома аспектами одного феномену, з іншого — вони відносно незалежні та мають свої харак­терні ознаки.

Мова — система об'єктивно існуючих, соціально закріплених зна­ків, що співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання; система правил уживання знаків та їх сполучуваності.

Мовна система неоднорідна. Вона має рівневу структуру з ієрархічною організацією її елементів. Кожен рівень мови має свою основну одиницю: фонемний — фонему, морфологічний — морфему, лексичний — лек­сему, синтаксичний — речення. Найвищим рівнем є синтаксичний, оскільки він обслуговує комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мову розглядають як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлення, а також як систему правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мовлення.

Мовлення — 1) конкретне говоріння, що відбувається в часі та втілюється у звукову (в т. ч. внутрішнє промовляння) або писемну форму; 2) процес говоріння (мовленнєва діяльність) і його резуль­тат (мовленнєвий твір, що фіксується пам'яттю або на письмі).

Мовлення належить до психофізіологічних явищ, доступних сприйманню. Воно характеризується тем­пом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом, послідовністю мовних елементів.

Найважливішою ознакою мовлення є його індивіду­альність, що виявляється в доборі і частотності вживан­ня певних мовних одиниць, порядку розташування мов­них елементів у фразі, модифікаціях мовних значень, навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм тощо. Крім того, воно суб'єктивне, оскільки є вільною творчою діяльністю індивіда, відображає його мовну компетенцію, досвід.

Мовлення характеризується цілеспрямованістю. Воно є ситуативно зумовленим, варіативним, припускає елементи випадкового та невпорядкованого; співвідно­ситься з об'єктивною дійсністю і підлягає оцінюванню зі змістового, етичного, естетичного погляду. У мовленні відображається психологічний стан мовця, його комуні­кативні установки, ставлення до адресата і ситуації зага­лом. Одиницею мовленнєвого процесу є висловлювання.

Висловлювання — конкретна реалізація в ситуації мовлення речення як інваріанта.

Представники різних наукових шкіл і напрямів роз­межовують поняття «мова» і «мовлення», при цьому деякі з них наголошують на трьох аспектах мови. Так, німецький лінгвіст Георг фон дер Габеленц (1840— 1893) вживав поняття «мовлення», «конкретна мова» і «мовна здатність». Трохи пізніше швейцарський лін­гвіст Ф. де Соссюр у межах лінгвальної діяльності вио­кремив мову як колективне надбання всіх її носіїв і мовлення як його реалізацію в дії. Однак його визначен­ня лінгвальної діяльності було нечітким, тому в цей термін різні вчені почали вкладати не завжди ідентич­ний зміст.

Російський мовознавець Лев Щерба (1880—1944) стверджував, що мовленнєва діяльність охоплює проце­си говоріння та розуміння і є одним з аспектів мовних явищ поряд із мовною системою (словники і граматики мов) і мовним матеріалом (сукупність усього сказаного і зрозумілого). З таким розумінням мовленнєвої діяльно­сті пов'язують поняття «види мовленнєвої діяльності» (говоріння, аудіювання, читання та писання).

Білоруський психолог Л. Виготський, російський психолог Олексій Леонтьєв (1903—1979) та їхні послі­довники розглядали мовленнєву діяльність як один із видів соціальної активності людини (поряд із трудовою, пізнавальною, ігровою та ін.). Згідно з цією концепцією мовленнєва діяльність є психологічно організованою людською діяльністю. З одного боку, вона характеризу­ється предметним мотивом, цілеспрямованістю, еври­стичним характером, з іншого — складається з послідов­них фаз (орієнтування, планування, реалізація плану та контроль). Мовленнєва діяльність може бути самостій­ною або складовою іншої діяльності, тобто існує і як самоціль, і як засіб досягнення немовленнєвих цілей.

Психолінгвісти визначають мовленнєву діяльність як єдність спілкування та узагальнення. При цьому конкретну організацію мовленнєвої діяльності, зокрема її типологію та номенклатуру мовленнєвих операцій, вони розуміють дещо по-різному.

Мовленнєва діяльність — єдність спілкування та узагальнення; активна цілеспрямована діяльність людини, що має специфічну організацію та регулюється певною системою мотивів.

На початку 70-х років XX ст., з появою у психології поняття «діяльність спілкування» (комунікативна діяльність), поняття «мовленнєва діяльність» отримало вузьку інтерпретацію. У зв'язку з цим мовленнєву діяльність іноді розглядають як діяльність, мотив якої пов'язаний із продукуванням самого мовлення (а не з її використанням поза комунікативним актом).

Отже, розглядаючи поняття «мова», «мовлення», «мовленнєва діяльність», необхідно враховувати різні позиції дослідників мови, які здійснюють аналіз і нама­гаються виокремити суттєві ознаки цих трьох китів сучасної лінгвістичної науки. Таке виокремлення є корисним, оскільки допомагає розв'язати багато про­блем теоретичного і прикладного характеру.